Ген, ген за
сивим волоссям, зморшками на обличчі, натрудженими руками і прірвою років
залишилось босоноге Іванове дитинство. Ще й до цих пір хворі ноги діда Івана
пам’ятають стежки старовинного українського села з промовистою назвою Збереже (Влодавський
повіт Люблінського воєводства), якими змалечку бігав до чи не єдиного в окрузі
Православного храму. А в пам’яті час від часу виникають припорошені
десятиліттями картинки минулого. Ось Йванко запитує татка: „А чому ми українці
ходимо до польської школи і навчаємось польською мовою?” і чує у відповідь „Йой
синку, добре хоча храму не чіпають і дають по своєму Богу молитися”. А ось
святкова картинка святкування Святого Миколая – одягнуті по святковому батьки,
брат із сестрами, сусіди й родичі, подарунки, частування. За спогадами
дитинства приходять спогади про юність, обпалену війною. Сімнадцятирічним
Йванко побачив кров, горе, смерть, які несли чужоземні вояки і польські
поліцаї. Довгих п’ять років німецької окупації згадуються відчаєм, безсилою люттю
і радістю від зустрічі з визволителями із зірочками на кашкетах і пілотках.
Двадцяти дворічний Іван військовому у польовому військкоматі на пропозицію
служити у Війську Польському рішуче відмовив, мов я українець той служити буду
з українцями. Ось так і став Іван Борисюк солдатом Радянської армії. Після
короткого навчання у 196-му запасному стрілецькому полку 3-ї гвардійської армії
потрапив рядовий Борисюк на фронт та ще й у самісіньке горнило Львівсько –
Сандомирського наступу. Не раз відводили від кулеметника 979-го стрілецького
полку кулі натільний хрестик і материне благословення. Мав Іван і проблеми із -
за хрестика. «Як так червоноармієць і з хрестиком», - все запитував замполіт роти. «Та зніми ти
хрестика, бо й до штрафної роти недалеко» ,- радили старші вояки. Але Іван
твердо стояв на своєму, - „Я православний і хрестик не зніму”. За бої при форсуванні Одеру та за містечко Вафендорф замполіт, який у православній душі
побачив ще й вправного солдата, особисто підписав подання на нагородження
рядового Борисюка орденом Червоної Зірки, правда сам орден Іван Максимович
отримав аж через 33 роки.
Господь беріг православного воїна в боях. Особливо
сутяжно було під час форсування річки Нейсе та штурмі Коттбуса. Гітлерівці
відбивались з усіх сил. Лавина кулеметного вогню не давала навіть підняти
голову, але командири вимагали йти в атаку, і солдати йшли. Тільки чудом
Ванюша, як його лагідно називали в роті залишився живим, а про холодні води
чужої річки нагадує поранене плече й медаль „За відвагу”.
Згодом був штурм
Берліна, марш – кидок до повсталої Праги.
Серед бойових побратимів,1945 рік . Іван Борисюк другий зліва у верхньому
ряду
На католицьке
Різдво 45-го повернувся молодший сержант Борисюк до рідної домівки. Та недовго
довелось насолоджуватись. Влітку 46-го прийшли польські жолнєжі і наказали
воїну – переможцю збирати манатки й подаватись на Україну. Плакали люди за
своїми домівками, селом, але найдужче за Святим храмом, який залишався на чужій
землі.
Мало привітно
зустріла переселенців Волинь. Напівзруйновані Вітоніжі навіть не мали де
прихистити вигнанців, але першим, що зробив Іван пішов дивитись, а чи є в селі
Православна церква, бо як же жити православному без храму.
Через рік
перебрались на Турійщину в село Новий Двір, вступили до місцевого колгоспу
„Вільне життя” про яке сам голова говорив: „Вільне настільки що не волен нічого
крім роботи”. У 1964 році сім’я
Борисюків перебралась до Турійська й Іван Максимович влаштувався на консервний
завод. Працював вантажником, штукатуром, маляром, місив хліб, робив усе
добросовісно за що й отримав нагрудний знак „Переможцю соціалістичного
змагання”. І все своє життя Іван
Максимович коли кличуть церковні дзвони прямував до храму.
Живим символом,
нагадуванням для будівничих Миколаївського храму в Турійську є наш дід Іван.
Ось і при освяченні новозбудованого храму найвищою нагородою стали слова Івана
Максимовича: «Я таки виконав наказ отця Володимира (настоятель храму протоієрей
Володимир Бойко – С.Я.), дочекався завершення будівництва найліпшого храму в
моєму житті.»
За щиру віру в
Бога, відданість Православній вірі Іван Максимович Борисюк нагороджений медаллю Святого Рівноапостольного князя
Володимира І ступені, яка займає особливе місце серед 4 орденів і 14 медалей
за подвиги ратні і трудові, і якою дід
Іван гордиться найбільше.
