Володимирщина під час національно-визвольних змагань та Громадянської війни. 1917-1920 рр. - Волинь у Першій світовій війні - Каталог статей - Персональный сайт Сергея Яровенко
Середа
07.12.2016
13:30
Форма входу
Категорії розділу
87-ма стрілецька. У боях і походах [67]
Бойовий шлях 87-ї стрілецької дивізії (1-го формування)
Волинь у 1812 році [43]
Бойові дії російських 3-ї Обсерваційної та Дунайської армій , французького 7-го та австрійського допоміжного корпусів Великої армії Наполеона у 1812 році
Волинь на початку 2-ї світової війни [46]
Бойові дії на території Волині у вересні 1939 та червні 1941 років
Бої місцевого значення. Волинь 1944. [99]
Бойові дії на території Волинської області в січні - липні 1944 року
За рядками нагородних листків [47]
Бойові дії на території Волинської області в січні - липні 1944 року. Уточнення та конкретизація матеріалів розділу "Бої місцевого значення. Волинь 1944"
Золоті Зірки Волині [24]
Біографічні відомості про Героїв Радянського Союзу, імена яких пов'язані з Волинню
Історія Турійська [5]
Про Турійськ, район, знаменитих земляків
Обратная сторона медали "За отвагу" [1]
Эпизоды из книги Александра Филя "Обратная сторона медали "За отвагу" о кавалерах 5 и 4 медалей за "Отвагу", известных людей, награжденных самой популярной солдатской медалью в СССР
Бої за визволення Волині [11]
Тут розміщуються матеріали, які стосуються бойових дій на території сучасної Волині в січні-липні 1944 року
Волинь у Першій світовій війні [8]
Матеріали, що стосуються подій 1914-1918 років
Мої статті [4]
Відновлена пам'ять [2]
Матеріали про місця поховань військовослужбовців та жерт репресій, пошукові роботи та встановлення доль загиблих
Не вигадане про війну [3]
Спогади учасників 2-ї світової війни, які воювали на Волині і не тільки
Пошук
Наше опитування
Чи готувався СРСР до нападу на Німеччину у 1941 р.

Всього відповідей: 352
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Бої місцевого значення

Каталог статей

Головна » Статті » Волинь у Першій світовій війні

Володимирщина під час національно-визвольних змагань та Громадянської війни. 1917-1920 рр.

3. Володимирщина під час українсько-польської війни.

1919 рік розпочався з перепідпорядкування ряду з’єднань новому оперативному командуванню. Так, наказом Головного командування військами УНР від 1 січня 1919 року за № 22 військові час­тини, які перебували на території Волині й Поділля, перейшли в розпорядження  командувача Волинсько-Холмського фронту отамана Олександра Шаповала. [3]

У цей час на Волині була створена Волинська оперативна група (штаб повстанських військ Волині, з січня 1919 – Володимир-Волинський оперативний фронт) під командуванням полковника Гната Єрмиловича Порохівського. Штаб групи знаходився в містечку Торчин. До складу цього військового об’єднання входили Кременецький і Ямпільський піші полки та окремий Володимир-Волинський бойовий загін під командуванням курінного Гущі (складався з двох сотень місцевих селян, які очолювали сотники Юхим Бунд і Троцький).

Наказ був виданий своєчасно, вже 3 січня польські війська оперативних груп «Буг» (Grupа Operacyjnа "Bug") під командуванням генерала  Яна Едварда Ромера (наступала з району Рави-Руської в напрямку на Львів), ОГ «Ковель» (Grupą Operacyjną "Kowel") генерала Едварда Ридз-Смігли (повинна була вийти на лінію Володимир-Волинський – р.Стохід – Маневичі, де зайняти оборону), та група полковника Сандецького (перебувала в оперативному підпорядкуванні Ридз-Смігли) знову перетнули Буг і згодом зайняли Володимир, Любомль, Ковель та інші значні населені пункти.

Плани, щодо використання ОГ «Буг» були змінені в останній момент. Спочатку ця група чисельністю 6 батальйонів піхоти, 2 кавалерійські ескадрони, 4 артилерійські батареї (3 тис.вояків, 46 станкових чеських, 10 легких кулеметів і 18 гармат) із району зосередження під Володимиром-Волинським 2 січня повинна була завдати удар в напрямку на Сокаль, Кам’янку Струмилову і вийти до Львова з північного заходу. Однак за вимогою генерала Ромера була перекинута в район Рави Руської, звідки й почала наступ проти частин УГА на Жовкву. У районі Кам’янки Струмилової була зосереджена кавалерійська група підполковника Владислава Беліни-Празмовського. [47, s.149-150, 152]

6 січня кавалерійський загін поляків під командуванням ротмістра Фелікса Яворського здійснив рейд до Торчина, де знаходився штаб Володими-Волинської оперативної групи. На підступах до містечка був розбитий один із українських відділів. Поляки захопили в полон 23 українських вояків, в тому числі одного підполковника і одного сотника (капітана), значну кількість стрілецької зброї й амуніції. Цього ж дня поляками в районі с.Бубнів (нині Володимир-Волинський район) був збитий український літак, який здійснював розвідувальний політ до Володимира. Обидва пілоти були взяті в полон. [47, s.152]

9 січня 1919 року на пост Військового Міністра УНР заступив досвідчений воєначальник генерал Олександр Греков (Греків), котрий започаткував ряд організаційних заходів із військового будівництва.

16 січня 1919 року фактично розпочалось створення Дієвої армії УНР. Для укомплектування військових частин на землях, на які розповсюджувалась влада Директорії, була оголошена мобілізація. Мобілізації підлягали громадяни призовного віку (від 18 до 45 років), які мали військовий досвід. Однак населення, втомлене чотирма роками війни, неохоче відкликалось на заклики Директорії. Спостерігалася тенденція до зменшення кількості мобілізованих чоловіків зі сходу на захід країни. У Володимир-Волинському, Ковельському, Луцькому повітах регіону число призовників було мізерним, а Луцький повіт був таким, куди за час призову (з 10 січня по 23 люте 1919р.) не з’явився жоден новобранець.  [31,  с.138]

Тим часом на заході Волині продовжувалось протиборство між військовими силами молодих республік. Польські війська оперативної групи «Ковель» зуміли відтіснити по всьому фронту від Західного Бугу і до 14 січня 1919 року взяли під контроль практично всі ключові населені пункти Ковельського і Володимир-Волинського повітів. Угрупування полковника Сандецького на півночі, генералів Ридз-Смілги в центрі та Ромера на півдні загалом вийшли на нову ліню фронту з УНР та частково ЗУНР: Маневичі, Кашівка, р.Стохід, Зимно, Долгобичів, Белз. Штаб своєї оперативної групи Ридз-Смігли розташував у відбитому в українців Ковелі.

Однак і українські війська завдавали ударів ворогу. Так, 14 січня один з українських відділів завдав удару по підрозділу ОГ «Буг», який знаходився в районі села Підгайці. [47,  s.155]

У відповідь 15 січня польські відділи під командуванням капітана Зборовського, ротмістра Яворського та поручника Ясінського атакували чисельно переважаючий український підрозділ в районі Війниці (нині Локачинський район). У ході двогодинного бою український підрозділ зазнав поразки. Поляки захопили 2 гармати, 2 кулемети. До ворожого полону потрапили 4 старшини і до 20 козаків. [47,  s.156]

 У другій половині січня українські частини, які знаходились на території Західної Волині отримали завдання відкинути польські війська за Буг.

За наказом Військового міністерства силами Південно-Західного фронту в районі Порицьк-Торчин-Вілюйки була організована Володимир-Волинська ударна група чисельністю в 4 тисячі багнетів, 780 шабель при 6 гарматах, яка отримала завдання визволити Володимир. До складу цієї групи увійшли:  Кременецький (600 вояків, 20 кулметів), Ямпільський (1000 чол., 17 кулеметів) піші полки, піший полк ім. І.Франка (700 чол., 15 кулеметів), 4-го Бердичівського запасного полку (біля 1000 багнетів), відділу із 120 бійців 1-го пішого Луцького полку (командир полку – полковник Валентин Іванович Яворський), Волинського кінного партизанського відділу, 1-ша (командир – Євген Миколайович Решетніков) [ 1; 4]  та 3-тя батареї 1-ї Волинської гарматної бригади. 

У районі  ст. Погиньки-Рожище-Голоби була утворена Ковельська ударна група під командуванням Ратушного в 1,5 тисяч багнетів і шабель при 2 гарматах із завданням наступу на Ковель. Це угрупування включало: Ковельський, Пінський (200 багнетів), Коростишівський (до 1000 багнетів) піші полки, Окремий Кальницький курінь і гарматну батарею загальною кількістю  1500 багнетів, 2 гармати.[33 с.134-135; 40, с.8]

Окрім того у Луцьку на той час знаходились 1-й піший Луцький, Волинський і Берестейські піші полки, які за Гетьманату входили до 1-ї пішої Волинської дивізії, а також  тилові підрозділи Пінського, Ковельського піших полків і Окремого Кальницького куреня.

21 січня Володимир-Волинська і Ковельська групи загальною чисельністю до 6500 чоловік при 8 гарматах перейшли в наступ.

 Особливо запеклі бої йшли за Володимир, який обороняли лівофлангові підрозділи оперативної групи «Буг» (загін капітана Яворського і піхотний підрозділ). Перший штурм виявився невдалим для українського війська, яке зазнало значних втрат. Поляки навіть змогли полонити кількох старшин в т.ч. одного полковника. [47,  s.158]      

І все таки у ніч з 21 на 22 (з 7 на 8) січня сотні увірвались до Володимира, а на ранок 22 (8) січня Володимир-Волинський бойовий загін опанував містом, втративши при цьому 12 чоловік вбитими і 3 пораненими. По обіді поляки перегрупували свої сили і вибили сотні з Володимира. На кінець дня 22 січня українські підрозділи вийшли на залізницю Володимир-Волинський – Ковель, знову зайняли Володимир-Волинський, містечко Турійськ, Ковель та ряд інших населених пунктів. У подальшому обидві групи стали розвивати наступ на Грубешів – Хелм.

23 (9) січня Володимирське угрупування отримало незначну підмогу з Торчина і продовжило наступ.

Командувач угрупування «Ковель» генерал Ридз-Смігли мусив перекинути на Володимир-Волинський і Ковельський напрямки свої резерви: кінний ескадрон варшавських студентів, 23-й піхотний Люблінський полк (200 багнетів, 2 гармати), 25-й піхотний Келецький полк (500 багнетів) під командуванням майора Оскара Брезаного (mjr Oskar Brezany; з 07.02.1919 командир полку підполковник Міхал Зінкевич (ppłk Michał Zienkiewicz )), два ескадрони 3-го полку уланів підполковника Стефана Стржемінського (Stefan Marian Strzemieński), 1-й, 2-й батальйони та дві кулеметні роти 32-го Ціханівського полку піхоти (Ciechanowski Pułk Piechoty) під загальним командуванням підполковника Яна Сандецького (ppłk Jan Sandecki). Також сюди був перекинутий загін капітана В.Зборовського зі складу оперативної групи «Буг». За допомогою резервів  подальший наступ Володимир-Волинського і Ковельського угрупувань був стриманий.

На світанку 24 січня підрозділи ОГ «Буг» контратакували на Володимир-Волинському напрямку. Протягом бою поляки зуміли пробитись до передмістя Володимира, але були відкинуті назад. Після перегрупування поляки знову атаку. З огляду на те, що більшість особового складу Кременецького і Ямпільського полків покинули свої частини і подались по домівкам, сотні Володимир-Волинського бойового загону вимушені були відійти до Порицька, а звідти до Торчина. 

Цього ж дня польські кавалерійські підрозділи здійснили глибокі рейди у східному напрямку. Один з таких підрозділів до кінця дня зміг вийти у район Торчина.

Одночасно польські відділи повели наступ також  у південному і північному напрямках.

2-й батальйон Ціханівського полку на світанку 27 січня форсував Лугу в районі с.Зимне  і вступив у бій з українськими відділами. У результаті жорстокого бою українські підрозділи були відкинуті майже на 40 кілометрів. 1-й батальйон Ціханівського та 23-й Люблінський полк піхоти атакували український гарнізон у Турійську. Першою в атаку пішла 4-та рота Люблінського полку, яка змогла пробитись до позицій противника. Після короткотривалого бою українські відділи залишили Турійськ і відступили в напрямку Ковеля. [47,  s.159-161]

Після деякого затишшя, 30 січня бої поновились на схід від Володимира-Волинського, а вже 31 січня польські війська знову перейшли в наступ і до кінця дня очистили від українських відділів район на схід від залізниці Володимир-Волинський-Ковель аж до Рожища.

Поляки жорстоко відомстили жителям Володимир-Волинського і Ковельського повітів за їх підтримку українських військ. Судові процеси проти українців за їхню діяльність під час польсько-української війни в той час на території Західної Волині, окупованої польськими військами стали звичним явищем. [9,  с.446]   

Так, 30 січня 1919 року у Володимирі та його околицях польська військова влада провела масові арешти серед українців через те, що сільське населення повіту не підтримало польського руху. Значна частина арештованих була розстріляна. Зазначенні вище антиукраїнські акції польської військової влади все більше негативно налаштовували волинян до місцевого польського елементу. Член трудового конгресу від Ковельщини Пізняк повідомляв волинському губернському комісарові: «…усе наше селянство, якому зараз ляхи залили за шкуру сала, всі, як один, візьмуться за зброю на поклик української влади…» [12, с.13 ]

У цей же період (підрозділи УГА штурмували позиції ОГ «Буг» в районах Сокаля, Кристинополя, Угніва, Рави-Руської, де оборонялись польські частини під командуванням полковника Леона Барбецького, підполковника Владислава Беліни, майорів Леопольда Ліса-Кула та Тадеуша Піскора. У результаті  цих боїв, поляки, які перейшли в контрнаступ 25 січня, захопили міст через Буг в районі Крилова, а 26 січня група полковника Барбецького оволоділа Угновим (втрати поляків склали 50 чол., українців - тільки полоненими до 60 вояків).

Хоча на початок другої декади лютого більша частина Західної Волині опинилась під польським владарюванням, польське командування була занепокоєне ситуацією в районі на південний схід від Володимира-Волинського.

15 лютого Володимир-Волинський бойовий загін зробив спробу втретє оволодіти Володимиром. Сотня Юрія Бунди підійшла до Зимного зі сторони Порицька і повела наступ на південно-східну околицю міста. У ході бою з польською самообороною загін втратив до двох десятків бійців загиблими і пораненими (в числі поранених був і сотник Бунда) і вимушений був відступити на схід. [36, с. 14-16; 47 ,s.169]

Українські воїни, які загинули в боях за Володимир, були поховані на православному цвинтарі. У 1928 році братська могила стараннями місцевого осередку «Пласту» була впорядкована. Тут був встановлений дубовий хрест з тризубом і надписом: «Полеглим за Рідний Край. 1918 – 1928. Pro Patria Mortuis». [36, с.16]

21 лютого для перешкоджання концентрації українських військ у район Іванич і Порицька був висланий сильний відділ під командуванням капітана Ржецького-Зінта. На околиці Іванич поляки були зустрінуті вогнем українських вояків з Кременцького пішого полку. Зав’язався запеклий бій, переможцем у якому став польський підрозділ, щоправда без свого командира – капітан Ржецький-Зінта загинув. Український відділ під натиском противника відійшов у район на південь від Іванич.

25 лютого до Володимира-Волинського з району Рави-Руської  був перекинутий загін майора Леопольда Ліса-Кула (Leopold Lis-Kula) у складі двох батальйонів піхоти, штурмової роти, гарматної батареї. До цього загону також приєднався кінний дивізіон під командуванням майора Фелікса Яворського. У ніч із 1 на 2 березня цей загін був висунутий у район Порицька, де займали оборону українські підрозділи угрупування під командуванням полковника Г.Є. Порохівського.

3 березня на лівому фланзі оборони Холмської групи загін Ліса-Кула прорвав оборону передових підрозділів українських військ в районі с.Орищі (нині Іваничівський район) і розвиваючи наступ незабаром вступив в бій з двома малочисленими українськими полками (певно Кременецьким і полком ім.І.Франка – авт.) під Старим Порицьком. У ході запеклого бою Кременецький полк зазнав нищівної поразки: до полону потрапив штаб полку, 100 козаків, поляки захопили 3 гармати з снарядами, 5 кулеметів, 7 польових кухонь, значну кількість майна зв’язку. [47,  s.178]

Після короткого перепочинку вночі 5 березня загін Ліса-Кула вирушив в напрямку на Твердині. Польські пляцувки сил самооборони протягом всього дня 5 і 6 березня вели розвідувальні дії на схід від Володимира-Волинського, раз у раз вступаючи в бій з загонами українських селян-добровольців. 7 березня загін майора Ліса-Кула увірвався до Торчина, де знаходився штаб Володимир-Волинської групи. Після загибелі свого командира поляки відступили. 

Протягом другої половини березня боротьбу з польськими відділами вели в основному партизанські загони, які атакували ворожі залоги: 14 березня в Руснові,  15 березня – Руснові і Житанях, 19 березня – Литовежі та Заболотцях; 21 березня – Порицьку та Іваничах.

Наприкінці березня стало зрозуміло, що план наступу Дієвої армії до західного кордону провалився, а польські війська вийшли на лінію річки Стохід від Поворська до Порицька. [27, с.313] Володимирщина опинилась під владою поляків аж до серпня 1920 року.

 

4. Події більшовицько-польської війни 1920 року на Володимирщині.

 11 липня 1920 року 12-та армія (Гаспар Карапетович Восканов (Восканян) отримала наказ наступати в напрямі Ковель – Брест, а 1-ша Кінна армія (Семен Михайлович Будьонний) переслідувати відступаючі польсько-українські війська з напрямком головного удару Луцьк – Володимир-Волинський - Грубешів - Люблін - Лукув. 14-та армія повинна була завдати удару в напрямку на Львів.

На 24 липня відповідно до директиви ПЗФ від 11.07.20 № 542/сек./3794/оп до 24 липня «червоні» повнні були оволодіти районами: 12-та армія – Ковеля; Кінна армія – Хелм -  Красностав - Замостя; 14-та армія – Рава-Руська – Городок – Львів. При цьому 12-та армія повинна була стати своєрідною ланкою, яка б зв’язувала війська Південно-Західного і Західного фронтів і на яку покладалось забезпечення лівого флангу Західного фронту у липневій операції проти Північно-Східного фронту польської армії.

Однак не все так сталось, як гадалось. Супротив польських військ призвів до того, що бойові дії в районі Володимира-Волинського розпочались лише на початку серпня 1920 року.

Відповідно до вказівок Головного командування за №4592/оп від 03.08.1920 командування Південно-Західного фронту віддало розпорядження РВР 12-ї армії про виділення сил для наступу  в напрямку на Володимир-Волинський, що мало б полегшити виконання завдань 1-ю Кінною армією на півдні Волині і Львівщині. [13, с. 707]   

4 серпня наказом №0190 командарм 12-ї Г.К.Восканов поставив підпорядкованим з’єднанням завдання щодо подальшого розгрому противника в західних повітах Волині, виходу до Бугу і його форсування. В наказі констатувався факт форсування Турії в районі Ковеля і  на правому фланзі 25-ї сд, уточнювались завдання з’єднанням і частинам армії, зокрема: « …группе  Голикова  задача  прежняя, но  по  занятии  бригадой (мається на увазі Башкавбригада – авт.) Устилуга  направить  ее  на  Грубешев  и, по  занятии  такового  города,  оставаться  в  старом  районе  для  обеспечения  и  освещения  своего  левого  фланга  и  для  связи  с  частями Конармии… Начдиву  44-й  —  по  овладении  г.  Владимир-Вольшским  сосредоточить  дивизию  в  названном  районе,  вести  энергичную  разведку  [в] юго-западном  и  южном  направленнях  и  оказать  всемерное  содействие правофланговим  частям  Конармии  в  ее  продвижениях. Принять  все  мери  для  приведення  частей  дивизий  в  порядок…  полевое  управление  армии  перевести  в  Ровно… разграничительние  линии  с  Западным  фронтом  между  58-й  дивизией  и  25-й  прежние.  Между  25-й  и  группой  т.  Голикова—Ковель—Милановичи—Вишнев—Холм,  все  пункти  для 25-й  включительно.  Между  7-й  и  44-й  дивизиями—Турийск—Устилуг- Мирче.  И  далее  между  7-й  и  Конармией—Мирче—Лабуне—Рудник,  все пункти  для  группы  Голикова  включительно… При  овладении  г. Холмом  с  разграничительньши  линиями  не считаться… Начснабарм  12-й  виделить  артиллерийскую  и  продовольственную  летучки  на  ст.  Рожище,  а  начсанчасти  головной  звакуационний  пункт немедленно  направить  на  ст.  Киверци.» [11,  с.338-339]   

На Володимир-Волинському напрямку після прориву оборони противника на Стоході вели наступ частини 44-ї стрілецької дивізії Івана Наумовича Дубового.

Протягом 3 – 6 серпня дивізія переслідувала відступаючого з Рожищ противника в напрямку Озютичі – Війниця – Володимир-Волинський. Полки 132-ї Пластунської бригади під командуванням Леоніда Яковича Вайнера вже 3 серпня досягли с.Невільне, 4 серпня – Ворончина, а надвечір 5 серпня  вийшли  на підступи до Володимира-Волинського. 6 серпня пластуни в ході бою змогли досягти околиці міста і там закріпитись.  [43, с.59 ]

Поляки на околицях Володимира обладнали укріплені лінії оборони, для взяття яких 7 серпня 132-га Пластунська бригада і 390-й Богунський полк 44-ї сд п′ять разів атакували противника. Ще півтори години бій ішов на вулицях древнього княжого міста. У вуличних боях вміло діяли бійці кавполку 44-ї сд під командуванням В.М.Васича. Особливо відзначився ескадрон під командуванням Івана Глазунова, а також Ф.І.Павловський (згодом заступник командира полку), І.М.Бондаренко, А.А.Чеснюк, М.Є.Кравченко, С.М.Синозацький та інші. [43, с.126, 127]  Лише по обіді залишки польських військ залишили місто і переправились через Буг в районі Устилуга. [43,  с.15] Слідом за поляками до прикордонного містечка увірвались підрозділи Башкирської кавалерійської бригади, якою нещодавно прийняв командування Олександр Васильович Горбатов.  У ході боїв за Володимир тільки 390-м Богунським полком окрім полонених були захоплені 80 гвинтівок, 7000 патронів, 25 підвод з обмундируванням і продовольством, 6 голів худоби і санітарна летючка. [43, с.43] Поки йшли бої за Володимир 388-й Богунський полк зайняв містечко Крилів і повів наступ у напрямку на Модринь - Сагринь. [18,  с.38] Згодом, під натиском поляків, 388-й полк відійшов до с.Джарди (нині с.Заставне Іваничівського району), а потім знову атакою зайняв Крилів.

131-ша Таращанська бригада 44-ї сд, коли до Володимира залишилось біля 20 кілометрів, отримала завдання повернути на північний схід і наступати в напрямку Порицьк – Сокаль. Села Чесний Хрест і Порицьк були взяті без бою, а от в районі станції Іваничі поляки намагались тримати оборону. Після двогодинного бою, польські підрозділи відійшли до Бугу, переправились на західний берег і спалили мости. Переслідуючи противника, 391-й, 392-й і 393-й Таращанські полки 12 серпня вийшли до м.Сокаль, де протягом трьох діб вели бої з противником. Внаслідок цих боїв 392-й і 393-й Таращанські полки 14 серпня були відкинуті поляками за Буг. [43,  с.53, 54] Лише введення в бій частин 24-ї Залізної стрілецької дивізії, яка наступала з району Луцька, дозволило вирівняти ситуацію в районі Сокаля.

Відразу після захоплення Володимира для мобілізації населення у місті був створений повітовий військовий комісаріат, який очолив Мінкін. [6] 

Протягом другої половини серпня частини 12-ї армії вели безуспішні спроби наступу на Холмському і Грубешівському напрямках. Невдачі, які зазнавала армія «народили» на Західному фронті іронічний жарт, мов вона може взяти лише те, що їй милостиво віддає противник, і ні на йоту більше. [38] Врешті решт армія зайняла оборонні позиції вздовж берегів Бугу. При цьому 130-та Богунська бригада  44-ї сд зайняла район Устилуга. 132-га Пластунська  - район Ізова, 131-ша Таращанська – Порицька.

На початку вересня після невдалих боїв під Замостям (Комаровом) і Грубешовом в район Володимира-Волинського вийшла 1-ша Кінна армія С.М.Будьонного, де зайняла оборону по східному берегу Бугу від Коритниці до Крилова. Штаб армії розташувався в древньому княжому місті. Дивізії армії були обезкровлені. Станом на 1 вересня 1-ша Кінна армія (4-та, 6-та, 11-та, 14-та кав дивізії окрема кінна бригада, 1-ша автозентітна баталея, бронепоїзди №№ 33, 72, 82, 9-й, 21-й, 32-й, 52-й автобронезагони) мала в своєму складі 11597 шабель, 1418 багнетів, 387 кулеметів, 72 гармати. [19, с.508]

За спогадами С.М.Будьонного в 11-й кавдивізії в наявності було 1180 активних бійців, при чому 718 без коней. В найбоєздатнішій 6-й кавдивізії налічувалось до 4 тис. шабель, однак вибули з і строю всі командири полків і ¾ командирів ескадронів. Зі 150 кулеметів справними були лише 60. [7, с.379] Однак замість бійців і командирів вище командування для поповнення частин армії надіслало у Володимир 400 політпрацівників.

Стан армії Будьонного на той час влучно охарактеризував Олександр Удовиченко: «…вона вже втратила свою роль молота, що увесь час пробивав фронт Польської Армії. Відсіч, яку зустрів Будьонний під Замостям, остаточно розбила широко побудовані стратегічні плани Червоної Армії, а саме: кінними арміями з півночі і з півдня оточити Польську Армію...» [41, с.127] Подальші події на Волині підтвердили слушність висновку українського воєначальника – 1-ша Кінна армія вже не могла не те що наступати, вона заледве встигала вивертатись з-під ударів польських військ.

Окрім того у Володимирі-Волинському розташовувалась Школа червоних командирів ім.М.Щорса 44-ї спід командуванням Л.Ф.Керцеллі, яка прибула сюди 12 серпня з Бердичева. Наприкінці серпня 41 випускник школи прийняв під командування підрозділи в 44-й сд. [43, с.73]

Станом на 11 вересня війська 3-ї польської армії під командуванням генерала Владислава Сікорського (Władysław Sikorski) розташувались вздовж берегів Бугу від Шацька до Устилуга і приготувались до наступу, який розпочали на світанку 12 вересня.

Цього ж дня моторизована група під командуванням офіцера 2-го відділу штабу 3-ї армії майора Володимира Бохенека (Włodzimierz Bochenek), яка налічувала близько 1000 вояків,  7 панцерників Форд FT-B/TF-с, 2 напівброньовані машини White, 45 (за іншими даними 54) вантажівок марок Packard, Berliet i Fiat, 8 75мм гармат) після добового маршу з району Влодави раптовим ударом захопила місто Ковель, в якому знаходились штаби 7-ї та 25-ї стрілецької дивізій РСЧА, що зумовило швидкий успіх Ковельської операції поляків.

На Володимирському напрямку в наступ перейшли 18-та дивізія піхоти генерала Фрацішека Крайовського (Кралічека) ( пол.Franciszek Krajowski , чес. František Králíček) та дві кінні дивізії новоствореного кінного корпусу під командуванням полковника Юліуша Руммеля (Juliusz Rómmel). Завданням цього угрупування було розгромити війська лівого флангу 12-ї та 1-шу Кінну армію, вийти до Ковеля з півдня (18-та дп), захопити переправи через Стир в районі Луцька ( 1-й кінний корпус).

Начальника 18-ї дивізії піхоти генерала Крайовського сміливо можна назвати злим генієм Будьонного. Адже саме завдяки вмілим діям вояків 18-ї дивізії в районі Дубно, Броди був зірваний план липневого наступу правого крила Південно-Західного фронту і потужна сила 1-ї Кінної армії понад місяць тупцювала на місці, не маючи змоги продовжувати наступ ні на захід, ні в напрямку на Львів.

Польська піхота за підтримки артилерії переправилась через Буг в районі Вигоданки і стала вести наступ в напрямку на Лудин, де знаходились частини 4-ї кавдивізії С.К.Тимошенка. У районі с.Млинів, де оборону тримали частини 6-ї кавдивізії Опанасенка, через Буг переправилась польська кавалерія з групи Станіслава Галлера, яка форсованим маршем попрямувала на Поромів.

Спроби начдивів 4-ї і 6-ї кав дивізій 1-ї Кінармії організувати контратаки успіху не мали. Польська артилерія вміло ставила загороджувальний вогонь.

Бійці 390-го Богунського полку 44-ї сд ще встигли підпалити мости через Буг в районі Устилуга, проте марно – поляки на кількох ділянках форсували річку і стали стрімко просуватись вперед. [43, с.15]

За деякий час поляки атакували також позиції 11-ї Ф.М.Морозова та 14-ї О.Я.Пархоменка кавдивізій. У зв’язку із загрозою втрати Ковеля С.М.Будьонний наказав прикрити північно-західний напрямок Особливою кавбригадою під командуванням Костянтина Івановича Степового-Спіжарного. За проханням командувача 12-ю армією до Ковеля були вислані 2 бронепоїзди (в т.ч. «Смерть Директории», який був захоплений поляками).  [7, с.380]

132-га Пластунська бригада 44-ї сд на кінець 12 вересня відійшла на рубіж Фалемичі – Житані – Хмелів – Микуличі. [43,  с.60] 131-ша Таращанська бригада 44-ї сд також марно намагалась стримати натиск польських підрозділів у районі Порицьк, Воля Потуржинська і з боями стала відступати в загальному напрямку на Луцьк. [43,  с.53] 393-й сп від Скоморох відійшов спочатку до с.Свинюхи, потім до с. Конюхи, а звідти на рубіж р.Стир в районі Луцька, де закріпився на позиціях. [43,  с.57]

По обіді 12 вересня комбриг Особливої К.І.Степний-Спіжарний доповів до польового штабу 1-ї Кінної про те, що стрілецькі частини 44-ї сд почали відхід. Створилась безпосередня загроза Володимиру, в якому знаходились запаси обмундирування 12-ї армії. Обозами і під охороною підрозділів від Особливої кавбригади, 11-ї та 14-ї кавдивізій майно своєчасно було вивезене з Володимира до Луцька.

Вранці 13 вересня 14-та кавдивізія залишила Володимир-Волинський, який негайно зайняли підрозділи 18-ї дивізії піхоти генерала Ф.Крайовського.

Своєю директивою від 13.09.1920 №01117/оп Михайло Тухачевський став вимагати від командування і РВР 12-ї армії ( з 20.09.1920 командарм М.М.Кузьмін) негайно відбити в поляків Ковель та замінити на півдні Волині стрілецькими дивізіями частини Кінармії, які повинні були бути виведені в район Переспа - Рожище для підготовки контрудару в північно-західному напрямку. Однак ні те, ні інше завдання виконане не було. Деморалізовані частини правого флангу 12-ї армії відходили до Стоходу, а від противника зуміли відірватись лише 4-та і 14-та кав дивізії 1-ї Кінармії. 6-та і 11-та кавалерійські дивізії разом з 44-ю сд стримували удари противника на південь від Торчина. [22, с.132]

Частини 44-ї сд на вечір 13 вересня із ар’єргардними боями вийшли на рубіж Війниця (Богунська бригада) – Локачі  (Пластунська бригада)– Конюхи (Таращанська бригада. На цей час командування і штаб дивізії втратили зв’язок з командуванням 12-ї армії і сусідами. [43, с.16] Малочисельні полки 44-ї ( до 150 багнетів на полк) заледве стримували ворога., який намагався роз’єднати і оточити дивізії 12-ї армії.

Таким чином на кінець дня 13 вересня польські війська повністю зайняли територію Володимир-Волинського повіту.

Хоча бойові дії на Володимирщині і закінчились, однак відлуння війни ще деякий час було відчутне.

Протягом вересня – жовтня та території міста і повіту активно йшло вербування до бригади генерала Іскри(генерала Георгія Лохвицького), яка підпорядковувалась «армії» Станіслава Никодимовича Булак-Балаховича ( з 28 вересня мала офіційну назву Окрема союзна армія). На 8 жовтня в районах Ковеля і Володимира-Волинського було зосереджено 1708 добровольців, у т.ч.68 старшин. [21, с.84] У листопаді 1920 року Селянська бригада отамана Іскри у складі Окремою Союзної армії взяла участь в наступі і навіть спромоглася відбити у більшовиків Овруч. Однак завдяки зрадникам із Путивльського полку «червоні» невдовзі відбили місто. Залишки бригади повернулись на територію Білорусі, де згодом були інтерновані, а сам отаман Іскра гайнув до Польщі. [21, с. 101-102]

З підписанням Ризького мирного договору (18 березня 1921 року) польсько-радянська війна закінчилась. Польська і російська сторони залишились «при своїх інтересах», втративши при цьому десятки тисяч життів і зазнавши мільйонних збитків, а Українська Народна Республіка остаточно втратила свою державність.

Звісно,  Начальний вождь Польської держави маршал Ю.Пілсудський відразу ж забув про свої слова щодо підтримки української державності – на Західній Волині, в тому числі і Володимирщині, швидко стала утверджуватись польська адміністрація, яка владарювала тут аж до вересня 1939 року.

Ми живемо в іншій країні, але про історію слід пам’ятати. Адже хто знає, як  кільце її пружини розпрямиться наступного разу.

Категорія: Волинь у Першій світовій війні | Додав: voenkom (08.07.2016) | Автор: Сергій ЯРОВЕНО
Переглядів: 21 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: