23 лютого – одна з дат, що випробовує українське суспільство на зрілість, тестуючи кожного з нас на громадянську свідомість. Щороку з наближенням цієї дати розпалюються суперечки: а чи потрібно відзначати День захисника Вітчизни саме  цього дня – на колишнє свято Радянської армії та Військово-морського флоту? Щоб розставити крапки над „і”, пропоную звернутись до історичних фактів.

За радянською історіографією дата встановлення свята 23 лютого визначалась в різні часи за різними ознаками. Так, у 1919 році день святкування пропонувалось встановити у зв’язку з прийняттям 15 (28) січня 1918 року  Радою народних комісарів Декрету про організацію Робітничо-селянської Червоної Армії, який був опублікований в лютневі дні 1918. Спершу датою святкування було визначено 17 лютого, але в зв’язку з технічними причинами перенесено на перший недільний день – 23 лютого і приурочено до святкування „Дня Червоного подарунка”. З 1920 по 1923 рік ця дата не відзначалась і святкування було відновлене лише у 1923 році. 

У 1938 році з подачі Сталіна в «Короткому курсі історії ВКП(б)» було викладено принципово нову версію походження дати свята, У книзі стверджувалося, що в 1918 році під Нарвою й Псковом «німецьким окупантам була дана рішуча відсіч. Їхнє просування на Петроград було припинено. День відсічі військам німецького імперіалізму - 23 лютого став днем народження молодої Червоної Армії». Сталінська версія взагалі не витримує ніякої критики, ба саме у ці лютневі дні деморалізована армія (вже не царська, але й ще не червона) під першими ж ударами німців втікала світ за очі. Загін балтійських матросів під командуванням Дибенка, висланий для організації супротиву німцям, першим покинув позиції, втік до Гатчини, а звідти аж до Самари. Внаслідок Псковсько-Нарвського масового дезертирства більшовики були вимушені підписати з Німеччиною Брестський мир. У Самарський губком ВКП(б) була надіслана телеграма за підписом Бонч-Бруєвича з вимогою негайного затримання Дибенка і супроводження його в Москву за самовільне залишення бойових позицій.  Дибенко був затриманий, звільнений з усіх посад, засуджений Ревтрибуналом і виключений з партії (відновлений в 1922 році). Ну а щоб сталінська версія не була піддана критиці, Дибенко у 1938 р. був розстріляний.

У 1951 році з’явилося останнє трактування свята, яке було чинним до розвалу СРСР. Того року у виданні «Історія громадянської війни в СРСР» вказувалось, що в 1919 році перша річниця Червоної Армії святкувалася «у пам’ятний день мобілізації трудящих на захист соціалістичної Батьківщини, масового вступу робітників у Червону Армію, широкого формування перших загонів і частин нової армії».

З розвалом Радянського Союзу на території України святкування Дня Радянської Армії і Військово-Морського Флоту з зрозумілих причин не проводилось, а у 1999 році Указом Президента України було запроваджене свято „День захисника Вітчизни”. 

Перші аргументи на захист відзначення цього свята в лютневі дні надає нам історія українського війська.

12 лютого 1918 року  в Житомирі було сформовано Вiйськове мiнiстерство та Генеральний штаб УНР. Військовим міністром було призначено Миколу Порша, але оскільки його в той час в місті не було,  обов’язки було покладено на пiдполковника Олександра Жукiвського. Начальником Генштабу було  призначено генерал-майора Олександра Осецького. 

Наступного дня, 13 лютого, українські війська увійшли до Коростеня. 18 лютого в районі Житомир-Бердичів розпочався перший бій Запорізької бригади під командуванням полковника Прісовського з більшовицьким загоном Кіквідзе, який тривав до вечора і не приніс перемоги жодній із сторін. 19 лютого почався наступ українських військ на Сарненському напрямку. Пiсля остаточного закрiплення на лiнiї Житомир - Коростень - Олевськ українськi пiдроздiли  зайняли Овруч та Звягель (нині Новоград-Волинський).  20 лютого наступ було призупинено в з’язку з прибуттям на станцiю Маневичi частин 46-го армiйського корпусу    колишньої російської армії. Українські частини вимушені були нейтралізовувати погромні ексцеси, викликані самодемобілізацією колишніх фронтових частин. 21 лютого наступ був продовжений. Пiдроздiли 2-ї  бригади зайняли Рівне. Взяття Рiвного засвідчило остаточне закрiплення вiйськ Центральної Ради на територiї Волинi та Полiсся. В цей же час до українських рук цiлковито перейшов Кам’янець-Подiльський. Спроби збільшовичених 12-го армійського та 3-го Кавказького  корпусів вибити українські частини з Кам’янця були відбиті 12-ю пiшою дивiзiєю генерала Єрошевича, куренем iменi Кармелюка сотника Ю.Ківерчука та Мусульманським батальйоном Компена Палеолога.

23 лютого1918 року було прийняте рішення про початок наступу українських військ на бердичівсько-київському напрямку. 25 лютого  жорстокі бої розгорнулись біля станції Тетерів, а наступного дня українські війська увійшли до Бердичева. 28 лютого розпочались бої за столицю України. 1 березня  1918 року кияни побачили на вулицях рiдного мiста шлики гайдамакiв, сталевi шоломи сiчовикiв та оригiнальнi кашкетки запорожцiв.

Заради об’єктивості слід зазначити – якщо червоноармійці втікали від наступаючих німців, то українські загони були підтримані німецькими багнетами.

***

Ще один аргумент на захист цього свята відноситься вже до періоду незалежної Української держави. Саме цього дня вісімнадцять років тому почалось приведення до присяги на вірність українському народу офіцерів, сержантів, старшин, солдат та матросів запасу. 23 лютого 1992 року військову присягу склали офіцери запасу, які проживали в усіх районних центрах України, в тому числі і Турійську.

Тож зі святом вас, захисники Вітчизни. Нехай у цей день ідеологічні перепони назавжди відійдуть у вічність перед героїзмом наших предків, незалежно від одностроїв і назв армій. Вшануймо цього дня тих, хто, не шкодуючи власного життя, захищав Вітчизну, не продавши свою честь, відстоював право нашого народу бути самим собою. Нехай в душі кожного українця, який вважає себе захисником Вітчизни, звучать слова присяги 2-го Запорізького пішого полку Запорізької бригади УНР:

Тобі, мій краю дорогий,

Складаю я свою присягу —

Тебе любить, Тобі служить,

За Тебе вмерти біля стяга.

І прапор наш жовто-блакитний

Клянусь довіку боронить

І за народ забутий, рідний

Останню кров свою пролить.