П`ятниця
29.03.2024
16:42
Форма входу
Категорії розділу
1. Буремний 1917. [5]
Події на Волині періоду 1917 року
2. Від УЦР до Гетьманату, від Гетьманату до Директорії. [7]
Події на Західній Волині у 1918 році.
3. На трьох фронтах. [10]
Російсько (більшовицька) - українська та польсько-українська війни 1919 року на території Західної Волині.
4. «За вашу і нашу свободу!?» [14]
Події більшовицько-польської війни 1920 року на території Волині.
Пошук
Наше опитування
Чи готувався СРСР до нападу на Німеччину у 1941 р.

Всього відповідей: 394
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Бої місцевого значення

Каталог статей

Головна » Статті » Між трьох вогнів. » 1. Буремний 1917.

1.2. Політична ситуація на Волині в квітні – жовтні 1917 року.

Поряд із цим все більше і більше стали проявлятись прояви національного, українського.

На початку квітня у Луцьку були проведені збори, на яких прийнято статут нової суспільно-політичної організації під назвою «Луцька Українська Громада». Ця громада позицію вала себе як суто українська, в її статуті зокрема було записано: «Луцька українська громада ставить метою з’єднання всіх вірних синів України на добро як Матері України, так і всієї держави Російської взагалі». Досить чіткими були вимоги до членів громади. Ними могли бути тільки ті українці, які «…визнають, що найкращою формою майбутнього ладу Російської держави є форма федеративно-демократичної республіки з широкою автономією для України». У березні-квітні також були здійснені організаційні заходи щодо створення на Волині Української селянської спілки, яка своєю метою ставила як просвітницьку роботу серед селянства так і його захист перед владою.16

З цимими позиціями не погоджувались більшовики, які волею долі опинились на військовій службі. Серед активних учасників цього процесу були військовики 48-го окремого важкого артдивізіону на чолі з членом РСДРП з 1903 року Михайлом Миколайовичем Коковихіним, згодом членом революційного комітету 1-го Туркестанського корпусу і  виконкому Особливої армії.

Коковихін Михайло Миколайович

Усього за декілька місяців були збільшовизовані бойові дивізії, які стійко відбивали німецькі і австрійські атаки  в 1916 році: 102-га і 126-та піхотна дивізія в районі Маневичі, Рожище, 125-та піхотна в районі Луцька та 113-та в районі Горохів, Берестечко (в 1916 р. діяла в складі 16-го армійського корпусу 7-ї армії на р.Стрипа)

Проте війна продовжувалась і відповідно потребувала нових резервів. З огляду на це наприкінці  березня  1917  року на Волині почалось формування так званої третьочергової 154-ї піхотної дивізії та її  613-го піхотного Славутського, 614-го піхотного Клеванського, 615-го піхотного Ківерцівського та 616-го піхотного Рожищанського полків,  які  мали  узяти  участь  в  липневому  наступі Південно-Західного фронту. У складі ще однієї дивізії 3-ї черги – 159-ї формувався ще один полк з «волинською» назвою -  635-й піхотний Киселинський. Однак внаслідок агітаційної роботи більшовиків особовий складу цих частин виявився деморалізованим і після початку заворушень серед солдат було прийняте рішення про їх розформування. Зукраїнізовані офіцери та солдатина чолі з командиром 615-го пп полковником Михайлом Савелієвичем Душенком згодом стали кістяком 1-го Луцького пішого полку армії Української Держави.

Душенко Михайло Савелійович,

в березні – грудні 1917 року полковник, командир 615-го піхотного полку,

в 1918 році командир 1-го Луцького пішого полку армії Української Держави

Більшовицька агітація подекуди перекидалась і через лінію фронту. Відомий факт, що 2 квітня на шоссе Ковель – Луцьк на захід від с.Свидники німецькі солдати виставили плакат з написом «Ви скинули свого Миколу, ми скинемо свого Вільгельма і закінчимо війну!» Також цього дня розпочалось братання німецьких солдат і військовиків 5-ї роти 29-го Туркестанського стрілецького полку полку 8-ї Туркестанської стрілецької дивізії дивізії, яка займала тут позиції.17

Братання з німцями

Ситуація стала загострюватись влітку 1917 року. Більшовики завдяки вмілій агітації та закликам із припинення війни і передачі землі селянам і заводів робітникам досить швидко зайняли панівне політичне становище як серед військових колективів так і місцевого населення. Так, 23 квітня Луцький земельний волосний комітет прийняв рішення про конфіскацію поміщицької, монастирської, удільної землі та передачі її селянам.18 За безпосередньої участі більшовиків-фронтовиків 11  червня  1917  року  було  утворено  Раду  солдатських,  робітничих  і  селянських  депутатів  у  Луцьку ,  15  червня  — в  Рожищі. Створювались відповідні ради також у інших населених пунктах, не окупованої австрійськими і німецькими військами. 

Проведенню політичної агітації, який вів до подальшого розвалу армії, сприяв і той факт, що частини Особливої армії, які дислокувались на Волині, не брали участь у червневому наступі (16 червня – 2 липня 1917 р.), та наступного за ним відбиття контрудару австрійців і німців в напрямку на Тернопіль. Під впливом більшовицької агітації до непослуху вдавались цілі військові частини.

Так, після відвідування Ровенського гарнізону членами Військового комітету ЦК РСДРП(б) М.І.Подвойским, І.В.Невським, М.В.Криленком в липні 1917 року солдати  розагітованого більшовиками кулеметного полку на чолі з рядовим Булатом спочатку провели в Рівному антивоєнний мітинг, а потім частиною сил направились до Здолбунова. Командування Особливої армії вимушене було прийняти заходи щодо роззброєння бунтівників. 19 заколотників були заарештовані і віддані під військово-польовий суд, інші у складі маршових команд відправлені на передову.19

Ще до початку спроби перевороту під проводом генерала Л.Г.Корнілова, 22  серпня,  Луцька  Рада  солдатських,  робітничих  і  селянських  депутатів  ухвалила  рішення про видання  акту  на  право  існування  всіх  революційних  установ. Рада  у  своєму  рішенні  вимагала  «…видання державного  акту,  який  би  закріпив  право  на  існування  всіх  революційно-демократичних  установ,  як  єдиних  виразників  волі  народу,  а  замах  на  їх  ліквідацію  вважати державним  злочином,  який  карається  з  усією  суворістю».20 Командування Особливої армії на чолі з генералом від кавалерії Іваном Георгійовичем Ерделі (вступив на посаду 12.07.1917) підтримало задум Л.Г.Корнілова, але нічого не змогло вдіяти зі своїми підлеглими.

Ерделі Іван Георгійович,  генерал від кавалерії,

з 12.07. по 29.08.1917 головнокомандувач військами Особливої армії

Розагітовані більшовиками частини не тільки відмовлялись виконувати накази, але й загрожували цілісності фронту. Показовим є приклад бунтарства в 111-й піхотній дивізії, яка дислокувалась в районі с. Духче.

24 серпня солдати 444-го Дмитрієвського полку, що знаходився у дивізійному резерві, відмовились іти на передові позиції і займатись їх укріпленням. Спроба арештувати підбурювача - члена полкового комітету Володимира Титовця була відбита солдатами. Для втихомирення бунтівників з с.Словатичі був направлений 2-й Уманський козачий полк на чолі з начальником 1-ї Кубанської козачої дивізії генерал-майора Петром Миколайовичем Красновим, командиром 2-ї бригади цієї дивізії генерал-майором Ельмурзою Асламбековичем Містуловим і командиром полку полковником Агризковим (за іншими даними полком з 05.1917 командував полковник Володимир Володимирович Телепньов).

Краснов Петро Миколайович

Містулов Ельмурза Асламбекович

Кубанці оточили 444-й полк, що знаходився у Вознянському лісі, а тоді офіцери полку вишикували батальйони у своєрідне каре. На вимогу  комісара Південно-Західного фронту Федора Федоровича Лінде і начальника дивізії генерал-майор Костянтина Григоровича Гіршфельда зі складу бунтівної 2-ї роти були заарештовані і відправлені під конвоєм 22 чоловіки. Пропаганда комісара Лінде про необхідність дисципліни і виконання наказів мала зворотній ефект. 443-й Соснінський піхотний полк цієї ж дивізії, солдати якого дізнались про арешти, знявся з позицій і пішов виручати заарештованих товаришів. Козаки, виставлені заставою, по піхоті, що йшла правильним бойовим порядком, стріляти з кулеметів відмовились. Коли в районі розташування 444-го полку пролунали постріли, генерал Краснов із начальником штабу 1-ї Кубанської дивізії полковником генерального штабу Андрієм Яковичем Муженковим намагались вивезти комісара фронту в безпечне місце, однак солдати 444-го пп вже взялись за зброю і розсіяли кубанців Уманського полку. Водій автомобіля і охоронець Ф.Ф.Лінде втікли. Намагались врятуватись втечею комісар Лінде і генерал Гіршфельд, однак комісар фронту був вбитий кулею з гвинтівки в потилицю. Федір Лінде був похований у Луцьку і згодом став прототипом для образу комісара Гінце в «Докторі Живаго» Пастернака і одним з героїв епопеї Солженіцина «Червоне колесо».

Комісар Гінце з серіалу «Доктор Живаго»

Генерал Гіршфельд спромігся дібратись до козачого підрозділу з яким повернувся в Духче. Туди ж прибули генерал П.М.Краснов зі своїми офіцерами і добряче пом’ятими козаками. Про подію було відправлено доповіді командирам 4-го кавалерійського і  44-го армійського корпусів. Командир 4-го кавкорусу генерал-лейтенант Я.Ф. фон Гілленшмідт наказав відвести 2-й Уманський полк до штабу корпусу, туди ж були стягнуті  2-й Полтавський козачий полк і корпусний бронезагін. Потім утихомирювати бунтівників відправились командир 44-го корпусу генерал-лейтенант Волобой спільно з генералом Гіршфельдом та командиром полку полковником Зелітом. Генерал Гіршфельд і полковник Зеліт після знущень були вбиті, а комкор осміяний і на автомобілі відправлений до штабу корпусу.21

Потім повстанці захопили с. Духче, де зайняли оборону. На вимогу командування Південно-Західного фронту проти повсталих були кинуті полки 1-ї Кубанської козачої, 2-ї зведеної козачої дивізій, Оренбурзька козача батарея з Луцька. В кінці-кінців повсталі полки вимушені були скласти зброю. За вироком воєнно-польового суду організатори повстання були розстріляні, 38 солдат ув′язнені,  497 притягнуті до дисциплінарної відповідальності за невиконання бойового наказу.22 Суд над бунтівниками повинен був спочатку відбутися 26 серпня, однак із-за рішучої незгоди солдатських комітетів 6-ї кавалерійської, 20-ї та 46-ї піхотних дивізій (при цьому голова комітету 6-ї кавалерійської дивізії В.І.Кіквідзе заявив про готовність солдат до штурму приміщень в яких знаходились штаб корпусу і суд) судове засідання було відкладене. 111-та піхотна дивізія, як неблагонадійна, була знята з фронту, а на її позиції в районі Рожища виведена 126-та піхотна дивізія під командуванням генерал-майора Івана Івановича Ветвеницького (вступив в командування 11.03.1917).23

Ветвеницький Іван Іванович, генерал-майор,  з 11.03.1917 р. начальник 126-ї піхотної дивізії

Після провалу корніловського заколоту проти Тимчасового уряду (27 – 31 серпня 1917 р.) Луцька  Рада  солдатських,  робітничих  і  селянських  депутатів  стала вимагати негайного  розпуску  «Союзу  офіцерів  армії  і  флоту», «Союзу  георгіївських  кавалерів»,  «Союзу  козаків»,  а  також  скасування  смертної кари,  звільнення  заарештованих  більшовиків,  встановлення  твердих цін  на  продукти  харчування,  тощо.24 Як активний учасник був заарештований і відправлений до Бихівської в’язниці головнокомандувач Особливої армії генерал І.Г.Ерделі.

Вплив більшовицьких організацій також значно ускладнював роботу з українізації військових частин.

Зазначимо, що процес українізації війська офіційно розпочався з 1-го Всеукраїнського військового з’їду в Києві (18 травня 1917 р.), на якому були присутні 700 делегатів від 1,5 млн.українських вояків колишньої РІА. Цей з’їзд окремою постановою зазначив, що «вважає Українську Центральну Раду єдиним компетентним органом, призваним рішати всі справи, що торкаються цілої України та й відносин до Тимчасового уряду». Також з’їзд константував, що необхідно «взятись до боротьби з упадком духовної сили армії» та ухвалив резолюцію про необхідність створення суто українських частин у складі загальноросійських збройних сил – «негайну націоналізацію армії на національно-територіяльному принципі», «щоб виділити частини з українською більшістю», хоча в цілому військовики на той час, як і УЦР, тримали курс на автономію у складі єдиної федеративної держави.25 Головою українського військового руху був обраний Симон Петлюра. Згодом за рішенням з’їзду був створений робочий координаційний орган – Український Генеральний Комітет, який став своєрідним організаційним ембріоном для створення військового відомства та Генштабу армії УНР після проголошення ІІІ Універсалу Центральної Ради.

Попервах одним із самих «ярих» противників українізації армії був і тодішній командувач військами Південно-Західного фронту генерал Брусилов, котрий  в телеграмі від 21 кітня 1917 року вимагав зупинити притік солдат-українців з фронту до Києва, а у випадку непокори розпустити Богданівський полк і припинити безпорядки» хоча б і силою зброї.  Однак згодом (у травні 1917) навіть погодився сформувати із офіцерів і солдат – українців три окремі корпуси у складі фронту.26

18 – 23 (5-10) червня 1917 року в Києві, незважаючи на заборону військового міністра Тимчасового уряду Олександра Керенського, відбувся 2-й Всеукраїнський військовий з’їзд (1976 (згодом 2500) делегатів від 1.7 млн.військовиків) за рішенням якого в частинах і з’єднаннях стали створюватись українські військові осередки – клуби та комітети. Окремою постановою цього з’їзду українські вояки та військові організації на території України зобов’язувались виконувати накази Українського Військового Генерального Комітету. Також з’їздом була обрана Тимчасова Військова Рада у складі 130 членів, що увійшли до УЦР.27

До серпня 1917 року на фронтах вже налічувалось 27 українізованих дивізій, а 34-й армійський корпус генерал-лейтенанта Павла Петровича Скоропадського був переформований у 1-й Український корпус. Водночас противником українізації армії і окремої військової української формації загалом виступав, як не дивно, голова українського уряду (Генерального Секретаріату) Володимир Винниченко, котрий на шпальтах центрального органу УСДРП «Робітничої газети» заявляв «…не своєї армії нам, соціал-демократам, треба, а знищення всяких постійних армій…»28

І все таки у справі українізації частин вдалось досягти деяких успіхів і в Особливій армії на Волині. У частинах 44-го корпусу цим процесом керував особисто командир корпусу генерал-лейтенант Петро Миронович Волобой, згодом, з 17 квітня 1918 року, командир Харківського (7-го) корпусу армії УНР, генеральний значковий фронту.29

У 102-й піхотній дивізії 39-го армійського корпусу був створений окремий 102-й Ударний Український курінь, щоправда він  перестав існувати як бойова одиниця після відправки з лінії фронту в тил.30 Серед організаторів цього куреню був  Мусій (Михайло) Антонович Ященко, в подальшому засновник і командир Окремої інженерної сотні 1-ї дивізії Січових стрільців (згодом — корпусу Січових стрільців), командир 10-го технічного куреня Січових стрільців Дієвої армії УНР (станом на 16.08.1919 р.), командир штабової сотні 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР (з травня 1920р.), підполковник армії УНР. Мусій Ященко помер від сухот у Ковелі в 1936 році.31

Процес українізації торкнувся і частин 1-го Туркестанського армійського корпусу, частини якого знаходились в південно-західній частині сучасної Волині. Так, Українська Рада була створена в 2-й Туркестанській стрілецькій дивізії. Начальник дивізії –генерал-лейтенант Пилип Петрович Панов, «типовий російський інтелігент ліберальних кольорів», хоча й ставився м’яко вороже до цієї організації, однак мусив змиритись із-за належності до Ради начальника штабу дивізії підполковника Євгена Васильовича Мишковського (Мєшковського), котрий користувався неабияким високим авторитетом як у офіцерів, так і нижніх чинів. Також слід відзначити, що в цій дивізії противниками українізації виступало не офіцерство, а  саме солдати – росіяни. «…Розбещене, п’яне вед демагогії й пасивного відношення начальства, солдатство спочатку не розуміло, що таке «україніці», але потям тулякі й москвічі  відчули дуже гостро, скоріше московським специфічним «заднім умом», що це для Москви небезпека і поставились до всіляких українських заходів недвозначно-вороже і навіть войовничо…»32

Мишковський (Мєшковський) Євген Васильович

Роботі з українізації війська в значній мірі сприяла Луцька українська громада, яка одним із першочергових своїх завдань поставила роботу з солдатами. Завдяки успішній роботі членів громади та їх сприянні в Луцьку виникла ще одна організація — Українська рада Луцького гарнізону, головою якої з літа 1917 був Якубовський. Після проголошення ІІІ Універсалу Центральної Ради українська рада гарнізону 8 листопада організувала урочистості з цього приводу, а головуючий в Луцькій міській думі Н.І.Пінес запропонував вивісити з цієї нагоди над будинком міської думи «українського прапора жовто-блакитного кольору.33

На противагу загонам червоної гвардії, які формувались більшовиками, Луцьким комісаром УЦР за сприяння командування Особливої армії формувались воєнізовані загони, основною метою яких було упередження проявів анархії, мародерств, військових злочинів.

У жовтні Луцький комісар доповідав Волинському губернському комісару Андрію Григоровичу Вязлову про збільшення впливу більшовиків, а разом з ним і проявів різноманітних безчинств у відношенні української влади. Губернський комісар у свою чергу звернутвся до УЦР з проханням про надання відповідної допомоги для наведення порядку.34

10  жовтня  Луцька  Рада  солдатських,  робітничих  і  селянських  депутатів  висловилась  за  негайне  припинення  війни  і  укладення миру за формулою більшовиків -  без  анексій  і  контрибуцій.

Категорія: 1. Буремний 1917. | Додав: voenkom (09.01.2018) | Автор: Сергій Яровенко
Переглядів: 439 | Рейтинг: 5.0/3
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: