3-тя Обсерваційна армія приступила до безпосереднього виконання завдань із середини травня 1812 року, тобто вибуття основних з’єднань 2-ї Західної армії. Завдяки квартирмейстеру 2-ї Західної армії генерал-майору Мухіну штаб 3-ї ОА отримав найкращі плани і карти з детальними описами Волинської губернії (для складання інших напередодні війни у всі губернії були послані офіцери квартирмейстерської служби), що було немало важливим для ведення як оборонної, так і наступальної війни.

У зв’язку з тим, що між 2-ю і 3-ю арміями внаслідок переміщення першої на північний захід виник значний розрив (до 150 км) військовим міністерством наприкінці травня район Прип’яті було доручено обороняти резервному корпусу під командуванням  генерал-лейтенанта Ф.Ф.Ертеля (із 41,5 тис. чол., які нараховував корпус до початку війни в районі Мозиря вдалось зосередити лише 4 тисячі, інші знаходились в південних губерніях). Було уточнено завдання і 3-й Обсерваційній армії. У директиві від 9 червня Барклай-де-Толлі ставив перед армією наступні завдання: зосередити основні сили в районі Луцька, залишити для спостереження за австрійцями і охорони австрійського кордону одну дивізію і „трохи кавалерії”. У випадку, якщо противник поведе наступ на 2-гу армію значними силами, а проти 3-ї залишиться незначна кількість ворожих військ, Тормасов повинен був поспішити на допомогу Багратіону. У разі наступу значних сил на 3-тю армію, вона повинна була відступати в напрямку до Києва. Та все ж першу частину директиви частини армії виконати не змогли. Їх висування в напрямку до кордонів Герцогства Варшавського розпочалось лише 14- 15 червня (дати подані за старим стилем).

На момент видання директиви російський військовий міністр видно вже володів інформацією щодо австрійського допоміжного корпусу. Цей корпус князя Шварценберга за планом Наполеона мав завдати удару з території Галичини. 9 травня Наполеон писав начальнику французького головного штабу маршалу Бертьє: „Австрійці будуть діяти проти російських військ, які знаходяться на Волині і Подолії.” Однак, внаслідок таємних перемовин австрійських і російських дипломатів цей план було зірвано. 20 травня Шварценберг отримав наказ імператора Франца І про підготовку і початок походу з метою приєднання до Великої армії. 29 травня війська австрійського допоміжного корпусу з табору під Львовом вийшли на територію Герцогства Варшавського. Тут для контролю за союзниками до корпусу влилось 904 французькі офіцери – видно Наполеон більше не хотів допускати подібних вольностей зі сторони союзників, які б порушували його стратегічні плани.

Начальник головного штабу французької армії маршал Олександр Луї Бертьє

Одночасно Наполеон вимушений був змінити плани щодо використання австрійських військ. Директивою на ім’я Олександра Луї Бертьє від 8 червня  він наказав австрійському корпусу разом з 7-м корпусом дивізійного генерала Реньє обороняти Герцогство Варшавське на випадок вторгнення російських військ, а при успішному наступу на головному напрямку вступити на територію Російської імперії через Білосток або Брест.

На території Волині австрійцям і саксонцям (7-й корпус в основному складався з саксонських полків) за думкою Наполеона, підтриманою французькою розвідкою, повинні були надати допомогу місцеві жителі, особливо поміщики польського походження та їх піддані. Тим паче, що в розпорядженні французької військової і політичної розвідки були дані про слабкість російських військ на території Подолії і Волині, та настрої місцевого населення. Один з французьких агентів на території Волині повідомляв: „Населення на Волині все охоплене антимосковським настроєм, палять магазини і державні установи в Острозі, Володимирі, Бердичеві”. Інший агент повідомляв: „ Потужна диверсія в напрямку Києва може мати вирішальне значення на хід всієї кампанії. Декілька слів Імператора до жителів України... зроблять найкращий вплив на їх поведінку.”

У інструкції надіслані посланцю в Польщу, а заодно і своєму особистому духівнику абату Домініку Дофюру де Прадту 18 травня 1812 року Наполеон Бонапарт вказував, що основною силою повстанців повинна стати шляхта, за його ж словами повстанці „... поставлять російські війська в те положення, в якому була французька армія в Іспанії та республіканська під час Вандеї”. Підготовку і керівництво цими загонами, які б діяли спільно з військами союзників Наполеон поклав на самого Прадта.

Домінік Дофюр де Прадт (Abbé Dominique-Dufour de Pradt)

Наміри французів опирались і на промахи в польській політиці царського уряду. Не дивлячись на всі зусилля і перемовини з Адамом Чарторийським російським дипломатам і розвідникам не вдалось заручитись підтримкою польських магнатів, більшість яких були однозначно на стороні Наполеона. Французького імператора підтримували найвпливовіші польські та литовські родини – Потоцькі, Понятовські, Матушевичі, Радзівіли та інші.

Французький імператор не дуже помилився в своїх прогнозах. Польська шляхта згодом справді підтримала його війська, а от місцеве, переважно українське населення вчинило так як і Іспанії, але про це пізніше.

Отже були визначені вірогідні противники 3-ї Обсерваційної армії у майбутній війні. То ж пропоную читачу познайомитись з ними ближче.

1.3.1. VII (саксонський) корпус Великої Армії.

У складі правофлангового угрупування Великої армії (командувач король Вестфалії  Жером (Ієронім, Джироламо) Наполеон (Бонапарт) крайнє праве положення займав VII-й армійський корпус під командуванням дивізійного генерала Жана-Луї Ебензера Реньє (фр -  Jean-Louis-Ébénézer Reynier ): 18 батальйонів, 16 ескадронів, 50 гармат, загальна чисельність особового складу – 17-22 тис.чол.

Командувач правофланговим угрупуванням Ієронім Наполеон

(фр. Jérôme Bonaparte, итал. Girolamo B(u)onaparte)

Корпус було утворено 3 березня 1812 року з військ Саксонського королівства, а 1 квітня 1812 року перейменовано в  VII армійський корпус. Командування корпусу було французько-саксонським. Так, від французької армії начальником штабу був полковник французької служби Франсуа Жозеф Фідель Грессо, а від саксонців полковник Фрідріх Карл Густав фон Лангенау. До складу штабу входили як саксонські, так і французькі офіцери. Відомі їх імена: від французів - капітани Гааре (Gaares), Грандмасон (Grandmaison),  Д’Эсклінак (D’Esclignac); від саксонців - майори Штунцер (Stunzer) та Астер (Aster). Начальство над родами військ також здійснювали спільно французькі та саксонські офіцери. Так артилерією корпусу командував саксонець підполковник фон Хойер (von Hoyer) з помічниками лейтенантом Блассманом (Blassman) та обер-лейтенантом Шоссом (Schoess), а інженерними військами француз полковник Брюлей (Bruley) з саксо-французькими помічниками - капітаном Даммом (Damm) (був заступником і командував інженерними військами) та інженерами капітаном  Гісе (Geise) та лейтенантом Эрхардтом (Erhardt).

До складу корпусу входили (полки саксонської армії іменувались за шефами):

21-ша дивізія піхоти ( з 03.03.1812 до 01.04.1812 - 1-ша піхотна дивізія контингенту Саксонського королівства), командир - генерал-лейтенант Карл Християн Ердманн фон Ле Кок (Karl Christian Erdmann von Le Cog), начальник штабу -: майор фон Коппенфельс. 9 батальйонів, 18 гармат.

1-ша бригада (генерал-майор Фрідріх Готліб фон Штейндель (Friedrich Gottlieb von Steindel): 5 батальйонів, 8 гармат:

- гренадерські роти піхотних полків принца Фрідріха Августа і принца Клеменса зведені в гренадерський батальйон фон Лібенау (von Liebenau)  -17 офіцерів, 688 нижніх чинів;

- піхотний полк принца Фрідріха Августа (Linien-Infanterie-Regiment Prinz Friedrich August), командир - полковник фон Брошовський (von Brochowski), 2 батальйони, 4 гармати,  32 офіцери і 1405 нижніх чинів;

- піхотний полк принца Клеменса (Linien-Infanterie-Regiment Prinz Clemens), командир - полковник Олександр Фердинанд фон Меллентин (Alexander Ferdinand von Mellentin), 2 батальйони, 4 гармати. 39 офіцерів,  1454 нижніх чинів.

2-га бригада, командир - генерал-майор Карл Фрідріх Ернст фон Ностіц (Carl Friedrich Ernst von Nostitz): 4 батальйони, 4 гармати:

- піхотний полк принца Антона (Linien-Infanterie-Regiment Prinz Anton), командир - полковник фон Руссель (von Ryssel), 2 батальйони, 4 гармати.39 офіцерів, 1435 нижніх чинів;

- 1-й полк легкої піхоти фон Ле Кока (1. Regiment Leichter Infanterie von Le Cog), командир - полковник фон Еджі (von Egidy), 2 батальйони, 34 офіцера, 1384 нижніх чинів.

Артилерія дивізії  - майор фон Гронман (von Groanman) , 6 гармат:

- 4-та піша батарея, командир - капітан фон Браузе (von Brause) - 4 шести фунтові гармати і 2 восьми фунтові гаубиці. 4 офіцери, 115 нижніх чинів;

- артилерійський парк. 3 офіцери, 110 нижніх чинів.

Саперна рота, командир - інженер дивізії капітан Плодтерль (Ploedterl), 2 офіцери, 66 нижніх чинів.

Саксонські піхотинці у формі 1810 р.:  1 -. унтер-офіцер гренадер полку принца Максиміліана, 2- барабанщик полку принца Фрідріха Августа, 3- майор полку Його Величності, 4 – легкий піхотинець, 5 – єгер, 6 – мушкетер полку фон Лоу

(малюнок Фреда Функена з книги Фред і Ліліан.Функен. Енциклопедія озброєння і військового костюму. Наполеонівські війни 1805-1815, Т2.Москва, Астрель, АСТ, 2002)

22-га дивізія піхоти (з 03.03.по 01.04.1812 - 1-ша піхотна дивізія контингенту Саксонського королівства). Командир: генерал-лейтенант Карл Вільгельм Фердинанд фон Функ (Karl Wilhelm Ferdinand von Funck), начальник штабу: підполковник Й.А. фон Цецшвіц: 9 батальйонів, 14 гармат.

1-ша бригада, командир -генерал-майор Генріх Християн Магнус фон Кленгель фон Вінцента (von Klengel Heinrich Christian Magnus): 5 батальйонів, 8 гармат .

- гренадерський батальйон майора фон Браузе (von Brause): гренадерські роти піхотних полків Короля і фон Ніземойшеля. (17 офіцерів і 692 нижніх чинів);

- піхотний полк Короля (Linien-Infanterie-Regiment König) під командуванням полковника Карла Леопольда фон Гьопхардта (Carl Leopold von Göphardt), 2 батальйони 4 гармати. 32 офіцера і 1371 нижніх чини

- піхотний полк фон Ніземойшеля (Linien-Infanterie-Regiment vacant Niesemeuschel), командир - полковник фон Фогель(von Vogel), 2 батальйони, 4 гармати. 34 офіцери, 1462 нижніх чинів

2-га бригада. Командир: генерал-майор Карл Отто Людвіг Зарер фон Зар. (Carl Otto Ludvig Sahrer von Sahr): 4 батальйони.

- гренадерський батальйон майора фон Ангера (von Anger): гренадерські роти піхотних полків принца Антона і фон Лоу. 18 офіцерів, 673 нижніх чинів;

- гренадерський батальйон майора фон Шпігеля (von Spiegel): гренадерські роти піхотних полків принца Максиміліана і фон Ріхтера. 17 офіцерів, 647 нижніх чинів;

- 2-й полк легкої піхоти (2. Regiment Leichter Infanterie) Зарера фон Зара, командир - полковник фон Таттенборн (von Tettenborn). 2 батальйони. 37 офіцерів, 1346 нижніх чинів;

Артилерія дивізії. Командир: майор Ауенмюллер (Auenmuller): 6 гармат: 3-тя піша батарея: капітан Бонніо (Bonniot) - 4 шести фунтові гармати і 2 восьми фунтові гаубиці. 4 офіцери 115 нижніх чинів. Артилерійський парк. 3 офіцери, 110 нижніх чинів.

Саксонська піхота:- 1. Сапер, 1810 р. 2. Офіцер у повсякденній формі, 1811 р., 3. Офіцер у повсякденній формі 1812 р., 4.Гвардійський гренадер, 1811 р. 5. Гренадер в походній формі, 1811 р.

Кавалерія VII армійського корпусу включала 23-тю бригаду легкої кавалерії під командуванням генерал-майор Генріха Адольфа фон Габленца (von Gablenz Heirich Adolph) - 16 ескадронів, 6 гармат. До складу бригади входили:

- уланський (шеволжерзький) полк принца Клеменcа (Chevauxlegers-Regiment Prinz Clemens), командувач - підполковник Зейшвіц (von Zezschwitz) , 4 ескадрони, 31 офіцер, 592 нижніх чини;

- полк легкої кінноти фон Поленца (Chevauxlegers-Regiment vacant Polenz) командувач: підполковник фон Ханн (von Hann): 4 ескадрони. 33 офіцери і 557 нижніх чинів;

- гусарський полк (Husarenregiment), командувач - підполковник фон Енгель (von Engel): 8 ескадронів.35 офіцерів, 780 нижніх чинів;

1-ша кінна батарея, командир майор фон Рот (von Roth): 4 шести-фунтові гармати і 2 восьми-фунтові гаубиці. 4 офіцери, 156 нижніх чинів.

Саксонська кавалерія і артилерія: 1. Офіцер кінної артилерії, 1812 р. 2. Драгун полку принци Клеменса, 1810 р. 3. Унтер-офіцер пішої артилерії. 4. Улан, 1815 р. 5. Трубач кінної артилерії, 1812 р. (ківер в чохлі). 6. Гусар, 1810 р.

Крім того в якості резерву в корпусі знаходились 2 батареї, 12 гамат:

- 1-ша піша батарея (капітан Зонтаг): 4 шести-фунтові гармати і 2 семи-фунтові гаубиці. 4 офіцери ,115 нижніх чинів;

- 2-га піша батарея, командир капітан Равруа: 4 шести-фунтові гармати і 2 семи-фунтові гаубиці.4 офіцери ,115 нижніх чинів;

- артилерійський парк: 14 офіцерів, 393 нижніх чинів. [41]

Командування корпусом було довірено досвідченому полководцю - дивізійному генералу Жану-Луї Ебензеру Реньє (фр. Jean-Louis-Ébénézer Reynier) .

Жан-Луї Ебензер Реньє

Жан Реньє народився 14 січня 1771 в Лозанні в сім'ї лікаря. На вимогу батька, який хотів, щоб син присвятив свою професійну діяльність архітектурі Жан-Луї 1790 році відправився в Париж. Круговерть французької революції закружляла молодого хлопця і 2 вересня 1792 року він добровільно вступив на військову службу. Простим каноніром брав участь в поході в Шампань. У ході боїв приглянувся генералу Шарлю Дюмур’є, котрий командував республіканськими військами в цьому поході. Вже 21 жовтня 1792 року Жан-Луї отримав капітанський чин і був зарахований до списків генерального штабу французької республіканської армії. Почалась стрімка кар’єра в республіканській армії. З  3 травня1793 року Реньє - ад'ютант штабу батальйону, з лютого 1794 - штабу бригади в генерала Суама. 13 червня 1794 року Жан-Луї був проведений в бригадні генерали, а в листопаді цього ж року отримав під командування  бригаду у складі 1-ї дивізії Північної  армії (воювала на півночі Франції, в Бельгії та Голландії). 31березня 1795 року бригадний генерал Реньє був призначений на посаду начальника штабу Північної армії замість генерала Ліверта. Щоправда дивізійний штаб очолював недовго, улюбленця командувача Північною армією генерала Пішегрю 13 липня повернули до командування своєю бригадою. Після укладення перемир’я з Прусією, зважаючи на інженерну освіту, Реньє був залучений до робіт з визначення демаркаційної лінії. 14 лютого 1796 року був призначений начальником штабу Мозельсько-Рейнської армії генерала Моро. Дружні відносини зі своїм командиром згодом вплинули на подальшу кар’єру Реньє, Наполеон Бонапарт, зірка якого сходила, був у дуже напружених стосунках з Моро. Генрал Реньє відважно бився при переході через Рейн, при Біберасі, відзначився при відході армії генерала Моро через Шварцвальдські гори. У 1797 році, внаслідок інтриг в Директорії вимушений був вийти у відставку. Відставка тривала недовго, незабаром був включений до списку генералів, які планувались до Єгипетського походу і  20 квітня.1798 року отримав під командування дивізію у складі 9-го і 85-го лінійних, 22-го кінно-єгерського та 18-го драгунських полків. 10 червня дивізія Реньє під час бойових дій проти Мальтійської орденської республіки опанувала островом Гоцці. Реньє продовжував командувати дивізією, не дивлячись на отриману при висадці сильну контузію. На території Єгипту  дивізія генерала Реньє відзначилась в битві при Шебрейссі, в битві при пірамідах (увірвалась до Каїру на плечах відступаючих військ Ібрагім-Бея) та 5 серпня  розгромила мамелюків під Едь-Ханке. 12 серпня Жан Реньє був призначений губернатором провінції Каркі, проте й надалі брав участь в походах: експедиції в Сирію, бився при Ель-Ариш (9 лютого 1802 року), захопила ворожий транспорт 13 лютого, чим полегшила продовольче постачання французьких військ, облозі фортеці Сен-Жан д'Акр та інших. По поверненні з Сирії, Реньє був знову призначений начальником округу Каркі. Після відплиття Наполеона з Єгипту Реньє залишився в Африці. У битві при Геліополісі Реньє командував лівим крилом французької армії. Штурм, підпорядкованих йому частин на село Матаріех вирішив перемогу. Переслідуючи ворога, дивізія Реньє хоробро билася під Кораіном, брала участь у другому взятті Каїру, а по здачі єгипетської столиці, конвоювала турецький гарнізон до Олександрії. Протягом усього свого перебування на африканському континенті Реньє конфліктував з головнокомандувачем Єгипетською армією генералом Жаком-Франсуа де Мену де Бюссі і різко критикував його дії. Ці суперечки особливо загострились після смерті товариша Реньє генерала Клебера. Після поразки експедиційного корпусу в районі Олександрії конфлікт загострився. Офіцери і солдати корпусу стали вимагати від Мену зректись командування і передати його Реньє. Натомість генерал Мену в ніч з 13 на 14 червня  заарештував свого суперника і вислав до Франції. 28 червня Реньє прибув до Ніцци. Конфлікт з Мену для Реньє виявися плачевним - майже два роки  він залишався не у справ. Бонапарт також віднісся до Реньє дуже холодно, проте надав йому право виправдатися друкуванням записок. Лише 29 вересня 1803 року генерал Реньє отримав призначення на посаду командира стаціонарних військ Італійської республіки. 13 грудня був призначений командувачем стаціонарними військами в Тулоні. 5 жовтня 1804 року Реньє був призначений командиром 2-ї (згодом 1-ша) дивізії обсерваційного корпусу генерала Лорана Сен-Сіра в Неаполі. Зі своєю дивізією Реньє 12 лютого 1806 року обложив фортецю Гаета і взяв штурмом редут Св. Андрія. Згодом придушив повстання в Калабрії в результаті чого, 31 бкркзня 1806 року брат Наполеона Бонапарта - Жозеф зайняв престол Неаполітанського королівства. На початку липня дивізія генерала Реньє намагалась зупинити висадку англійських військ, підтриманих італійськими повстанцями, проте зазнала невдачі і вимушена була відступити за межі Калабрії. По відступу війська Реньє приєднались до корпусу Массени і майже рік діяли у його складі. 12 січня 1807 генерал Реньє замінив Массену на посаді командувача французькою армією в Калабрії. 27 травня 1807 генерал Жан-Луї Реньє здобув при Мілетою переконливу перемогу над принцом Гессен-Філіппстальским, внаслідок якої капітулювали фортеці Кротона, Сцилла (31.12.1807), Реджіо. Кампанія в Калабрії була закінчена. З призначенням маршала Мюрата неаполітанським королем, 31липня 1808 року Реньє обійняв при ньому посаду військового і морського міністра, а заодно очолив війська Неаполітанського королівства, які піддав значній реорганізації. У кампанії 1809 року проти Австрії, Реньє відзначився в битві при Ваграмі. 2 липня 1809 був призначений губернатором острова Лобао, а вже 9 липня генерал Реньє очолив війська саксонського корпусу, який знаходився на той час на території Угорщини, прийнявши командування в маршала Бернадотта. Наприкінці жовтня 1809 року Реньє вибув на новий театр військових дій – на Піренейський півострів. Із 30 жовтня1809 року командував 2-ю резервною (з 31.1.1810 - 2-га піхотна) дивізією Іспанської армії. У лютому 1810 дивізія Реньє діяла у Верхній Естремадурі. 17 квітня 1810 року дивізійний генерал Реньє був призначений командиром 2-го корпусу Португальської армії (командувач маршал Андре Массена). Корпус Реньє брав участь у боях під Сьюдад-Родріго, Алмейді, битва під Бусако (27 жовтня) та Сорбале. Під Торрес-Ведрас Реньє командував правим флангом французьких військ. Під час відступу Португальської армії на територію Іспанії корпус Реньє рухався окремо від основних сил армії, відбив усі атаки і спроби оточення і 3 квітня під Сабугале з'єднався знову з головною армією. Війська корпусу також відзначились в програшній битві при Фуентес д’Оноро (3 - 5 травня), сам Реньє командував правофланговим угрупуванням армії. Саме завдяки Реньє було врятовано з англо-португальського оточення частини Альмейдского гарнізону. У червні 1811 року Реньє змінив маршала Огюста Мармона, герцога Рагузького на посаді командуючого 2-ю Португальською армією. 23 січня 1812 року Реньє був відкликаний з Іспанії та 3 березня призначений командиром 7-го корпусу Великої армії. Після поразки Великої армії в російській кампанії 1812 року Реньє зі своїм корпусом спільно з австрійцями Шварценберга відступив до Варшави, а згодом до Каліша де зазнав поразки від військ російського корпусу генерала Вінцінгероде. Далі був бій під Глогау, відступ до Дрездена і передача своїх військ у підпорядкування маршалу Даву. Реньє повернувся до Парижа, але невдовзі знову був відкликаний і призначений командувати 7-м корпусом. Саксонці Реньє відзначились в битві під Бауценом і переслідували війська союзників до Рейхенбаху. Згодом були невдалі для французів битви під Дассау, Віттенбергом, Гросбереном і Денневіцом. Маршал Ней було намагався звалити вину за поразку в останній на саксонців, але його аргументи були визнані несправедливими і не переконали імператора. Під час «Битви народів» під Лейпцігом 18 жовтня 1813 року 7-й корпус був розгромлений, більша частина саксонців перейшла на бік противника, а сам Реньє. виявився в числі військ, оточених в Лейпцигу.19 жовтня генерал Реньє опинився у ворожому полоні. Хворий Реньє повернувся до Парижу після обміну військовополоненими і помер 27 лютого 1814 року. В пам’ять про мужнього солдата і талановитого полководця на Тріумфальній арці в Парижі вибито його ім’я. [42; 43]