Командування
LVI-го корпусу підготовку до контрнаступу розпочало з підготовки на
підступах до Бреста міцну лінію оборони, а згодом розпочало контрнаступальні дії у напрямі
Ковеля.
Комендантом "фортеці Ковель" 12 березня 1944 року був
призначений командир 5-ї тд СС «Вікінг» групенфюрер
СС Гілле, котрий негайно вилетів в оточене місто, тим більше, що там
знаходились його, як командира дивізії, підрозділи. На час прибуття групенфюрера
Гілле до Ковеля оточений гарнізон відчував гостру потребу в боєприпасах, продовольстві
та інших матеріально – технічних засобах. Німецький гарнізон міг отримувати
підтримку тільки від літаків Люфтваффе, з яких скидали контейнери з
боєприпасами, продовольством, медикаментами і поштою. 55-та бомбардувальна
ескадра до 7 квітня зробила 221 виліт, втративши всього два літаки. На площадку
2 кілометри завдовжки і 3 кілометри шириною (саме таку площу займав оточений
гарнізон) було скинуто понад 274,6 тон вантажів. Для порівняння - з’єднання 6-ї
радянської повітряної армії доставили в район Ковеля тільки 93 т боєприпасів.
 Тим часом командування 47-ї А вимагало від
підпорядкованих з’єднань і частин тільки руху вперед, тим більше, що 22 березня
від фронтової розвідки була отримана інформація про початок наступу з’єднань LVI-го німецького танкового корпусу з метою деблокади
оточеного в Ковелі гарнізону. Цю інформацію про ворога добула розвідувальна
група 39-ї окремої гвардійської розвідувальної роти 38-ої гв сд 70-ї армії. Діючи в глибокому тилу ворога в районі вузла доріг
Брест – Ковель і Малорита – Кобрин, 22 березня розвідники під командуванням
гвардії старшого сержанта Георгія Матвійовича Хаєва встановили район
зосередження основних сил противника, а 23 березня захопили в полон цінного
«язика», якого доставили до штабу дивізії. Отримана від розвідників інформація
дозволила командуванню 70-ї армії організувати оборону і зірвати плани (в
частині що стосувалась часових показників) командування німецького LVI-го танкового корпусу, найближчим завданням якого був вихід на дорогу Брест
- Ковель. Наказом командира 38-ї гв сд від 21 червня 1944 року гв ст.с-т Хаєв
був удостоєний за цей подвиг ордену Слави ІІІ ступеня. Відважний сержант ще відзначиться на
волинській землі, але про це далі.
 Вздовж шосе Ратне - Мокрани під сильним снігопадом пробивалась вперед 5-а
єгерська дивізія вермахту. Її найближчим завданням було захоплення мостів у витоках
Прип’яті. 22 березня відбувся перший бій. Радянські частини не просто
оборонялись – вони контратакували. Але за відсутності основної ударної сили –
танків, без підтримки артилерії відкинути ворога не змогли. 24 березня частини
38-ї гвардійської і 160-ї стрілецької дивізій поволі почали відступати на
південь.
Тільки завдяки героїзму радянських солдатів і офіцерів за період з 22 по 26 березня
німецькі частини змогли витіснити війська 160-ї і 38-ї гвардійської стрілецьких
дивізій лише на кілька кілометрів. І хоча
27 березня радянські частини залишили Ратне, Міньки, Заболоття, завдання 5-ю єд
виконане не було – перший з мостів під Гірниками батальйоном 56-го єп було
захоплено лише 28 березня.
8-й роті
75 єп (командир полку майор Заксенхаймер) другий міст під Здомишлем вдалося захопити
наступного дня - 29 березня. Разом з цим було створено плацдарм, для подальшого
наступу.
Командир
8-ї роти обер-лейтенант Боєрле згодом згадував: «Я зібрав залишки роти. У ній
залишалося біля 40 солдатів. Поставив завдання, розділив роту на дві групи і
повів їх в атаку ліворуч і праворуч від насипу. Під сильним вогнем противника,
часто по пояс у воді, ми поволі просувалися вперед. Пройшло декілька годин,
перш ніж ми дісталися до мосту, по якому відступали останні росіяни, щоб
сховатися в селі на тій стороні. Міст підірвали. Але заряд вибухівки був
недостатнім, оскільки по розвалинах мосту ми змогли перебратися на іншу
сторону. Міст залишився позаду, і рота змогла розвернутися у бойовий порядок.
Тепер я дав наказ залишкам роти штурмувати село. З громовим криком «Ура!»,
якого я вже давно не чув ми подолали останні метри, що відокремлювали нас від
краю села, в якому противник намагався врятуватися втечею, щоб потім через
довгий час знову контратакувати. Посеред дороги стояла російська протитанкова гармата,
яку ми повернули і, використовуючи знайдені при ній снаряди, почали
обстрілювати з неї будинки і змусили іванів залягти в укриттях. Я так і не дізнався, хто вів
вогонь з гармати…Так ми змогли захопити плацдарм, який доставив іванам багато клопоту»115.
Невдоволене швидкістю просування частин
командування корпусу перемістило обидві танкові дивізії (4-ту і 5-ту) на свій
правий фланг.
Скориставшись
опором, який вчинили з’єднання сусідньої армії, командування 47-ї А вирішило
згадати досвід боїв у Сталінграді. 26-28 березня в частинах армії, які
штурмували Ковель були створені штурмові групи. Перші штурмові групи були
створені у 60-й Севській стрілецькій дивізії, а згодом у 260-й та 175-й сд. Дії
однієї з таких груп описав у документальній повісті «Взвод пішої розвідки»
командир розвід взводу 1026 сп 260-ї сд Іван Іванович Горбатко: «В полку
створили «Групу особливого призначення», завданням якої було в ніч на 28
березня таємно пробратися до міста, вчепитись
на його околиці, тим самим
створити плацдарм для очищення Ковеля від загарбників… У неї крім нас,
розвідників, увійшли взвод автоматників, група петеерівців (ПТР – протитанкова рушниця – С.Я.), три зв’язківця
і два сапери. Група озброїлась усім можливим. Боєприпасів взяли стільки,
скільки могли нести…». Група захопила декілька будинків на східній околиці міста
в районі меліоративного каналу, але ні її дії, ні інших подібних груп врятувати
становища вже не могли.
 З
прибуттям 27 березня з Бреста 116-го моторизованого артилерійського полку
командування 5-ї тд організувало оборону найближчого тилу за рахунок польового
запасного батальйону та 1-го батальйону 13-го полку, а охорону мостів в районі
наступу за рахунок штабу і штабних підрозділів 31-го танкового полку З екіпажів
підбитих танків була сформована бойова рота з завданням оборони Здомишля
(Ратнівський район), який постійно піддавався контратакам радянських частин. Охорона
тилового району наступу 5-ї тд 28 березня була покладена на частини 9-ї
угорської дивізії передислокованої з району Малорити, внаслідок чого були
звільнені значні сили, які постійно протистояли наскокам партизанів з’єднань
Федорова та Малікова. Цього ж дня 5-а
танкова дивізія завдала удару через Смідин в південно-східному напрямі, щоб прикрити фланг 4-й
танкової дивізії, яка наносила головний удар. Разом з частинами 5-ї тд вели
наступ і підрозділи 5-ї єгерської дивізії, при цьому командування LVI-го танкового корпусу дозволило не тільки маневр
силами і засобами частин і підрозділів, які знаходились в районі бойових дій,
але й перепідпорядкування підрозділів за рішенням командирів з’єднань. Так, 1-й батальйон 56-го єп 5-ої єд, був переданий в підпорядкування командира 13-го панцергренадерського
полку і отримав наказ атакувати з
району села Краска (нині Ратнівський район) в напрямі на Чевель (Старовижівський район). На
кінець дня 28 березня батальйони з поставленим завданням справились. Уранці 29 березня 1-й батальйон 14-го панцергренадерського
полку захопив маленький плацдарм за Вижівкою і розширив його у напрямі
Видраниці (Ратнівський район). У зв’язку з тим, що сил батальйону для
подальшого наступу не вистачало, цей підрозділ оперативно було
перепідпорядковано командиру 56-го єгерського полку. 56-й єп розгорнув на
плацдармі два батальйони і розпочав наступ у напрямку села Глухи
(Ратнівський район). 13-й пгп з 1-м батальйоном 56-го єп і 2-м
батальйоном 13-го пгп зайняв рубіж від
Рудки до Старої Вижви. У другій половині дня 29 березня єгерський батальйон за підтримки чотирьох танків опанував
Старою Вижвою. При подальшому
наступі в напрямку села Борзова батальйон
був зупинений підрозділами 1-ї сд вздовж річки Вижівка.
З огляду
на дії гітлерівців 28 березня за наказом командування фронту частина авіації
6-ої повітряної армії генерала Полиніна була перенацілена на удари по
угрупуванню німецьких військ, яке наступало з північно – західного напрямку.
| 
