Четвер
28.03.2024
17:49
Форма входу
Категорії розділу
Невідомий "золотий" вересень. Волинь 1939. [19]
Розповідь про події вересня-жовтня 1939 року на Волині.
Прикордонники в боях за Волинь. Червень 1941 [16]
Історія та бойовий шлях 90-го та 98-го прикордонних загонів. Бойові дії прикордонників у перші дні Великої Вітчизняної війни.
41-ша в боях 41-го [6]
Історія і бойовий шлях 41-ї танкової дивізії
Волинська епопея 19-ї танкової дивізії [2]
Історія і бойовий шлях 19-ї танкової дивізії 22-го механізованого корпусу
Перші дні війни [3]
Про початок Великої Вітчизняної війни та бойові дії на території області в період з 22 червня по 2 липня 1941 року
Пошук
Наше опитування
Чи готувався СРСР до нападу на Німеччину у 1941 р.

Всього відповідей: 394
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Бої місцевого значення

Каталог статей

Головна » Статті » Волинь на початку 2-ї світової війни » Волинська епопея 19-ї танкової дивізії

Волинська епопея 19-ї танкової дивізії

19-та танкова дивізія була одним з наймолодших танкових з’єднань Червоної Армії. Формування дивізії розпочалось в грудні 1940 року  (офіційно сформована в березні 1941 року) в місті Рівне і розміщена в казармах і парку колишньої 36-ї легко-танкової бригади ім. Богомолова (передана на укомплектування 41-ї танкової дивізії 22 механізованого корпусу).

На укомплектування дивізії особовим складом були направлені в основному призовники останніх призовів, які не мали бойового досвіду. Більше того, в дивізії налічувалось до 31% солдат – вихідців з Середньої Азії, 60% з яких не володіли російською мовою. Проблеми з розквартируванням особового складу і розміщенням бойової техніки вдалось вирішити лише в лютому 1941 року, то ж про планове бойове навчання і мови бути не могло.

Не кращим чином були справи і щодо забезпечення бойовою технікою. Так, станом на день доповіді про сформування дивізії 25 березня 1941 року в з’єднанні налічувалось всього 104 танки в основному старих модифікацій: (БТ-7 - 5, БТ-5 – 5,  БТ-2 (з кулеметним озброєнням) – 5, Т-26 – 80, ХТ-26 – 4), 36 бронеавтомобілів БА-10, тягачів на базі танка Т-26 – 5, тягачів Т-20 „Комсомолец” - 4, транспортних тракторів СТЗ-5 „Сталинец” – 35, радіостанцій РСБ -Ф на шасі ГАЗ -ААА- 5.

Артилерійський, мотострілецький полки були сформовані лише до 10 квітня. Дивізія додатково отримала на озброєння  чотири 76мм полкові гармати (мотострілецький полк), дванадцять 122мм гаубиць зразку 1910/1930р, дванадцять 122мм гаубиць зразку 1938 р., чотири 152мм гаубиці (МЛ-20) зразку 1938 р.,  4904 гвинтівок і карабінів, 26 снайперських гвинтівок, 972 автоматичні гвинтівки системи Токарєва, 150 автоматів (пістолетів-кулеметів ППД), 179 ручних і 36 станкових кулеметів. У цей же час було сформовано окремий зенітний дивізіон ( шість  7.62мм комплексних зенітних установок і  чотири 37 мм зенітні гармати типу МЗА).

До 10 червня 1941 року були здані 122мм гаубиці старого зразку і отримано додатково вісім 152мм гаубиць зразку 1938 року.

Напередодні війни станом на 10 червня в 19-й танковій дивізії було:

156 танків (41,6% від штатної чисельності), всі танки старих модифікацій: БТ-7 – 6, БТ-5 – 17, БТ-2 – 5, Т-26 – 122, ХТ-26 – 7;

58 бронеавтомобілів БА-10;

28 артилерійських гармат – 100% штатної чисельності (76мм полкова гармата – 4; 122мм гармат зразку 1938 р. – 12, 152 мм гаубиць МЛ-20 – 12);

45 мінометів (50мм – 27, 82 мм – 18);

4 зенітні гармати (33% до штатної чисельності) і 4  комплексні зенітні установки;

295 автомобілів (21,7% до штатної чисельності), в тому числі: легкових -7, бортових – 110 (ГАЗ-АА – 103, ЗИС-5 -32), автобусів санітарних і пасажирських – 4, авто майстерень – 4, спеціальні автомобілі на шасі ГАЗ і ЗИС – 91, ПЗС-7.

52 трактора і тягачі (61,9% до штатної чисельності) – „Коминтерн” – 2, СТЗ-5 – 38, „Комсомолец”-4 ;

10 мотоциклів при штатній потребі 390 одиниць.

Необхідно також зазначити, що дивізія добре була укомплектована засобами зв’язку. Так, на озброєнні дивізії знаходилось 3 стаціонарні автомобілі – радіостанції РСБ-Ф, 85 танкових радіостанцій 71-ТК, 56 радіостанцій інших типів (5-АК – 4, РБ-16, 6-ПК -18, РРУ -18).

Техніка, яка перебувала на озброєнні 19-ї танкової дивізії

 

Бронеавтомобіль БА-10

 

Легкий танк БТ-2

 

Легкий танк БТ-5

 

Легкий танк БТ- 7

 

Легкий танк Т-26 ( з гарматним озброєнням)

 

Артилерійський тягач на базі танка Т-26

 

7,62 комплексна зенітна установка

 

Тягач СТЗ – 2

 

Тягач СТЗ – 5

 Організаційно дивізія складалась з управління, штабу та окремих частин і підрозділів:

37 танковий полк (в/ч 2498), командир - підполковник Болеслав Геронімович Бібік, заступник з політичної частини - старший політрук Павло Іванович Паровін, начальник штабу - майор Микола Васильович Петрушин;

38 танковий полк  (в/ч 2500), командир - підполковник Іван Федорович Самсонов;  

19 мотострілецький полк (в/ч 2496), командир - підполковник Володимир Васильович Соколін, начальник штабу - капітан Сергій Іларіонович Кузін;

19 гаубичний артилерійський полк (в/ч 2503), начальник штабу - майор С. Я. Пєтухов.

19 окремий розвідувальний батальйон (в/ч 2483), командир - капітан Євген Андрійович Крупенников;

19 медико-санітарний батальйон (в/ч 2518), командир - військовий лікар 3 рангу Самуїл Абрамович Гольдман;

а також:

 19 окремий зенітний дивізіон (в/ч 2494),  19 понтонний батальйон (в/ч 2507, попередній номер в/ ч 2540),  19 авто-транспортний батальйон (в/ч 2511),  19 ремонтно-відновлювальний батальйон (в/ч 2514),  19 рота регулювання (в/ч 2491),  19 пост хімічного захисту (в/ч 1834), 643 польова поштова станція та 515 польова каса Держбанку.

Командування дивізією було доручене досвідченому військовому – генерал-майору танкових військ Кузьмі Олександровичу Семенченку.

 

К.О.Семенченко, фото 1941 р.

Кузьма Семенченко народився 3 липня 1896 року в с. Мартинівка Борзненського повіту Чернігівської губернії (нині Ічнянського району Чернігівської області) в селянській родині. Військову службу розпочав у серпні 1915 року, коли був мобілізований до царської армії. Спершу служив в 19-му Сибірському запасному полку в м.Омськ. У травні 1916 року молодший унтер-офіцер Семенченко з маршовою командою був направлений на фронт. Воював у складі 44-го Сибірського полку 11 піхотної дивізії (Західний фронт) в районі м. Барановичі. У грудні 1916 року був відряджений для навчання до навчальної команди траншейних гармат при штабі 5-ї армії (станція Ізяслав). По закінченні навчання у січні 1917 року повернувся до 44-го піхотного полку (район м.Криво) вже на посаду командира взводу. В одному з боїв унтер-офіцер К.О.Семенченко після поранення командира полку прийняв командування полком на себе. В листопаді 1917 року разом з іншими солдатами і унтер-офіцерами полку покинув бойові позиції („самодемобілізувався”) і подався до с Успенка Павлоградського повіту Омської губернії (нині Павлоградська область Казахстану) де на той час проживали його рідні. У січні 1918 року вступив до Палоградського червоногвардійського загону. В Червоній Гвардії пробув недовго, вже в квітні покинув загін і повернувся до села, де зайнявся сільським господарством. У грудні 1919 року покинув працю хлібороба і подався до партизан. Був зарахований червоноармійцем 12-ї Карасукської роти партизанського загону (м.Славгород, Алтайський край), а згодом обраний на посаду командира роти. У лютому 1920 року був зарахований курсантом 4-х піхотних курсів комскладу в м.Барнаул. По закінченні навчання отримав призначення на посаду командира взводу 47-го Сибірського запасного полку (м. Томськ). В березні – червні 1921 року знову навчався на кусах комскладу, цього разу в м.Омськ. Після закінчення Громадянської війни Кузьма Семенченко був призначенй на посаду командира взводу і начальника господарства 9-ї піхотної школи (м.Іркутськ).Командування взводом суміщав з навчанням на курсах комскладу в тій же 9-й піхотній школі. Після закінчення чергових курсів в серпні 1925 року був призначений на посаду курсового командира Омської піхотної школи. В серпні 1930 року нове призначення – командиром кулеметної роти 64-го стрілецького полку (м. Ново-Омськ), а жовтні того ж року переведений для проходження служби в Орджонікідзенську піхотну школу на посаду курсового командира. В листопаді 1930 року був призначений помічноком командира, а згодом командиром батальйону 37-го стрілецького полку (Північно-Кавказький військовий округ). З травня 1932 року  військова біографія К.О.Семенченка пов’язана з бронетанковими і механізованими військами РСЧА. Спочатку навчався на мотомеханізованих курсах в Ленінграді (травень – жовтень 1932 р.), потім служив на посаді командира і комісара окремого танкового батальйону 4-ї стрілецької дивізії (Ленінградський ВО). З лютого 1936 по січень 1937 року навчався на академічних курсах при Військовій академії механізації і моторизації РСЧА ім.. І.В.Сталіна, а по закінченні призначений командиром батальйону 72-ї стрілецької дивізії (м. Вінниця, Київський ВО). У квітні 1938 року був призначений на посаду командира 26-ї окремої танкової бригади Вінницької армійської групи ( з 16.09.1939 – Волочиська АГ, з 24.09.1939 Східна АГ, з 28.09.1939 – 6-та армія). Бригада (228 танків Т-26) під командуванням полковника Семенченка брала участь в Радянсько-Польській війні та наступала у напрямку на Самбір. До 30 вересня 26-та тбр пройшла близько 600 км, форсувала кілька річок: Збруч, Сереєт, Стрипа і інші. В ході наступу вела бойові дії проти 14-ї, 2-й, 27-ї піхотних дивізій, 2-й кавалерійської дивізії (Новогрудська Кавалерійська бригада). Всього бригадою було взято в полон 147 офіцерів і 2009 солдатів, у тому числі і майбутній командуючий 2-м Польським корпусом (більш відомий як армія Андерса), сформованим в СРСР генерал Владислав Андерс. 04.06.1940 року К.О.Семенченку було присвоєне військове звання „генерал-майор танкових військ”, а в листопаді того ж року він отримав призначення на посаду командира 19-ї танкової дивізії.

З 20 листопада 1940 по 12 червня 1941 року обов’язки заступника командира дивізії з політчастини виконував бригадний комісар Василь Андрійович Сичов.

 

Сичов В.А.

Бригадний комісар В.А.Сичов був кадровим політпрацівником. Народився на Уралі, в сім'ї горнового Саткинського металургійного заводу. Як і батько саме на цьому заводі розпочав свою трудову біографію. У 1922 році був призваний на військову службу.  Перший лосвід бойових дій отримав на посаді комісара 9-ї мотомеханізованої бригади під час боїв на річці Халхін-Гол. Досить позитивну характеристику бригадному комісару Сичову дав Г.К.Жуков, який, як відомо, не дуже добре ставився до політпрацівників. «Василь Андрійович, — особливо відмічав Г. К. Жуков, — добре допомагав своєму командиру бригади; не рідко, у складній бойовій обстановці він ставав на чолі своїх частин і особистою сміливістю вів їх на бойові подвиги...”  

В червні 1941 року В.А.Сичов був призначений на посаду заступника командира 1-го повітряно-десантного корпусу (КОВО) з політичної частини. Згодом, під час війни генерал-майор (з 06.12.1942 р.) був членом військової ради 23-ї армії.

13 червня 1941 року посаду замполіта 19-ї танкової зайняв старший батальйонний комісар Андрій Васильович Шклярук. А.В.Шклярук (1901 р.н.) на військову службу був призваний за партійним набором у 1930 році, однак встиг стати досвідченим політпрацівником, який міг вести людей за собою. Ця якість комісара в подальшому не раз відзначалась його старшими командирами і начальниками.

З початку формування дивізії і до дня її розформування начальником штабу з’єднання був підполковник Свиридов Андрій Георгійович. Андрій Георгійович почав воювати ще в роки Громадянської. В 1919 добровольцем вступив до Червоної Армії, воював на Південному фронті в складі окремого стрілецького батальйону (район Чернігова) проти військ генерала А.І.Денікіна, у 1920 приймав участь у Радянсько-Польській війні у складі 432 сп 48-ї стрілецької дивізії в районі Полоцька і Мінська. По війні пройшов шлях від рядового червоноармійця до начальника штабу дивізії. У 1938 році за тривалу службу в армії був нагороджений медаллю „ХХ лет РККА”. До призначення на посаду начальника штабу 19-ї тд  з липня до листопада 1940 року виконував обов’язки начальника оперативного відділення 12-ї танкової дивізії.

Під стать керівному складу дивізії була і більшість комскладу цього молодого танкового з’єднання. Значна частина старшого і середнього комскладу мала досвід бойових дій в період як Громадянської війни, так і військових конфліктів 30-х років ХХ століття (Іспанія, Халхін-Гол, Польський похід, Зимова війна).

У травні-червні 1941 року до складу дивізії було призвано на навчальні збори військовозобов’язаних, які проживали на території Рівненської області.

                                               * * * * *

0 04.00 22.06.1941 командиром 22 механізованого корпусу генерал-майором Кондрусєвим була оголошена бойова тривога для з’єднань і частин корпусу, в ому числі і 19-ї танкової дивізії.

Вже о 08.30 частини танкової дивізії виступили у напрямку державного кордону.

Перша колона рухалась за маршрутом: Гоща, Тучин, Олександрія, Берестовець, Здвизже, Цумань, Сильно, Софіївка, Пшеброд. До складу колони увійшли 38-й танковий полк (2 танки БТ, 60 Т-26, 4 ХХ-26, 17 БА-10), 2 гармати зі складу 19-го озадн,  один батальйон 19-го мсп, 19 понтонний батальйон. Загальне керівництво колоною здійснював командир 38-го танкового полку підполковник Самсонов Іван Федорович.

 Друга колона під загальним керівництвом командира 19-ї танкової дивізії генерал-майора т/в К.О.Семенченка у складі 37-го, 19-го озадн (без однієї батареї), 19-го гап, 19-го мсп (без одного батальйон) висувалась за маршрутом: Суськ, Клевань, Мощаниця, Булька, Котоска, Рафалівка, Сокиричі.

На вечір 22 червня основні сили дивізії прибули в район лісу поблизу с. Сокиричі (район Дубище, Клепачів, Сокричі), де розмістились на нічліг. Тилові підрозділи і підрозділи забезпечення прибули до району збору на ранок 23 червня. Попередньо дивізія мала завданням вийти в район Ковеля, де вже знаходилась 41-ша танкова дивізія корпусу і о 20.00 23 червня нанести удар в напрямку Турійськ – Верба – Устилуг разом з 215-ю механізованою дивізією, яка також висувалась з району Рівне з подальшим завданням нанести удар в напрямку Зимно-Устилуг.  

Разом з частинами 19-ї танкової дивізії йшли і підрозділи 152-го окремого танково батальйону під командуванням капітана Бєлова. Цей батальйон до березня 1941 року був у складі 36-ї легко-танкової бригади, а після передачі її для формування 41-ї танкової дивізії був виділений як окремий танковий підрозділ і залишений у Рівному. 22 червня 152 отб (на озброєнні перебувати танки Т-26) був переданий у підпорядкування командиру 22-го механізованого корпусу. Підкріплення було хоча й не велике, але достатньо бойове. Батальйон у складі 36-ї лтбр брав участь у Радянсько-Польській війні 1939 року. Командири і бійці батальйону були добре вишколені, а роти злагоджені. Командування батальйону мало неабиякий досвід бойових дій. Так, наприклад, старший ад’ютант командира батальйону (начальник штабу) капітан Сергій Денисович Чесноков за свої 11 років служби а армії встиг повоювати в Китаї ( 1937-1938 рр., 23.02.1939 був нагороджений орденом Червоної Зірки) та проти фінської армії в Зимовій війні 1939-1940 рр.

 Тим часом війська ІІІ-го моторизованого корпусу (III. Armee-Korps (motorisiert) Вермахту на кінець дня 23 червня вже розсікли оборону 87-ї і 124-ї стрілецьких дивізій і пройшли радянською територією вглиб до 20-30 кілометів. 14-та танкова дивізія під командуванням генерала танкових військ Фрідріха Кюна (General der Panzertruppen Friedrich Kühn) ІІІ-го мотокорпусу після прориву оборони 87-ї стрілецької дивізії в районі Володимира-Волинського вийшла на „танкову” дорогу Володимир-Волинський – Луцьк і вийшла своїми передовими підрозділами до лісу, що в 5 км на північ від села Війниця.

 

Генерал танкових військ Фрідріх Кюн, в червні 1941 р. командир 14-ї танкової дивізії

На цьому напрямку радянських військ практично не було. Німецьким частинам протистояли лише мало чисельні групи прикордонників 90-го Володимир-Волинського прикордонного загону та тилових частин і підрозділів, які відходили на схід. Одна з таких груп, чисельністю до 30 чоловік, у складі якої були старші лейтенанти Паньов, Тихомиров, лейтенанти Баранов, Ключников, політрук Хом’яков, молодший політрук Пєшкін після виконання завдання з евакуації сімей військовослужбовців у район Фалемич, знищення документів, майна і складів загону рухалась у напрямку на Луцьк. В районі села Війниця Локачинського району прикордонників наздогнала колона німецьких мотоциклістів та декілька легких танків. Прикордонники влаштували засідку поблизу мосту і вступили в нерівний бій, з якого вийшли переможцями. На дорозі залишилось догорати два танки, кілька мотоциклів, лежали трупи більш як десятка німецьких солдат.

Найближчими з’єднаннями, які могли дати відсіч ворогу на цьому напрямку були 135-тя стрілецька дивізія та 1-ша артилерійська протитанкова бригада.

135-та сд (генерал-майор Смєхотворов Федір Никандрович) в ніч з 22 на 23 червня здійснила нічний марш з району Ківерець і на ранок 23 червня вийшла в район лісу в 3 км на захід м. Торчин. Її авангардний 396-й стрілецький полк (підполковник Яковлєв Олексій Юхимович)  у другій половині дня 23 червня вийшов до містечка Локачі і стрімкою атакою з фронту і флангів вибив з Локач розвідувальний батальйон 299-ї піхотної дивізії. В полон до радянських піхотинців потрапило до 50 німецьких солдат, декілька автомобілів та мотоциклів.  

1-ша артилерійська протитанкова бригада (генерал-майор Москаленко) після нічного маршу з району Ківерець на ранок 23 червня розгорнулася на вогневих позиціях на західній околиці с. Затурці.

Тим часом війська 5-ї армії готовились нанести контрудар, передбачений наказом командувача Південно-Західним фронтом генерал-полковника М.П.Кирпоноса від 23.06.1941 року. Згідно цього наказу (відданий на виконання директиви Наркома оборони СРСР від 22.06.1941 №3) 5-й армії у взаємодії з 6-ю армією належало не багато, не мало „…оточити і знищити угрупування противника, яке наступало на ділянці Володимир-Волинський – Кристинопіль, і до кінця 14 червня оволодіти районом Любліна…”. 

5-й армії ставилась і більш конкретна задача – знищити Володимир-Волинське угрупування і в подальшому розвивати наступ в напрямку на Красностав. 

Відповідно до цього вранці 23 червня командувачем 5-ї армії генерал-майором Потаповим було прийняте рішення про зосередження частин 22-го механізованого корпусу в районах Анусин, Замлиння (215 мд і 82 тп 41-ї тд) та лісу поблизу села Війниця (19-та тд).

Завданням 22 механізованого корпусу було: спільно з 27-м стрілецьким корпусом ударами в напрямах Анусин, Володимир-Волинський та Війниця, Володимир - Волинський знищити угрупування противника. Контрудар корпусу, точніше його 19-ї танкової дивізії, своїм вогнем підтримувала 1-ша артилерійська протитанкова бригада, яка до 04.00 24.06 повинна була зайняти рубіж Варварівка, Хмелівка, Бискупичі Руські. З повітря марш частин корпусу, район їх зосередження повинні були прикривати 14-та винищувальна та 62-го змішана авіаційні дивізії, які оперативно підпорядковувались командувачу 5-ї армії. Авіація цих дивізій в подальшому повинні були забезпечувати з повітря і подальший наступ ударного угрупування армії.  

У зв’язку з тим, що, 19-та тд та 215 мд  22-го МК, а також 135-та сд 27-го СК не встигали вийти у вказані райони зосередження та активних дій німецької авіації час удару з 22.00 23 червня було перенесено 04.00 24 червня. Щоправда і цьому плану не судилося здійснитися.

Наказ зі штабу 22-го механізованого корпусу вийти до району зосередження Війниця, Олександрівка, Холопин, Пасіка, Михайлівка командиром 19-ї танкової дивізії було отримано лише о 03.30 24 червня. Тобто за півгодини пройти біля 50 кілометрів і сходу вступити в бій було не реальним.

Обстановка мінялась настільки швидко, що не встиг дійти один наказ, як вже о 00.45 24 червня командармом-5 було віддано наказ за №3 згідно якого частини 22-гомеханізованого  і 27-го стрілецького корпусів спільно з 1-ю протитанковою бригадою належало не наступати, а утримувати рубіж Озютичі, західна околиця лісу на північ від Шельвова.

Поки колона 19-ї танкової висувалась в напрямку на Війницю, о 04.00 24 червня в район Торчина вийшли штаб 90-го прикордонного загону і залишки застав і комендатур. За розпорядженням командира 27-го стрілецького корпусу генерал - майора Павла Даниловича Артеменка з особового складу  підрозділів загону було сформовано прикордонну роту, яка була направлена в розпорядження командира 135-ї стрілецької дивізії. Група прикордонників чисельністю 50-60 чоловік зайняла оборону в районі с. Війниця Локачинського району.

Вже о 07.00 24 червня 10 танків противника і німецька піхота почали атаку в напрямку на Війницю. В ході бою, який тривав півтори години (до 08.30) прикордонники підбили 2 танки, знищили до двох взводів піхоти, проте відповідно до наказу вимушені були відійти на західну околицю лісу, що на схід від Війниці. Там прикордонники під командуванням  начальника 2-го відділення штабу загону капітана Золко Маркуса Меделеєвича (в травні 1944 р. підполковник, командир 90-го прикордонного полку НКВС) і помічника начальника загону з МТЗ майора Шерстньова зайняли оборону в очікуванні підкріплень.

Частини 19-ї танкової рухались до вказаного району під нищівними ударами німецької авіації. Радянських літаків у небі практично не було, та в принципі й не могло бути. Аеродроми були розбомблені в перші години війни, а основна маса літаків купами металобрухту лежала на переораній німецькими бомбами землі.

Першим до вказаного району вийшов 152-й окремий танковий батальйон. В районі Олександрівки танкісти від прикордонників і піхотинців отримали інформацію, що до села наближається німецька танкова колона чисельністю до роти (15 танків). Хоча до вказаного рубежу залишалось ще декілька кілометрів, старший ад’ютант батальйону капітан Чесноков прийняв рішення влаштувати засідку. За наказом капітана Чеснокова радянські Т-26 розташувались так, що утворився своєрідний броньовий мішок, в який і повинні були втягнутися  німецькі танки. Незабаром на горизонті з’явилась хмара пилюки, яка здіймалась стовпом, а з нею на великій швидкості стали виринати броньовані машини ворога. Перед селом вони зменшили хід. На передньому танку відкинувся люк. З нього висунувся офіцер. Він приставив до очей бінокль і довго проглядав околицю села. За декілька хвилин німецькі танки рушили вперед. Дочекавшись поки хрестаті машини втягнуться у западню Чесноков віддав наказ на відкриття вогню. Влучними пострілами було підбито головний і замикаючий танки, наступною „жертвою” став танк у середині колони. Опинившись «узаперті», решта ворожих машин намагалася поповзти в сторони, але і тут їх наздоганяв вогонь радянських танкістів. В самий розпал бою на зв’язок вийшов командир 22-го механізованого корпусу генерал-майор Кондрусєв. Після доповіді Чеснокова комкор подякував танкістам і наказав посилити розвідку. Ще в ході розмови до командирського танку під’їхав мотоцикл – це був командир розвідувального взводу батальйону, який доповів про наближення великої танко-моторизованої колони німців. Отриману інформацію Чесноков доповів комкору і отримав наказ стримувати противника і не дати прорватись до річки Стир. Тим часом німецька колона перестроїлась у бойовий порядок і повела наступ на батальйон, намагаючись обійти радянських танкістів праворуч і ліворуч. Оборона правого флангу батальйону була доручена роті старшого лейтенанта Миколи Петровича Добродушного.  З наближенням німців танкісти відкрили вогонь. Декілька німецьких танків запалали. Група ворожих машин намагалась обійти лівий фланг, але була зустрінута радянськими артилеристами, які вели вогонь прями наведенням. Влучно стріляли по ворогу і танкісти. Три ворожі машини підбив парторг батальйону лейтенант Олексій Капустін, який зайняв місце навідника в танку командира батальйону. Не зважаючи на перебиту ногу відважний офіцер продовжував вести вогонь, а поки німецький снаряд не підпалив командирський танк.  Проте групі німецьких танків таки вдалося обійти батальйон на правому фланзі. При відбитті атаки був смертельно поранений старший лейтенант Добродушний. Німецьку піхоту безжально чавив танк командира роти старшого лейтенанта Олексія Степановича Крашеніннікова. Відважним екіпажем було знищено до взводу гітлерівської мотопіхоти, підбито один танк. Проте і Т-26 ст. л-та Крашеніннікова був підбитий, а сам лейтенант загинув. 22.07.1941 старший лейтенант Крашенінніков О.С. був посмертно нагороджений орденом Червоного Прапора.  

Екіпажі підбитих радянських машин знімали з танків кулемети і продовжували вести бій як піхота. Та сили були занадто нерівними. В результаті бою 152-й отб втратив до третини своїх танків. Навіки залишились лежати на волинській землі,  64 радянські танкісти (в т.ч. 11 офіцерів і політпрацівників), ще 3 пропали безвісти в районі Олександрівки і 11 при відході батальйону в напрямку до Рожищ.

 



Підбиті і покинуті екіпажами танки 152-го отб і 19-ї тд, район С.Олександівка,

червень 1941 року

Біля 13.00 в район Олександрівка - Війниця вийшли підрозділи 37-го танкового полку і зайняли позиції для наступу в районі хутора Пасіка. О 13.30 за наказом штабу 22-го МК 45 танків Т-26 та 12 бронеавтомобілів БА-10 під загальним командуванням командира 37-го танкового полку підполковника Бібка пішли в атаку в районі вис. 228,6, Олександрівка,. Марковичі.

Спочатку наступ розвивався вдало. Танки і бронеавтомобілі вийшли в район лісу вис. 228,6, Каневичі. Німецька мотопіхота 14-ї стрілецької бригади (Schützen-Brigade 14) під командуванням Ричарда Штемпеля (Richard Stempel), яка не чекала масованої танкової атаки „совєтів” стала відступати. При наближенні до лісу радянські підрозділи були зустрінуті артилерійським та кулеметним вогнем, а згодом з лісу вийшли німецькі танки 36-го танкового полку (Panzer-Regiment 36) під командуванням полковника Курта фон Есера (Kurt Von Jesser).

 

Ричард Штемпель, в червні 1941 р. командир 14 стрілецької бригади 14-ї танкової дивізії

 

Курт фон Ессер, в червні 1941р., командир 36-го танкового полку 14-ї танкової дивізії

Розпочався класичний зустрічний бій, який за доповіддю ВО командира 22-го механізованого корпусу полкового комісара Ліподаєва тривав 2,5 години. Командир дивізії генерал-майор Семенченко вслід за передовим загоном кинув в атаку нові танки, які щойно прибули з маршу.

Гітлерівці виявились сильнішими, а їх техніка і солдати більше підготовленими до бойових дій. Вцілілі радянські танки і бронеавтомобілі поволі стали відступати назад, піхота як мотострілецького полку дивізії так і сусідньої 135-ї сд стала відкочуватись назад.

Першим удар по радянським танкам наніс 2-й батальйон 36-го танкового полку. 1 рота цього батальйону першими ж пострілами підбила п’ять Т-26.  3-тя рота, яка наступала лівіше 1-ї, атакувала радянську артилерійську батарею в районі Діброви і подавила її вогонь. При розвитку наступу близько 200 метрів на південь від дороги було захоплено близько двох моторизованих польових батарей і батарея 152мм гаубиць. За декілька хвилин танки перекотились через дорогу і вирвались на позиції ще двох батарей 19-го гаубичного артилерійського полку. Більша частина гармат і тягачів була знищена. В ході атаки танкісти 2/36 тп 14-ї тд Вермахту підбили і знищили 26 радянських танки і 2 бронеавтомобілі (в оперативному зведенні штабу Південно-Західного фронту №06 за станом на 06.00 25.06.1941 називалась більш „скромна” цифра втрат 22-го МК – 20 танків, і це за цілий день боїв і втрат майже всіх танків 19-ю танковою дивізією і 1/3 танків 152-м отб). Проте німці не знали, що під час їхньої атаки на артилерійські батареї загинув командир 22-го механізованого корпусу генерал-майор Семен Михайлович Кондрусєв (22.07.1941 посмертно нагороджений орденом Леніна).

Після перетину дороги 2-й батальйон рішенням командира полку було направлено для надання допомоги 1-му тб, який вів бій з радянськими підрозділами.

 

Підбитий БА-10 19-ї танкової дивізії, червень 1941 року

Категорія: Волинська епопея 19-ї танкової дивізії | Додав: voenkom (10.06.2011) | Автор: Сергій Яровенко
Переглядів: 3513 | Коментарі: 1 | Теги: 1941, рівне, Війниця, Сокричі, Семенченко, 19 тд, Олександрівка | Рейтинг: 4.8/18
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: