29-й гвардійський стрілецький корпус був сформований 19 лютого 1943 року шляхом перейменування польового управління 19-го стрілецького корпусу (ІІ формування) Південно – Західного фронту. До складу 8-ї гвардійської армії увійшов в момент її формування.

З 18.05.43 по 17.02.44 та з 13.04 по 07.08.44 корпусом командував гвардії генерал – майор  Яків Степанович Фоканов.

Орден Леніна, п'ять орденів Червоного Прапора, ордени Кутузова I і II ступенів, орден Суворова II ступені, чотирнадцять медалей прикрашали груди відважного комкора по закінченню Великої Вітчизняної.  

Дивлячись на бойові нагороди, багато про що міг би розповісти їх власник - генерал-лейтенант Фоканов, чиє дитинство пройшло на Вологодській землі - в селі Кононово Устюженського району. Народився Я. С. Фоканов в 1899 році в бідняцькій сім'ї. Закінчив сільську школу. З 1912 по 1917 роки працював у поміщика на лісових розробках, потім працював у наймах у заможних односельчан. З березня 1919 року для Якова Степановича почалося справжнє життя - його призвали до Червоної Армії. Сорок років віддавав всі сили і знання розвитку і зміцненню Радянської Армії, ріс разом з нею.

У 1919 році у складі загону лижників Яків Степанович брав участь в розгромі військ Юденіча під Петроградом. По закінченні Громадянської війни навчався в Ленінградській школі комскладу, а потім - у Вищій Київській об'єднаній школі комскладу. Із серпня 1925 по 1937 рік проходив службу на посадах командира взводу, роти, помічником начальника штабу полку і командира батальйону. У вересні 1937 року Я.С.Фоканова призначили командиром полку, а в грудні 1938 року - командиром дивізії. У 1940 році був призначений командиром 154-ї стрілецької дивізії, з якою згодом вступив у двобій гітлерівцями. Про бойовий шлях 154-ї сд, яка стала 47-ю гвардійською стрілецькою дивізією читач вже мав змогу познайомитись вище. Досвід командуванн з’єднанням допоміг Я.С.Фоканову в командуванні стрілецькими корпусами, якими він командував до закінчення війни. Під час Великої Вітчизняної гвардії генерал – лейтенант Фоканов був двічі поранений і тричі контужений. За успішні бойові дії вісім разів прізвище генерала Фоканова оголошувалось в наказах Верховного Головнокомандуючого. У післявоєнний період Яків Степанович закінчив Вищі академічні курси при академії Генерального Штабу. Служив на посадах заступника командувача військами Сибірського військового округу, займав ряд інших відповідальних посад в Міністерстві Оборони.

27-ма гвардійська стрілецька дивізія вела свою історію від 75-ої морської стрілецької бригади, сформованої в грудні 1941 року з моряків та старшин Балтійського флоту і Каспійської військової флотилії, а також офіцерів – випускників Ленінградського військово-морського училища ім. М. В. Фрунзе та Каспійського військово-морського училища. У складі військ Калінінського фронту в 1942 році бригада брала участь в Дем΄янській операції. Бойове хрещення з’єднання моряків прийняло південно-східніше міста Стара Русса, де зайнявши декілька населених пунктів, почала тривалий 180-кілометровий марш по тилам 16-ої німецької армії генерала Буша. Марш проходив в межиріччі річок Ловать і Редья. На ранок 16 лютого бригада вийшла у район міста Холм, завершивши оточення Дем΄янського угрупування ворога. Згодом бійці бригади прославились обороною Пронінського лісу. За відвагу, проявлену солдатами і офіцерами з΄єднання в боях, бригада отримала звання 3-ї гвардійської (березень 1942), а в травні 1942 року була переформована в 27-у гвардійську стрілецьку дивізію. З метою збереження бойових традицій дивізії було присвоєне почесне найменування "Омська", яке мала раніше існуюча 27-а стрілецька дивізія, що відзначилась в Громадянській війні. Подальший бойовий шлях 27-ї гвардійської пов’язаний з бойовими діми у складі 4-ої танкової армії, 1-ої гвардійської, 24-ої, 66-ої, 65-ої і з лютого 1943 року 62-ої (з квітня - 8-ою гвардійська) армій. Диізія брала участь в Сталінградській битві, Ізюм - Барвенківській, Донбасській, Запорізькій, Нікопольсько - Криворізькій, Березнеговато - Снігирівській, Одеськію, Люблін - Брестській, Варшавсько - Познаньській і Берлінській наступальних операціях. За бойові заслуги з’єднання було удостоєне почесного найменування "Новобугська" (березень 1944), нагороджене орденами Червоного Прапора і Богдана Хмельницького 2-го ступеня; понад 10 тисяч його воїнів нагороджено орденами і медалями, 7 удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

З липня 1942 року уславленим з΄єднанням командував спочатку полковник, а згодом гвардії генерал – майор Віктор Сергійович Глєбов.

В.С.Глєбов народився 22 грудня 1906 року в місті Іжевську в сім'ї селянина. По закінченню 9 класів середньої школи працював в залізничному депо станції Кіров. 1928 року Віктора призвали на строкову військову службу, яку почав на Далекому Сході. Перший досвід бойових дій отримав на КВЖД. Згодом талановитого і відважного молодшого командира направили на прискорені курси командного складу, які він успішно закінчив у 1930 році і отримав під командування взвод, а згодом роту. У 1938 році Віктор Глєбов брав участь в боях біля озера Хасан. У 1941 році закінчив Військову академію імені М.В.Фрунзе. У червні 1941 року підполковник Глєбов був направлений на Західний фронт в 30-у армію на посаду начальника штабу 242-ої стрілецької дивізії. З'єднання займало оборону на широкому фронті на підступах Смоленська (район села Дем΄яхи). Дивізія вступила в затяжні, кровопролитні оборонні бої. У одному з боїв був поранений командир дивізії генерал К.А.Коваленко і підполковник Глєбов прийняв командування з΄єднанням. У жовтні 1941 року 242-га сд в числі багатьох інших з΄єднань Західного фронту потрапила в оточення на північ від В΄язьми. Глєбов прийняв рішення пробиватися на Ржев. Після короткого артилерійського нальоту 242-а стрілецька дивізія атакувала ворога і захопила станцію Осуга. Гітлерівці в паніці стали втікати. Не затримуючись, дивізія рушила на північ і після 10 днів боїв в тилу ворога вирвалася з ворожого оточення в районі міста Старіца. Після виходу з оточення В.С.Глєбов був призначений начальником штабу в групі військ генерала Н.Г.Хоруженка, а потім командував 130-ою стрілецькою бригадою Калінінського фронту. У липні 1942 року полковника Глєбова призначили командиром 27-ої гвардійської стрілецької дивізії, що в той час вела бої під Сталінградом. Цим уславленим з΄єднанням В.С.Глєбов командував до 1947 року. За зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецькими загарбниками і проявлені при цьому відвагу і геройство гвардії генерал-майору Віктору Сергійовичу Глєбову Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 травня 1945 року було присвоєне звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№ 5797).

По закінченню війни В.С.Глєбов продовжував службу у ЗС СРСР. У 1948 році закінчив Військову академію Генерального штабу. Служив на командних і штабних посадах. З серпня 1959 року генерал-лейтенант В.С.Глєбов в запасі. Жив у місті Воронежі. Помер 30 вересня 1985 року. Нагороджений 2 орденами Леніна, 4 орденами Червоного Прапора, орденами Суворова 2-у ступеню, Кутузова 2-го ступеня, Богдана Хмельницького 2-го ступеня, Вітчизняної війни 1-го ступеня, Червоної Зірки, іноземними орденами, медалями СРСР та інших країн.

Втретє воєнні дороги привели на Волинь 74-ту гвардійську Червонопрапорну Нижнєдніпровську стрілецьку дивізію, яка була одним з найстаріших і найуславленіших з΄єднань Червоної Армії.

Дивізія була сформована ще 16 червня 1919 року в районі Одеси з частин колишньої 3-ої Української армії (в основному 5-ої Української стрілецької дивізії) як 45-та сд. Майже відразу після формування дивізія брала участь в обороні Одеси від військ Денікіна та англо-французьких інтервентів. З липня 1919 по квітень 1921 року дивізією командував визначний військовий діяч Громадянської війни Йона Еммануілович Якір. Після залишення Одеси в серпні – вересні 1919 року  дивізія здійснила 400 кілометровий рейд по тилам ворога, аж доки не вийшла до головних сил 12-ї армії Південного фронту. З΄єднання одним з перших в РСЧА у 1919 році було нагороджене орденом Червоний Прапор РРСФР. У листопаді 1919 року дивізія була перекинута в район Петрограда, але незабаром була повернута в підпорядкування Південного фронту для підтримки наступу 14-ї армії на Харків. У грудні 1919 – січні 1920 червоноармійці з΄єднання очищали від залишків Добровольчої армії Правобережну Україну, в районі Олександрівська оточили і обеззброїли одне з найбільших угрупувань «батьки» Махна. Лютий 1920 року ознаменувався для біців дивізії поверненням до місця свого формування і взяттям Одеси. У березні 1920 року дивізію перекинули на Західний фронт проти військ маршала Пілсудського. Бійці дивізії вели наступ на Білу Церкву, Шепетівку, Дубно, Золочів, Львів. Після «Варшавської поразки» разом з іншими з΄єднаннями Червоної Армії 45-та сд відступила за Збруч. Після нетривалого відпочинку в листопаді 1920 року дивізійники воювали з братами – українцями армії УНР та 3-ю армією барона П.І.Врангеля. За звитягу в боях на заході країни 17.11.1921 року дивізія отримала почесне найменування «Волинська», а у 1922 рооці була нагороджена орденом Червоного Прапора УРСР. В 30-х роках за успіхи в бойовій і політичній підготовці дивізія була нагороджена орденом Леніна. У складі 15 стрілецького корпусу 5-ї армії 45-та сд брала участь у радянсько – польській війні 1939 року і вийшла до річки Західний Буг на фронті від Римачів до Ягодина ( нині Любомльський район). Частини дивізії розмістились у населених пунктах Волині, зокрема, у Шацьку (10-й сп), Любомлі (61-й сп), Ковелі (штаб дивізії і 53-й сп). У 1940 році з’днання було визнане кращим серед стрілецьких дивізій Київського особливого військового округу. 20 травня 1941 року дивізія була відмобілізована. До її складу було призвано до 1900 чоловік волинян, в основному жителів нинішніх Любомльського, Шацького та Ковельського районів. 22 червня 1941 року на Любомльському напрямку дивізія під командуванням генерал – майора Шерстюка Гаврила Гнатовича разом з прикордонниками 98-го прикордонного загону вступла в бій з німецькими агресорами. 5 діб червоноармійці та прикордонники утримували займані рубежі і лише після наказу командування почали відступ в напрямку на Ковель –Луцьк.  Згодом були оборонні бої під Коростенем, оточення в районі Чорнобиля. З офіцерів і червоноармійців, які зустріли ворога на державному кордоні СРСР до середини вересня в живих залишилось декілька сотень, а тому в грудні 1941 року дивізія фактично була сформована заново за рахунок частин Південно – Західного фронту та народного ополчення. Так, у Воронежі в дивізію був влитий 1-й полк народного ополчення, сформований з робочих заводу ім. Дзержинського (у складі 2309 чол.), а також 9-й сп (2600 чол.). В той час на укомплектовування дивізії було направлено 22 бронемашини, 3 танки, 29 гармат, 70 кулеметів, 15 автомашин, 1100 гвинтівок. Поповнене людьми і технікою, з΄єднання 14 грудня 1941 увійшло до складу 40-ї армії та 18 грудня прибуло на станцію Касторна. Лютей – червень 1942 року знову стали трагічними місяцями для дивізії. Разом з іншими частинами 40-ї та 21-ї армій з΄єднання знову потрапило в оточення в районі міста Старий Оскол і лише 8 липня з боями прорвало вороже кільце і вийшло з оточення під населеним пунктом Коршево. Малочисленні залишки дивізії зі станції Графська під Воронежем були передислоковані в район Сизрані (станція Бариш) для переформування та доукомплектування. На поповнення дивізії прибуло  10372 офіцерів і червоноармійців з різних частини Приволзького військового округу. Повінстю укомплектована дивізія 04.10.42 була направлена до складу 4-ї резервної армії. Але вже 18 жовтня дивізію перепідпорядкували 62-й армії і поставили завдання оборони островів на Волзі в районі Сталінграду. З цього часу бойовий шлях дивізії пов΄язаний з фронтовими дорогами 62-ї (8-ї гвардійської) армії. За мужність і героїзм бійців і командирів 01.03.1943 45-та стрілецька дивізія була перейменована в 74-ту гвардійську, а 13.02.1944 їй було присвоєне почесне найменування «Нижнєдніпровська».