Тим часом у Києві назрівав серйозний конфлікт між німецькою адміністрацією і УЦР. Ні цивільна, ні військова українська влада не могли вже більше миритись із захопленням німцями і австрійцями матеріальних запасів колишніх Південно-Західного і Румунського фронтів, постійними домаганнями збільшення поставок продуктів до Австрії і Німеччини. Проти союзників, які більше нагадували окупантів то там, то там виникали повстання, які часто використовували в своїх цілях вороги української влади – більшовики.
Ці конфлікти призвели врешті - решт до того, що 24 квітня 1918 року командувач німецької групи армій «Київ» генерал-фелльдмаршал М.Ейхгорн і посли Німеччини і Австро-Угорщини прийняли рішення про зміщення уряду прем’єра Голубовича, Центральної Ради і зробили ставку на генерала Скоропадського.
28 квітня 1918 року німецький підрозділ на чолі з офіцерами нагло вдерся на засідання Центральної Ради під головуванням професора Грушевського. Під загрозою зброї та під приводом приводом у справі викрадення банкіра Абрама Доброго 29 квітня німцями були заарештовані голова Ради Міністрів і Міністр закордонних справ УНР Всеволод Голубович, Військовий міністр Олександр Жуківський, Міністр внутрішніх справ Ткаченко та ще декілька членів українського уряду.
Так німецькими багнетами до влади був приведений новий очільник Української держави – генерал Павло Петрович Скоропадський, якого на з’їзді хліборобів 29 квітня запропонували проголосити Гетьманом України. Хоча треба зауважити, що арешт німцями міністрів УНР і гетьманський переворот просто співпали у часі і пов’язаними між собою Були лише опосередковано.
Павло Петрович Скоропадський, гетьман України
Однак, підготовка до перевороту, який очолив генерал Скоропадський, таки не обійшлась без німецького втручання. Спочатку особою майбутнього гетьмана зацікавилась німецька розвідка в особі майорів Гассе і Яроша з Оберкомандно німецьких експедиційних сил в Україні, згодом представник німецького командування в Синєжупанній дивізії та за сумісництвом кадровий розвідник гауптман Альвенслєбен, а згом і начальник штабу німецьких військ в Україні генерал Гренер. У свою чергу Скоропадський чекав від німців власне тільки нейтралітету при захопленні його прибічниками влади в Києві. На зустрічі, яка відбулась 24 квітня між Греннером і Скоропадським були оговорені всі питання майбутньої співпраці, про що згодом писав у своїх спогадах останній.78
За версією дослідника життя і діяльності П.П. Скоропадського Георгія Папакіна «…німці не стільки допомагали Павлу Скоропадському, скільки дотримувались поблажливого нейтралітету, а іноді діяли просто провокативно, як під час свого вторгнення до приміщення Центральної Ради 28 квітня, напередодні перевороту, або брутального розгону Січових стрільців 30 квітня, вже після нього. Німецькі військовики пам’ятали генерала Скоропадського по фронту і не дуже довіряли йому. У випадку, коли б він не зміг протягом 29 квітня зайняти всі важливі об’єкти Києва або ж зустрів хоч якийсь серйозний опір, німецька адміністрація легко відмовилась б від попередніх домовленостей. Тоді б сам Скоропадський почув від генерала В.Гренера історичну фразу: «занадто пізно». За таких обставин за планами військового командування мали бути введені комендантська година і безпосереднє правління окупаційної армії.»79
Отже, в ніч з 29 на 30 квітня 1918 року за підтримки німецьких військ «охочим» полком, сформованим із колишніх офіцерів та окремими офіцерськими загонами під командуванням полковника Глинського, підполковника Бенецького та Олександра Устимовича були захоплені приміщення генеральних секретарств у військових та внутрішніх справах та Держбанку. Про свій перехід на сторону Скоропадського заявили командир дивізіону охорони Центральної Ради полковник Аркас та начальник генштабу полковник Сливинський. Центральна Рада і уряд Голубовича фактично були усунені від управління державою. Розпочалась ера Української Держави і Гетьмана Павла Скоропадського.
За досить короткий час нова форма адміністративного управління в Україні досягла самих околиць молодої держави.
Так, 29 квітня до Луцького повітового коменданта прийшла телеграма з Житомира від отамана Оліференка про те, що в Україні обрано новий уряд. 6 травня 1918 р. наказом Головного коменданта Волині Отамана Оліференка грамоту «Гетьмана всієї України до народу Українського» було оголошено в м. Луцьк.80
Представники місцевих органів влади Волині у перші місяці існування гетьманської адміністрації у переважній більшості висловлювали їй свою підтримку. Щоправда по-іншому бути не могло - прийшовши до влади, П.П.Скоропадський розпустив місцеві органи, сформовані Центральною Радою. Призначені нею губернські й повітові комісари були усунуті зі своїх посад, а їх замінили губернські й повітові старости, які й очолили місцеву адміністрацію.81
Наказ про призначення старост був підписаний Головою Ради Міністрів і міністром внутрішніх справ гетьманського уряду Ф.А.Лизогубом 14 травня. Згідно з цим наказом Волинським губернським старостою з 4 травня 1918 року був призначений Д.Ф.Андро (помічник – Олекса Зарембський), повітовими: Овруцьким – Олександр Малевич, Володимирським – колишній комісар Центральної Ради Володимир Пущин, Острозьким – Костянтин Курзенков, Старокостянтинівським – Ростислав Ржевський, Новоград-Волинським – Лентій Бродський, Житомирським – Іван Арндт, Дубенським – Дмитро Прибильський, Кременецьким – Микола Шмідт, Рівненським – Йосип Максимович, Ізяславським – Микола Шабельський, Луцьким – Федот Шлеммер, Ковельським – Олександр Нікітін.82 Дмитро Дорошенко в Історії України в переліку повітових староств Холмщини і Підляшшя ще раз називає Ковельський (староста – Фрідріх Фуст) а також Камінь-Каширський (староста отець Іван Волянський) повіти.83
Андро Дмитро Федорович, Волинський губернський староста періоду Гетьманату
Сам же гетьман Скоропадський зазначав, що справа з призначенням старост була далеко не простою: «…в течение полутора месяцев нельзя было заполнить места губерниальных старост, являющихся хозяевами губерний. Рекомендуют одного – он отказывается, телеграфируют другому – он болен, третий как будто подходящий и согласен, но в совете министров выяснилось, что он уже натворил уже раньше всяких бед, поэтому его его заболатировывают…» Окрім того : «…было еще одно ужасное зло; всякий негодяй, задрапировавшись в тогу украинства, считал себя забронированным…»84
23 травня 1918 р. новопризначений Луцький повітовий староста Ф.Шлеммер зазначав: «Усі накази ясновельможного пана Гетьмана будуть мною проводитись в життя всіма засобами. Всі урядові розпорядження будуть вживатися до виконання незмінно. Лад і законність будуть встановлені в самий короткий час».85
А ось ті урядовці, хто не підтримував нової влади, були усунуті з посад, як це сталось з головою Рівненської повітової земської управи Федором Сумневичем та іншими. Управа була розпущена, Сумневич і ще декілька ї членів, які виступили проти перевороту були заарештовані.86
Волинська губернія, яка перебувала у сфері окупації німецьких військ, уповні відчула на собі усі “принади” режиму австро-угорських та німецьких військових адміністрацій. Гарнізони їх військ розташовувалися в усіх повітових містах та інших населених пунктах Волині. Перебравши на себе функції із захисту місцевого населення від іноземної інтервенції, вони не стали гарантом стабільності та утвердження гетьманського устрою на території губернії.87
Німецьке військове комендування переконувало гетьмана, що Україні Збройні Сили не потрібні. Згодом Павло Скоропадський згадував свою розмову з німецьким генералом Греннером, котрий його переконував: «…К чему Вам армия? Мы находимся здесь, ничего противного Вашему правительству внутри страны мы не разрешим, а в отношении Ваших северных границ Вы можете быть вполне спокойны: мы не допустим большевиков. Образуйте себе небольшой отряд в две тысячи человек для поддержания порядка в Киеве и для охраны Вас лично…»88
Павло Петрович Скоропадський розумів, що за словами німецького генерала стоїть значна сила - на той час в України перебували 28 дивізій та 2 кавалерійські бригади німецької та австро-угорської армій89, проте він також добре бачив військово-політичні реалії і те, що без створення власних збройних сил ні йому ні його уряду не встояти. Ті збройні формування, які залишилися з часів Центральної Ради, П.П.Скоропадського не влаштовували ні як військового фахівця, ні як очільника держави. Були розпочаті заходи з реформування військової системи. Вже у травні гетьман починає здійснювати підготовчі роботи зі створення нової української армії.
Ще до гетьманського перевороту, у квітні 1918 року, військове міністерство та генеральний штаб опрацювали новий план формування армії за територіальною ознакою. Принцип міліційної армії був скасований, натомість постало питання формування регулярної армії – політики переконались, що ні наймана, ні міліційна формація не може захистити українську державність. На підставі нової організації збройні сили УНР мали складатись із 8 корпусів піхоти і 4,5 кінних дивізій.
17 квітня військовим міністром полковником Жуківським були призначені командири корпусів: Київського – генерал Ілля Сильверстович Мартинюк, Волинського – генерал Сергій Іванович Дядюша, Подільського – генерал Федір Олександрович Клименко, Одеського – генерал Федір Олександрович Колодій, Чернігівського – генерал Олександр Васильович Дорошкевич, Полтавського – генерал Олександр Вікторович Осецький, Харківського – генерал Петро Миронович Волобой, Катеринославського – полковник Гнат Михайлович Васильченко. На осінь 1918 року був спланований перший призов громадян 1920 р.н. до армії нової формації, закладена сітка збірних станиць територіальних округ та призначені губернські та повітові коменданти. При цьому кожен з комендантів отримував у своє розпорядження як поліційний відділ особливу сотню.90
Командири корпусів збройних сил періоду Гетьманату з німецькими союзниками:
Сидять: німецький офіцер, генеральний хорунжий Олександр Лігнау (начальник VІІ-го Харківського корпусу), німецький офіцер, генеральний бунчужний Олександр Рогоза (військовий міністр), генерал Ганс фон Кірбах (командувач німецькими окупаційними військами в Україні), генеральний бунчужний Володимир Слюсаренко (начальник VІ -го Полтавського корпусу), генерал Вільгельм Гренер (начальник штабу німецьких окупаційних військ в Україні), генеральний значковий Олександр Березовський (начальник III Херсонського корпусу).
Стоять: генеральний хорунжий Петро Єрошевич (начальник II Подільського корпусу), генеральний хорунжий Олександр Дорошкевич (начальник V Чернігівського корпусу), полковник Олександр Сливинський (начальник Генерального штабу), німецький офіцер, генеральний хорунжий Іван Барбович (начальник 3-ї кінної дивізії), генеральний хорунжий Сергій Дядюша (начальник І Волинського корпусу), генеральний хорунжий Віктор Клименко (начальник Сердюцької дивізії), генеральний хорунжий Гнат Васильченко (начальник VIII Катеринославського корпусу), інші генерали — невідомі. Сидять на землі: генеральний хорунжий Сергій Кульжинський (начальник 4-ї кінної дивізії), генеральний хорунжий Василь Чеславський (начальник 2-ї кінної дивізії), німецький офіцер (фото з фондів Державного архіву Російської Федерації)
Про ставлення гетьманського уряду до питання формування нової армії, свідчить наказ головного губернського коменданта Волині від 17 травня 1918 р.: «Високий стан військового української держави покладає на кожного обов’язок з особливою обережністю ставитись до всього, що може кинути тінь на нашу армію, яка тільки народжується». І далі: «Все діловодство, всі офіційні папери вести на державній мові, у всіх частинах організовувати невідкладно курси, щоб довести знання державної мови до належної висоти».91 У наказі Луцького повітового коменданта від 30 травня 1918 р. зазначалося: «Всім старшинам Української Армії бути одягненими по формі, носити зброю і посвідчення.»92 Волинський губернський комендант наголошував що «…високий стан військового Української Держави покладає на кожного обов’язок бути лицарем честі, не кидати тінь на нашу армію, зробити її підвалиною вартості й права молодої самостійної України…»93 Цим він якби повторював слова звернення виконувача обов’язків військового міністра Української Держави отамана Олександра Георгійовича Лігнау від 15 травня 1918 року: «Високий стан військового оборонця Української Держави накладає на кодного обов’язок з особливою обережністю відноситися до всього, що може кинути тінь на нашу армію, яка тільки народжується, кожна особа, яка належить до армії, повинна простувати до ідеалу – бути лицарем чести і обов’язку перед Батьківщиною. Наша держава, що тільки народжується, вимагає від нас повного напруження всіх сил, ума і волі, щоб в найкоротший час утворити армію, котра буде підвалиною вартости й права молодої самостійної України.»94
Окрім того, відповідно до вказівок гетьманського уряду, на всіх підвладних йому територіях вже на початку травня стали виконуватись заходи з обліку досі не облікованого військового майна. Незабаром почався і облік того, що присвоїли собі німецька та австро-угорська армії. У Луцькому повіті такі заходи стали здійснюватись після віддання повітовим комендантом наказу від 18 травня 1918 року.95
Правильність прийнятого Павлом Скоропадським рішення стала підтверджуватись уже в травні 1918 року. Негативна, по відношенню до українського населення, поведінка окупаційної адміністрації та невирішеність земельного питання Гетьманатом, призвели до селянських заворушень. Спочатку повстання виникли на Поділлі, а згодом перекинулися і на Волинь.
1 травня 1918 року в Луцьку підпільними організаціями місцевих більшовиків були організовані демонстрація і мітинг, на яких були висловлено протест проти окупаційних військ та гетьмана. Участь в придушенні цього виступу взяли як німецькі, так і українські підрозділи.96
Населення містечка Сокіл Луцького повіту (нині Рожищенський район) відмовилося здати зброю й продовжувало господарювати в маєтку поміщика Стемпковського. Повітовим властям довелося звертатись за військовою допомогою до німецького командування, щоб примусити міщан підкоритися.97
У травні 1918 року більшовицьке підпілля, яке діяло на Ковельському залізничному вузлі, з німецького військового складу Маневичах спромоглося вивезти 178 ящиків гвинтівок, гранат і патронів. Зброю та боєприпаси було згодом доставлено до Сарн і Дубровиці, де вже готувалось пробільшовицьке повстання проти гетьманської влади. 8 вересня цей склад був підірваний.98
У червні 1918 року на станції Ківерці був підірваний ешелон, було виведено з ладу 26 вагонів, вбито трьох німецьких солдат.
14-15 липня 1918 року робітники Коростенського, Сарненського і Здолбунівського залізничних вузлів Південно-Західної (Правобережної) залізниці розпочали страйк, який незабаром був підтриманий залізничниками Київського і Одеського вузлів. 17 липня до страйку приєнались робітники Поліської, а 18 липня – Подільської залізниць. 19 липня застрайкували залізничники Лівобережної мережі, а 20 липня страйк охопив усю територію України. Загалом в страйку прийняли участь до 200 тис. працівників залізниці. Поряд з економічними вимогами робітники під впливом більшовиків та лівих есерів висунули і політичні вимоги, які стосувались перебування німецьких та автро-угорських військ в Україні. Для придушення страйку були кинуті підрозділи німецьких військ, Державної варти та залізнични військ, однак страйк на деяких станціях тривав до двох місяців.99
Подекуди німецьким та австро-угорським частинам довелося витримати досить важкі бої із повстанцями, серед яких було чимало досвідчених військовиків старої російської армії.100 У ході цих заворушень за перші шість місяців на території Ураїни було вбито близько 22 тис. німецьких і австрійських солдатів і офіцерів.101
Німецькі солдати на вулицях Луцька. Травень 1918 р.
Екіпаж німецького панцерника
Слід зазначити, що гетьманська адміністрація робила певні кроки із розв’язання земельного питання, яке спровокувало масові виступи селянства. 15 травня 1918 р. було затверджено тимчасові правила відшкодування збитків потерпілим власникам. Згодом видано «Тимчасовий закон про право продажу та купівлі землі поза міськими оселями». 4 липня 1918 р. був виданий закон «Про тимчасові заходи боротьби з дезорганізацією сільського господарства», який був спрямований на обмеження каральних заходів місцевої адміністрації щодо селянства. Проте губернські старости та земельні комісії продовжували репресивні заходи проти дрібного та безземельного селянства. Відтак гетьманський уряд втрачав не лише довіру суспільства, сировинну продовольчу базу, але й значно обмежувались мобілізаційні та призовні можливості для формування боєздатної армії.
Необхідно було діяти більш прагматично і рішуче. | 
