Якщо по лінії фронту бої призатухли, то з новою силою вони відновились у німецькому тилу.

5 травня 1944 року тимчасове командування 27-ю Вдп, яка вирвалась з оточення в районі Мосирських лісів прийняв начальник штабу дивізії майор Тадеуш – Ігнацій Штумберг – Ріхтер на псевдо "Жегота".

Народився Тадеуш Ігнацій 19 серпня 1907 року. З початком 1-ї світової разом з сім΄єю був вивезений до Росіїї. Навчався у польській гімназії в Москві. Після повернення до Польщі у 1918 році продовжив навчання у гімназіі Казимира Кулвієца у Варшаві. 1927 році розпочав навчання на факультеті права у Варшавському університеті, Але у зв'язку з передчасною смертю батьків був змушений покинути навчання і заробляти на життя. З 1928 року на військовй службі. У довоєнний час отримав ґрунтовну військову освіту. Спочатку в артилерійській школі резерву у м. Володимирі – Волинському (1929 – 1930 рр.), згодом у Артилерійській офіцерській школі в Торуні ( 1931 – 1933 рр.). По закінченні підпоручник Штумберг – Ріхтер отримав призначення командиром взводу 5–го кінної артилерійської дивізії. Згодом обіймав посади ад΄ютанта командира дивізії, командира кінної артилерійської батареї. Вересень 1939 року зустрів у Кракові на посаді офіцера штабу артилерії 6-ї дивізії піхоти. 20 вересня 1939 потрапив до німецького полону, здійснив успішну втечу з концентраційного табору в Бохні (група втікачів перебралась в жіночий одяг і так обманула охорону табору) в жовтні, а в листопаді 1939 року пристав до польського військового підпілля. З листопада 1939 по січень 1940 року був помічником полковника Комаровського, майбутнього командувача АК. З січня 1940 по жовтень 1942 року займав посади у розвідувальних відділах ZWZ в Кракові, Варшаві. З 1943 року приймав активну участь у формуванні партизанських зє΄днань і частин АК. Найвідомішою акцією під командуванням «Жеготи» була акція зі звільнення 72 ув΄язнених з Білограйської в΄язниці 24 вересня 1943 року. Був начальником штабу округу АК «Полісся», а у лютому 1944 року був призначений начальником штабу 27-ї дивізії піхоти.

 Майор «Жегота» став тимчасовим командиром 27-ї дивізії не в простий час. Командування дивізії вимушене було здійснити пошук нової тактики дій, враховуючи те, що німці на протязі квітня встигли сформувати в північно - західній Волині дві лінії оборони. Перша лінія оборони йшла від Мацеїва до Нової Вижви, вздовж річки Вижівка до Ратно і далі вздовж Прип’яті. Друга лінія оборони знаходилась на лінії Піща - Малорита. Наявність польських партизанських сил, які налічували до 4000 чоловік і займали район площею до 4 км² не була вигідна командуванню вермахту. З перших днів травня літаки Люфтваффе щодня здійснювали розвідувальні польоти в районі розташування підрозділів дивізії. В районах Шацька, Заболоття і Гути Ратнівської діяли посилені німецькі і угорські патрулі з якими майже щодня проходили бойові сутички. Нависала загроза нового оточення в районі Шацьких лісів у разі підтягування гітлерівцями резервів з числа частин, які направлялись на радянсько – німецький фронт або охоронно - каральних сил СС і поліції. З огляду на це, командуванням дивізії було встановлено контакт і узгоджено питання взаємодії з радянськими партизанами під командуванням Л.Я.Іванова, з’єднання якого на цей час діяло в районі Шацьких лісів. З середини травня кільце оточення почало звужуватись. Почастішали як розвідувальні вильоти німецької авіації, так і випадки бомбардування лісових масивів у місцях дислокації підрозділів дивізії. Вже з початку травня польські підрозділи почали відчувати прощупування сил гітлерівськими розвідувальними командами. 5 травня відбулись сутички на перехрестях доріг Мельники – Гута і Хороми – Мельники, протягом 6-18 травня сутички продовжувались в районі Гути Ратнівської, Кропивників, Мельників, Шацька, Вилиці. Починаючи з 16 травня стали відбуватись більш серйозні бої з прибуваючими каральними підрозділами гітлерівців. 16 травня польські вояки зустріли вогнем карателів у районі села Крижне  та на шосе Шацьк – Любомль. 19 – 20 травня німці здійснили розвідку боєм з району Мельників , хутора Громи, Шацька і Кропивників. 21 травня за підтримки ударів артилерії зі сторони Мельників, Шацька, Кропивників, Заболоття і Гути німецькі каральні підрозділи розпочали основний наступ. Гітлерівське командування кинуло проти радянських і польських партизанів 4 полки піхоти, кілька батальйонів кубанських козаків, до 60 танків¹⁸³.

З огляду на неможливість подальших активних дій, неможливість поповнення запасів боєприпасів, їжі, інших матеріально – технічних засобів і заборону ГК АК покидати Волинь командування 27 Вдп прийняло рішення пересікти лінію фронту і йти на з’єднання з радянськими військами. Планувалось вибиратись з оточення трьома колонами (штабна, «Коваля», "Гарди") за трьома маршрутами в північно – східному напрямку до району Дівина (Білорусь), форсувати Прип’ять по якій проходила лінія фронту, в подальшому рухатись до району південно - східніше Каменя –Каширського. 

Знехтувавши угодою про спільні дії з радянськими партизанами в ніч на 22 травня підрозділи дивізії, пробираючись через болота, які не були оточені гітлерівцями, почали вихід з оточення.

22 травня до штабу дивізії надійшло і розпорядження Головної команди про надання дозволу на форсування Бугу і вихід на територію Люблінського воєводства. Штабна колона дивізії негайно повернула на захід, її перша частина по тилам німецьких військ 29 травня вийшла до Бугу і форсувала його в районі села Диричі.  Колони 50–го та 23-го піхотних полків  вступили в боєсутички з німецькими частинами і змінити напрямок руху не змогли. Бойові дії цих двох угрупувань спільно з партизанами з’єднання Л.Я.Іванова тривали до 25 травня. В запеклих боях німецьке командування втратило до 1300 солдатів і офіцерів, 2 танки, 5 автомашин, 1 самохідну гармату¹⁸⁴ .

27 травня до лінії фронту в районі Прип’яті наблизилось формування «Гарди» (до 700 чоловік) та розрізнені підрозділи радянських партизанів, які прорвались з оточення разом з поляками. При спробі перейти лінію фронту поблизу села Окачеве Ратнівського району поляки зазнали чималих втрат. За даними професора Владислава Філяра тільки вбитими було втрачено 120 бійців, отримали поранення 114 жовнірів, а ветеран дивізії Євгеній Піндих з Любліна, називає цифру 270. Проте старожили й понині добре пам’ятають, що пониззя Прип’яті було встелене трупами. Причиною трагедії стала відсутність взаємодії поляків зі штабом 70-ї радянської армії, частини якої оборонялись в цьому районі. Радянські війська форсування прифронтової річки польськими і радянськими партизанами прийняли за початок наступу гітлерівців і відкрили артилерійсько – мінометний вогонь, вогонь з мінометів в свою чергу відкрили і німці, а партизани потрапили під перехресний вогонь обох сторін¹⁸⁵.  Під час переправи загинув і капітан Казимир Заняк - «Гарда» (разом з тим існує версія, що „Гарда” не загинув, а  відразу по переправі був арештований органами НКВС).

Залишки 23-го полку відповідно до Директиви СВГК від 16 травня 1944 року були направлені в район зосередження частин 1-ї армії Війська Польського у місті Ківерці¹⁸⁶. Більшість з офіцерів і солдат були зараховані на службу до Війська Польського. Серед них був командир 1-го батальйону 23-го піхотного полку поручник Зигмунд Гурка – Грабовський  „Зайонц” (Zygmunt Górka-Grabowski - „Zając"), який отримав призначення на посаду заступника командира батальйону 5-го стрілецького полку 2-ї стрілецької дивізії 1-ї армії Війська польського, в складі ВП форсував Західний Буг, при форсуванні Вісли в районі Пулав був важко поранений. За ратну звитягу отримав військове звання „капітан” і нагороджений орденом Віртуті Мілітарі V ступеня.

Колона «Коваля», яка 25 травня вела бої з гітлерівцями в районі села Кортеліси, вийшла в район Прип’яті трохи згодом, і з огляду на невдале форсування підрозділами 23-го пп, перетинати лінію фронту не наважилась. Майор Шатовський віддав наказ підпорядкованим силам рухатись на захід у напрямку Бугу. В районі села Мєдна (Білорусь) відділи 50пп зустрілись з другою частиною штабної колони 27 Вдп.

У ніч з 9-го на 11 червня  бійці під командою «Коваля» форсували Буг в районі Кодня, Славатичі, Хорси, Пшиборов і відразу ж вступили в бій з німецькими гарнізонами, які прикривали тилову оборонну лінію вздовж Західного Бугу  в селах Заблоце і Словатичі та почали рейд у напрямку Парчевських лісів. На цьому бойовий шлях польської партизанської дивізії на Волині закінчився. Дивізія відкрила нову сторінку своєї біографії, яка приведе до її повного роззброєння частинами радянської 8-ї гвардійської армії в районі Любартова і ув’язнення більшості офіцерів на території колишнього німецького концтабору „Майданек”.

Ось так боями в тилу гітлерівців закінчився останній воєнний травень. Попереду були вирішальні бої за остаточне вивільнення від коричневої нечисті не тільки волинських сіл і міст, але й Європи.

Наприкінці травня - початку червня до складу угрупування радянських військ на Волині стали прибувати нові з'єднання і частини забезпечення. Так, армійська артилерія 47-ї армії була посилена 31-м окремим особливим Горьковським дивізіоном бронепоїздів під командуванням майора В.М. Морозова, який прибув з-під Жлобина наприкінці травня. 4 червня 1944 бронепоїздами дивізіону «Козьма Мінін» та  «Ілля Муромець» за підтримки  БМ-13 було знищено74-й німецький бронепоїзд, відновити який гітлерівцям так і не вдалось¹⁸⁷.

Дивізіон був сформований 21 лютого 1942 року в Московському військовому окрузі. До його складу увійшли збудовані  лютому 1942 року  робітниками заводу ім. Дзержинського та залізничниками Мурома БЕПО № 659 „Ілля Муромець” та за такими ж кресленнями в депо «Горький – пасажирський» БЕПО № 702 „Козьма Мінін”. Бронепоїзди, обладнані 45 міліметровою бортовою та 20 мм верхньою бронею мали на озброєнні гармати Ф-34 (76 мм) в танкових баштах (Т-34), 25  та 37 мм напівавтоматичні зенітні гармати, реактивні установки типу М-8 („Катюша”), кулемети „Максим” та ДТ. Разом з десантно-мінометною ротою чисельність особового складу дивізіону складала 335 солдат і офіцерів.

 Бойові дії дивізіон розпочав в березні 1942 року на Брянському фронті у складі 3-ї армії. Бронепоїзди отримали бойове хрещення в районі станції Виползово під Тулою. П подальшому підтримували вогнем радянські частини в ході Ржевсько – В’яземської наступальної операції в районі станцій Чернь та Мценськ. Згодом дивізіон приймав участь в боях під Брянськом, Орлом, Курськом, на берегах Дніпра, громив німців під Шепетівкою, Гомелем, Мозирем. Наприкінці травня 1944 року дивізіон з району білоруського міста Жлобин прибув на станцію Голоби.  

Волинська земля стала для екіпажів бронепоїздів щасливою і навіки записала їх подвиг на скрижалі військової історії.

Коли 6 липня 1944 року Ковель був звільнений від ворога, солдати і офіцери 31-го дивізіону побували біля розбитого бронепоїзда. Гітлерівці так і не спромоглися прибрати останки спотвореної машини. Один з бійців побачив напис „Адольф Гітлера” і відразу сказав: „Ну, напевно, війні кінець – Гітлера ми завалили”...

Німці ж з доповіддю про втрату найновішого у Вермахті бронепоїзда доповіли у ставку Гітлера лише 29 липня 1944 року. До речі, це вже був третій німецький бронепоїзд знищений в Ковелі.

За знищення німецького бронепоїзда 31-й однбп був нагороджений Червоним прапором Президії Верховної Ради РРСФР, який на станції Голоби вручив командуючий бронетанковими військами 47-ї армії генерал-майор танкових військ  Ілля Іванович Кретов.

...Бойовий шлях дивізіон закінчив у Франкфурті на Одері. Підрозділи дивізіону пройшли з боями від Волги до Одеру понад 2500 кілометрів, здійснили150 могутніх вогняних нальотів по передньому краю оборони і прифронтовим станціям постачання, брали участь в прориві оборони і у відбитті атак противника. Артилерійсько-мінометним і кулеметним вогнем знищено 15 німецьких літаків, 1650 солдатів і офіцерів, 94 кулеметні позиції, 42 артилерійський-мінометних батареї, 24 окремі гармати, 14 дзотів, німецький бронепоїзд, склади боєприпасів. За зразкове виконання завдань командування, за оволодіння правобережною частиною столиці Польщі - Прагою дивізіон 31 жовтня 1944 року був нагороджений орденом Олександра Невського, за участь в боях по звільненню Варшави отримав найменування «Варшавський» Герой артилерійського двобою з німецьким бронепоїздом - БЕПО № 659  „Ілля Муромець” за роки війни здійснив 164 вогневі нальоти, збив 7 літаків; знищив 14 гармат і 36 кулеметних позицій, 875 солдатів і офіцерів противника.