4.3. Армія Герцогства Варшавського. - Частина IV. БІОГРАФІЧНИЙ ДОВІДНИК - Волинь у 1812 році - Каталог статей - Персональный сайт Сергея Яровенко
Неділя
04.12.2016
02:47
Форма входу
Категорії розділу
Частина І. НАПЕРЕДОДНІ ВІЙНИ. [8]
Загальна обстановка напередодні французького вторгнення. Склад і сили сторін.
Частина ІІ. БОЙОВІ ДІЇ 3-ї ОБСЕРВАЦІЙНОЇ АРМІЇ В ПЕРШИЙ ПЕРІОД ВІЙНИ. [9]
Дії 3-ї Обсерваційної армії в ході першого періоду війни (червень - серпень 1812 року).
Частина ІІІ. ВІД СТИРЮ ДО БУГУ І ПРИП’ЯТІ [9]
Бойові дії на території Волині наприкінці серпня - вересні 1812 року. Дунайська армія.
Частина IV. БІОГРАФІЧНИЙ ДОВІДНИК [17]
Біографічні довідки на генералів і офіцерів армій, які воювали на території Волині.
Пошук
Наше опитування
Чи готувався СРСР до нападу на Німеччину у 1941 р.

Всього відповідей: 352
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Бої місцевого значення

Каталог статей

Головна » Статті » Волинь у 1812 році » Частина IV. БІОГРАФІЧНИЙ ДОВІДНИК

4.3. Армія Герцогства Варшавського.

АРМІЯ ГЕРЦОГСТВА ВАРШАВСЬКОГО


Вєльхорський Юзеф (польськ. Józef Wielhorski)

(1759, Horochow -. 1817, Rusinow)

 

Військову службу розпочав У австрійській армії. У 1789  році перейшов до польської армії з чином капітана. У 1792 році воював проти російських військ на території Волині. Після капітуляції емігрував до Відня. Після початку повстання 1794 року повернувся на службу до польського війська з чином полковника. Був відправлений до Парижа для встановлення домовленостей про допомогу польським повстанцям. Після придушення повстання залишився у Франції. Намагався переконати Комітет громадського порятунку в необхідності формування окремого польського корпусу в складі французької армії. Пізніше зв’язався з Яном Генріком Домбровським і прийняв активну участь у формуванні Легіонів польських на території Італії. У 1797 році отримав чин бригадного генерала французької армії. З 1797 по 1802 рік на чолі 1-го Легіону бився проти австрійців та їх союзників на території Італії. Під Мантуєю потрапив до австрійського полону. Після укладення перемир’я між Францією і Австрією в знак незгоди відмовився від подальшого проходження служби у французькій армії, подав у відставку і повернувся до Польщі. Під час французько-австрійської війни 1809 року став організатором військових загонів у Кракові та Кельце. З того часу в армії Герцогства Варшавського. 8 серпня 1809 року очолив відділ військових потреб Центрального тимчасового військового округу Галичина (Wydział Potrzeb Wojennych Rządu Centralnego Wojskowego Tymczasowego Obojga Galicji). У 1810 році очолив адміністрацію з постачання армії герцогства Варшавського. У 1811 був призначений заступником військового міністра Герцогства Варшавського і отримав чин генерала дивізії. Після входження основних сил польських військ до Великої армії з незначними силами залишився на території Польщі і став тимчасовим виконувачем обов’язків військового міністра. Після закінчення Наполеонівських воєн у 185-1816 рр. формально був військовим міністром Царства Польського, входив до складу Сенату. У 1815 році був нагороджений орденом Білого Орла. Також мав ордени Virtuti Militari, Почесного легіону, Св. Іоанна Єрусалимського.

 

Гауке (Хауке) Маурицій (Маври́кий Фёдорович), граф

(польськ. Maurycy Hauke), граф Царства Польського

(25 жовтня 1775, Саксонія, Зейфердорф - 17 листопада 1830, Варшава)

 

Із фламандського роду Van der Haacken, відомого з XV століття. Прізвище походить від герба, на якому зображена залізна лапа. Батько - Фрідріх Гаук був секретарем графа Брюля в Саксонії, потім переїхав до Варшави, де заснував. Маурицій виховувався разом з дітьми графа Моріца Брюля, секретарем якого був його батько – Фрідріх Гауке. У семилітньому віці разом із батьками перебрався до Варшави де виховувався в пансіоні для дітей польських дворян, заснованим батьком. У 1789 році був зарахований кадетом Варшавського артилерійського корпусу. У 1790 році отримав чин підпоручика. 15 березня 1791 року отримав чин поручика. Брав участь у війні проти російських військ, які окупували Польщу. Бився під Несвіжем, Ізабеліном і Гродно. 3 серпня 1794 року отримав чин капітана. В ході повстання 1794 року брав участь в обороні Варшави Після поразки викладав математику, географію та інші предмети в пансіоні батька пансіоні. З утворенням польських формувань у складі французької республіканської армії приєднався до них (1798). Воював у складі легіону Яна Домбровського на території Італії зі званням лейтенанта артилерії. 22 липня 1798 року відзначився у битві під Террачіно, де очолив контратаку та був поранений в руку. У 1799 році брав участь в обороні Мантуї від австрійських військ. Командував польською артилерією. Особливо відзначився 18 травня. Життя капітану Гауке від ворожої кулі врятував годинник, подарований матір’ю, який Маурицій носив у нагрудній кишені. Після здачі Мантуї потрапив до австрійського полону. По звільненні повернувся до Легіонів польських, які на той час дислокувались в Марселі. На посаді ад’ютанта  генерала Домбровського брав участь у придушенні антиреспубліканського повстання в Лігурії та П’ємонті. Під час війни 1805 року відзначився при облозі австрійської фортеці Пескіера. Був нагороджений орденом Почесного легіону. Після укладення миру служив на території Італії у складі французьких військ. У 1806 році допомагав Домбровському в організації польських частин у складі французької армії. Був призначений начальником штабу 3-ї польської дивізії. 20 грудня 1806 року отримав чин полковника. З’єднання в якому служив полковник Гауке, діяло на півночі Пруссії. Відзначився в боях і битвах під Гроденцем, Мевом, Шепеком, Діршау (був контужений в праву ногу). У березні - травні 1807 року керував інженерними роботами та артилерійською підготовкою при облозі Данцига. При взятті фортеці Бішофсберг та в битві під Фрідландом командував польською артилерією. На посаді шефа 3-го польського легіону брав участь у битві під Гердауеном (17 липня 1807). 27 грудня 1807 року отримав чин бригадного генерала. Після утворення Герцогства Варшавського був зарахований на службу до армії герцогства в чині бригадного генерала. У 1808 році був нагороджений орденом Virtuti Militari 3-го кл. У кампанії 1809 року проти Австрії командував бригадою, яка наступала в напрямку Сухачнова та штурмом взяла фортецю Каміон. У подальшому отримав призначення на пост генерал-губернатора і коменданта фортеці Замосць. Організував супротив загонам генерал-майора Ламберта в червні – липні 1812 року в прикордонних районах Герцогства. 3 лютого 1813 року отримав чин генерала дивізії. У 1813 році місто-фортеця Замосць довгим часом залишалось останнім оплотом Наполеона і польської держави у східній частині Європи. Лише 23 листопада 1813 року гарнізон фортеці склав зброю. На той час у фортеці практично не залишилось продовольства, а російські війська вже підійшли до кордонів Франції. Отримав почесне найменування «Герой Замостя» та в 1814 році був нагороджений орденом Св. Станіслава 1-го кл. Після остаточної поразки Наполеона перейшов на російську військову службу в чині генерал-майора. З утворенням Царства Польського. 22 січня 1815 року отримав посаду генерал-квартирмейстера. У 1815 році отримав першу російську нагороду – орден Св. Анни 1-го ст., а у 1818 році алмазні знаки до нього. Згодом був призначений інспектором артилерії та інженерного корпусу. У 1819 році отримав орден Св. Володимира 2-го ст.., а в 1820 – орден Св. Олександра Невського. У 1826 році був призначений військовим міністром Царства Польського. У вересні 1826 року отримав чин генерала від артилерії. 12 травня 1829 отримав титул графа Царства Польського і став сенатором. Був нагороджений орденом Білого орла (Order Orła Białego). За словами великого князя Костянтина Павловича був його правою рукою в управлінні російською частиною Польщі. Завдяки старанням та особистим коштам генерала Гауке  були збудовані казарми та шпиталі для війська на Уяздовськиї алеях у Варшаві, був фундатором військових навчальних закладів. З нетерпимістю ставився до злодійкуватих постачальників, казнокрадів та порушників дисципліни. Наприкінці 20-х років ХІХ століття став противником революційних настроїв у суспільстві. Не вірив у можливість революції, справедливо вважав, що польські формування не зможуть протистояти вивченій і вишколеній російській імператорській армії.  Після початку польського повстання 17 листопада 1830 року направився до Краківського передмістя Варшави. Відмовився від пропозиції очолити повстання і натомість почав вмовляти «припинити безумство». Був убитий (отримав 19 кульових поранень) разом з особами, які його супроводжували. Похований у Капуцинському костьолі. За розпорядженням Миколи І в 1841 році у Варшаві було збудований пам’ятник генералам, офіцерам та чиновникам, які загинули разом з Гауке, виготовлений з металу гармат, відбитих в ході війни проти поляків. У квітні 1917 року варшав’яни цей пам’ятник розібрали.

 

Косинський Антоній Амількар (польськ. Antoni Amilkar Kosinski)

(16 грудня 1769, неподалік Бреста 10 березня 1823, Targowa Gоrka)

 

Шляхтич польсько-литовського герба Равич (Rawicz). Із збіднілих литовських шляхтичів. У юності був послушником при монастирі Ордену піаристів. У 1791 році покинув монастир, одружився і став працювати секретарем одного з місцевих поміщиків Кароля Прозора (Karol Prozor), який за одно був одним з провідників польського підпілля на Берестейщині.  Саме через нього Косинський долучився до підпільного руху, а згодом і до польських військових формувань. У 1792 році був зарахований до 3-го полку литовської піхоти. Після розгрому повстанців на території України уникнув арешту і перебрався на лівий берег Бугу. У 1794 році брав участь у повстанні під керівництвом генерала Тадеуша Костюшка. Воював у складі батальйону стрільців під командуванням полковника Венгерського (дивізія Домбровського). За хоробрість в боях 16 липня 1794 року отримав чин капітана Відзначився при обороні Варшави, був поранений. Після розгрому повстання спочатку повернувся на Берестейщину. Згодом перебрався до Львова, звідки подався до революційної Франції. Спочатку мешкав у Ніцці, згодом служив на піратській шебеці «Ле-П'єр» де значився під псевдо «Амількар». Піратська служба принесла Косинському французьке громадянство і відповідно право на вступ до французької армії. У 1795 році був зарахований до французького війська. Воював на території Італії проти австрійців. Відзначився в боях при Лоді і Арколі. У грудні 1796 року виконував обов’язки ад’ютант-майора міста Брешія (Brescia). Був членом Тимчасової революційної ради Ломбардії. Добився через знайомих французьких офіцерів та патріотичних клубів Мілану дозволу Бонапарта на створення 4 січня 1797 року Польського легіону в Ломбардії. За організаційні здібності і хоробрість заслужив прізвисько «Перший легіонер» (Pierwsze legionist). Зі створенням легіону був призначений командиром батальйону стрільців, а заодно виконував обов’язки помічника генерала Домбровського з питань набору добровольців. У травні 1798 року був призначений заступником командира 2-го Легіону генерала Римкевича (Rymkiewicz), а незабаром отримав чин полковника. Невдачі для польських легіонерів розпочались 26 березня 1799 року, коли вони зазнали поразки під містечком Легнано (Legnano). З боями легіон відступив до Мантуї і прийняв участь в її обороні. Після капітуляції полковник Косинський потрапив в полон до австрійців., Повернувся з полону в червні 1800 року і отримав доручення з організації набору добровольців та матеріального забезпечення Легіонів Польських. У листопаді 1800 року на чолі загону із 400 вояків був направлений до Кремони (Cremona). На 2 січня 1801 року повернувся до Мілану, де розташовувалась штаб-квартира Домбровського. Після укладення Люневільського миру (9 лютого 1802 року) між Австрією, Прусією та Францією Легіони польські за умовами мирного договору підлягали розпуску, а тому були реорганізовані, зазнали скорочень та були переведені під командування французьких офіцерів. 20 травня 1802 року 3-тя польська бригада була перейменована в 113-ту французьку і відправлена до Центральної Америки із завданням придушення повстання у французькій колонії Сан-Домінго. Косинський залишився на території Франції і наприкінці березня 1803 року подав у відставку. 25 квітня 1803 року отримав звання бригадного генерала і був звільнений з французької служби. По поверненню на батьківщину спочатку оселився в Познані, звідки перебрався до Варшави, де мешкав його брат Олександр. Косинський за посередництва Адама Єжи Чарторийского запропонував свої послуги Олександру I, але відповіді не отримав. На цивільному поприщі вивчав економіку та літературу, займався перекладами. У червні 1804 закінчив роботу над своєю працею «Мемуари про Польські Легіони в Італії» ("Pamiętnik o Legionach Polskich we Włoszech"). У 1806 році слідом за Яном Домбровським повернувся  на військову службу до французької армії. Був одним із організаторів повстання на території департаментів Бидгощ і Квідин проти Пруссії. На чолі перших підрозділів новосформованої польської армії (у складі армії французької) в 1807 році діяв проти прусських військ. Брав участь у захопленні Тчева Після поранення генерала Домбровського став тимчасовим командиром дивізії, на чолі якої відзначився при облозі Данцига і в битві під Фрідландом. Був нагороджений орденом Virtuti Militari. 9 вересня 1808 року за рішенням Державної ради Герцогства Варшавського зайняв пост уповноваженого комісара з демаркації кордону між Герцогством Варшавським і Пруссією. Після вторгнення австрійців на територію Герцогства був призначений організатором національної гвардії департаменту Познань і 22 квітня 1809 року приступив до виконання обов’язків. За короткий час зумів організувати і озброїти три полки. Згодом був призначений губернатором Варшави. В ході австрійської кампанії 1809 року, бився під Щекочином (Szczekocin) і Зарновцем (Zarnowce). У 1810 році став одним із засновників масонської Ложі Святого Яна в Познані. У 1811 році отримав чин генерала дивізії і посаду командира Корпусу ветеранів. Перед початком війни 1812 року очолював Люблінський і Седлецький департаменти, а з початком бойових дій  22 липня 1812 року був відновлений на військовій службі і отримав завдання організації оборони по лінії р. Західний Буг . За дорученням польського уряду сформував та став командиром дивізії, призначеної для посилення 7-го корпусу французької армії. На чолі дивізії разом із австрійським допоміжним та 7-м (саксонським) корпусами діяв на території південної Волині. В середині вересня відступив на територію Герцогства, в подальшому протидіяв російським рейдовим загонам. 17 листопада 1812 року був удостоєний ордена Командорського хреста ордена Virtuti Militari. Наприкінці 1812 року залишив військову службу і повернувся до родового маєтку своєї другої дружини Аделаїди Кайзерлінг в селі Таргова Гурка. Займався сільським господарством (селекціонував новий сорт конюшини та стояв біля витоків нової породи овець), збудував школу. 11 листопада 1813 отримав титул барона Французької імперії (Наполеонівської) Після падіння Герцогства Варшавського у 1815 році запропонував свої послуги російському уряду, але отримав відмову від намісника Царства Польського великого князя Костянтина Павловича. Незабаром отримав пропозицію вступити на прусську службу та організувати місцеву оборону на території Великого герцогства Познанського. Пропозицію спочатку прийняв, але незабаром, у жовтні 1820 року склав повноваження із-за незгоди з прусською владою стосовно польських земель. Таргова Гурка стала осередком зародження майбутнього повстанського руху і гуртувала навколо себе ветеранів Легіонів Польських, армії Герцогства Варшавського та майбутніх повстанців. Помер 10 березня 1823 року і був похований в костьолі с. Таргова Гурка. 14 жовтня 1923 року останки генерала Косинського були перепоховані у Склепі заслужених великополян (Krypta Zasłużonych Wielkopolan) на території костьолу Св. Войцеха в Познані. Символічно, що поряд з «Першим легіонером» покоїться прах автора польського гімну Юзефа Вибицького (Jоzef Rufin Wybicki).


Кропинський Людвік (Ludwik Kropiński)

(1768, Пашуки, нині Каменецький район Брестської обл. – 17.08.1844, Ворон чин, нині Рожищенський район Волнської обл.)


Виховувався та отримав освіту при дворі князя Адама Єжи Чарторийськиого в Пулавах. У 1792 році брав участь в боях проти російських військ на посаді ад’ютанта князя Чарторийського. У 1794 році брав участь у повстанні під керівництвом Тадеуша Костюшка. У чині підполковника воював у складі корпусу генерала Яна Сласького (Jan Feliks Slaski) Брав участь в битві під Щекоцинами (Szczekociny). При обороні Варшавського передмістя – Праги, отримав важке поранення, потрапив до російського полону. Був визволений після клопотання князя Чарторийського. У 1807 році з чином полковника служив у військовому міністерства Герцогства Варшавського. Деякий час заміняв генерала Юзефа В’єльхорського. У 1812 році отримав чин генерала бригади і призначений командиром дивізії, призначеної для оборони кордону вздовж Бугу. За направленням Юзефа В’єльхорського входив до складу групи французьких і польських офіцерів, які повинні були набрати рекрутів для Великої армії на території Волині. Після краху Герогства Варшавського та поразки Наполеона у 1815 році повернувся до Пулав, де присвятив себе літературній праці. Поет, драматург. Перші поетичні досліди відносяться до 1796 року під час перебування на території Валахії. Його творчість поєднує в собі елементи класицизму та сентименталізму. Найвідоміші з праць –трагедія «Ludgarda» (видана в 1844 році) та збірка віршів «Rozmaite pisma» (видана в 1844 році у Львові Яном Миліковським). Був активістом Товариства друзів наук (Towarzystwо Przyjaciół Nauk). Колекціонер і бібліофіл. З 1837 займав посаду візитатора училищ на Волині. Останні роки життя провів в маєтку в с. Ворон чин Луцького повіту Волинської губернії.

Категорія: Частина IV. БІОГРАФІЧНИЙ ДОВІДНИК | Додав: voenkom (13.11.2011) | Автор: Сергій ЯРОВЕНКО E
Переглядів: 693 | Теги: Гауке, Косинський, Кропинський, Вєльхорський | Рейтинг: 5.0/9
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: