П`ятниця
29.03.2024
04:08
Форма входу
Категорії розділу
1. Буремний 1917. [5]
Події на Волині періоду 1917 року
2. Від УЦР до Гетьманату, від Гетьманату до Директорії. [7]
Події на Західній Волині у 1918 році.
3. На трьох фронтах. [10]
Російсько (більшовицька) - українська та польсько-українська війни 1919 року на території Західної Волині.
4. «За вашу і нашу свободу!?» [14]
Події більшовицько-польської війни 1920 року на території Волині.
Пошук
Наше опитування
Чи готувався СРСР до нападу на Німеччину у 1941 р.

Всього відповідей: 394
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Бої місцевого значення

Каталог статей

Головна » Статті » Між трьох вогнів. » 2. Від УЦР до Гетьманату, від Гетьманату до Директорії.

2.1. Вступ німецьких армій в Україну.

Початок 1918 р. став маловтішним для української влади: Центральна Рада завдяки своїй нерішучості та половинчатим рішенням, так і не змогла стати абсолютним авторитетом серед українського суспільства; один з атрибутів державності – військо, так і не було створене, а російські більшовики та їх місцеві симпатики спровокували військовий конфлікт з молодою українською державою. То ж уряд УНР змушений був шукати союзників для боротьби, як із зовнішніми, так і внутрішніми ворогами.

Непроста обстановка склалась і на Волині. Населення губернії потерпало від наростаючої більшовизації та розпаду колишньої російської армії, агресії військових частин російських більшовиків на території Північно-Східної Волині.

Як і у всій Україні, на Волині  фактично існували представництва двох урядів – радянсько-більшовицького, який підтримувався багнетами червоногвардійських загонів, та представницьких органів УЦР, які часто-густо діяли неузгоджено. Обидві протидіючі сторони заявляли про свою легітимність та повноваження на управління державою, а свою правоту взялися вирішувати не з допомогою демократичних принципів (наприклад, Установчих зборів), а у відкритому військовому конфлікті.

2 січня 1918 року, сформований Васо Кіквідзе у Рівному червоногвардійський загін, з одобрення ВРК ПЗФ та після проведених загальних зборів загону, вирушив на переслідування відділу Володимира Оскілка.

Кіквідзе Василь Ісидорович

Через симпатиків більшовиків – залізничників Кіквідзе отримав інформацію, що український відділ зайняв оборону неподалік станції Немовичі, що на південь від Сарн. Зранку «теплушки» з червоногвардійцями і бронепоїзд №2 під командуванням А.Є.Зайцева наблизились до станції і розпочали підготовку до бою.

Командир бронепоїзду №2 Зайцев А.Є

Екіпаж бронепоїзду №2

На ранок 3 січня загін Кіквідзе отримав підкріплення – прибули дві артбатареї під командуванням Карпухіна та Ебро і загін кавалеристів з 6-ї кавдивізії. Окрім того по шляху Рівне – Сарни рухався ще один загін кавалеристів цього з’єднання. Не дочікуючись підкріплень, Васо Кіквідзе віддав сигнал для атаки вздовж залізниці. Першу атаку червоногвардійців відділ Оскілка відбив і сам перейшов в контратаку. Кіквідзе віддав наказ почати відступ, щоб заманити козаків у пастку. Коли невеликий кінний загін відділу Оскілка майже дістав противника, зі сторони с.Зносичі  по лівому флагу української піхоти вдарила «червона» кавалерія. Тоді ж по кінноті Оскілка відкрили вогонь батареї та бронепоїзд. Відділ Оскілка вимушений був перервати атаку і відійти. «Червоні» зайняли Сарни. З відома  РВК ПЗФ в Сарнах були залишені кіннотники колишньої 6-ї кавдивізії, а піші червоногвардійці повернулись до Рівного.1

Артилерійська батарея загону В.І.Кіквідзе

Тим часом у Рівному 8 січня 1918 року закінчив роботу III Надзвичайний з’їзд Південно-Західного фронту. Ним були прийняті рішення щодо створення польового штабу ПЗФ, демобілізації військ фронту і відведення частин в глиб країни. При цьому 25-й армійський і 7-й кавалерійський корпуси виводились аж на територію колишнього Московського військового округу. 

У газеті «Волинь» від 5 січня 1918 року зазначалось: «Державне будівництво йде не творчо, а шляхом руйнації, і відповідальність за наслідки цього руйнівного шляху не можна покласти в цілому на темні народні маси, вона перш за все падає на їх вождів і зрадників, які ведуть політику нещиру і насильницьку, пропагуючи віру в ілюзії і утопії ворожих всякому патріотизму, всякому національному почуттю і державній свідомості2

Неспокійно було і в губернському центрі. 7 січня 1918 року більшовики  в Житомирі провели масову маніфестацію проти Установчих зборів. У ніч на 9 січня загін В.І.Кіквідзе з наскоку оволодів містом.3 Сам Василь Ісидорович Кіквідзе рішенням ВРК Південно-Західного фронту цього дня був обраний командувачем фронту.

Щоб посилити свою владу більшовики, використовуючи свій вплив у армійському середовищі, яке в основному за походженням було селянським, стали загравати і з місцевими селянами, обіцяючи їм землю і мир. Один за одним на території бувшої Волинської губернії стали проводитись повітові селянські з’їзди. Такі з’їзди зокрема відбулися 26 січня 1918 року в Луцьку, 27-30 січня – в Рівному, 8 лютого – в Дубно.

Поки більшовики мобілізували свої сили і готувались до наступу на Київ, український уряд затіяв реорганізацію збройних сил держави.

16 січня 1918 року Центральна Рада ухвалила закон про утворення народної армії на міліційній основі. За даним законом існуючі військові формування підлягали демобілізації, а регулярна армія підлягала скасуванню. Натомість був оголошений набір інструкторів, які після проходження відповідної підготовки, повинні були приступити до формування і вишколу народної міліції. Вводився принцип територіального формування частин міліції, при цьому інструктори б складали кадровий кістяк частин. Інструкторські відділи об’єднувались у трьох загальнодержавних корпусах – Київському, Харківському, Одеському.4

Ці плани були зруйновані наступом більшовицьких військ під командуванням Муравйова внаслідок якого була втрачені північ і столиця України. Єдною надією стали успішні переговори української держави з країнами Четвертного Союзу, що проводились у Брест-Литовському. Ще в ході перемовин, в один день 5 лютого про потребу у введенні на територію України військового контингенту Центральних держав заявив голова українського уряду В.Голубович5, а німецький генерал Людендорф у Берліні  - про готовність Німеччини до такої допомоги.6

Інформація про підписання 9 лютого 1918 року в Бресті мирного договору надійшла до українського уряду у той час, коли він вимушений був евакуюватись до Житомира. Українські війська, відведені з Києва, згрупувалися у східній частині Волині. Ні часу на перегрупування, ні часу на реорганізацію та вишкіл війська в молодої української республіки не було. Більшовики швидко опанували північчю України, захопили Київ і вели наступ у напрямку на захід. За цих обставин вже за три дні після підписання договору делегація УНР на ви­могу частини членів Ради Народних Міністрів звернулася до урядів Німеччини та Авст­ро-Угорщини з меморандумом про надання військо­вої допомоги УНР у боротьбі з більшовиками. У той же день німецьке військове коман­дування висловило представникам України попередню згоду на військову допомогу для боротьби проти більшовицької Росії.7

Серед вищого німецького командування на той час існували різні думки щодо порядку застосування рейхсверу в Україні. Так, начальник штабу Східного фронту генерал Макс Гоффман вважав цілком слушною думку про введення в Україну німецьких солдатів в українських одностроях, які б разом з суто українськими частинами очистили б Україну від більшовиків.8 Два інші генерали – Пауль фон Гінденбург і Еріх Людендорф у зв’язку із стрімким посуванням більшовицьких військ Україною ратували за негайне введення німецьких фронтових частин.9 Спрацювали власне обидві пропозиції.

Генерали Еріх Людендрф (ліворуч) і Макс Гофман

Засідання з українського питання на перемовинах у Бресті-Литовському, 1918 р.

Вже ввечері 15 лютого дві німецькі дивізії отримали накази: одна виступити в напрямку на Пінськ, друга - на Рівне. 16 лютого Німеччина скасувала перемир’я з Росією. Цього ж дня генерал Людендорф віддав наказ загону чисельністю до 1000 чол. із колишніх військовополонених завбачливо одягнутих в сині жупани під командуванням українського старшини Миколи Шаповала з району Доманово (нині Брестська область) висунутись в напрямку на Ковель.10 Дві чоти з цього відділу продовжили рух на Київ  у складі 45-ї піхотної дивізії, а основні сили залишились в Ковелі, де влились до 1-ї Козацько-Стрілецької дивізії.11

Шаповал Микола Юхимович

Козаки загону Миколи Шаповала в Доманово, 1917 р.

Володимир Винниченко з іронією відмічав: «Німцям же, розуміється було дуже приємно й вигідно взяти на себе ролю благородних оборонців молодої держави й нівечених її національних та державних прав».12

Незабаром на таку допомогу також погодились австрійці, які побоюючись невдоволення поляків, на початках відмовлялись від прямого втручання в українські справи. Лише 16 лютого Відень офіційно прийняв прохання делегації УНР надати «збройну допомогу в межах України проти просування більшовицьких сил». Натомість міністр іноземних справ Австро-Угощини граф Чернін зажадав від голови української делегації Олександра Севрюва підписати додатковий параграф щодо можливості «відсунення» польсько-українського кордону на схід. 20 лютого Відень, побоюючись, що німецькі війська «монополізують» доступ до українського продовольства, прийняв рішення про надання військової допомоги УНР та введення свої військ.13

За  баченням діячів українського уряду військова допомога з боку Німеччини та Австро-Угорщини повинна насамперед була відобразитись у поверненні з полону військовиків – українців за національністю та допомоги у формуванні з військовополонених українців на території Німеччини та Австрії військових з’єднань, про які мова піде нижче. Загальна чисельність українських військовиків повинна була становити 40-50 тисяч чол.14  Українські урядовці були добре поінформовані, що ще на початку 1918 року Союз Визволення України (заснований 4 серпня 1914 року у Львові для поширення ідеї самостійності України серед ворожих і нейтральних держав) домігся від німецьких і австрійських властей дозволу на формування окремих частин із військовополонених- українців колишньої російської армії, яких загалом налічувалось до 500 тисяч осіб. 

Проте і німецька, і австрійська сторони, розглядали Україну перед всім, як потужну сировинну базу для поповнення своїх поріділих ресурсів, а отже розробляли плани своєї реальної військової присутності на території України.

Дмитро Дорошенко зазначав: «…Австрійці дивились на Україну, як на терен, звідки вони можуть добувати для своєї голодної держави хліб: для них мир з Україною був в першій мірі «Brotfrieden», так само і зрештою як і для німців. Отже й німці, й австрійці були дуже заінтересовані в тому, щоб на Україні панували такі відносини, такий лад, який би гарантував би додержання з її боку виконання зобов’язань щодо постачання харчових продуктів згідно Берестейській умові».15

18 лютого 1918 р. німецькі війська під командуванням генерал-полковника Олександра Адольфа Августа Карла фон Лінзінгена перетнули лінію фронту і стрімко стали просуватись на схід. 

Генерал-полковник Олександр Адольф Август Карл фон Лінзінген

Треба зазначити, що на початку власне військової операції ні австрійські, ні німецькі війська не мали чіткого плану дій і навіть уявлення про лінію, на якій вони повинні зупинитись. Так, спочатку німецькі війська повинні були дійти лише до Рівного, 26 лютого генерал М.Гофман доповідав про домовленість з УЦР не просуватись далі Києва. Чітким була лише політично-визначена ціль, обумовлена в Брестському договорі – відновити адміністрацію Центральної Ради на звільненій території.16 Лише 28 лютого довірена особа кайзера Вільгельма ІІ генерал Вільгельм Гренер (Wilhelm Groener) отримав з Берліна інструкції про мету німецького експедиційного корпусу в Україні, і головні з них, звичайно ж лежали не в політичній, а економічній площині Гінденбург і Людендорф вимагали «…утримати український уряд у сідлі надати йому підтримку німецькою збройною силою і насамперед дістати з цієї країни більше зерна і продовольства: чим більше – тим краще».17 Завдання було більш ніж актуальним – за оцінками тогочасних експертів запасів продовольства в Німеччині вистачало лише до червня, а в Австрії - до 15 березня 1918 року.

Генерал-лейтенант Вільгельм Гренер

Не дивлячись на відсутність чітких планів, із району Ковеля в напрямку на Київ – Чернігів наступали війська ХХVІІ-го німецького армійського корпусу, з району Володимира-Волинського в напрямку на Луцьк – Житомир – Київ – ХХІІ-го резервного корпусу. З півночі, на території Білорусії, дії цих корпусів вздовж залізниці Брест – Гомель – Брянськ прикривала армійська група генерала Гронау.

Після незначних сутичок зі збільшовиченими військами у Луцькому, Дубенському, Сарненському, Ровенському пові­тах німці впродовж доби 19 лютого зайняли Маневичі, Рожище, Ківерці, Торчин, Луцьк, а 20 лютого - Рівне.

Під Торчином у бій з німцями вступив червоногвардійський загін під командуванням голови місцевого рейвійськкому Богданова, однак швидко був розгромлений, а його командир потрапив до полону і був ув’язнений в Луцькій тюрмі. Залишки загону відступили на схід, де згодом влились до дивізії, начдивом якої був Васо Кіквідзе.

У Луцьку німці захопили до полону увесь більшовицький ревком. Його голова, а за «сумісництвом» начальник «червоногвардійської» 126-ї піхотної дивізії прапорщик Дмитрієв був розстріляний.18

Ось як обставини вступу німецького війська до Луцька описав очевидець Євген Маланюк: «…на вулиці був незвичайних рух, усі кудись поспішно втікало, хто на конях, хто на фаетонах, навантажених понікуди, а хто й пішки, в напрямку двірця. Із штабу хтось побіг за інформаціями, а в готелі, де містився штаб (2-ї Туркестанської дивізії – авт.), вже почулись крики: «Німці! Німці!» Тікав ще так недавно страшний ревком, тікав так, як тільки вміє тікати застуканий на місті злочину – злодій. Панічно, безсистемно, кидаючи зброю, зриваючи червоні стрічки і емблеми. Як виявилось, все тікало панічно тільки тому, що до Луцького приїхав німецький роз’їзд з 4-х людей і наказав бандитам звільнити місто. Як опісля ми почули, всі вони з наказу німців мусили покинути місто і зібратися на полі, де й були оточені і забрані до полону…Була година 2-3 дня. Німецьке військо почало входити лише вночі…»19

Євген Маланюк, в 1917 – січні 1918 р. офіцер 2-ї Туркестанської дивізії

Щоб вияснити позицію німецького командування до української влади, Луцька міська дума відрядила голову Думи Н.І.Піноса і Луцького міського голову С.Р.Спектарьова. Представник німецького командування в місті надав роз’яснення, що «…німецькі війська були запрошені на територію України Українською Центральною Радою для її очищення від більшовиків», про що й було повідомлено депутатів і урядців міста.20

Разом зі штабом корпусу генерал-лейтенанта Карла Альберта фон Кнерцера (Carl Albert von Knertser) до Луцька прибув уповноважений Центральної Ради Семен Комірний (згодом керівник головного крайового комісаріату Херсонської, Катеринославської і Таврійської губерній, розстріляний більшовиками в Одесі влітку 1919 року).21 За його розпорядженням колишній начальник штабу 2-ї Туркестанської стрілецької дивізії полковник Євген Мишковський був призначений українським представником при німецькому корпусі Кнерцера, що рухався в напрямку на Бердичів.22

Генерал Карл Альберт фон Кнерцер (в центрі) з офіцерами свого штабу

У той же час, після перегрупування підлеглих частин у середині лютого 1918 року, командування армії УНР вирішило взяти ініціативу в свої руки, виходячи з реальної ситуації на місцях. Так наприкінці другої декади лютого планувалось відділом піхоти зайняти Рівне, де знаходились значні запаси військового майна. Однак рух українського підрозділу був розпочатий запізно – рівненський комендант повідомив, що до міста увійшли німці. Поява німецьких військ в Рівному була повною несподіванкою для українського командування. На запитання українського коменданта Рівного про завдання і наміри німецьких військ німецьке командування відповіло, що вони мають «мирні наміри».23

Лише 23 лютого, коли німецькі війська вийшли на підступи до Житомира, жителі міст і містечок Західної Волині могли ознайомитись із текстом відозви, який підписали по закінченню перемовин у Бресті члени української делегації О.Севрюк, М.Любинський і М.Левицький у якій зокрема зазначалось: «…для того, щоб скоріше вигнати розбишак і дати лад та порядок нашому краєві, призвали ми німецьке військо допомогти нам у цій роботі. Разом із німецьким військом іде до нас свіжа українська армія, зложена з наших полонених братів, котрі так довго чекали на поворот до Рідного Краю. Віднині німці вже не вороги нам, і ми кличемо усіх громадян Української Народньої Республіки спокійно і довірливо стрічати німецьке військо і ставати разом з ним до оборони Рідного Краю від кацапських підкуплених банд…»24

За свідченням сучасників, німецьке вторгнення в Україну приймалось місцевим населенням (окрім звичайно більшовиків і їхніх симпатиків) нейтрально. Німецьке командування і війська «тримались коректно відносно українського населення і його влади», а місцеві мешканці ставились до німецьких вояків «без недовіри».25

Просуванням територією Волині тепер союзних військ негайно скористалось українське командування. Головний отаман Симон Петлюра віддав наказ усім українським збройним силам перейти в наступ проти більшовиків, ставлячи завдання в першу чергу захопити Київ — столицю України.26

 З метою прикриття шляху Коростень – Сарни до Сарн військовим міністерством УНР був висланий 2-й Запорізький курінь, який з ходу атакував і вибив з міста підрозділи збільшовиченої Фінляндської дивізії. Спроби частини знову ж таки збільшовизованого 3-го Фінляндського корпусу наступати в напрямку на Коростень, де на той час знаходилась УЦР і її владні органи, були зірвані вмілими діями 1-го запорізького куреня полковника Олександра Загродського та Гордієнківська кіннота.27 Подальші успішні наступальні дії українських відділів були підтримані німецькими багнетами.

Уже 21 лютого передові німецькі загони вийшли до Новограда - Волинського.

Тобто німецькі війська просувались практично у маршовому режимі  - відстань у 250-300 км ними була подолана всього за чотири дні. 24 лютого німецькі війська увійшли до Житомира, а 27 лютого до Бердичева, де надали допомогу оточеним більшовиками українським військам.

Таким чином за один тиждень вся територія Волинської губернії опинилась під контролем німецького війська.28

Більшовики як могли опирались. Відзначився Рівненський червоногвардійський загін під командуванням все того ж В.І.Кіквідзе. В період з 22 по 25 лютого в районі Бердичева і Житомира цей загін на деякий час стримав німецький похід і навіть контратакував. У ході цих сутичок були вбиті до 100 німецьких солдат, знищені гармата, 14 кулеметів.29

Тим часом 25-28 лютого австрійська армія форсувала річки Збруч та Дністер і також увійшла на територію, контрольовану УНР. Загальна чисельність окупаційних німецьких і австрійських військ за розрахунками дослідників, коливалася від 230 тисяч30 до 450 тисяч31 військовиків. У складі 250 тисячного австрійського експедиційного корпусу через Збруч переправився і Український Легіон.32

Війська союзників, які за Брестськими домовленостями прийшли в Україну, складалися з шести німецьких і чотирьох австро-угорських корпусів.

Німецькі окупаційні війська розташовувались: на Харківщині – І армійський корпус (45-та ландверна, 224-та та 91-ша піхотні, 2-га кавалерійська дивізії); на Катеринославщині – корпус генерала Кнерцера (16-та і 7-ма ландверні, 215-та піхотна дивізії, 4-та та 7-ма Баварські кавалерійські бригади); у Таврійській губернії – ІІІ армійський корпус (212-та та 217-та піхотні, 15-та ландверна дивізії); на Волині – ХХІІ резервний корпус (20-та та 22-та ландверні дивізії), на Київщині – XXVII резервний корпус (92-га та 93-тя піхотні, 1-ша кавалерійська дивізії); на Чернігівщині – ХІІ резервний корпус (35-та резервна, 11-та та 47-ма ландверні, 95-та піхотна дивізії).

Австро-угорські корпуси мали наступну дислокацію: на Поділлі – ХХV корпус (54-та піхотна та 14-та гонведська дивізії) з оперативним підпорядкуванням штабу корпусу (Жмеринка) 155-ї угорської піхотної дивізії (Проскурів); на Катеринославщині – ХІІ корпус (9-та піхотна і 5-та гонведська дивізії) з оперативним підпорядкуванням штабу корпусу (Катеринослав) 15-ї піхотної дивізії (Павлоград) і ХІ корпус, штаб якого знаходився в Маріуполі, з оперативним підпорядкуванням йому 59-ї піхотної (Олександрівськ) і 4 кавалерійської (Юзівка) дивізії; на Херсонщині – ХVІІ корпус (11-та та 34-та піхотні і 2-га кавалерійська дивізії) з оперативним підпорядкуванням штабу корпусу (Херсон) 7-ї кавалерійської дивізії (Єлисаветград); в Одеському градоначальстві – 2-га кавалерійська і 30-та піхотна дивізії, підпорядковані безпосередньо командуванню Східної армії. Частини 30-ї піхотної дивізії розташовувались також в Ананієві і Тирасполі.

Лінією розмежування між німецькими і австрійськими військами на великій Волині відповідно до умов військової конвенції від 25 березня 1918 року стала Ковель – Доросині – Корчів - Радомисль – Бокійма – Верба (нині Рівненська обл.) – лінія Ікви до Млинович – Горинка – Яківці – лінія Горині до Сущевців – Старокостянтинів. При цьому всі міста в цій зоні були під німецьким контролем.33

Військові представництва союзників розташовувалися: Німецьке Вище командування на чолі з генерал-фельдмаршалом Германом фон Айхгорном (замінив на посаді генерала Лізінгена в березні 1918 р.) – у Києві (пізніше на чолі з генералом графом Кірбахом – у Вільні), Імператорське та Королівське командування Австро-Угорської Східної Армії на чолі з генералом від інфантерії Альфредом Краусом (пізніше генерал-фельдмаршалом фон Бельцом) – в Одесі.

Окреме від столиці Української Держави місце розташування вищого австро-угорського воєначальника для більш дійових зносин з українською центральною владою викликало необхідність встановлення посад спеціальних уповноважених з обох сторін. Так, у Києві діяв Уповноважений Імператорського і Королівського Верховного головнокомандуючого генерал граф Спаноччі, а в Одесі – Генеральний уповноважений Ради Міністрів Української Держави С. Гербель (пізніше Г. Раух). Угоду між українським урядом і фельдмаршалом фон Бельцем про встановлення останньої посади було надіслано до Відня австро-угорським послом графом Форгачем 1 червня 1918 року.

Центрами проведення політичної лінії союзників в Україні були їхні дипломатичні місії, які очолювали: Німеччини – посол барон Мумм фон Шварценштайн, генеральний консул у Києві фон Тіль, консул у Харкові Шенштед, консул у Миколаєві Штоббе, консул в Одесі Онессейт; Австро-Угорщини – посол граф Й. Форгач, консул у Києві Гоффінгер, консул в Одесі Житковський.

У розпорядженні німецького і австрійського командування опинилися значні запаси тилових частин колишньої російської армії, розташовані на території Волині та Поділля. Військові склади Південно-Західного та Румунського фронтів із колосаль­ними запасами харчів, амуніції та військового приладдя перейшли до рук німецьких та австро-угорських генералів і почали негайно вивозитися за межі УНР, хоча могли і повинні були бути використані для створення потужної української армії.34

Тим часом, у східній частині Волинської губернії україн­ські війська намагалися дати відсіч більшовицьким загонам та перебрати під свій контроль територію на захід від Києва. 21 лютого 1918 р. Окремий Запорізький загін (згодом – бригада), сформований в основному з колишніх офіцерів царської армії, які перейшли на бік УНР, під командою генерала Костянтина Адамовича Прісовського розпочав наступ на Житомир, Фастів з метою відбити у більшовиків столицю України. До загону Прісовського приєднались і інші підрозділи, які було відступили з району Києва. Успіху українських підрозділів сприяв нейтралітет, оголошений командуванням чехословацької дивізії (до 10 тис.багнетів), яка на той час знаходилась в Житомирі.35

Прісовський Костянтин Адамович

7-ма більшовицька армія 23 лютого залишила місто та відступила до Бердичева, де вже перебував загін Васо Кіквідзе. Паралельно українські військові підрозділи вели наступ у напрямку Рівне - Сарни, а Січові стрільці здійснювали спроби оволодіти Коростенем. Після виведення Гайдамацького Коша з-під Бердичева, ним спіль­но з корпусом Січових стрільців було взято м. Олевськ, що дозволяло контролювати значну частину Північно-Східної Волині.

У результаті успішних наступальних дій та, спираючись на німецькі сили, передові підрозділи Запорізького загону, Гайдамацького Коша та Січових стрільців 1 березня практично без бою увійшли до Києва зі сторони Святошина. Майже одночасно до Києва увійшли німецькі частини.

Олександр Удовиченко згодом писав: «У Києві виникла напружена атмосфера. В столиці України виникло дві влади — українська й німецька, відносини між якими спочатку були неясними. Становище українського командування стало дуже прикрим. Українські частини перебували у бойовій готовності і тим часом чекали з'ясування взаємовідносин. Досить було одної маленької іскри, найменшого непорозуміння, як на вулицях Києва могла розпочатися нерівна боротьба між нечисленною Українською Армією і німецькою. Вже на другий день у Києві зосередилися дві німецькі піхотні дивізії й один кінний полк. Більшість цих сил перейшла Дніпро і рушила на Лівобережну Україну, переслідуючи Червону Армію, що відступала, а решта стала залогою в Києві. В перші часи окупації Правобережної України і самого Києва як німецькі війська, так і їх командування трималися коректно стосовно українського населення і його влади. Воно не втручалось у внутрішнє життя населення, запевняючи його, що німецька армія прийшла в Україну як приятель, з метою звільнення її вад більшовиків, допомогти українському народові налагодити своє мирне життя, встановити порядок. Це трохи розрядило напружену атмосферу і заспокоїло українське населення. З поверненням Українського Уряду до Києва та після його переговорів з німецьким командуванням виявилося, що останнє лояльно ставиться до Української Армії і навіть вважає за необхідне, щоб українські частини взяли участь у бойових операціях проти Червоної Армії на Лівобережній Україні36

Категорія: 2. Від УЦР до Гетьманату, від Гетьманату до Директорії. | Додав: voenkom (09.01.2018) | Автор: Сергій Яровенко
Переглядів: 577 | Рейтинг: 5.0/3
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: