У „Тихому Доні” згадується… Турійська земля
Прочитала у «Віснику» за 16
грудня цього року статтю Руслани Татарин про те, що в «Тихому Доні» Шолохова
згадується Локачинська земля, і не змогла не відгукнутися. Адже мене теж, як і
жителя села Колпитів Миколу Нечипорука, надзвичайно цікавить все, що стосується
історії рідного села, рідного краю.
Живу я в невеличкому селі
Ловище, що розкинулось на мальовничому березі річки Стохід. Це крайня точка
Турійського району, межує село з Вітоніжем, Квітневим (Баб’єм), Тристинем
Рожищенського району. Між селами Ловище та Квітневим, Тристинем на берегах
Стохода колись знаходилось ще три населених пункти, що відносились до території теперішнього Турійського району: село Волосівка, колонія
Острів-Волосівський та колонія Вікторівка. На превеликий жаль, у XX столітті
вони зникли з карт України, як і тисячі інших населених пунктів. Саме тут, по річці Стохід, проходила лінія
фронту у 1916 році, так званий Брусилівський, або Луцький прорив. Cаме тут, у названих населених
пунктах, точилися запеклі бої влітку, 95 років тому. Як свідки тих далеких
подій, на ловищанських полях вздовж Стохода і до сьогодні зберігся цілий ряд
бліндажів та бункерів, а у Воронецькому лісі (або урочищі Жуки, Жуковому лісі,
як його тоді називали) ще й досі не заросли окопи та величезні ями від снарядних вибухів. Лінія фронту проходила тут і в роки Великої
Вітчизняної війни. А неіснуюче нині село Волосівка в роки Другої світової війни
було ще й своєрідною «столицею повстанського руху», через що в післявоєнний час
і було примусово переселене, бо вважалося «бандерівським кублом». Про це село,
якого немає нині на карті, писала
газета „Вісник” в жовтні цього року. Адже саме тут головний
редактор «Вісника» Євген Хотимчук відшукав могилу повстанця Степана Пархомчука,
першого чоловіка своєї мами, встановив пам’ятники на його могилі та могилах ще
двох його побратимів, і 14 жовтня 2010
року, в сонячний день Покрови, на
Волосівському кладовищі відбулося їх
освячення.
Михайло Шолохов у своєму
відомому романі «Тихий Дон» згадує моє село Ловище, коли розповідає про
фронтові дороги одного з головних героїв – Євгена Листницького, донського
поміщика, сина відомого козачого генерала, офіцера одного з гвардійських
козачих полків. У І томі, в главі XV він пише: «Дивизия получила задание
форсировать реку Стырь и около Ловишчей выйти противнику в тыл.
Операция по форсированию реки
была выполнена дивизией блестяще. Дивизия ударила в левый фланг значительной
группы войск противника и вышла в тыл.
Под Ловишчами австрийцы при
содействии мадьярской кавалерии пытались перейти в контрнаступление, но казачьи
батареи смели их шрапнелью, развернутые мадьярские эскадроны отступали в
беспорядке, уничтожаемые фланговым пулеметным огнем, преследуемые казаками.
Листницкий с полком ходил в
контратаку, дивизион их наседал на отступавшего неприятеля. Третий взвод,
которым командовал Листницкий, потерял одного казака убитым и четырех
ранеными». Напевно, Шолохов описує бій, що відбувався тут в середині липня 1916 року, про що знаємо ми з архівних
документів.
Далі автор змальовує фронтові будні Євгена Листницького на Стоході
осінню 1916 року: "Тысяча девятьсот шестнадцатый год. Октябрь. Ночь. Дождь и
ветер. Полесье. Окопы над болотом, поросшим ольхой”.
З документів і спогадів
учасників тих боїв ми знаємо, що на Стоході в цих місцях у складі 2-ої Звідної
козачої дивізії IV-го кінного корпусу дійсно воювала донська козача бригада, що
складалася з 16-го і 17-го Донських козачих полків. У тексті ми знаходимо пряму
згадку цієї дивізії: "Из пулеметной команды двух арестовали..., часть
разбросали по полкам 2 казачьей дивизии”.
Погоджуюся з Русланою Татарин та
Володимиром Нечипоруком, що в романі багато неточностей і перекручувань.
Дивізія, про яку пише Шолохов, в якій служив Листницький, отримала завдання форсувати річку Стохід, а
не Стир, щоб біля Ловищ вийти противнику в тил. І хоч операція, як пише
Шолохов, була виконана блискуче, але він не згадує, якою ціною це було
зроблено! Які втрати в обох воюючих сторін були на цій маленькій ділянці
Стохода в середині липня 1916 року! Про це ми знаємо з розповідей старожилів
наших сіл та зі спогадів-мемуарів учасників тих боїв, білогвардійських
офіцерів. Рахунок втрат вівся на тисячі.
І дійсно, болотисті долини і
береги річки Стохід стали братською могилою тисяч солдатів та офіцерів і
Російської імператорської гвардії, і армії австро-угорсько-німецької. По-іншому
цю операцію історики називають «Стохідською м’ясорубкою». Із розповідей
старожилів наших сіл ми знаємо, що в кінці 20-х років ХХ-го століття з
Німеччини у нашу місцевість прибула група чоловіків, які розкопали братські і
поодинокі могили своїх співвітчизників і перепоховали їх на кладовищі в нинішньому селі Поляна, що за 2 кілометри
від Ловищ. Німці прибули сюди з військово-топографічними картами, за допомогою
яких знаходили поховання солдатів. Крім австро-угорських поховань, вони
розкопали могили російських солдатів і перепоховали в селі Поляна поруч з
німецькими солдатами. А в червні 2006 року, коли відзначалося 90-річчя
Брусилівського прориву, за сприяння
місцевої влади, допомоги учнів та вчителів Новодвірської школи це кладовище
було огороджене, відкопані і частково поновлені надмогильні плити-надписи.
Благодійний фонд «Останній солдат» організував тут освячення могил священиками з польської сторони та
Української православної церкви. 
Про кровопролитні бої, що
точилися на Стоході в районі наших сіл Ловище, Вітоніж, Тристень, Волосівка,
колоній Вікторувка, Михайлувка, Острів-Волосівський, Аполонія детально розповідає генерал-лейтенант Адамович Б.В, командир лейб-гвардії
Кексгольмського полку ( цей полк якраз і брав участь у форсуванні Стохода) у
своїй праці «Тристень. 15-28.VII.1916: ко дню 225-летия л.-гв. Кексгольмского
полка». Автор стверджує, що тільки цей
полк у бою за Тристень та форсування Стохода втратив 1973 солдати (біля 60%
всього складу). Поранених було набагато більше. З 36 офіцерів 11 було вбито, 12
поранено і 6 контужено. Поля від Тристеня до Стохода були, як снопами, встелені солдатами з обох воюючих сторін.
Здавалося, що земля стогнала. За цей прорив на Ковель 10 офіцерів полку було
нагороджено Георгіївськими хрестами (четверо посмертно).
Приймав участь у наступі в
районі сіл Тристень- Волосівка на р.Стохід 15.07-30.07.1916 року і лейб-гвардії
литовський полк, вів бойові дії в районі колонії Острів-Волосівський 16.07.1916
року лейб-гвардії Кірасірський Його Величності полк. І втрати в цих полках теж
були величезні! Коли після революції
1917 року аналізували ситуацію,
виникало питання: «Де ж була
доблесна імператорська гвардія, чому не захищала імператора?» Воєнні історики
відповідали: «Царська гвардія залишилася в 1916 році на болотистих берегах
Стохода».
Знаємо також що осінню 1916 року, під час так званої
позиційної війни, німецькі війська чи не вперше застосували тут «гази»,
хімічну зброю. 1 листопада 1916
року при атаці передмістного укріплення на Стоході в районі Ловище – Вітоніж
німецька артилерія під командуванням Брух-Мюллера використала хімічні снаряди
групи В («Ака»). Оскільки протигазів у росіян на цій ділянці фронту майже не
було , або були низької якості, то німці з незначними втратами оволоділи передмістним укріпленням, захопивши весь
російський гарнізон в полон. Все це
підтверджено документально, є схема цієї атаки. Зі спогадів старожилів відомо,
що на одній із долин Волосівки німці «газами» знищили кінноту російських
козаків. Після повернення з евакуації біженці-волосівчани знаходили там
спалених і людей, і коней. Те місце і тепер називають Долиною Смерті.
Перша світова війна була
страшним лихом і для жителів волинських сіл, особливо тих, що розташовані по обидві сторони Стохода. Ці села були
повністю зруйновані, а їх жителям довелося пережити евакуацію, голод, хвороби.
Були евакуйовані в Таврійську,
Катеринославську губернії Російської імперії
й жителі сіл Волосівка, Новий Двір,
Ловища. Моєму волосівському прадіду
Онопріюку Кузьми з родиною і дітьми теж довелося тоді залишити село і
їхати на схід. Важким був той шлях. Щоб не вмерти з голоду, доводилося
найматися до чужих людей, виконувати
будь-яку роботу. Не всім під силу була та дорога, не кожен її
витримував. Була вона позначена багатьма придорожними безіменними
могилами близьких та рідних. Не вернулася з евакуації і моя прабабуся, дружина
Кузьми Онопріюка. Загинули в евакуації і
мої прадідусь та прабабуся Цісаруки з
Ловищ, залишивши сиротами шестеро дітей. Вижило після поверненя додому троє,
серед них і моя бабуся Марія Кирилівна.
Після повернення з евакуації померли від голоду та тифу і мої
новодвірські прадідусь та прабабуся Шумські…
…95 років відділяють нас від тих
кровопролитних боїв, від тих жахливих років. Але й до сьогодні ця війна нагадує
про себе. До цього часу на полях
виорюється зброя з тих часів, колючі дроти, а часом і людські кістки. Після буревію
2007 року в лісі поблизу Ловищ , коли смерч вивертав з корінням величезні
дерева, під одним із них мої односельчани знайшли останки невідомого солдата російської армії
часів Першої світорої війни. На скелеті збереглися залишки зітлілої
гімнастерки, а в ній монета чеканки Петербургського монетного двору, ланцюжок з
хрестиком і патрони...
Олена ГІНГІНА, с. Ловище. Опубліковано в газеті "Народне слово", смт. Турійськ 22.01.2011
| 
