3.2. Підготовка та початок контрнаступу. - Частина ІІІ. ВІД СТИРЮ ДО БУГУ І ПРИП’ЯТІ - Волинь у 1812 році - Каталог статей - Персональный сайт Сергея Яровенко
Субота
03.12.2016
09:48
Форма входу
Категорії розділу
Частина І. НАПЕРЕДОДНІ ВІЙНИ. [8]
Загальна обстановка напередодні французького вторгнення. Склад і сили сторін.
Частина ІІ. БОЙОВІ ДІЇ 3-ї ОБСЕРВАЦІЙНОЇ АРМІЇ В ПЕРШИЙ ПЕРІОД ВІЙНИ. [9]
Дії 3-ї Обсерваційної армії в ході першого періоду війни (червень - серпень 1812 року).
Частина ІІІ. ВІД СТИРЮ ДО БУГУ І ПРИП’ЯТІ [9]
Бойові дії на території Волині наприкінці серпня - вересні 1812 року. Дунайська армія.
Частина IV. БІОГРАФІЧНИЙ ДОВІДНИК [17]
Біографічні довідки на генералів і офіцерів армій, які воювали на території Волині.
Пошук
Наше опитування
Чи готувався СРСР до нападу на Німеччину у 1941 р.

Всього відповідей: 352
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Бої місцевого значення

Каталог статей

Головна » Статті » Волинь у 1812 році » Частина ІІІ. ВІД СТИРЮ ДО БУГУ І ПРИП’ЯТІ

3.2. Підготовка та початок контрнаступу.

6 вересня Дунайська армія майже в повному складі прибула на Волинь і була готова виконувати завдання за призначенням.

За даними «Журналу» генерал-майора В.В.В'яземського сили сторін на Волині виглядали наступним чином: Російська армія (без врахування корпусу Остен-Сакена) – 65 тисяч чоловік при 330 граматах (3-тя Обсерваційна - 25 тисяч бойового складу, 160 гармат; Дунайська 40 тисяч і 170 гармат); союзна армія - 62 тисячі солдат і офіцерів при 200 гарматах (австрійці – 30 тис., саксонці – 26 тис., поляки – 12 тис.). [55: 215] флігель-ад’ютант Бутурлін, а слідом за ним генерал-майор Богданович та генерал-лейтенант Михайловський - Данилевський наводили трохи інші відомості: російські війська – 60000, австро-саксо-польські – до 43000 (австрійці -26000, саксонці – 12000, поляки – 5000) [8: .407; 63: 446, 78: 199]. Карл фон Клаузевіц нарахував в російських арміях 65000 [58], а їх противників в 40 000 багнетів і шабель, дослідник битви на Березині в. Харкевич оцінював сили російських військ у 60, а її противників в 40 тисяч чол. [79], а радянський вчений Борис Сергійович Абаліхін у своїй праці «Отечественная война 1812 года на Юго-Западе России», виданій в 1987 році Волгоградським педінститутом кількість військ Дунайської та 3-ї армій визначив в 98843 чол. і 402 гармати. [1] Певніше за все до цієї кількості були включені всі війська, які на той час (серпень – вересень 1812 року) перебували на території України.

На цей час противник займав більшу частину сучасної Волині. Під владою новітніх окупантів опинились Володимирський, Ковельський, Любомльський та частина Луцького і Дубенського повітів Волинської губернії. Своєрідним кордоном між російськими і австро-саксо - польськими військами стала річка Стир. Головна квартира австрійських військ була розташована містечку Голоби, 7-го корпусу – в селі Киселин, польської дивізії генерала Косинського – у Володимирі.

Волиняни вкотре опинились під владою чергових загарбників.

У одному із своїх листів до військового міністерства генерал О.П.Тормасов ситуацію, що склалася на окупованих територіях краю (мається на увазі територія сучасної Волині та Берестейщини) охарактеризував наступним чином: «Край цей переходом австрійських та саксонських військ зовсім пограбований, скрізь пустка; жителі, підбурені Варшавською конфедерацією,сховались у лісах та болотах, де перебуваючи, перетинають сполучення між військами, нападають на транспорти та партії, хапають кур’єрів». При цьому це стосувалось не стільки союзних, як російських військ.

Проте відношення до іноземних військ у місцевого населення було неоднозначне. Місцева, передівсім заможна польська шляхта, вторгнення наполеонівських військ зустріла з надією на можливе відродження як самостійної держави Речі Посполитої і повернення у її лоно усього краю. Частина шляхтичів із дворовими людьми, приєдналась до підрозділів національної гвардії, частина вступила до польських військових формувань у складі Великої армії, а частина надавала союзникам допомогу продовольством та майном. Найбільшими прихильниками нової влади стали володар Мацеїва Мйончинський, Філіп, Нарциз і Густав Олізари, шляхтичі Годлевський, Конопацький, Станіслав Піотровський та інші. Французьке вторгнення підтримала також більша частина польського духовенства, яка сподівалась на те, що в цьому краї, як і за польської держави, католицька церква знову займе панівне становище.

Зважаючи, на те, що Волинь не так давно стала складовою частиною Російської імперії французьким командуванням і політиками робилися спроби поповнити формування Великої армії за рахунок волинян. Так, до окупованих союзними військами повітів за наказом військового коменданта Варшави генерала Дютаї була направлена група офіцерів для набору рекрутів і повстанців з місцевого населення. Очолив цю групу уродженець Берестейщини і ветеран повстання під проводом Костюшка бригадний генерал Людвік Кропінський (польск. Ludwik Kropiński). Із закликом до населення «взятися до зброї і допомогти великому Герою Наполеону вибороти вашу незалежність у двобої з московськими варварами» звернувся і Антоній Косінський. Проте ця ідея зазнала повного провалу. Французький посол де Прадт змушений був зізнатися «в даремності своїх зусиль знайти у Волинській губернії зрадників, хоч з Варшави були вислані бунтівники, які розповсюджували заклики».[93] Лише декілька десятків місцевих жителів записались у добровольці. Так, у Володимирі лише два брати Домінік і Модест Стецькі привели з собою своїх озброєних кріпаків.

Найбільш яскравою сторінкою в протистоянні польської шляхти на території Волинської губернії стало антиросійське повстання в Овручі, яке здійснювалось під гаслами  „Якщо Варшава не хоче бути Варшавою, тоді нехай Варшавою стане Овруч!” та „Господь Бог високо, а француз далеко, ще за пінськими болотами, а москаль нас душить». [80] Серед ватажків повстання був уродженець Овруча капітан французької армії Фелікс Третяк, маршалок шляхти Радомисльського повіту Онуфрій Галецький та Людовік Ястженбський. Перипетії цього повстання згодом знайшли своє відображення в гавенді (романі) Михайла Чайковського «Овручанин.Історична повість з 1812 року» („Owruczanin. Powieść historyczna z 1812 roku”), виданій в Парижі в 1841 році. До речі, Михайло Чайковський був племінником того самого шляхтича Глемйбовського, котрий при переправі через Березину врятував життя Наполеону, віддавши останньому свого коня. Відношення місцевої шляхти до подій французько-російської війни Михайло Чайковський яскраво описав ще в двох своїх творах – гавендах «Житомиряни. 1812» та «Лучани.1812», які увійшли до збірника „Ґавенди” („Gawędy”), видані в Парижі в 1840 році. Єдине повстання, спрямоване на підтриму французької армії, яке вибухнуло в Україні було придушене російським загоном у складі якого перебував 3-й Бугський полк, сформований з українців.

Австрійцями і саксонцями за нетривалий проміжок часу було встановлено управління окупованим краєм. Володимирський повіт управлявся комісією, до якої увійшли місцеві польські поміщики, в сам Володимир було призначено коменданта. Окупована частина Луцького повіту управлялась повномочним комісаром, призначеним генералом Реньє.

Австрійці, поляки й саксонці поводилися саме як окупанти. Найбільш жорстокими по відношенню до місцевого населення були солдати корпусу Реньє. Генерал-майор Чапліц в одному з воїх рапортів від 21 липня 1812 року зазначав: «Сии войска, как саранча, без всякого порядку истребляют все». Ці слова російського генерала були підтверджені місцевим очевидцем діянь саксонців: «Постої і підводи замучили... Кури, гуси, вівці, а часом воли і корови забиралися без дозволу. Але особливо сильно здлодійствували саксонці. Вони забирали в людей худобу і різали її, а якщо не можна було забрати з собою, то псували; ... людей били і робили всяку капость». [82] Саксонські вояки також грабували речі, що не мали ніякого значення, викопували з могил померлих і викидали з ям трупи, шукаючи цінних речей. Обдирали навіть оббивку з диванів, подушок, колясок і меблів.

Однак більшість корінного населення Волині поставилися до окупантів, як до ворогів своєї віри і свого майна. Часопис «Волынские епархиальные ведомости» у той час зауважив: «Если можно было рассчитывать на поддержку Волыни, то только со стороны той части ее населения, которая хотя и не выдавалась своему общественному подчинению, но была сильна именно сознанием необходимости действовать теперь заодно с Великой Россией…»

Православні на Волині не могли миритись зі знищенням чи осквірнінням їх святинь. А окупанти їх не жаліли. Всього на Волині в 1812 році від нападників шкоди було завдано 12 церквам. З Володимирського храсу Успіня Пресвятої Богородиці поляками були вкрадені церковний посуд і гроші з соборної каси, з Свято-Преображенського храму в Турійську саксонці викинули святий престол і всю церковну утвар, а сам храм використовували як конюшню. В Голобах вчинили так само, щоправда в Георгіївському храмі австрійці розмістили лазарет. Утисків від окупантів зазнавали також священнослужителі за церковний притч. Так, у Володимирі-Волинському 17 серпня 1812 року були заарештовані і відправлені до Любліна настоятель Успенської церкви (знаходилась в трапезній єпископського замку з 1765 року протоієрей Василь Малевський і писар) Володимирського Духовного правління колезький реєстратор Григорій Занозовський за зберігання в церкві 10 бочок з порохом, які туди помістив Володимирський городничий Янкович (скоріше за все віддав наказ переховати з магазину, що був облаштований поруч – в колишньому кафедральному храмі Успіня Пресвятої Богородиці). Сама ж церква була пограбована польськими вояками. Поляки винесли з церкви все більш-менш цінне, а з церковної кружки для пожертв забрали 1638 злотих. Також були заарештовані благочинний  Володимирського повіту священник з с. Мишів Павло Климович, священник села Воротнів Стефан Боговський, благочинний Луцького повіту священник с. Бискупичі Іоанн Кондратович, священник села Садова Василь Жуковський та диякони – з Бискупич Іван Патрикеєвич та з Садового Лука Савицький. Їх вина була лише в тому, що під час служб не поминали у молитвах Наполеона. Усі вони були відправлені спочатку до Любліна, а згодом утримувались у в’язниці фортеці в Замості. Звідти були доправлені до Сндомира і Варшави, а звільнені були лише за клопотанням Варшавського архієпископа. Загальні збитки по єпархії у чотирьох повітах сягнули 17 293 рублів 85 копійок сріблом. Преосвященний Даніїл після вигнання окупантів за межі Волині звітував у Синод «злодіїв збули, та села пусті… багато яких спалено».

До глумління новоявлених окупантів часто долучались і місцеві поміщики польського походження або католицького віросповідання. Так, священник села Куполь Луцького повіту Іоанн Малитинський був побитий, а згодом примушений місцевим поміщиком Телецьким тягнути на собі карету, подаровану ним генералу Реньє. Нагайкою побив пономаря Михайла Желегевича в с. Залужжя поміщик Перетякович. [82: 168-171; 83] Іноді іноземні капелани використовували православні святині для релігійних потреб солдат, як наприклад 18 серпня 1812 року в селі Озеряни (нині Турійського району). Також культові споруди використовувались як самі охайні в селі для проживання військового начальства. Так, наприклад, в Свято-Михайлівському храмі с. Чорніїв (нині Турійський район) у притворі було обладнане місце відпочинку для командувача 7-м корпусом дивізійного генерала Реньє. До честі цього французького воєначальника, він поставився до святині шанобливо, «поводився ввічливо і шанобливо» та заборонив своїм підлеглим плюндрувати церкву. [84]

Противниками (у всякому разі не підтримали, французьке вторгнення) антиросійської політики на Волині стали відомі представники шляхетства Ледуховичі та Бистри.

На противагу місцевим поміщикам місцева влада розвинула неабияку активність. Волинський цивільний губернатор, таємний радник і сенатор Михайло Іванович Комбурлєй, Волинський віце-губернатор, колезький радник Олександр Дмитрович Хрущов, губернський маршалок граф Вацлав Ганський очолили губернський рекрутський комітет, посередництвом якого на Великій Волині створювались підрозділи народного ополчення та здійснювався набір до частин імператорської армії та іррегулярних полків. Так, на території Волинської губернії було створено один з загонів так званих «лісових козаків», чисельністю в 164 особи, призначений для охорони кордону, здійснення розвідки (в т.ч. диверсійно-розвідувальних рейдів) та конвоювання полонених. [85] Відомі декілька прізвищ Торчинських міщан, які потрапили до «лісового козацтва» - Щербюк, Томашевич, Козар, Кучеренко.


Записують до війська

Православна церква, яка побоювалась нової хвилі покатоличення також долучилась до справи. Так, Єпископ Волинський Даниїл організував по парафіям єпархії збір коштів для потреб армії.  Усього на території Волинсько-Житомирської єпархії було зібрано 3438 рублів 73 коп. асигнаціями, 6773 р. 33 коп. сріблом, і 60 рублів золотом. З благословення Владики 5 священнослужителів єпархії вступили до лав народного ополчення. [82: 78-79, 82]

Жителі деяких сіл, які знаходились в зоні окупації, особливо австрійських військ, організовували загони самооборони та імпровізовані партизанські загони, щоб в першу чергу протистояти мародерам, які намагались заволодіти їхнім майном. За деякими даними за чотири місяці «волинські партизани» вбили, поранили та полонили  до тисячі ворожих солдатів і офіцерів, знищили декілька десятків обозів із продовольством, фуражем та військовим спорядженням, заволоділи значною кількістю різної зброї.

Не дивлячись не твердження деяких дослідників про «партизанський рух» на Волині, рахую їх безпідставними і хочу наголосити, що місцеві селяни бились не за російську державність, царя і «Отєчєство», а за своє власне майно. Причому бились завзято. Відомий факт бою з австрійською ротою жителів хутора Ніковський на Ковельщині, коли селяни майже цілу добу відбивались від окупантів, аж доки до них на допомогу не прийшли кіннотники Євпаторійського кримсько-татарського полку. У межах Торчина, Воютина, Білостока діяв партизанський загін, в якому сміливо воювала Софія Чайка з Торчина. Прославився на території Ковельського повіту загін під командуванням підполковника Обухова. Загін діяв у районі між Ковелем та Голобами і, ведучи постійні напади на ворожі війська, часто паралізовував систему зв’язку між штабом Шварценберга у Голобах з підлеглими військовими частинами. Проти імпровізованих партизанів були кинуті значні сили австійсьоко контингенту. В районі села Любитів загін Обухова був розбитий, проте пам’ять про ті часи живе в місцевих топонімах «обухівські вали» та «обухівська оборона».

Разом з тим серед значної частини місцевих поміщиків в перші дні наступу союзних військ з’явились панічні настрої, які призвели до втечі вглиб України. Іноді доходило до майже анекдотичних випадків. Так, аж до Молдавії втекла жіноча братія Корецького монастиря, прихопивши із собою 1202 руб. 16 копійок сріблом і 1150 руб. 91 коп. асигнаціями, причому в монастирі покинули престарілих черницю Марфу, ризничну Параскеву і кухарку Марію Суховську. [86].

Категорія: Частина ІІІ. ВІД СТИРЮ ДО БУГУ І ПРИП’ЯТІ | Додав: voenkom (12.11.2011) | Автор: Сергій ЯРОВЕНКО E
Переглядів: 527 | Теги: Голоби, Чорніїв, Турійськ, Озеряни, Володимир | Рейтинг: 5.0/6
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: