Володимирщина під час національно-визвольних змагань та Громадянської війни. 1917-1920 рр. - Волинь у Першій світовій війні - Каталог статей - Персональный сайт Сергея Яровенко
Субота
10.12.2016
17:45
Форма входу
Категорії розділу
87-ма стрілецька. У боях і походах [67]
Бойовий шлях 87-ї стрілецької дивізії (1-го формування)
Волинь у 1812 році [43]
Бойові дії російських 3-ї Обсерваційної та Дунайської армій , французького 7-го та австрійського допоміжного корпусів Великої армії Наполеона у 1812 році
Волинь на початку 2-ї світової війни [46]
Бойові дії на території Волині у вересні 1939 та червні 1941 років
Бої місцевого значення. Волинь 1944. [99]
Бойові дії на території Волинської області в січні - липні 1944 року
За рядками нагородних листків [47]
Бойові дії на території Волинської області в січні - липні 1944 року. Уточнення та конкретизація матеріалів розділу "Бої місцевого значення. Волинь 1944"
Золоті Зірки Волині [24]
Біографічні відомості про Героїв Радянського Союзу, імена яких пов'язані з Волинню
Історія Турійська [5]
Про Турійськ, район, знаменитих земляків
Обратная сторона медали "За отвагу" [1]
Эпизоды из книги Александра Филя "Обратная сторона медали "За отвагу" о кавалерах 5 и 4 медалей за "Отвагу", известных людей, награжденных самой популярной солдатской медалью в СССР
Бої за визволення Волині [11]
Тут розміщуються матеріали, які стосуються бойових дій на території сучасної Волині в січні-липні 1944 року
Волинь у Першій світовій війні [8]
Матеріали, що стосуються подій 1914-1918 років
Мої статті [4]
Відновлена пам'ять [2]
Матеріали про місця поховань військовослужбовців та жерт репресій, пошукові роботи та встановлення доль загиблих
Не вигадане про війну [3]
Спогади учасників 2-ї світової війни, які воювали на Волині і не тільки
Пошук
Наше опитування
Чи готувався СРСР до нападу на Німеччину у 1941 р.

Всього відповідей: 352
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Бої місцевого значення

Каталог статей

Головна » Статті » Волинь у Першій світовій війні

Володимирщина під час національно-визвольних змагань та Громадянської війни. 1917-1920 рр.

1. Перед національною революцією. 1917 рік.

На початок революційних подій 1917 року на території Російської імперії Володимир-Волинський повіт практично повністю перебував в зоні австрійської окупації – лінія фронту на південному заході Волині проходила в межах сучасного Локачинського району в районі Воютин, Шельвів, Коритниця, Пустомити. Окупована територія управлялась австрійською адміністрацією Володимирського округу з центром у Володимирі-Волинському.

Водночас на цих землях велась боротьба проукраїнських та пропольських сил, які змагались щодо впливу як на окупаційну адміністрацію, так і місцеве населення.

Рушійною ланкою проукраїнської сторони був вербунковий комісаріат Українського легіону січових стрільців, сформованого у складі австро-угорської армії з початком Першої світової війни.

Вже після окупації австро-угорськими військами Холмщини і Західної Волині тут офіційно були визнані публічні права української мови і наданий дозвіл відкривати українські школи. Хоча, на перших порах, місцева окупаційна адміністрація й чинила перепони. За думкою Дмитра Дорошенка це було пов’язане з тим, що в очах австрійського уряду польське питання мало далеко більше значення, ніж українське, тим більше, що перше було пов’язане з вирішення долі так званої конгресової Польщі, територія якої була відбита в Російської імперії в ході літнього наступу 1915 року. [15, с.27-28] Тим не менше окупаційна влада мала враховувати і думки більшої частини населення, чому в значній мірі сприяла діяльність на теренах Західної Волині представників легіону Українських Січових Стрільців.

Внаслідок заходів Загальної Української ради, легіонові УСС  були дозволені набір добровольців із Волині та здійснення культурно-просвітницької роботи та організація українських шкіл.

Для вербунку новобранців на окупованій австро-угорськими військами території Волині  були організовано три комісаріати. Перший, на чолі з Дмитром Вітовським, у Ковелі, другий, - з Миколою Саєвичем у Володимирі – Волинському і третій, - з Михайлом Гаврилком у Луцьку (існував до взяття міста російськими військами).

І хоча основним завданням комісаріатів було вербування місцевих жителів до легіону і австрійського війська, кращі представники галицької інтелігенції  зосередили свої зусилля на організації і розвитку просвітництва й українського шкільництва на території сучасних Володимир-Волинського, Турійського, Ковельського та Любомльського районів Волині.

Тим більше, що вербункова робота йшла не зовсім так, як планувалась. Іван Коссак згодом писав: «Це було завдання прямо фантастичне: місцеве населення відносилось з недовір’ям до чужої армії, а грабунки і знущання мадярів ще загострили відносини. Все таки чотар Саєвич щоби якось оправдати існування «вербункового» комісаріату взявся до вербунку і на диво стягнув 50 охотників; це був матеріял малої вартості (в більшости жиди) (у коші ці призовники отримали прізвисько «ай-вай-курінь») і команда УСС не дуже була вдоволена таким набутком, але будь-що-будь ці успіхи січових стрільців на окупованому терені мали це значіння , що австрійська влада почала  ставитись прихильніше до УСС і крізь пальці дивилася на їх освідомлюючу працю на Волині.». [23, с.18]

Більше того, з часом, коли місцеве населення завдяки саме просвітницькій і освітній роботі стало прислухатись і  охоче виконувати  різні розпорядження січових стрільців, австрійська окупаційна влада сама долучилась до процесу відкриття українських шкіл у цьому регіоні. Стараннями представників УСС, які виконували військово-адміністративні функції в населених пунктах наводився порядок у всіх сферах життя громад. Це зокрема стосується діяльності Гната Мартинця, котрий був комендантом спочатку в Любомлі, а з кінця листопада 1915 року у Володимирі-Волинському.

Після заснування міської школи у Володимирі до грудня 1916 року були відкриті школи в Вуйковичах (60 дітей), Руснові і Бискупичах Шляхетських (40), Будятичах (50), Зашковичах (52), Луковичах (40), Орищі, Свинюхах (104); підготовлені до відкриття школи в Загайцях, Затурцях (в маєтку В’ячеслава Липинського), Колпитові, Конюхах, Коритниці (нині Локачинського району), Лішні, Осьмиговичах (нині Турійський район), Литовежі, Мельниках, Локачах, Ляхах, Озерянах, Старому Порицьку, Пустомитах, Риковичах, Твердинях, Хорові, Шельвові і навіть у населеному в переважній більшості поляками Сільці, де школу заснували хитрістю – скористались чварами побутового характеру між місцевим старостою і ксьондзом. На березень 1917 року розпочалось навчання в Бужанці (35), Бискупичах Шляхетських (34), Будятичах (46), Дорогиничках (45), Литовежі (75), Лішні (57), Микулаичах (40), Мокреці (46), Орищі (55), Поромові (55), Рогожанах (11), Руснові (24), Ставках (40), Хотячеві (33), Зашковичах (52), Пузові, Щенютинку, Устилузі (138). Володимирським комісаріатом також були виконані заходи із заснування шкіл в Ковельському окрузі: Любомлі, Гущі, Головному, Мацеєві, Куснищі, Згоранах, Городному, Підгородній, Нудижах, Старій Гуті, Олеську, Машові.

За свідченнями Олександра Михайловича Цинкаловського в короткому часі на Волині стрільцями, серед яких були такі видатні діячі національно-визвольного руху і українського просвітництва як доктори Лука Мишуга, Осип Назарук, Микита Угрин, на окуповані території Західної  Волині були організовані 61 українська школа. Ці навчальні заклади мали змогу відвідували 3513 учнів. [42, с.86]

У справі шкільництва значних зрушень досягли майбутній засновник «Пласту» на Закарпатті Остап Вахнянин, котрий опікувався школою в Мокреці (нині Турійський район), Михась Мокрий в Згоранах (Любомльський район), колишній пластовий полковник в Рогатині, а в повоєнний час професор і співавтор тритомного англо-українського словника Іван Верб’яний - у Бискупичах Шляхецьких (нині с.Соснина Іваничівського району).

Головним у діяльності  січових стрільців «було донести ідею національної єдності, прагнення до незалежної соборної, держави». [20, с. 78]  

Іван Коссак констатував: «Ми здобули на Волині те, що недавно видавалося неможливим, - перевагу над нечисленними, але сильними поляками і починаємо паралізувати їх працю при помочі військових сфер.» [23, с.18]   

Створена усусами база сповна була використана при розбудові з′єднань, які почали створюватись австрійцями і німцями у таборах для військовополонених.

Таким чином революційний для російської імперії 1917 рік на Володимирщині хоча й пройшов не так бурно як на іншій території Волині, проте саме в цей час були закладені підвалини для росту національної самосвідомості, згуртування українства навколо ідеї української державності.

2. Створення українських збройних формувань. Початок українсько-польського протистояння. 1918 рік.

На час підписання 9 лютого 1918 року в Бресті мирного договору уряд УНР знаходився в тодішньому губернському центрі Волині - Житомирі. У східній частині Волині були в основній масі згруповані і українські війська, відведені з Києва, який захопили більшовики угрупування під командуванням Муравйова.

За три дні після підписання договору делегація УНР на ви­могу частини членів Ради Народних Міністрів звернулася до урядів Німеччини та Авст­ро-Угорщини з меморандумом про надання військо­вої допомоги УНР у боротьбі з більшовиками. У той же день німецьке військове коман­дування висловило представникам України попередню згоду на військову допомогу для боротьби проти більшовицької Росії. [37, с.69]   

Серед вищого німецького командування на той час існували різні думки щодо порядку застосування рейхсверу в Україні. Так, начальник штабу Східного фронту генерал Макс Гоффман вважав цілком слушною думку про введення в Україну німецьких солдатів в українських одностроях, які б разом з суто українськими частинами очистили б Україну від більшовиків. [49,  р.92] Два інші генерали – Пауль фон Гінденбург і Еріх Людендорф у зв’язку із стрімким посуванням більшовицьких військ Україною ратували за негайне введення німецьких фронтових частин. [49, р.89]

Спрацювали власне обидві пропозиції.

Вже ввечері 15 лютого дві німецькі дивізії отримали накази: одна виступити в напрямку на Пінськ, друга - на Рівне. 16 лютого Німеччина скасувала перемир’я з Росією. Цього ж дня генерал Людендорф віддав наказ загону чисельністю до 1000 чол. із колишніх військовополонених завбачливо одягнутих в сині жупани під командуванням українського старшини Миколи Шаповала з району Доманово (Брестська область) висунутись в напрямку на Ковель. [26, с.27]   Дві чоти з цього відділу продовжили рух на Київ  у складі 45-ї піхотної дивізії, а основні сили залишились в Ковелі, де влились до 1-ї Козацько-Стрілецької дивізії. [17,  36]  

Володимир Винниченко з іронією відмічав: «Німцям же, розуміється було дуже приємно й вигідно взяти на себе ролю благородних оборонців молодої держави й нівечених її національних та державних прав». [10, с.290-291]    

Незабаром на таку допомогу погодились і австрійці, які побоюючись невдоволення поляків, на початках відмовлялись від прямого втручання в українські справи. Лише 16 лютого Відень офіційно прийняв прохання делегації УНР надати «збройну допомогу в межах України проти просування більшовицьких сил». Натомість міністр іноземних справ Австро-Угощини граф Чернін зажадав від голови української делегації Олександра Севрюва підписати додатковий параграф щодо можливості «відсунення» польсько-українського кордону на схід. 20 лютого Відень, побоюючись, що німецькі війська «монополізують» доступ до українського продовольства, прийняв рішення про надання військової допомоги УНР та введення свої військ. [26, с.28]   

За  баченням діячів українського уряду військова допомога з боку Німеччини та Австро-Угорщини повинна насамперед була відобразитись у поверненні з полону військовиків – українців за національністю та допомоги у формуванні з військовополонених українців на території Німеччини та Австрії військових з’єднань, про які мова піде нижче. Загальна чисельність українських військовиків повинна була становити 40-50 тисяч чол. [37, с.70]  Українські урядовці були добре поінформовані, що ще на початку 1918 року Союз Визволення України (заснований 4 серпня 1914 року у Львові для поширення ідеї самостійності України серед ворожих і нейтральних держав) домігся від німецьких і австрійських властей дозволу на формування окремих частин із військовополонених - українців колишньої російської армії, яких загалом налічувалось до 500 тисяч осіб. 

Проте і німецька, і австрійська сторони, розглядали Україну перед всім, як потужну сировинну базу для поповнення своїх поріділих ресурсів, а отже розробляли плани своєї реальної військової присутності на території України.

Дмитро Дорошенко зазначав: «…Австрійці дивились на Україну, як на терен, звідки вони можуть добувати для своєї голодної держави хліб: для них мир з Україною був в першій мірі «Brotfrieden», так само і зрештою як і для німців. Отже й німці, й австрійці були дуже заінтересовані в тому, щоб на Україні панували такі відносини, такий лад, який би гарантував би додержання з її боку виконання зобов’язань щодо постачання харчових продуктів згідно Берестейській умові». [15, с.10]   

18 лютого 1918 р. німецькі війська під командуванням генерал-полковника Олександра Адольфа Августа Карла фон Лінзінгена перетнули лінію фронту і стрімко стали просуватись на схід.  З району Володимира-Волинського в напрямку на Луцьк – Житомир – Київ розпочали війська німецького ХХІІ-го резервного корпусу під командуванням генерал-лейтенанта Карла Альберта фон Кнерцера (Carl Albert von Knertser).

Необхідно зазначити, що на початку власне військової операції ні австрійські, ні німецькі війська не мали чіткого плану дій і навіть уявлення про лінію, на якій вони повинні зупинитись. Так, спочатку німецькі війська повинні були дійти лише до Рівного, 26 лютого генерал М.Гофман доповідав про домовленість з УЦР не просуватись далі Києва. Чітким була лише політично-визначена ціль, обумовлена в Брестському договорі – відновити адміністрацію Центральної Ради на звільненій території. [26, с.30]  

За цих обставин Володимиру-Волинському судилось стати осередком для організації одного з найпотужніших в армії УНР формувань, яке вміло діяло проти тодішніх основних противників української держави - Першої Української стрілецько-козацької дивізії (згодом отримала назву «Сірожупанна» або «Сіра» - за кольором одностроїв)

Ще наприкінці 1916 – початку 1917 року діячам Союзу Визволення України вдалось добитись у німецького та австро-угорського урядів дозволу на концентрацію військовополонених – українців в окремих таборах. Основними з цих таборів були Фрайштадт в Австрії, Дуна-Сердатель в Угорщині, Раштат, Зальцведель, Весляр в Німеччині. У квітні 1917 року в таборі Ганновер-Мюнден в Німеччині були зібрані біля 400 військовополонених офіцерів, українців за походженням. У червні 1917 «офіцерський» табір постав у Йозфштадті (Чехія). Всього в таборах на території Німеччини стараннями Олександра Скоропис-Йолтуховського було зібрано до 50 тисяч, а у австрійському Фрайштадті до 30 тисяч полонених. [15,  с.35]    

Надійним «фундаментом» для формування майбутнього з’єднання українського війська стало спортивне Товариство „Січ" імені гетьмана Петра Дорошенка, утворене 14 липня 1917 року. Після проголошення 4-го Універсалу, полонені старшини - українці табору Йозефштадт 12 лютого на спільному зібранні вирішили вступити до української дивізії, що мала формуватись австрійським командуванням та звернулися до управління табору із заявою, що вони вважають себе громадянами УНР і просять «…поробити заходи перед компетентними властями, щоб у порозумінні з Правительством УНР нас офіційно (було) признано приналежними до Українського війська». [28, с.79; 34, с.79]    

15 лютого січовики вибрали Бойову управу під головуванням видатного українознавця і педагога професора Степана Йосиповича Смаль-Стоцького (заступник – хорунжий Микола Букшований, секретар – хорунжий Шпановський). 16 лютого Бойова управа звернулась зі зверненням до полонених із закликом об’єднуватись і формувати військові підрозділи для захисту Української держави, а саме до Першого Українського полку імені гетьмана Петра Дорошенка, що й став основою для формування Сірої дивізії. 19 лютого до табору у Фрайштадті дійшла звістка, що уряд Австро-Угорщини погодився здійснити обмін полонених. [14,  с.15,16]    

21 лютого 1918 Товариство „Січ" у зв’язку з досягненням поставленої мети самоліквідувалось.

15 лютого із табору в Йозефштадті до Володимира-Волинського вибула перша група чисельністю 30  чоловік (у Василя Проходи – 25) на чолі з підполковником Іваном Перликом. У дорозі були часті затримки, то ж майбутні українські старшини непокоїлись, чому їх ешелон так повільно рухається, а в Кракові від австрійського старшини-галичанина дізнались, що їх рух гальмують поляки, які працюють на залізниці. [8, с. 18]

З прибуттям військовики розташувались у колишніх казармах 11-го Донського козачого генерала від кавалерії графа Денисова полку, що дислокувався у Володимирі-Волинському до початку 1-ї світової війни.

Тут для формування українських частин були також залучені військовополонені російської армії, які перебували у господарчих командах на окупованих німецькими й австрійськими військами землях Західної Волині та Холмщини. [ 35, с.115]      

Декілька разів з відома австрійського представника гауптмана Добжанського, поляка за національністю, замість полонених-українців для формування присилали етнічних росіян, однак підполковник Перлик щоразу ставив питання про їх відправку назад до своїх робітничих команд. У кінці-кінців із таборів таки стали присилати саме українців, які згодом стали своєрідною ланкою зв’язку з місцевим населенням. З цих полонених, а також частково місцевих жителів у Володимирі був сформований курінь, командування яким і прийняв підполковник Перлик. 

Для нагляду за формуванням дивізії від австрійського командування до куреня згодом прибув капітан австрійського генштабу Кватерник (хорват за національністю). Цей офіцер мав досить значні зв’язки у австрійському військ (рідний брат був начальником штабу в австрійській армії, що воювала на території Італії, згодом в хорватському уряді Павеліча – військовим міністром) та добре знайомий з українським питанням (деякий час був начальником штабу легіону Український Січових Стрільців). [8, с.19]  

25 лютого 1918 року з офіцерського табору у Йозефшдадті до Фрайштадта прибули 5 старшин на чолі з капітаном Петром Андрійовичем Ганжою. 28 лютого курінь «Оборони рідного краю» чисельністю 905 чол. під командуванням Петра Ганжі вирушив до Володимира-Волинського, визначеного як місце формування нової дивізії. 6 березня українські вояки прибули до древнього княжого міста і урочистим маршем пройшли Володимиром до казарм.

13 березня прибули ще 30 старшин, які відразу є включились у справу формування українського військового з’єднання.

Наприкінці березня від капітана Кватерника українці довідались, що буде формуватись ціла дивізія і її командиром призначений підполковник Перлик, українським начальником штабу – сотник Пилипенко, ад’ютантами штабу (значковими) – підпоручник Микола Бутович та прапорщик Горбик. Оскільки дивізія формувалась за зразком тодішньої австро-угорської армії, то й тренували її австрійські інструктори, переважно українці за національністю. Серед них сотники УСС Іван Коссак, Мирон Луцький, Стельмах, Слюсарчук, поручник Михайло Хроновят, четарі Ковалів, Дубик, хорунжі Гаврилко, Гринишин, військовий лікар Воронич та інші.

У ці дні для дивізійників своєрідним гаслом стали слова капітана Кватерника: «Не революція, а солідна будова армії на міцних підвалинах». [8, с22] Незабаром штабом формування були розроблені обов’язки посадових осіб, інструкції, пам’ятки, які були необхідні як в повсякденному житті, так і в бойовій діяльності.

Продовжувався відбір вояків для дивізії з числа військовополонених, при цьому при відборі старшин в основному відбирались кадрові офіцери. Прояви політиканства жорстоко припинялись з замічені в цьому відправлялись назад до таборів.

 Одночасно у Фрайдштадті формувався 3-й курінь, командування яким було доручене сотнику Яковлєву (прибув до Володимира-Волинського в березні 1918р.)

Слідом за першим ешелоном до Володимира потягнулись і інші. Станом на 23 квітня 1918 року був сформований 1-й полк 3-х курінного складу, командиром якого був призначений сотник Петро Ганжа. На той час чисельність особового складу полку становила понад 4 тис.стрільців. [14,  с.23]    

А ешелони все відправлялись і відправлялись. 17 квітня з таборів у Австрії відправився ешелон з 400 козаками, 21.04 – 16 старшин і 250 козаків, 2 травня – 300 козаків, 10, 14, 18, 20, 21 травня – по 300 козаків, 1 червня – 10 старшин, 300 козаків, 3, 15, 21 червня – по 300 козаків. Усього станом на 21 червня з таборів військовополонених до Володимира виїхали 126 старшин і 4800 козаків. [16, с.73]

12-го травня 1918 року завершилось формування Першої Стрілецько-Козацької дивізії в складі чотирьох  піших полків, гарматного (артилерійського) полку, інженерної сотні та кінного дивізіону. Піший полк мав три курені чотирьох сотенного складу й кулеметну сотню. Крім того були сформовані: обоз, шпиталь, хлібопекарня та допоміжні майстерні. За штатом дивізії належало мати 140 старшин і 6 тис. козаків, максимальна чисельність дивізії планувалася у кількості 600 старшин і 15 тис. козаків. [16, с.74]

Командиром дивізії був призначений підполковник Іван Перлик, начальником штабу став сотник Микола Федорович Пилипенко (фактично штаб очолював  австрійський капітан Кватерник).

Командирами піших полків були призначені: 1-го - сотник Петро Ганжа, 2-го підполковник Тимошенко, 3-го - сотник Яковлєв, 4-го - сотник Ткаченко. [8, с23-34]  Пізніше командиром 3-го полку став підполковник Александрович (Олександрович). [25, с.429]

Стараннями капітана Кватерника українське формування отримало духові інструменти, а український композитор Ярослав Дмитрович Ярославенко (Вінцковський), довідавшись про формування дивізії, створив і надіслав кілька маршів.

Військовики встановили гарні контакти з місцевою українською громадою і продовжили справу шкільництва і просвітництва, започатковану на Володимирщині січовими стрільцями.

Після повалення 29 квітня 1918 року УЦР генералом Скоропадським і встановлення Гетьманщини в керівному складі 1-ї Стрілецько-Козацької дивізії відбулись деякі зміни. Командиром дивізії був призначений генерал-хорунжий Віктор Миколайович Сокира-Яхонтов, начальником штабу – полковник Федір Олександрович Пещанський, командиром 1-го полку – полковник Галятовський, 2-го – підполковник  Перлик (незабаром був таємно усунутий від командування, а в командування 2-м полком тимчасово вступив підполковник Тимошенко), 3-го – полковник Троянів, 4-го – полковник Михайло Гудима. [34, с.83]   Командиром гарматного дивізіону був призначений сотник Таранушенко (через декілька днів був відрахований зі складу дивізії), технічної сотні - поручник Малевич.

Отримала дивізія і свого духовного наставника. Ним став волинянин (народився в с.Крупець, нині Радивилівського районі на Рівненщині) отець Іван Теодорович (згодом митрополит невизнаної УПЦ в США – Іоанн), котрий в сан ієрея був рукопложений 10 травня 1915 року єпископом Володимир-Волинським Фадеєм (Успенським).

Незабаром відбулась офіційна передача дивізії від австро-угорського командування, яке представляв командувач 4-ю армією генерал Гойдінґер, гетьманському уряду. [16, с.74]

У червні 1918 року прийшов наказ про передислокацію дивізії до Києва.

26 серпня дивізія була приведена до присяги Гетьману (2 старшин і 14 козаків відмовилися присягнути), а 27 серпня 1918 року з’єднання, чисельністю до 15 тис. вояків (Дмитро Дорошенко  у своїй Історії України дає дещо інші дані про чисельність дивізії станом на 26 серпня – 140 старшин і 3300 стройових козаків і вказує на перебування у складі дивізії 4 піших полків, кулеметних команд, телеграфної і будівельної сотень, санітарного відділу, дивізійної кінноти, гарматного дивізіону й обозу.)[15, с.246-247]) ешелонами було відправлене до Києва. 

1 вересня 1918 року дивізія була представлена Гетьману, який здійснив її огляд у присутності головнокомандувача німецькими військами в Україні фон Кірбаха,  начальника штабу німецьких військ генерала Гренера, німецького посла барона фон Мума, австрійського полсла графа Форгача, військового міністра генерального бунчужного Рогози, товаришів військового міністра та міністра закордонних справ Лігнау та Палтова.

 У вересні 1918 р. Сірожупанна дивізія розпочала свій бойовий шлях в боях проти більшовицької армії в районі Конотоп, Стародуб. На той час командування дивізії і полків знову зазнало змін: обов’язки начальника дивізії виконував полковник Пещанський, начальника штабу – сотник Пилипенко, полкам командували сотник Гейко, підполковники Тимошенко, Александрович, полковник  Гудима. [34, с.84]

30 квітня за сприяння німецького командування владу в Україні перейняв гетьман Павло Петрович Скоропадський, котрий розпустив місцеві органи, сформовані Центральною Радою. Призначені нею губернські й повітові комісари були усунуті зі своїх посад, а їх замінили губернські й повітові старости, які й очолили місцеву адміністрацію. [24, с73]  14 травня  відповідно до наказу, підписаного Головою Ради Міністрів і міністром внутрішніх справ гетьманського уряду Ф.А.Лизогубом, Володимирським повітовим старостою був призначений колишній комісар Центральної Ради Володимир Пущин [15, с.88], на плечі якого лягли завдання зі взаємодії з австрійцями, продовження формування «Сірої» дивізії, уникнення конфліктів з польською національною меншиною.

Німецьке військове комендування переконувало гетьмана, що Україні Збройні Сили не потрібні. Згодом Павло Скоропадський згадував свою розмову з німецьким генералом Греннером, котрий його переконував: «…К чему Вам армия? Мы находимся здесь, ничего против­ного Вашему правительству внутри страны мы не разре­шим, а в отношении Ваших северных границ Вы можете быть вполне спокойны: мы не допустим большевиков. Образуйте себе небольшой отряд в две тысячи человек для поддержания порядка в Киеве и для охраны Вас лично…» [39, с.179]   Павло Петрович Скоропадський розумів, що за словами німецького генерала  стоїть значна сила -  на той час в України пере­бували 28 дивізій та 2 кавалерійські бригади німецької та австро-угорської армій. [37, с.265]  Проте він також добре бачив військово-політичні реалії і те, що без створення власних збройних сил ні йому ні його уряду не встояти. Ті збройні формування, які залишилися з часів Центральної Ради, П.П.Скоропадського не влаштовували ні як військового фахівця, ні як очільника держави. Були розпочаті заходи з реформування військової системи. Вже у травні гетьман починає здійснювати підготовчі роботи зі створення нової української армії.

У ході військової реформи на території Володимир-Волинського повіту окрім «Сірої» дивізії мали формуватись і дислокуватись:

2-й піший Волинський полк під командуванням полковника Валентина Івановича Яворського  реорганізова­ний з 42-го піхотного Якутського полку, який до 1-ї світової війни базувався у Кременці;

2-га кінна бригада 2-ї Волинськї кінної дивізії (начальник дивізії – генерал-хорунжий  Василь Чеславський, начальник шта­бу – полковник Григоріїв) у складі 7-го Володимир-Волинського (командир – полковник Г. Зубов), 8-го Українського (коман­дир – полковник В. Конраді) кінних та 2-го кінно-артилерійського (командир – полковник С. Полянський) полків. [5]

Однак ці частни на Володимирщині так і не з’явились. Так, наприклад 2-й піший Волинський полк дислокувався замість Володимира частково у Луцьку та Староконстянтинові.

Поряд з утвердженням Української держави Скоропадського на Володимирщині тут на кінець 1918 року все сильніше стала проявлятись «східна кресова політика» відродженої польської держави.

Поляки повели інтенсивну підготовку для захоплення влади на Холмщині й у трьох західних повітах Волині (Володимир-Волинському, Ковельському та Луцькому). Особливо загострилась обстановка у Володимир-Волинському повіті. Сформовані місцевими поляками „Комітет обивательський” та кінна міліція розпочали процес формування бойових загонів. Взаємовідносини між українським і польським населенням стали поступово загострюватися, хоча поляки офіційно ще визнавали, що Волинь - це територія Української Держави.  [29, с.47]      

Водночас заходами військових-українців у Володимирі були створені Головна Вояцька Рада і Міська Управа, яку очолив галичанин колишній «усус» Лука Мишуга. Невдовзі з наказу львівської делегації Української Народної Ради (створена 18-19 жовтня 1918 p. y Львові ) владу в місті та в навколишніх селах перебрала новостворена Українська Народна Рада Волині. Оскільки Володимир-Волинський на той час рахувався територію окупованою Австро-Угорщиною, то перші «прошарки» української державності тут виникли разом із ЗУНР. Проте втримати управління цією територією їй не вдалося. [32, с.135]       

2 листопада група підпільників з Польської організації військової (ПОВ) на чолі з полковником Ґ. Орліч-Дрешером за допомогою чеських солдатів австро-угорської армії  звільнили від австрійців Холм і взяла владу в свої руки. Одночасно 2–3 листопада поляки опанували Грубешовом. [46,  s.84]

5 листопада1918 року начальник польського Генерального штабу генерал Тадеуш Розвадовський наказав австрійським частинам підполковника М.Норвіда-Нойґебауера повністю зайняти Холмщину і приготуватися до оборони зі сторони Волині та Галичини. Із-за зайнятості польських частин у боями з Українською Галицькою армією та  в процесі державотворення, що тривав у цей час на території Польщі (утворення Тимчасового народного уряду Польської Республіки в Любліні), поляки поки не мали наміру просуватись на східний берег Бугу.

Цього ж дня П.П.Скоропадський просив німецьке командування надіслати підпорядковані військові частини до Хелма та невеликий український загін до Бреста, які мали б охороняти західний кордон Української Держави. 9 листопада це питання було узгоджене. [15, с. 159] Однак реалізація цих планів, як і багатьох інших, не відбулась через революцію в Німеччині.

А польські загони, які мали чимало своїх симпатиків на волинській землі, діяли більш рішуче.

20 листопада 1918 року сили бригади кресової із Грубешова (юридично командиром був військовий міністр Тимчасового уряду Народної Республіки Польща полковник (із 21.11.1918 – генерал-поручник) Едвард Ридз-Сміґли) перейшли Західний Буг і зайняли Устилуг. При захопленні Устилуга поляки обстріляли містечко з гармат. Було вбито 42 мирні мешканці. Малочисельна комендантська команда Володимира відбити напад не зуміла. За іншими даними, Устилузький і Володимирський гарнізони суттєвого опору полякам на чинили. Так організатор Української Народної Ради Волині на Володимирщині Лука Мишуга згадував, що нечисленна військова залога козаків-гетьманців без опору відступила з Володимира на вимогу командування польського військового з’єднання, яке діяло від імені уряду в Любліні. [30,  с. 22-34] 

Станом на 22 листопада 1918 р. Володимир-Волинський повіт був повністю взятий під контроль Грубешівською бригадою кресовою ПОВ разом з місцевим батальйоном цієї польської націоналістичної організації. [50, s.46; 45, s.118; 46, s. 85]

Для забезпечення нового порядку на окупованій поляками українській території у місті і його околицях діяли самоврядні загони міліції у кількості 226 осіб. Склад загонів був укомплектований виключно із місцевих поляків та спеціально запрошених членів товариства “Кресової сторожі” з м. Любліна. [44, s.339] Не виключено, що члени цих загонів і надали допомогу у захопленні Володимира польськими силами, адже були організовані  польським «Громадським комітетом», що діяв у Володимирі-Волинському з 1915 року.

Деякий час протягом кінця листопада – грудня 1918 опір полякам на території Володимирщини продовжувала чинити сотня Ярощука (Єрощука), однак її сили були занадто малими, аби відкинути поляків за Буг (на початку січня 1919 р. Придніпрянська сотня Єрощука з району Луцька вибула в район містечка Угнів на Львівщині, де 7 січня посилила оборону УГА проти поляків).

Далі на схід поляки просуватися не стали, зважаючи на перебування на Волині німецьких та українських військ і свої доволі незначні сили - 2052 особи при 13 кулеметах і 4 гарматах. [48,  s. 11, 12]   Та й основна увага поляків на той час була прикута до Галичини, де діяла група «Схід» під командуванням генерал-майора Тадеуша Розвадовського-Йорданії. 

Західна Волинь і Холмщина залишились поза особливої уваги і противників Скоропадського, яких очолював Симон Петлюра, оскільки їх першочерговим завданням у листопаді - грудні 1918 р. було завоювання і подальше утримання влади в Києві. До «польського» питання уряд України повернувся лише наприкінці грудня 1918 року.

30 грудня 1918 р. отаман Олександр Шаповал направив детальну доповідну записку Головному Отаману військ УНР Симону Петлюрі, що містила відомості про сили Армії УНР на Волині, дані розвідки про супротивника та інформацію про завдання, які стояли перед частинами фронту. За цими відомостями української розвідки на лівому березі Західного Бугу перебували польські варти. Польські військові частини займали залізничні станції Холм і Дорогуськ. Штаб Холмсько-Галицького фронту Армії УНР мав  неперевірені дані про перебування польського збройного загону від 500 до 1000 багнетів у Володимирі-Волинському. [2]    

Таким чином на кінець 1918 року Володимирщина опинилась під владою польських сил проти яких необхідно було розпочинати збройну боротьбу.

 

Категорія: Волинь у Першій світовій війні | Додав: voenkom (08.07.2016) | Автор: Сергій ЯРОВЕНО
Переглядів: 22 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: