Наприкінці 50-х років минулого
століття в містечко Турійськ, що на Волині, приїхав Володимир Миколайович Кучеря.
До високого ставного мужчини з явно армійською виправкою з цікавістю приглядались
як колеги по новій роботі в райкомі компартії, так і корінні турійчани. Медалі
„За оборону Сталинграда” „За победу над Германией” явно свідчили, що це
фронтовик, постава свідчила про офіцерське минуле, а явно не волинська говірка
вказувала на вихідця зі сходу України. Перше враження оточуючих не було
оманливим. Володимир Миколайович народився на Чернігівщині (с. Сокиринці тоді Срібнянського району), закінчив
військове училище, воював, командував взводом.
Народився В.М.Кучеря на
мальовничих берегах Десни 6 серпня 1922 року. В рідному селі пішов до першого
класу, та в голодному 1933 році родина Кучерь з Чернігівщини перебрались до
Мелітополя, де проживали родичі матері, а згодом в 1937 до Казахстану (Бурас
Безкаргайський район Семипалатинської області. Там Володимир закінчив
десятилітку та за направленням місцевого колгоспу був направлений на навчання
до школи механізації. Спочатку закінчив курси трактористів, потім-комбайнерів.
По закінченні курсів був направлений на роботу до колгоспу „Урожай”.
В полі на комбайні і застав
Володимира Миколайовича початок війни. Помічник комбайнера Кучеря з напарником
працювали на віддаленій бригаді в 50 кілометрах від садиби колгоспу. Спочатку,
увечері 22 червня, хлопчаки-посильні на конях доставили повістку старшому
товаришу, тож Володимир прийняв комбайн і далі молотив хліба, які того року
вдались на славу. Лише під ранок приліг відпочити, аж тут знову хлопчаки, які
повістку про призов доставили вже йому. Зібрався, передав комбайн 45-літньому колгоспнику,
який прискакав на поле з посильними. Надвечір по дорозі в райцентр побачив
свого змінника, який чимчикував додому, виявляється через пів дня повістку
принесли і йому.
У військкоматі хлопчину, який мав
повну середню освіту, без лишніх питань направили на навчання до Ташкентського
кавалерійського училища. Військовий комісар, на прохання Володимира відправити
відразу на фронт – бо ж розіб’ють ворога на його території малою кров’ю - лише
гірко посміхнувся і відповів: „Встигнеш ще повоювати, а поки живи і навчайся”
До цих пір початок своєї
військової кар’єри Володимир Кучеря згадує з посмішкою. Вже на першому тижні
служби із-за розхлябаності помічника командира взводу, який відправив бійців у
казарми з польових занять не строєм, а по одинці, попав на гауптвахту (по війні
Володимир Кучеря випадково зустрінеться з ним у Луцьку, де колишній однокашник працював
у облфінвідділі). „Сидіння” на гауптвахті пішло на користь Володимиру
Миколайовичу. Старанного, трудолюбивого курсанта примітив начальник училища, і
незабаром на петлицях з’явились два трикутники – молодший сержант Кучеря сам
став помічником командира взводу. По закінченні училища в травні 1942 року був
направлений до Сталінабаду (Таджикистан) де саме формувалась 61-ша
кавалерійська дивізія. Першим командиром дивізії був полковник О.Т.Ставенков,
який перед цим командував 20-ю гірськострілецькою дивізією, в боях під Москвою
був поранений, тож добре знав чому і як треба вчити майбутніх кавалеристів.
Володимир Кучеря отримав перше офіцерське призначення – командиром шабельного
взводу 219-го кавалерійського полку (командир майор Акопян)
У
серпні 1942 року дивізія була повністю сформована, укомплектована і направлена
на фронт – спочатку в район Моздоку, але прямо в дорозі була повернута на
північ - до Сталінграду. День відправки також вкарбувався в пам’яті Володимира Миколайовича.
Напередодні він потрапив до госпіталю. З вікна палати побачив бійців свого
взводу, які в повному спорядженні направлялись в сторону залізничного вокзалу.
Зважаючи на вихідний день таки витребував прибуття начальника шпиталю в якого
зберігались документи і особиста зброя і домігся виписки, не дивлячись на
хворобу.
Лейтенант Володимир
Кучеря, фото серпня 1942 року
Під
час пересування 61-ша кавалерійська неодноразово піддавалася атакам німецької
авіації. Аси Люфтваффе, які тоді майже безроздільно хазяйнували в небі, раз у
раз наносили удари по підрозділам дивізії. Зробивши чотириста кілометровий марш
по лівому берегу Волги, частини 61-ї кд вийшли до Кам'яного Яру, де і
переправилась на інший берег. Під час переправи, внаслідок чергового удару
німецької авіації по порому, ескадрон, в якому служив лейтенант Кучеря втратив
майже усіх коней, яких хвилею змило разом з конов’яззю.
На
лівому березі Волги дивізія увійшла до складу 4-го кавалерійського корпусу (Сталінградський
фронт), яким командував герой Громадянської війни і війни з басмачами генерал-лейтенант
Т.Т.Шапкін. 4-й кавкорпус у складі 61-ї та 81-ї кавдивізії склав рухому групу
фронту, яка отримала завдання перекрити шляхи до відступу німецькому
угрупуванню, яке все більше загрузало в Сталінграді.
Спогади
ветерана про його перший бій жахливі.
Внаслідок
нальоту німецької авіації необстріляні солдати кинулись було втікати. Раптом навкруги
з’явились німецькі танки і піхота. Вибухи від снарядів, розпечене дзижчання
куль з кулеметів і автоматів, чорне від копоті пожеж небо, - все це створювало
враження справжнісінького пекла. Прийшлось організовувати оборону взводу, як
тоді говорили командирсько-матерним голосом і з пістолетом у руці, лякаючи
смертю від командирської кулі безпорадних вчорашніх колгоспників і школярів.
Трохи легше стало лише, коли наступили сутінки...
У
листопаді завдання дивізії і корпусу змінились – кавалеристи повинні були
закрити зашморг на зовнішньому кільці оточення на південний захід від
Сталінграда.
Саме
тоді на долю командирів і бійців 61-ої кавалерійської дивізії припав один з
найважчих боїв У пункт збору дивізія прибула після тривалого,
п'ятисоткілометрового маршу. За наказом командування фронту до прориву повинні
були увійти два рухомі з'єднання: 4-й механізований корпус і, слідом за ним,
4-й кавалерійський. Але завдання, які їм ставилися, були різні: 61-а дивізія
повинна була після прориву лінії фронту повернути на південь і зайняти оборону
на зовнішньому фронті оточення; танкістам же ставилося завдання - стискати
кільце внутрішнього оточення 6-ої німецької армії Паулюса. 61-а кавалерійська
дивізія була введена в прорив 20 листопада 1942 р.
З
світанком 21 листопада передовий ескадрон 219-го кавполку (взвод Кучері йшов у
розвідувальному дозорі) впритул наблизився до позицій 1-ї і 4-ї румунський піхотних
дивізій. Дочекавшись підходу основних сил, кавалеристи з шашками наголо рвонули
на противника. Румуни не встояли. Частини 61-ї кд прорвали оборону румунської
піхоти, вирвались в тил і розсіяли 5-ту румунську кавалерійську дивізію.
Ту
атаку Володимир Миколайович нині пам’ятає дише уривками: вітер, помахи шашки,
перекошені від страху обличчя румунських солдат, кров на шашці, шинелі, обличчі,
руках...
На10
годину ранку кавалеристи вийшли до міста Абганерово. І знову зухвала атака
кінним строєм з шашками наголо. Тут вже тікали не тільки румуни, але й
„справжні арійці”. Німецькі вояки в паніці стали відступати, залишивши в місті
сто гармат, декілька десятків кулеметів і тисячі снарядів.
Із
захопленням залізничної станції Абганерово був перерізаний шлях, яким йшло
постачання німецьких військ з півдня. Німецьке командування не змирилось з
втратою стратегічно важливого пункту. Протягом 22-24 листопада бійці взводу
Кучері, як і інших підрозділів 61-ї дивізії вели бої, з частинами 8-ої
румунської кавалерійської дивізії в районі містечка Уманцево. Оборона змінилась
контрнаступом і надвечір 24 листопада кавалеристи визволили населений пункт.
Володимир
Миколайович згадує:
-
Дві доби під ряд ми то злазили з коней і залягали в обороні, то знову сідлували
чотирьохногих друзів і з шашками наголо мчались вперед. На свист куль, розриви
снарядів в пилу атаки ніхто вже не звертав уваги. Військовий азарт, насичена адреналіном
кров вимагали „Вперед”.
У
бою за Уманцево було узято в полон більше сотні солдатів і офіцерів противника,
захоплена гордість німецької артилерії - батарея 88-мм. гармат, мінометна
батарея, кулемети, і напевно, тоді найголовніше – склади з продовольством.
Після цього бою лейтенант Кучеря недорахувався майже половини свого взводу, а
попереду ще були бої...
Після
нетривалого відпочинку новий наказ - наступати з південного сходу в напрямі на
Котельниково. Дивізія фактично перейшла у пряме підпорядкування командувача
51-ї армії М.М.Труфанова. З 30 листопада по 2 грудня 61-ша кд вела важкі
оборонні бої, не маючи зв'язку із стрілецькими з'єднаннями армії.
А
до Котельниково тим часом підходили тридцять моторизованих і танкових дивізій
групи армій «Дон» під командуванням фельдмаршала Эріха фон Манштейна.
12
грудня німці почали масований наступ. Кавалеристи з гнітючим настроєм після
вдалих наступальних боїв вимушені були відступати з району Котельниково до
північного берега річки Аксай. Кіннотники, озброєні легкою стрілецькою зброєю
(дивізії було придані аж 14 танків), опинились на вістрі головного удару
німців.
Подальші
бої Володимир Кучеря згадує неохоче – сильно великі були втрати, але бійці
тримались до останнього, майже так, як описав у своєму романі «Гарячий сніг»
Юрій Бондарєв (до речі також фронтовик, офіцер 274-ї стрілецької дивізії, яка
звільняла Турійщину). Годину за годиною з перервами до півгодини – не більше
над позиціями ескадрону чорними воронами смерті кружляли і поливали вогнем з
кулеметів і бомбами „Штуки” – Ju-87. Потім в наступ пішли німецькі танки і бронетранспортери. Від їх
кількості аж потемніло поле (проти частин 61-ї кд наступало до 150 танків Т-IV
6-ої танкової дивізії німців і гренадери 114-го мотопіхотного полку на
бронетранспортерах «Гономаг» - С.Я.).
П’ять
діб відбивали атаки бійці. Лейтенант Кучеря отримав важку контузію, але
залишився на позиції – якби й хотів, та податись було нікуди – позаду річка.
Ріділи й ріділи ряди бійців, у взводі їх вже налічувалось менше десятка, але жоден
не за панікував, не втік, бились до останньої краплі крові. Вже після бою взнали,
що ще гірше було сусідам – 213-му полку. Там німці прорвали оборону, вийшли до
КП полку, загинули командир полку майор Льовін і майже увесь його штаб.
Героїзм
кавалеристів забезпечив розгортання 2-ої гвардійської армії, яка згодом
перейшла у контрнаступ.
У
своїх мемуарах колишній німецький генерал Меллентін згодом писав: «У цей період відбулися повні трагізму події,
історичне значення яких важко переоцінити. Не буде перебільшенням сказати, що
битва на берегах цієї безвісної річки привела до краху 3-го Рейху, поклала
надіям Гітлера на створення Імперії і з'явилася вирішальною ланкою в ланцюзі
подій, що зумовили поразку Німеччини».
Після
цих важких боїв настав довгожданий перепочинок. В тилу переозброїли – замість
карабінів видали автомати і переодягнули: вперше побачили нововведення – погони.
Після
боїв під Котельниково і на Аксаї подальший наступ в напрямку на Ставрополь був
майже кавалерійською прогулянкою. Нажахані полоненням 6-ї армії Паулюса німці
методично відступали, правда щоразу болюче відгризаючись.
У
березні 1943 року дались взнаки наслідки контузії. Спочатку лейтенанта Кучерю
відправили до госпіталю, де був визнаний непридатним до стройової служби. Відтак
до рідного ескадрону не повернувся, а був направлений до запасного
кавалерійського полку. Готував для фронту майбутніх автоматників та петеерників.
У запасному полку в Ставрополі заступника командира ескадрону старшого
лейтенанту Кучерю і застала довгождана Перемога. До речі, більш пам’ятною для
ветерана є дата 2 травня, коли Радінформбюро повідомило про взяття Рейхстагу і
падіння Берліна. Щоправда, з пістолетів і автоматів у небо не стріляли –
все-таки глибокий тил, але 100 грамів наркомівських за Перемогу випили.
Після
закінчення війни декілька разів відвозив команди новобранців до Угорщини, Австрії,
на Далекий Схід, де готувався наступ проти Квантунської армії Японії.
Демобілізувався
у вересні 1946 року. Після звільнення в запас був направлений на роботу до Луцька.
Спочатку працював парторгом Луцького спиртзаводу, згодом інструктором обкому
компартії, парторгом Турійської МТС, колгоспу „Здобуток Жовтня” в Сільці. Після
закінчення у 1966 році Луцького педінституту до пенсії вчителював у Турійській
середній школі.
Груди
ветерана-фронтовика полковника у відставці Володимира Миколайовича Кучері
прикрашали ордени „Богдана Хмельницького”, „Вітчизняної війни 1-го ступеня”, 15
медалей. Довгий час, не дивлячись на поважний вік, Володимир Миколайович зберігав
і офіцерську виправку і фронтовий запал
Полковник у відставці
Володимир Миколайович Кучеря, травень 2010 року
На
жаль Володимир Миколайович Кучеря залишив цей світ літнього дня 2010 року. | 
