Польове управління 25-го стрілецького корпусу (ІІ формування) було сформоване 28 лютого 1943 року, а вже 23 квітня 1943 року в складі 11 армії Західного фронту розпочало керівництво бойовими діями.  До складу корпусу входили 4, 197, 323 стрілецькі дивізії, (на Волинь прибула лише 4-та сд). З липня по грудень 1943 року корпус вів бойові дії в складі 11А на Західному, Брянському, 2-му Прибалтійському та Білоруському фронтах. Після розформування 11 армії польове управління фронту було виведене до резерву СВГК.

З початку формування польового управління корпусу командиром 25-го ск було призначено генерал – майора Олександра Борисовича Барінова.

Олександр Барінов отримав вищу військову освіту у ВА ім. Фрунзе (1938 рік), з початку Великої Вітчизняної на фронті. Спочатку командував 211-ю стрілецькою дивізією (12.12.1941 - 23.06.1942), згодом (з листопада 1942 по грудень 1943 року) 81-ю стрілецькою дивізією (ІІ формування). Проявив себе як умілий командир при наступі на Малоархангельськ та визволення станції Понирі (лютий 1943), Орловській (липень – серпень 1943), Чернігівсько-Прип΄ятській, Гомельсько-Рєчицькій, Калінковичівсько-Мозирській наступальних операціях,  оборонних боях на Ольховатському напрямку в ході липневих боїв на Курській дузі. Дивізія під командуванням Барінова утримувала позиції на рубежі Семенівна, Бузулук, Понирі навіть після пориву німцями оборони, в тилу у ворога. Після успіних операцій 25-го ск перед останнім ударом по ворогу - Берлінською операцією був призначений заступником командуючого 5-ї ударної армії. В повоєннй час служив у Збройних Силах. Помер у 1981 році.

4-та стрілецька дивізія (ІІ формування) була сформована в Московському військовому окрузі 12 травня 1943 року. Її попередниця 4-та стрілецька Смоленська Червонопрапорна імені німецького пролетаріату дивізія булла сформована 12.06.1919 року на базі залишків Литовської дивізії. В роки Громадянської війни вела бойові дії в Білорусії в районі Іоди, Шарковщизна, Германовичі, Погост (червень - липень 1919), в боях проти військ Юденіча на Ріжицькому і Питалівському напрямах (серпень 1919), в звільненні Пскова (серпень 1919), Луги (жовтень 1919), Гдова (листопад 1919). Брала участь в травневій і липневій операціях 1920 року, ведучи бої з польськими військами в районі Полоцька, Мінська, Молодечно, в наступі на Варшаву і в боях на річці Вкра (серпень 1920). Після відступу від Варшави вела бої з бандою Булак - Балаховича в районі міст Рєчиця і Лоєв (листопад 1920), вела боротьбу з бандитизмом в Гомельській і Мінській губерніях (грудень 1920 - квітень 1921). За відвагу в боях на Західному фронті нагороджена Почесним революційним Червоним Прапором (1928). Брала участь в і Зимовій війні та Польській кампанії. Полки цієї дивізії в районі Гродно 21 вересня 1939 року зустріли завзятий опір польських військ більше доби вели бої за місто.  На 22.06.1941 дивізія дислокувалася в Закавказькому військовому окрузі. У діючій армії з 17.09.1941 по 30.08.1942 року. У вересні-жовтні 1941 брала участь в Донбаській оборонній операції. У 1942 році брала участь в Барвенково - Лозовській операції, відбивала удари супротивника на північ від Ворошиловграда (Луганська), вела ар'єргардні бої на Шахтинському напрямі, оборонялася на Доні. У серпні обороняла Туапсинський напрям. Саме у 220-му стрілецькому полку цієї дивізії воював молодший політрук А.Г. Єрьоменко, фотографія якого обійшла весь світ з підписом «Комуністи вперед». 4-та сд 1 формування була розформована 30.08.1942 року. Нове ж формування дивізії отримало нумерацію полків та окремих підрозділів, а також особовий склад, який залишився після запеклих оборонних боїв. З 12 липня 1943 нове формування 4-ї сд почало участь в бойових діях на фронтах Великої Вітчизняної. Брала участь в Брянській (у складі 53-го СК 11-ї армії Брянського фронту) та Гомельсько-Рєчицькій (у складі 25-го СК 3-ї армії Білоруського фронту) наступальних операціях.  17.09.1943 року за бої в районі міста Бєжица наказом Верховного Головнокомандуючого ЗС СРСР від 17 вересня 1943 року № 15 дивізії було присвоєно почесне найменування Бєжицька. Воїни дивізії відзначились і в боях за звільнення Гомеля, Буда-Кошельовського і Клобінського районів Гомельської області Білорусі.

На Волинь дивізія прибула 5 квітня 1944 року і була зосереджена в районі Турійська. З 14.12.1943  дивізією командував  генерал - майор Фуртенко (Фурт) Порфирій Сергійович.  

Порфирій Фурт народився 1903 року. Військову кар’єру почав у роки Громадянської війни рядовим червоноармійцем 2-го кавалерійського полку 3-ї бригади ім. Г.І.Котовського згодом служив рядовим бійцем у 46-й стрілецькій дивізії. У 1925 році закінчив Одеську піхотну школу. Після закінчення навчання проходив службу на посадах командира взводу, роти 75-го Свердловського стрілецького полку, помічника командира роти Одеської піхотної школи (з вересня 1931 року), помічника командира 121 сп, начальника і політрука школи 123 сп (з травня 1933). По закінченні у 1937 році ВА ім.. Фрунзе отримав призначення на посаду військового комісара Московського військового училища ім. ВЦВК, а через деякий час батальйонний комісар Фурт став комісаром Військової академії Генерального штабу РСЧА ( лютого 1939). У вересні 1939 року Порфирій Фурт став членом військової ради 14-ї армії, а через два місяці, в листопаді 1939, членом військової ради 9-ї армії (командармом був В.І.Чуйков), у складі якої приймав участь у бойових діях Радянсько – Фінської війни. Напередодні Великої Вітчизняної, у червні 1941 року бригадний комісар Порфирій Сергійович Фурт був  призначений членом Військової ради 13-ї армії ЗОВО (згодом перейменовано в Західний фронт). З кінця червня війська цієї армії вели оборонні бої в Мінському укріпрайоні, на Борисовському напрямі, обороняли переправи через Дніпро. Генеральське звання Порфирію Сергійовичу було присвоєно лише 6 грудня 1942 року. 31 грудня 1942 року генерал – майор Фурт прийняв командування  112-ю стрілецькою дивізією 2 танкової армії Центрального фронту, яка 2 березня 1943 року після тривалих боїв звільнила місто Дмитрієв - Льговський . З 18.10.1943 по 21.11.1943 командував 354-ю стрілецькою дивізією¹⁴⁶.  Цікаві спогади про цього воєначальника можна знайти в книзі генерала – дисидента Петра Григоренко «В підпіллі можна зустріти тільки щурів», щоправда вони стосуються в більшій частині повоєнних років діяльності П.С.Фуртенка : «При вході зіткнулися з людиною в шкірянці, що намагався виразити на своєму обличчі серйозність і поважність. - Комісар академії Фурт, - відрекомендувався він. Ми представилися. Обом нам кинулося в очі, що він не назвав свого військового звання. Потім ми дізналися, що він «батальйонний комісар» (дві «шпали») - не так вже мало на ті часи. Йдучи, він повелів нам зайти до нього. Ми побували у нього і він від кожного з нас зажадав розповісти автобіографію, особливо натискаючи на питання відхилення від генеральної лінії партії, зв'язку з «ворогами народу» і родичів, що знаходяться під арештом і за кордоном. За час іспитів, які тягнулися близько двох тижнів, я зустрічався і розмовляв з ним не меншого десятка разів. Він явно грав під чекіста і латиша. Як правило в шкірянці, чисто поголений, з міною неймовірної серйозності на обличчі, що зовсім не виглядало серйозним. Коли я прибув в академію, Фурта в ній вже не було, і я не знав куди він дівався. Зустрів я його тільки в кінці 1945-го року, прямуючи на роботу в академію імені Фрунзе. Він мені так рельєфно запам'ятався, що я його ще здалека дізнався. Помітно було, що і він пізнав і мене. - Товариш Фурт, якщо не помиляюся! - Обличчя полковника зробилося скривдженим. - Який я Фурт! Я Фуртенко! Прошу запам'ятати, товариш Григоренко - Але я те вас знав як Фурта. - Це була помилка. Я розшукав метрику і відновив своє справжнє прізвище. Але він не тільки прізвище «відновив», він відпустив справжні запорізькі вуса. Проте, дивна справа, вуса не тільки не додали йому українського вигляду, але підкреслили ще більше семітський тип. І при цьому він став одним з найбільш лютих викривачів «сіоністів» і «космополітів». Працював він в тій же, що і я, Військовій Академії ім. М. В. Фрунзе, але на іншій кафедрі. Він викладав військову історію. Викладав вже тоді, коли я прибув після війни в академію. Викладав і після того, як мене звідти вигнали. Його погляди завжди відповідали політичній погоді. Я завжди, коли мені доводилося публічно вимовляти його прізвище, неодмінно «спотикався». І у мене виходило Фуртенко. На посаді комісара академії Генштабу його не залишили, як він затверджував, саме через те, що він Фурт»¹⁴⁷.

41-ша стрілецька дивізія (ІІІ формування) була утворена в жовтні 1942 року в Орловській області на базі 118 стрілецької бригади. Бойові дії 41-ша сд розпочала 12.10.42 в складі 48-ї армії. Приймала участь в боях на Курській дузі, наступі на Орловському напрямку. В серпні – першій половині вересня дивізія оборонялась вздовж Десни в районі Трубчевська. 17 вересня 1943 р. частини дивізії форсували Десну в 1,5-2 км. південніше Трубчевська і розпочали наступ в напрямку міст. Погар, Новозибков Гомельської обл. На початку жовтня 41-ша сд форсувала р. Сож на північ від Гомеля і вступила в затяжні бої між Сожжю і Дніпром, які тривали майже 6 місяців – до середини березня 1944 року. У другій половині березня 1944 р. дивізію по залізниці перекинули на Волинь. Після розвантаження на станції Маневичі дивізію кинули на штурм Ковеля, а після прориву гітлерівців до оточеного гарнізону передислокували в район Турійська.

З 10.03.1944 по 10.05.1944 року дивізією командував полковник Данило Семенович Бондаренко (будучи кулеметником 2 полку окремої зведеної бригади курсантів  відзначився у придушенні Кронштадтського повстання, за що наказом Реввійськради № 44 від 1922 року був нагороджений орденом "Червоний Прапор Р.С.Ф.С.Р.")

77-ма гвардійська стрілецька дивізія вела свою історію від 173-ої стрілецької дивізії (2-го формування). Початок історії дивізії пов΄язаний з битвою за Москву, коли 2 липня 1941 року була створена 21-ша дивізія народного ополчення Київського району м.Москва.30 липня 1941 року дивізія у складі 33-ї армії стала на шляху гітлерівців, які рвались до Москви. Ополченці своєю кров΄ю завоювали право увійти до регулярної Червоної армії і 21-ша дно отримала 29 серпня 1941 року назву 173-тя стрілецька дивізія. Воїни 173-ї сд особливо відзначились в боях на підступах до Сталінграду. За проявлений масовий героїзм і самопожертву 1 березня 1943 року 173-тя сд стала 77-ю гвардійською стрілецькою дивізією.  Гвардійці воювали у складі 33, 50, 24 (IV), 1 гв., 65, 21, 61, 69 армій Брянського, Центрального і Білоруського фронтів, з квітня 1944 року - 69-ої армії 1-го Білоруського фронту. Брала участь в Орловській операції, в звільненні Лівобережної України, в Гомельсько - Речицькій, Калінковичівсько - Мозирській, Люблін - Брестській, Варшавсько - Познаньській і Берлінській наступальних операціях. За бойові заслуги удостоєна почесного найменування "Чернігівська" (наказ Верховного Головнокомандуючого від 21 вересня 1943 року № 20), нагороджена орденами Леніна, Червоного Прапора і Суворова 2-у ступеня; близько 18 тисяч її воїнів нагороджено орденами і медалями, 67 воїнів дивізії в роки війни були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. В ніч на 17 квітня 1944 року частини дивізії зайняли рубіж оборони  Мировичі, Кустичі, Дуліби. Прославленою дивізією командував гвардії генерал – майор Василь Семенович Аскалєпов.

Непроста доля бойового генерала, ім’я якого не знайдеш у радянських енциклопедіях - воістину доля людини ХХ століття. Народився майбутній генерал 20 грудня 1899 (1 січня 1900) року на хуторі Єрмаковський Тацинської станиці області Війська Донського. Закінчив церковно - приходську школу, працював шахтарем-забійником. У Червоній армії з лютого 1918 року. В період Громадянської війни брав участь в операціях проти армій А.І.Денікіна на Південному фронті, в боях проти загонів Н.І.Махна і військ П.М.Врангеля, в Перекопсько-Чонгарській операції,  нищив бандитів у Ставропольській губернії і Терській області. Закінчив війну командиром ескадрону.

У 1924 році закінчив Ростовську піхотну школу. По закінченню – знову служба в кавалерії (Північно - Кавказький військовий округ). У 1927 році закінчив Курси удосконалення командного складу, в 1934 році - Військову академію імені М.В.Фрунзе. Був начальником штабу кавалерійського полку, начальником   відділення штабу кавалерійського корпусу (Київський військовий округ). З листопада 1936 року - командир 29-го кавалерійського полку (Київський військовий округ).

1 липня 1937 року Василь Семенович був заарештований. Привід для арешту був на той час звичайним - одного разу, заплативши, як годиться, за марку ОСАВІАХІМу, Аскалєпов недбало зім'яв її і викинув в найближчий смітник. Злостивець примітив цей «злочин» і доніс «куди треба» про те, що офіцер не поважає товариство сприяння армії і флоту. Василя заарештували. Але доля виявилася несподівано милостивою: через декілька місяців випустили і навіть повернули в полк на колишній посаді і в колишньому званні. Ходили чутки, що вступився за нього сам Будьонний, охарактеризувавши, як справжнього героя Громадянської. В липні 1939 року колишній підслідний став викладачем тактики Курсів удосконалення командного складу Північно - Кавказького військового округу. В січні 40-го військова служба приводить в Забайкалля, де Василь Семенович командував полком, а згодом став заступником командира дивізії. У липні 1941 року як   заступник командира 152-ої стрілецької дивізії вступає в бій з фашистами, в серпні-листопаді 1941 призначений на посаду командира 46-ої стрілецької дивізії. Брав участь у важких оборонних боях на Західному фронті, в Смоленській битві і битві під Москвою, був легко поранений 18 серпня 1941 року. Після поранення військова стежка приводить Аскалєпова до Киргизії, де він командує107-ою кавалерійською дивізією. Весь цей час комдив хвилювався за долю сім’ї, яку залишив у червні 1941 року в Мінську, але тільки після визволення Ростова взнав про всі поневіряння, які довелось пережити його рідним: про зраду водія, який замість того щоб забрати сім΄ю комдива вкрав небагаті пожитки і покинув жінок з дітьми прямо на забитому евакуйованими шляху, про мандрівку окупованою територією від Мінська до Ростова. У вересні 1942 року знову фронт, знову командування дивізією, тепер вже 292-ою стрілецькою В листопаді 43-го полковник Аскалєпов стає командиром 173-ої  стрілецької дивізії. В боях під Сталінградом бійці дивізії завоювали право називатись гвардійцями, а 173 стала 77 гвардійською. Далі  - Курська дуга, бої за звільнення Лівобережної України. 28 вересня 1943 року дивізія  під вогнем ворога форсувала Дніпро. За уміле командування частинами дивізії при форсуванні річок Десна і Дніпро і звільненні міста Чернігів, а також проявлені при цьому особиста мужність і героїзм, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 січня 1944 року гвардії генерал-майору Аскалєпову Василю Семеновичу було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Після війни Василь Семенович продовжував командувати дивізією на території Німеччини. У липні 1946 року Аскалєпова раптово переводять на нижчу посаду – командира бригади і аж в далекому Архангельському військовому окрузі, потім, раптовий виклик до Москви…Чому раптом такий поворот долі, адже здавалось, що військова кар’єра в Героя Радянського Союзу, кавалера 3-з орденів Леніна, трьох орденів Бойового Червоного прапора, орденів Суворова 3-го та Кутузова 2-го ступеня, доброго десятка бойових медалей повинна стрімко йти вгору? Виявилось, що комусь із керівництва Союзу попалася на очі фотографія, де генерал під час знаменитої зустрічі на Ельбі широко посміхається американцям, а тут ще й родичка – «ворог народу», і нічого, що та воювала в окупованій Білорусії в єдиному за всю історію війни жіночому партизанському загоні «Батьківщина», а після втечі з концтабору була бійцем французького опору.  Генерала знову заарештували.

Бойові товариші оббивали пороги органів з проханнями про помилування свого командира. Його випустили. Вірніше, привезли додому те, що залишилося від орденоносного генерала Василя  Аскалєпова. Через декілька тижнів, 24 квітня 1948 року, зломлений морально і фізично, він помер. За труною до Донського кладовища в Москві йшла дружина, діти, і  декілька бойових друзів, які визволили його із застінків НКВС.