на КовТим часом війська обох радянських армій продовжували наступ.

Швидкі темпи наступу пояснюються по перше відсутністю у гітлерівського командування будь – яких значних сил, які могли б організувати опір і як наслідок використання все тієї ж тактики «еластичної оборони», коли всі сили і засоби зосереджуються на утриманні ключових пунктів опору.  

Події саме цього наступу описав радянський письменник, а в березні 1944 – начальник розвідки 76-ї стрілецької дивізії старший лейтенант Еммануїл Казакевич в романі «Зірка»: «Дивізія, наступаючи, заглибилася в безкрайні ліси, і вони поглинули її. Те, що не вдалося ні німецьким танкам, ні німецькій авіації, ні бандитським зграям, що тут лютували, зуміли зробити ці лісові простори з дорогами, розмитими весняним бездоріжжям і розбитими  війною. На   далеких   лісових   узліссях застрягли  вантажівки з боєприпасами і продовольством. У  загублених серед лісів хуторах повгрузали санітарні автобуси. На берегах безіменних річок, залишившись без пального, розкидав свої гармати артилерійський полк. Все це з кожною годиною катастрофічно віддалялося від піхоти. А піхота, одна - однісінька, все-таки продовжувала рухатися вперед урізавши раціон і тремтячи над кожним патроном. Потім і вона почала здавати. Натиск її ставав все слабкішим, все невпевненішим, і,  скориставшись цим, німці вийшли з-під удару і поспішно подалися на захід…»

Проте, в місцях створених опорних пунктів, гітлерівці завзято оборонялись, уміло використовуючи при цьому  рельєф місцевості, мережу доріг, особливо залізниці, річки, населені пункти. Особливо запеклі бої вели частини 260-ї стрілецької дивізії 13 березня за Повурськ, 14 березня Церковку, 15 березня  Гривятки. В ході бою за Гривятки розвідники 1026 сп 260-ї сд захопили в полон вояків окремого охоронного батальйону і 3-го ескадрону 17-го кавалерійського полку СС. За допомогою німецьких кавалеристів були встановлені шляхи відходу німецьких військ та місця обладнання опорних пунктів⁸⁷. Просування підрозділів дивізії було зупинено вогнем гармат і кулеметів ворожого бронепоїзда. Відсутність підтримки авіації і артилерії (полкова і дивізійна артилерія не встигала по весняному бездоріжжю за підрозділами піхоти) не давала змогу наступати без значних втрат. Тільки підірвавши залізничне полотно (сам бронепоїзд у зв’язку з помилками в розрахунках розвідників підірвати не вдалось) підрозділи 1029-го сп почали рух вперед. 15 березня підрозділи дивізії вийшли до Кайтанівки (Кричевичі). Обійшовши невеликими підрозділами опорний пункт гітлерівців з флангів і тилу радянські бійці захопили обоз, а через деякий час викурили німців і з населеного пункту. Сильний супротив підрозділи 260-ї дивізії зустріли в районі Уховецька. Німецький гарнізон за підтримки вогню бронепоїзда на 12 годин зупинив просування частин з’єднання у напрямку Ковеля. Під цим невеликим селом на Ковельщині залишилось лежати на полі бою 380 солдат і офіцерів 260-ї сд. 17 березня дивізія звільнила Стеблі, Білин, Волошки, Колодяжне і впритул підійшла до Ковеля із східної сторони.

Командував 260-ю сд полковник Василь Іванович Булгаков. Доля командира двісті шістдесятої з сімнадцятирічного віку була пов’язана з військовою службою, відколи 1927 року Василь поступив до Івано - Вознесенської піхотної школи ім. Фрунзе. По закінченню школи (1930р.) молодий червоний командир був призначений на посаду командира взводу 3-го стрілецького полку Московської Пролетарської стрілецької дивізії, за рік, у 1931-му отримав підвищення – став командиром роти цього ж полку, згодом обіймав посади командира учбової роти, начальника продовольчо – фуражної служби полку, начальника полкової школи, командира стрілецького батальйону. 22 червня 1941 року застало капітана Булгакова на посаді начальника полкової школи 15 стрілецького полку 49-ї стрілецькій дивізії Західного особливого військового округу. Враховуючи досвід офіцера з підготовки молодших командирів командування Західного, а згодом Брянського фронтів довірили керівництво штабом армійського запасного стрілецького полку. На багато чисельні прохання направити знову на фронт, в жовтні 1941-го майор Булгаков був призначений командиром 147-го стрілецького полку 143-ї стрілецької дивізії (Брянський фронт), а на початку 1943-го отримав призначення на посаду заступника командира 8-ї стрілецької дивізії. 4 листопада 1943 року полковник Булгаков став командиром 260-ї стрілецької дивізії, якою командував до 1 грудня 1944 року. Перемогу полковник Булгаков зустрів слухачем ВА ГШ ім. Ворошилова. У повоєнний час проходив військову службу в Приморському військовому окрузі на посадах заступника командира 17-ї гв сд (1946-1947), начальника відділу бойової підготовки 5-ї армії (1947-1948), знову навчався в академії Генштабу (1948-1951); служив у Туркестанському військовому окрузі на посадах командира 344-ї, 58-ї стрілецьких дивізій (1951-1956); був командиром 63-го стрілецького корпусу УрВО (1956-1960), заступником командуючого військами СибВО з бойової підготовки (1960-1962), командиром 45-го армійського корпусу Одеського та Далекосхідного військових округів (1962-1968). Після виходу у відставку (1968 рік) проживав у Сімферополі, працював інструктором міськкому ДТСААФ (1973-1980). Серце генерал – майора В.І.Булгакова перестало битися 4 березня 1994 року, похований в місті Сімферополі.

260-та стрілецька дивізія вперше була сформована влітку 1941 року в Калінінській області. З серпня 1941 року у складі 50-ї армії Брянського фронту брала участь в боях на дальніх підступах до Москви. В районі Тули, обезкровлене з’єднання в листопаді 1941 року, було розформоване⁸⁸. Прапори частин дивізії, окрім артполку, були передані в місто Коломна Московської обл. для  полків 2-го формування дивізії. Комплектувалася на базі  55-ї стрілецької бригади, яка брала участь в Московській битві, а також курсантів Саранського кулеметно - мінометного і Пуховичівського піхотного училищ, які прибули прямо з фронту (район Волоколамська)  в травні 1942 року . Формування 260-ї сд здійснювалось на підставі Директиви MBO № 9975 від 28.04.1942 в травні - серпні 1942. У вересні 1942 року дивізія прибула в розпорядження командуючого 1-ю гвардійською армією Сталінградського фронту. 19 вересня 1942року, прямо з маршу, дивізія була кинута в контратаку в районі станції Котлубань (на північний захід від Сталінграда). На початку жовтня 1942 року 260-та сд  була передана до складу 24-ї армії, в складі якої  вела подальші бойові дії. З 19 січня по 2 лютого 1943 р. дивізія приймала участь у оточенні 6-ї німецької армії. При цьому відзначилась розвідувальна група 1028-го сп, яка полонила  командування і штабних офіцерів 60-ої піхотної дивізії вермахту. Після завершення Сталінградської битви 260-та сд дислокувалася в різних населених пунктах Сталінградської області. Виконувала завдання з прибирання трупів, збору трофейного майна, розмінуванням. У квітні 1943 року дивізія була передислокована в район формування 11-ї армії ( Тула – Калуга). З 15 червня по 6 липня 1943 р. особовий склад дивізії здійснював  інженерно-оборонні роботи по устаткуванню другої лінії оборони, в смузі 11 армії (Козельський район Орловської області). З 20 липня дивізія вела бойові дії на Орловському напрямі, спочатку у складі Західного, а потім Брянського фронтів. У серпні – вересні 1943 року приймала участь в Брянській наступальній операції. 17 вересня 1943 р. 260-ї сд разом з іншими з’єднаннями і частинами звільнила місто Бежиця Брянської області, 18 вересня форсувала р. Десна і 22 вересня звільнила міста Почеп і Клінці. У жовтні – листопаді 1943 дивізія під вогнем противника форсувала річку Сож і розпочала наступ на Гомель (Гомельсько – Рєчицька наступальна операція). Обласний центр Білорусі був звільнений за участі бійців дивізії 26 листопада 1943 року. На початку грудня 1943 р. дивізія у складі Білоруського фронту вийшла до Дніпра (30км. правіше м. Жлобін). Після нетривалого відпочинку (з січня 1944 року) і поповнення в Курській області наприкінці лютого 1944 р. 260 сд прибула в розпорядження командування 47-ї армії. Попереду були бої на Волині, в Польщі, визволення Варшави, бої за Берлін, зустріч з союзниками на Ельбі.

В оточенні «фортеці Ковель» значну роль зіграла 143-а стрілецька дивізія під командуванням полковника Митрофана Мойсейовича Заікіна.  За дві доби (14 - 16 березня) дивізія просунулася з району Несухоїжі на 30км. і відрізала противникові шляхи відходу з Ковеля. При цьому два її полки були розгорнуті фронтом на схід, а третій - на захід. Передові підрозділи дивізії наголову розбили німецький підрозділ, який обороняв станцію Кошари, вогнем з протитанкових рушниць зупинили, а потім захопили німецький ешелон з боєприпасами, озброєнням і продовольством.

Декілька слів про дивізію і її командира.

143-я стрілецька дивізія почала бойові дії в 2-й світовій війні у вересні 1939 року, коли в складі 23-го стрілецького корпусу 4-ї армії Білоруського фронту вступила на територію Західної Білорусії. Станом на 22 червня 1941 року була дислокована в районі Гомель Битень і підпорядковувалась 47-му стрілецькому корпусу Західного особливого військового округу. З початку війни оборонялась у смузі наступу  німецької 3-ї танкової армії. У складі Чауського угрупування радянських військ 17 липня 1941 була оточена 3-оюТА в районі річки Сож. При прориві з оточення разом з 160-ю сд (в Поліській НО діяла у складі 70-їА на правому фланзі 143 сд) витратила до двох третин особового складу і майже всю бойову техніку, загинув і перший командир дивізії генерал – майор Д.П.Сафонов. У серпні 1941 дивізія обороняла підступи до міста Новгород Сіверський (Чернігівська обл.). 26.08.41, протидіючи значно сильнішому угрупування противника (все та ж 3-я ТА), вимушена була відступити за Десну.  З 1 вересня 1941 року дивізія входила до складу 45-го стрілецького корпусу 13-ї армії Брянського фронту. У складі цієї  армії у вересні 1941 року 143-тя сд вела важкі бої в районі Шостки (Сумська обл.). В районі Шостка – Ямпіль бійці дивізії стали першими свідками використання  РС "БМ-8" ("катюш"). Після двох залпів дивізіону «гвардійських мінометів» 143-а стрілецька дивізія взаємодіючи з 141-ою танковою бригадою відбила у ворога два населених пункти Сумщини. В подальшому дивізія до жовтня 1941-го вела важкі оборонні бої. Згодом у складі 13-ї армії  брала участь в прориві оборони вермахту на Дніпрі на північ від Києва, в звільненні міст Коростень, Олевськ.  За бойові заслуги дивізія  була удостоєна почесних найменувань "Конотопська" і "Коростеньська", нагороджена орденами Червоного Прапора і Суворова. З 23 вересня 1943 і до кінця війни дивізією командував полковник Заікін Митрофан Мойсейович ( з 13.09.44 генерал-майор).

Народився Митрофан Мойсейович 19 листопада 1901 року в с. Борки нині Тербунського р-ну Липецької області в селянській родині. У березні 1918 року Митрофан Заікін добровільно вступив в Лозово-Павлівський червоногвардійський загін на Харківщині. У тому ж, 1918 році, загін у повному складі влився до 36-го кавалерійського полку 6-ої кавалерійської дивізії. У складі цієї частини спочатку помічник командира взводу а згодом командир взводу, помічник командира ескадрону Митрофан Заікін приймав участь у бойових діях Громадянської війни (Південний фронт). Брав участь у форсуванні Сивашу і штурмі Чонгарських і Перекопських укріплень. По закінченню Громадянської війни Митрофана Заікіна направили для навчання на командні курси в місто Владикавказ. Після закінчення курсів повернувся до рідної дивізії на посаду командира взводу, згодом отримав призначення на посаду командира кулеметного ескадрону. У 1925 році молодого краскома перевели на посаду командира ескадрону 51-го кавалерійського полку 9-ої Кримської кавалерійської дивізії. З цієї посади в 1931 році Митрофан Мойсейович був направлений для навчання на курсах «Постріл». Після закінчення (1936 р.)  академії імені Фрунзе Заікін деякий час пов΄язав військову кар’єру з розвідкою. Спочатку служив на посаді начальника прикордонного розвідувального пункту Закавказького військового округу, згодом (взимку 1939-40 рр.) на посаді начальника розвідувального відділу 51-го стрілецького корпусу брав участь у Зимовій війні на Карельському перешийку. Велику Вітчизняну підполковник Заікін зустрів на посаді начальника розвідувального відділу 16-ої армії Закавказького військового округу. У липні 1941 року 16-та армія генерала М.Ф.Лукіна була перекинута в район Смоленська. В цей час підполковник М.М. Заікін перебував на посаді начальника штабу 46-ої стрілецької дивізії, а згодом отримав призначення на рівнозначну посаду в 73-й стрілецькій дивізії. Саме Заікіну з його досвідом партизанської війни та розвідувальної роботи прийшлось планувати прорив 73-ї сд з ворожого оточення. У жовтні-грудні 1941 року М.Ф.Заікіна перевели на посаду начальника штабу 19-ої стрілецької дивізії 5-ої армії Західного фронту, яка брала участь в обороні Москви на Можайському і Рузькому рубежах, а потім в контрнаступі. Особливо знаменними були бої за село Колюбакіно, біля озера Тростенське і на рубежі річки Руза, де полковник Заікін (звання присвоєно в листопаді 1941 року) виконував обов’язки командира дивізії, який вибув зі строю через поранення. З незрозумілих причин у січні 1942 року полковник М.Ф.Заікін був призначений на посаду начальника штабу тилу 1-го гвардійського кавалерійського корпусу. На цій незвичній для колишнього кавалериста і розвідника посаді Закікіну прийшлось  брати участь в прориві оборони противника в районі міста Мосальська і наступу у напрямі Вязьми, боях в оточенні в районі річки Угра. Перед проривом з оточення 22 червня 1942 року полковник Заікін, не будучи упевненим в тому, що залишиться живим або не потрапить до полону, закопав свої документи, за що згодом, після прориву з оточення, був на деякий час виключений з більшовицької партії. При прориві з оточення начальник тилу корпусу отримав важке поранення і сильну контузію На «лікування» колишнього оточенця направили в установу №2842. Знайомство з Алтайлагом  тривало до січня 1943 року. Але наближався корінний перелом у війні, і в лютому 1943 року полковника Заікіна повернули до армії і призначили начальником штабу 24-го стрілецького корпусу. Корпус незабаром був переданий до складу 13-ої армії Центрального фронту. Попереду були оборонні бої на Орловщині в районі міста Малоархангельська, наступальні дії липня 1943. 22 липня 1943 року частинами корпусу була звільнена станція Глазуновка, 6 серпня - місто Кроми Орловській області. Далі  війська 24-го СК приймали участь у звільненні Лівобережної України, форсуванні Десни, Дніпра і Прип’яті За керівництво цими операціями начальник штабу корпусу Заікін був нагороджений орденом Червоного Прапора. Командуючи 143-ю сд 19-24 грудня 1943 року полковник Заікін зумів організувати міцну оборону в районі селища Чоповичі Житомирської області. Завдяки вмілій організації оборони і стійкості бійців дивізії контрудар гітлерівців у напрямі Києва було зірвано. 29 грудня 1943 року частини дивізії брали участь в звільненні міста Коростень. За уміле керівництво дивізією в цих боях полковник М.М.Заікін був нагороджений другим орденом Червоного Прапора. Забігаючи наперед повідомляю читачів, що комдив 143-ї стрілецької відзначився у Вісло – Одеській операції, коли за 5 днів боїв 143-а стрілецька дивізія визволила 20 населених пунктів, захопила у ворога 70 гармат, 30 мінометів, 120 кулеметів, більше 100 автомашин. 6 квітня 1945 року Указом Президії ВР СРСР генералу – майору Заікіну було присвоєно звання Героя Радянського Союзу⁸⁹.

З підходом частин 60-ої, 260-ої і 175-ої стрілецьких дивізій всі три полки 143-ої сд були переміщені на зовнішній фронт оточення, в район 10 - 12км. на захід від Ковеля. Сюди ж було висунуто і 76-ту Єльнинську стрілецьку дивізію, яка перебувала у другому ешелоні 47-ої армії. Дивізія під командуванням полковника З.П.Видрігана за лічені дні зім’яла оборону гітлерівців і вийшла на рубіж Мировичі – Зілове.

 Значних успіхів досягли полки 68-ої Калінковичівської танкової бригади (на початок наступу був лише 21 танк) під командуванням підполковника Г.О. Тимченка, переданої до складу 47-ї армії  напередодні операції з 61-ї армії фронту. Танкісти завдали серйозної поразки противникові в глибині його оборони. На рахунку танкістів вже в перші дні операції були розстріляні ешелони з особовим складом полків СС «Німеччина» і «Вестланд», які направлялись до Ковеля.

68-ма танкова бригада була сформована в Московському авто - бронетанковому центрі (АБТЦ) 5 січня 1942 року. До складу бригади тоді увійшли 151-й та 153-й танкові, мотострілецько-кулеметний батальйони, винищувально-протитанкова та зентінта батареї, підрозділи забезпечення.  На озброєнні бригада мала 46 танков:  КВ - 10, Т-34 - 16, Т-60 - 20.

10 січня 1941 року танкісти бригади вступили в бій у складі 61-ї армії. Перший досвід бої в під Москвою для бригади був дость непростим. За місяць наступу (на 10.02.1942) в бригаді залишилось лише 8 справних танків: КВ – 1, Т-34 – 1, Т-60 – 6.

 Згодом танкісти воювали на Ржевському напрямку, Курській дузі. Відзначилась 28 липня 1943 року в ході Орловської наступальної операції при визволенні міста Болхов. Після боїв в районі Курська і Орла 18 серпня 1943 року бригада була виведена на докуомплектування і переозброєння ( танки КВ-1С). На фронт бригада повернулась 7 вересня 1943 року. Звільняла територію Білорусії. Знову відзначилась при звільненні Гомельської області в Калінковичівсько-Мозирській наступальній операції. Завдяки діям танкістів були звільнені населені пункти Брагінського, Хойнікського, Калінковичівського районів Гомельщини.

За звільнення райцентру Калінковичі (14.01.44) бригада отримала почесне найменування „Калінковичівська”. Перед Люблін-Брестською наступальною операцією була передана до складу 69-ї армії у складі якої воювала до кінця війни. Відзначилась при звільненні  Хелма, Радома, Познані,  на Кюстринському плацдармі. За бойові заслуги була нагороджена орденами Червоного Прапора, Суворова, Кутузова, Богдана Хмельницького.

З 14.08.1943 по 24.11.1944 бригадою командував підполковник  Григорій Олександрович Тимченко. З 1.12.44 по 9.05.45 командував 43-ю   гвардійською важкою танковою бригадою, яка воювала на території Східної Прсії, брала участь в штурмі Кенігсбергу.