Новий наступ з огляду на
підготовлену ворогом глибоко ешелоновану оборону вимагав ретельної підготовки і
нарощування сил.
На Люблін – Брестський
напрямок додатково були перекинуті 2-га танковая армія (генерал-лейтенант
танкових військ Богданов) та 2-й гвардійський кавалерійський корпус
(генерал-лейтенант В. В. Крюков). У районі Ківерець зосереджувались з΄єднання
1-ї армії Війська Польського (генерал Зігмунд Берлінг).
Декілька
слів про ці об’єднання та їх командирів.
Управління
2-ої танкової армії
було сформоване на базі управління 3-ої резервної армії Брянського
фронту відповідно до директиви Ставки ВГК N 46002 від 10. 01. 43 р. Наказом
командувача 3-ою резервною армією №001 від 24 січня 1943 року "...пункт
управління 3-ої резервної армії перейменований в пункт управління 2-ої танкової
армії". Спочатку до складу армії входили 11-й і 16-й танкові корпуси, 60,
112 і 194-а стрілецькі дивізії, 115-а стрілецька, 28-а лижна. 11-а гв. танкова
бригади та інші з'єднання і частини.
В середині лютого армія
була включена до Центрального фронту і в його складі в лютому - березні
брала участь в наступальній операції на Брянському напрямі, в липні - серпні -
в Курській битві 1943 і Чернігівско-Припятській операції 1943 року.
На початку вересня 1943 року була виведена до резерву
Ставки ВГК, у січні 1944 перепідпорядкована 1-му Українському фронту і в його
складі в кінці січня брала участь у відбитті контрударів німецько-фашистських
військ на Вінницькому напрямі, а в лютому - на південний захід від міста
Корсуня-Шевченковського.
З 22 лютого до 12 червня 1944 армія вела бойові дії
в складі 2-го Українського фронту. В
Умансько-Ботошанській операції 1944 війська 2-ї танкової армії у взаємодії з
27-ю армією завершили прорив тактичної зони оборони противника і у взаємодії із
з'єднаннями 3-ї гв ТА і 52 А звільнили м. Умань (10 березня). До кінця операції,
пройшовши з боями близько 240 км., з’єднання армії вийшли на підступи до м.
Ясси.
У середині червня 1944 армія була передана 1-го
Білоруського фронту, в складі якого з невеликою перервою вела бойові дії до
кінця війни.У ході Люблін-Брестськой операції була введена в бій на польській
території, у взаємодії з військами 8 гв А звільнила польські міста Люблін (24
липня) і Демблін (25 липня). В кінці липня вийшла до Праги (передмістя
Варшави), де до 6 серпня відбивала контрудари значних сил німців. Після підходу
військ 47А була виведена в резерв фронту в район Міньськ-Мазовецкий. За
зразкове виконання бойових завдань, героїзм, стійкість і мужність особового
складу 20 листопада 1944 року наказом Ставки ВГК №00376 від 20. 11. 44 р. 2-га
танкова армія перетворена в 2-гу гвардійську танкову армію.
У Варшавсько-Познаньській операції 2-га гвардійська ТА 16
січня 1945 року була введена в прорив у
смузі 5-ої ударної армії, розвивала наступ на Іновроцлав, Кюстрін. Її дії в цій
операції відрізнялися стрімкістю: за 15 діб війська пройшли з боями від Вісли
ка Одеру понад 700 км. з середнім темпом близько 50, а в окремі дні до 90 км.
Успішно діяли війська армії в Східно-Померанській операції. Бойовий шлях 2 гв.
ТА завершила в Берлінській операції 1945, в ході якої її воїни показали зразки
високої військової майстерності, відваги і мужності при прориві оборонних
рубежів на підступах до Берліна і штурмі столиці фашистської Німеччини. Майже
всі з'єднання і частини армії нагороджені орденами, більшість з них удостоєна
почесних найменувань. За мужність, героїзм, військову доблесть і зразкове
виконання бойових завдань в роки війни понад 103 тис. воїнів армії нагороджено
орденами і медалями, а 221 з них присвоєне звання Героя Радянського Союзу.
Двічі цього звання був удостоєний генерал З. І. Богданов.
Сьогодні Бойовий Прапор 2-ої гвардійської танкової
Червонопрапорної армії з орденською і гвардійською стрічками, Почесна грамота,
зберігаються в 2-й гвардійській загальновійськовій армії ЗС РФ, яка з
04.09.2001 року стала правонаступницею уславленого об’єднання.
Командуючий армією генерал-лейтенант
Семен Ілліч Богданов народився 17
серпня 1894 року в Санкт-Петербурзі. Військову службу розпочав у 1916 році. По
закінченні школи прапорщиків був відправлений на фронт. У Громадянську війну 1918-1922
років командував взводом, ротою, батальйоном, після війни - підрозділами. У
1923 році закінчив Вищу військово-педагогічну школу. З 1928 року - помічник
командира, з 1930 року - командир стрілецького полку. По закінченні у 1930 році
Вищих стрілецьких тктичних курсів „Постріл”, командував учбовим механізованим
полком, а по закінченні навчання на академічних курсах удосконалення начскладу
при Військовій академії механізації і моторизації РСЧА (1936) командував
механізованою і легкотанковою бригадами. У 1938 році був репресований. Після
реабілітації (1940 рік) в березні 1941 року був призначений на посаду командира
танкової дивізії. На початку війни
продовжував командувати дивізією, в березні-травні 1942 року служив на посаді
заступника командувача 10-ою армією по танкових військах, згодом командира
танкового і механізованого корпусів (1942-1943). У веесні 1943 року прийняв
командування 2-ю танковою армією (командував по липень 1944 і з січня по травень 1947 року). За уміле керівництво
військами танкової армії в боях при прориві оборони противника на Уманському
напрямі і проявлену при цьому мужність і відвагу С.І. Богданову було присвоєне
звання Героя Радянського Союзу. За зразкові дії військ під його командуванням
по оточенню і розгрому Варшавського угрупування супротивника, при форсуванні
річок Нетце (Нотець) і Одер і при виході до узбережжя Балтійського моря був нагороджений другою медаллю «Золота
Зірка». По закінченні війни С.І.Богданов командував 2-ю гв ТА, був командуючим
бронетанковими і механізованими військами Групи радянських окупаційних військ в
Німеччині (до серпня 1948 року), 1-м заступником командувача, а з листопада
1948 р. командувачем бронетанковими і механізованими військами Радянської
Армії, командувачем механізованої армії (1953-1954), начальником Військової
академії бронетанкових військ (1954-1956). З 1956 року у відставці по хворобі.
Маршал бронетанкових військ, двічі Герой Радянського Союзу С.І.Богданов помер
12 березня 1960 року і похований у Москві220.
В районі між Ковелем і Камнь-Каширськом напередодні
Люблін – Брестської операції розмістились дивізії 2-го гвардійського кавалерійського корпусу.
Це кавалерійське об’єднання розпочало свою історію як 3-й
кавалерійський корпус. Цей корпус було
утворено 20 листопада 1941 року в районі Волоколамська на базі кавалерійської
групи під командуванням полковника Льва Михайловича Доватора, до якої входили 50-та
(полковник Іса Олександрович Плієв) та 53-тя (комбриг Кіндрат Семенович Мельник)
кавалерійські дивізії сформовані відповідно на Кубані та в районі Ставрополя на
території Північно – Кавказького військового округу в липні 1941 року. Дивізії,
які увійшли до складу групи, а потім корпусу розпочали бойові дії наприкінці
липня 1941 року в районі між залізницею Рига – Москва та автомагістраллю Мінськ
– Москва. Наприкінці липня обидві кавалерійські групи були об’єднані в кавгрупу
. Завданням групи було завдати удару по тилах противника, скути ворожі частини,
що діють в районі Ярцево, і не дати німецькому
командуванню можливості підсилити своє Єльнінське угрупування, проти
якого готувався контрудар військ Резервного фронту. Весь серпень і вересень
місяць кавалеристи діяли в тилах німецької 9-ї армії і 3-ї танкової групи.
Після виходу з оточення кавгрупа була зосереджена в районі Волоколамська і
перепідпорядкована16-й армії, якою тоді командував генерал К.К.Рокосовський. У
ході важких оборонних боїв на Волоколамському напрямку кавалеристи відточували
бойову майстерність. 22 листопада до складу корпусу була включена 20-та гірська
кавалерійська дивізія під командуванням полковника Анатолія Ставенкова, яка
прибула на початку листопада прибула на
фронт із Середньої Азії. У новому складі
корпус був кинутий в контратаку на підмосковний Солнєчногорськ, для чого був
підсилений 44-ю кд та підрозділами 8-ї гв сд. Раптовий удар 3-го
кавалерійського корпусу зірвав наступ великого угрупування противника від
Солнєчногорська в Московському напрямку. Гітлерівці були відкинуті, зазнали
значних втрат і втратили цілу добу, яка була використана радянським командуванням.
Ще дві доби кавалеристи утримували свої позиції. Противник, ввівши в бій 2-у
танкову дивізію атакував, але марно. У цих боях гітлерівці втратили тільки
убитими сімсот солдатів і офіцерів, 22 танки і три бомбардувальники. 27
листопада корпус наказом НКО від
26.11.1941 року №342 був перетворений в
2-й гвардійський кавалерійський, а 50-та та 53-тя кд стали відповідно 3-ю та 4-ю гвардійськими кавалерійськими.
Кавалеристи обороняли рубіж на Ленінградському шоссе до початку грудня 1941
року, а згодом приймала участь в контрнаступі під Москвою. 11 грудня 1941 року
2-й гвардійський кавалерійський корпус був перекинутий в район Кубінки. Після 150 кілометрового маршу по тилах
німецьких військ дивізії корпусу 19
грудня вийшов до річки Руза. В ході цього маршу змінилось командування
корпусом. Замість генерал-майора Доватора, який був призначений заступником
командуючого 16-ю армією комкором був призначений генерал Плієв. 19 грудня генерал-майор Доватор був смертельно
поранений.
Наступна сторінка героїчного подвигу гвардійців –
кавалеристів пов’язана з маловідомим „Сєвським рейдом” за 10 днів якого були
зруйновані всі німецькі склади, що базувалися в найближчих 100 кілометрах на
захід від Сєвська, отримали значні втрати і німецькі частини, які знаходились у
цьому районі. В той час корпусом командував генерал майор Володимир Вікторович
Крюков (з 06.03.43). 12 березня 1943 року кавалеристи форсували Десну і
вступили в бій з німецькими частинами. Врешті – решт кавалеристи опинились в
глибокому оточенні. З боями гвардійці відступли до Сєвська. На той час в
дивізіях корпусу коней майже не залишилось, значно поріділи ряди підрозділів і
частин. 17 березня розпочалася оборона Севська. З 19 по 22 березня тривали вуличні бої з німецькими і
угорськими частинами, які увірвались до міста.
28-ма Алтайська лижна бригада, яка діяла спільно з кавалеристами і
обороняла підходи до міста з півдня 4 діб стримувала наступ гітлерівців. Від бригади в 3 тисячі чоловік залишилося
трохи більше 200. Героїзм кавалеристів і лижників дозволив утримати місто ціною
15 тисяч життів.
30 квітня 1943 року залишки з’єднань корпусу були
виведені в тил для доукомплектування. На фронт, поповнений в районі міста
Задонськ, корпус повернувся 18 липня 1943 року. Завдяки цьому корпусу радянські
війська у середині вересня прорвали неприступну лінію німецької оборони
«Ханген» і звільнили в ході Брянської, Гомельсько-Рєчицької та
Калінковичівсько-Мозирської наступальних операцій міста Брянськ і Бєжицю.
Уведені в прорив в ході Люблін-Брестської наступальної
операції війська корпусу вийшли до Вісли, згодом в ході Вісло-Одерскої (12
січня - 3 лютого 1945 року) наступальної операції форсувавши річку Піліца,
зіграли вирішальну роль в звільненні столиці Польщі - Варшави та інших
польських міст, знищили і полонили понад три тисячі гітлерівців. У ході Східно-Померанської
(10 лютого - 4 квітня 1945 року) операції з’єднання корпусу у взаємодії з
танковими частинами 5 березня 1945 року звільнили польське містом Польцин.
Відвага в цих боях додала корпусу почесного найменування – „Померанський”
(26.04.1945). Війну кавалеристи закінчилив складі 33-ї армії на Ельбі.
За бойові заслуги в роки війни корпус нагороджений
орденом Червоного Прапора і Суворова; біля 20 тисяч його воїнів нагороджені
орденами і медалями, 48 стали Героями Радянського Союзу.
1 грудня 1945 року згідно наказу НКО СРСР від 10.06.1945
року №0013 2-й гвардійський
кавалерійський Померанський Червонопрапоргий, ордена Суворова 2 ступеня корпус
був переформований в 28-му гвардійську механізовану дивізію, правонаступницею
якої сьогодні є 196-а гвардійська база зберігання озброєння і техніки (танкових
військ) ЗС РФ.
Цікава і трагічна доля останнього командира корпусу
гвардії генерал-лейтенанта Володимира
Вікторовича Крюкова.
Народився В.В. Крюков 15 липня 1897 року в Бутурліновці
(нині Воронезька обл. РФ), в селянській родині. У 1914 році закінчив реальне
училище в місті Рязані, в 1915 році - Московську школу прапорщиків. Після
закінчення школи був направлений на фронт. Командував взводом, ротою. Війну
закінчив у званні поруччика.У 1918 році добровольцем вступв до Червоної Армії.
Примав участь в Громадянській війні на Східному фронті. У 1924 році закінчив
відділення старшого комскладу при Вищій кавалерійській школі, навчався у ВА ім.
Фрунзе. Служив на посадах начальника полкової школи 89-го кавалерійського полку
(з січня 1924), начальника штабу 68-го кавалерійського полку (з квітня 1929),
начальника оперативного відділення штабу 6-ої кавалерійської дивізії (з листопада
1931), командира 20-го Сальського кавалерійського полку 4-ої кавдивізії (з липня
1933). Викладав тактику на Кавалерійських курсах удосконалення командного
складу. На посаді командира 306-го стрілецького полку брав участь у Радянсько –
Фінській війні. У травні 1940 року був прзначений командиром 8-ої стрілецької
бригади Ленінградського військового округу.
11 березня 1941 року генерал-майор (з 04.06.1940) Крюков
В.В. був призначений командиром 198-ої моторизованої дивізії з якою зустрів
війну і я якою командував до 17 вересня1942 року. 198-ма мд 4 липня 1941 року в
районі станції Койвумякі, Есько,
Кіркопулі (Карелія) не тільки зупинила просування фінських частин, але й
внеслідок нанесеного її силами контрудару відкинула фінів на 6-8 кілометів від
лінії кордону. Закірпившись на рубежі бійці дивізії утримували його до 8 липня,
відбивши при цьому 25 атак. Залишки дивізії, до якої було влито 3-й полк
народного ополчення (452-й та 450 мсп були перекинуті на інші напрямки)
02.08.1941 року завдали удару від Лахденпохья в західному напрямі, але зазнали
великих втрат і відійшли на початкові рубежі, потім були оточені в районі
північно-східніше Хийтола, притиснуті до берега Ладозького озера. У період з 12
по 20 серпня судами Ладозької флотилії вцілілі підрозділи дивізії були
евакуйовані, і знов направлені на передову, в район старого державного кордону,
в районі Бєлоострова. 17.09.1941 року дивізія
була переформована в 198-му стрілецьку дивізію.
22 січня 1942 року генерал-майор Крюков очолив 10-й
кавалерійський корпус, який формувався в резерві Західного фронту. З’єднання
так і не сформованого корпусу в березні буди передані на поповнення 1-го
гвардійського кавалеійського корпусу, а 10-й кк перестав існувати як військове
об’єднання.
6 березня 1942 року В.В.Крюков прийняв командування 2-м
гвардійським кавалерійським корпусом, яким командував до його розформування 1
грудня 1945 року.
За уміле керівництво частинами корпусу і проявлені при
цьому відвагу і мужність Указом Президії Верховної Ради СРСР від 6 квітня 1945
року генерал-лейтенанту Крюкову Володимиру Вікторовичу було присвоєно звання
Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі "Золота
Зірка" (№ 5792). По закінченні війни був заступником командира 36-го
стрілецького корпусу.
18 вересня 1948 року генерал-лейтенант Крюков був
заарештований в Москві, а через 10 днів, в Казані під час гастролей, була
арештована його дружина - виконавець російських народних пісень, заслужена
артистка РРФСР Лідія Андріївна Русланова. Офіційним звинуваченням в числі
іншого були "грабіж і привласнення трофейного майна у великих
масштабах", а саме, після війни, генерал Крюков, використовуючи службове
становище, привласнив реквізовані у розгромлених німців автомобіль "Horch
951А" два "Мерседеси", "Ауді", двісті вісім діамантів,
а також смарагди, сапфіри, перли, сто сім кілограмів виробів з срібла, сто
тридцять дві картини російських художників Шишкіна, Рєпіна, Сєрова, Сурікова,
Васнєцова, Верещагіна, Левітана, Врубеля, Маковського, Айвазовського та інших,
тридцять п'ять старовинних килимів, старовинні гобелени, багато антикварних
сервізів, хутра, скульптури з бронзи і мармуру, декоративні вази, антикварні
книги, сімсот тисяч рублів готівкою та інше. 2 листопада 1951 року В.В. Крюков
був засуджений Військовою колегією Верховного суду СРСР по статті 58-10 частини
1 КК РРФСР і Закону від 7 серпня 1932 року до позбавлення волі у
виправно-трудовому таборі строком на 25 років, з обмеженням громадянських прав
терміном на 5 років, з конфіскацією всього майна і з позбавленням медалей
"За оборону Ленінграда", "За оборону Москви", "За
перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 гг.",
"За взяття Берліна", "За звільнення Варшави" і "ХХХ
років Радянської Армії і Флоту". Одночасно з цим слідством було прушене
клопотання перед Президією Верховної Ради СРСР про позбавлення Крюкова В.В.
звання Героя Радянського Союзу, медалі "Золота Зірка", трьох орденів
Леніна, ордена Червоного Прапора, орденів Суворова 1-го і 2-го ступеня, ордена
Кутузова 1-го ступеня. Насправді ж причиною кримінального переслідування стала
особиста дружба Крюкова та Русланової з опальним тоді маршалом Г.К.Жуковим.
До смерті Сталіна відбував покарання в Краслазі. У липні
1953 року визначенням № СП-0046/51 Військової колегії Верховного суду СРСР був
реабілітований, поновлений в правах та на військовій службі. У 1954 році
генерал – лейтенант Крюков закінчив Вищі академічні курси при Військовій
академії Генерального штабу. У 1955 році був призначений заступником начальника
Військово-юридичної академії. З 1957 року генерал-лейтенант Крюков В.В. - у
відставці. Жив в Москві, де і помер 16 серпня 1959 року. Похований в Москві на
Новодевічьєму кладовищі221. |