Волинська епопея 19-ї танкової дивізії. Продовження - Волинська епопея 19-ї танкової дивізії - Волинь на початку 2-ї світової війни - Каталог статей - Персональный сайт Сергея Яровенко
Середа
07.12.2016
13:31
Форма входу
Категорії розділу
Невідомий "золотий" вересень. Волинь 1939. [19]
Розповідь про події вересня-жовтня 1939 року на Волині.
Прикордонники в боях за Волинь. Червень 1941 [16]
Історія та бойовий шлях 90-го та 98-го прикордонних загонів. Бойові дії прикордонників у перші дні Великої Вітчизняної війни.
41-ша в боях 41-го [6]
Історія і бойовий шлях 41-ї танкової дивізії
Волинська епопея 19-ї танкової дивізії [2]
Історія і бойовий шлях 19-ї танкової дивізії 22-го механізованого корпусу
Перші дні війни [3]
Про початок Великої Вітчизняної війни та бойові дії на території області в період з 22 червня по 2 липня 1941 року
Пошук
Наше опитування
Чи готувався СРСР до нападу на Німеччину у 1941 р.

Всього відповідей: 352
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Бої місцевого значення

Каталог статей

Головна » Статті » Волинь на початку 2-ї світової війни » Волинська епопея 19-ї танкової дивізії

Волинська епопея 19-ї танкової дивізії. Продовження

У ході першої атаки найбільших втрат зазнав 37-й танковий полк 19-ї тд. Першими у бій вступили танки батальйону капітана Олександра Васильовича Семенова. Цей командир ще в мирний час відзначався високою дисциплінованістю і бойовою майстерністю, завжди був взірцем для підлеглих, то ж і в першому бою повів свій батальйон в атаку особисто. Танк командира батальйону підбив дві ворожі машини і згодом повів за собою в атаку й піхоту, яка стала відступати під натиском ворога. При наближенні до с.Олександрівка в командирський танк влучив німецький запалювальний снаряд, танк запалав. При евакуації другий снаряд влучив капітану Семенову в голову... 22.07.1941 командир батальйону 37-го тп 19-ї тд капітан Семенов О.В. був посмертно нагороджений орденом Червоного Прапора. По іншому склалась доля командира полку підполковника Бібка. Його танк також був підбитий. В суматосі бою  до штабу прийшло повідомлення, що командир частини загинув. Лише після війни виявилось що підполковник Бібік Б.Г. потрапив до полону. 

 

Карта військовополоненого підполковника Бібка Болеслава Геронімовича

Командування полком прийняв на себе начальник штабу капітан Петрушин Микола Васильович, якому прийшлось виводити вцілілі танки із бою й займати оборону. Згодом командування полком прийняв майор Федоров.

У ході бою в районі Олександрівки загинув командир 19-го мотострілецького полку 19-ї танкової дивізії підполковник Соколін Володимир Васильович. 19-й мсп під його командуванням в бій вступив сходу. Під натиском противника полк став відходити. Лише особистий приклад командира заставив бійців зайняти оборону і утримувати позиції до вечора. Підполковник Соколін отримав п’ять поранень, але продовжував командувати полком. Останнє поранення виявилось смертельним. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22.07.1941 року підполковник Соколін В.В. був нагороджений орденом Леніна (посмертно).

В бою загинув також і командир 38-го танкового полку підполковник Самсонов, командування 38-м тп прийняв майор Щербаков.

Після бою танки почали виходити з бою. Піхота почала безладний відхід.

В районі села Вишнівці загальне командування підрозділами дивізії здійснював начальник штабу з’єднання підполковник Свиридов Андрій Георгійович. Підполковник Свиридов особисто організував зустрічний бій малими силами добряче потріпаних танків, тим самим дав можливість підпорядкованим частинам стримати наступ гітлерівців і зайняти оборону. Саме завдяки підполковнику Свиридову було зупинено безладний відступ радянської піхоти. 22 липня 1941 року підполковника Свиридова було нагороджено орденом Червоного Прапора.

О 17.00 німецькі частини нанесли повторний удар і після двохгодинного бою змусили залишки 19-ї танкової дивізії відійти. Підрозділи спочатку було зосереджено в лісі на північний схід від села Сірнички, а потім відведено  на рубіж річки Серна. Близько 19.00 24.6.41 за наказом штабу 22-го механізованого корпусу 19-та танкова дивізія разом з 152-м окремим танковим батальйоном почали відхід і на ранок 25 червня закріпились на рубежі Хорохорин, Одероди, де продовжували стримувати наступ 14-ї танкової дивізії противника..

Дивізія відходила без свого командира. Генерал-майор Семенченко в ході бою залишився у ворожому оточенні та вийшов з нього лише наступного дня. В розпалі бою під Олександрівною з генералом Семенченком сталась трагікомічна ситуація. В якийсь момент боюгенерал вимушений був бігти, відстрілюючись від противника з револьваре. Впав. Німецький танк гусеницею наїхав на руку генералу....  

К.К.Рокосовський, який у той час був командиром 9-го механізованого корпусу згодом згадував у своїй книзі "Солдатський обов'язок" (подаю мовою оригіналу): „...Связь с соседями то и дело прерывалась. Удалось узнать, что 22-й мехкорпус сам был атакован большими вражескими силами, понес потери и отброшен на северо-восток от Луцка. В самом начале боя был убит генерал Кондрусев, в командование вступил начальник штаба В. С. Тамручи. Сосед слева — 19-й корпус — при попытке начать наступление тоже был атакован противником из района Дубно, отброшен к Ровно, где и вел оборонительный бой. Вечером (26.06.41 – С.Я.) к нам на КП пришел очень расстроенный командир танковой дивизии 22-го мехкорпуса с забинтованной рукой. Тон его доклада вынудил меня к довольно резкому разговору:  

            — Немедленно прекратите разговоры о гибели корпуса! Двадцать второй дерется, я только что говорил с Тамручи. Идите, приступайте к розыску своих частей, присоединяйтесь к ним...”

              І все ж, дивізія хоч і на день та затримала просування ударного угрупування німецької 1-ї танкової групи і дозволити 131-й стрілецькій дивізії 9-го механізованого корпусу вибити передові загони ворога з Луцька та в подальшому утримувати обласний центр Волині до кінця дня 25 червня.

У історії 14-ї танкової дивізії Вермахту про ці події записано так: „23/25 червня  наступ прийшлось зупинити, оскільки ворог з кавалерією і артилерією атакував у фланг. У другій половині дня 24 червня піхотним ( 14-ї стрілецької бригади – С.Я.) і 36-м танковим полком була відбита потужна танкова атака в районі Олександрівки... Танкова битва розвивалась таким чином, що до 25 червня було знищено 156 ворожих танків...”

Увагу бою під Олександрівкою с воїх мемуарах " Від Бугу до Кавказу..."   приділив і тодішній командувач 3-м моторизованим корпусом (III. Armee-Korps (motorisiert) генерал Еберхард фон Макензен, щоправда значно зависив втрати радянських військ „...танки корпусу довели до кінця на підступах і південніше Олександрівки свою першу танкову битву. Вона привела до знищення 267 ворожих танків - тобто до повного успіху...”  

Дивізія , які і її сусідка – 135-та стрілецька зазнала значних втрат, особливо в техніці.  Станом на 26 червня (на 06.00) в дивізії числилось „аж” 4 танки, 14 гармат і два батальйони мотопіхоти. Звичайно, це не увесь бойовий склад дивізії, адже танкові полки ще виходили з оточення і боїв за різними маршрутами.

Втрати особового складу дивізії 2 дні боїв 24-25 червня склали: по управлінню і штабу дивізії – 15 (в т.1 пропав безвісти – начальник артилерії дивізії підполковник Василенко Іларіон Григорович); по 37-му танковому полку – 41 чол. убитими, в тому числі  ком і політ складу – 8 (з них, командирів батальйонів -1, командирів рот – 2, командирів взводів -  2) ще 13 пропали безвісти; по 38-му танковому полку –  7 (в т.ч.3 офіцери), 12 пропали безвісти;  по 19-й розвідувальній роті – 3; по 19-му гап – 6 пропали безвісти; по  19 мсп – 35 пропали безвісти. Трохи не в туму, але ще один цікавий факт. 23-25 червня в районі Рівного пропали безвісти 15 солдат, призваних військкоматами Рівненської області. Навряд чи вони приймали участь в бойових діях.

Втрат зазнав і противник. 14-та танкова дивізія втратила 10 танків і до 800 чоловік убитими та пораненими. Щодо чисельності вбитих і поранених гітлерівців, то походження цієї цифри залишається невідомим і навряд чи є обґрунтованим. У списках безповоротних втрат 19-ї тд за період 24-26 червня майже усі загиблі значаться „залишений на полі бою”, тобто не було часу ховати своїх, а що вже казати про те щоб на полі бою зайнятим противником рахувати вбитих, а тим більше поранених чужих.

26 червня командувач 5-ю армією генерал Потапов поставив завдання  22-му механізованому корпусу: відвести 19-ту танкову дивізію в район с. Сокричі для приведення в порядок і збору особового складу і техніки. Одночасно дивізії ставилось завдання бути в готовності контратакувати в напрямах на Рожище і Луцьк. Два артилерійські дивізіони 19-ої танкової дивізії і  23-й мотоциклетний полк 22-го МК було передано 131-й моторизованій дивізії 9-го мехкорпусу для оборони правого берега р. Стир на ділянці Дубище, Луцьк, Воротнів, Острожець. 

Відхід мало був схожий на плановий, скоріше на панічний відступ. Увечері 26 червня перед командуванням 5-ї армії, яке саме переїздило на новий КП, постала страшна картина:  дивізії і полки, які нещодавно стримували наступ німців під Війницею відходили безладно. Потік возів, машин, гармат, людей безладно мчався в напрямку на Рівне. Лише втручання офіцерів управління та штабу 5-ї армії, в тому числі і самого генерал-майора танкових військ Потапова упинили безладний відступ підрозділів 19-ї танкової, 135-ї стрілецької дивізій та 460 артилерійського полку 27-го СК. Більше того паніка вже захопила і підрозділи 131-ї стрілецької дивізії, якій було доручено обороняти переправи через Стир.

Разом з панікою з’явилась і занадто підвищена пильність. Доходило до анекдотичних ситуацій. Так, групою командирів і політпрацівників автобатальйону 19-ї тд був затриманий службовий автомобіль начальника ППО 5-ї армії полковника Красавіна. Не дивлячись на пред'явлені полковником Красавіним документи, він був прийнятий за ворожого диверсанта і обеззброєний. І лише завдяки щасливій випадковості полковнику вдалося уникнути розстрілу. 

Протягом ночі 26 червня знекровлені в ході контрудару частини 19-ї танкової, 135-ї стрілецькою, дивізій і 1-ої протитанкової бригади через залізничний міст в районі Рожищ (оборонявся 23-м мотоциклетним полком) відійшли на правий берег річки Стир.  

Протягом 27-28 червня 23 мотоциклетний полк спільно з 131-ю механізованою дивізією ледве стримували наступ гітлерівців, які увечері 25 червня оволоділи Луцьком і намагались розвити наступ. Від Рожищ до Острівця йшли запеклі бої. Особливо жорстокими вони була в районі залізничного мосту біля Рожищ та вздовж рівненського шосе. Втрати мотоциклістів були жахливими. В боях за переправи через Стир 23-й мотоциклетний полк 22-го МК втратив 7 чол. вбитими, 167 пропали безвісти. Левова частка цих втрат припала саме на 26-27 червня.

Для ущільнення оборони на рубежі річки Стир командарм-5 був вимушений знову ввести в бій залишки 135-ої стрілецької дивізії і мотострілецький полк 19-ої танкової дивізії на ділянці Дубище, Валер’янівка.  19-й танковій було доручено утримувати рубіж від Тарноволі до Дубищ. До 1 липня два мотострілецькі батальйони за підтримки вцілілих 4 танків і дивізійнний артполк відбивали всі спроби німців переправитись через Стир. В ході боїв мсп втратив 30 чол. вбитими і 48 бійців пропали безвісти.

На берегах Стирю до своєї дивізії повернувся її поранений командир – генерал Семенченко.

У боях кінця червня 1941 відвагу проявляли не тільки командири і солдати бойових підрозділів, але й тиловики. Так, в перший бій з гітлерівцями на рідній землі вступив волиняни, уродженець с. Піддубці Луцького району начальник відділення тилу 19-ї танкової дивізії капітан Марачкевич Микола Діонісійович. Це був не перший бій майбутнього Героя Радянського Союзу. Микола Марачкевич ще в далекому 1919 вступив до Червоної Армії. Воював на фронтах Громадянської. Після Демобілізації у 1922 році працював на залізниці (станція Бобринець що під Києвом). У 1926 році за парт набором був призваний на військову службу. По закінченні у 1930 році кавалерійської школи служив на посадах комскладу, а після закінчення у 1941 році курсів удосконалення командного складу при ВА ім. Фрунзе отримав призначення до 19-ї тд. Весною 1944 року командир  45-ї механізованої бригади (2-й Український фронт) підполковник Марачкевич відзначився при форсуванні річок Гнилий Тікич, Південний Буг, Дністер, Звільненні міста Могилів Подільський. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 17.05.1944 М.Д.Марачкевичу було присвоєне звання Героя Радянського Союзу.

 

Марачкевич Микола Діонісійович, в червні 1941 р. начальник відділення тилу 19-ї тд

26 червня 1941 року в районі Клевані група противника напала на колону з пальним і боєприпасами яку очолював начальник бронетанкового постачання 19-ї танкової дивізії військ інженер 3 рангу Чернишов Костянтин Дмитрович.  К.Д.Чернишов зупинив колону і швидко організував оборону, а згодом і прорив колони з ворожого оточення. В ході нерівного бою був вбитий. 22.07.1941 був посмертно нагороджений орденом Червоного Прапора.

Ще йшли запеклі бої за переправи через Стир, а 29 червня Ставка Верховного головнокомандування стала вимагати від командування Південно-Західним фронтом закрити розрив фронту в районі Луцька, ізолювати і по можливості знищити мотомеханізовані з’єднання Вермахту, які прорвалися в цьому районі. Назрівав повторний контрудар до якого були притягнуті і війська 5-ї армії.

Армії було поставлене завдання поряд з обороною рубежу р. Стохідл, р.Стир, Рожтще, Клевань 1 липня з району Цумань, Ставок, Клевань нанести удар на південь з метою відрізати від своїх баз і військ мотомехінізоване угрупування німців, що на той час перейшло рубіж річки Горинь в районі Рівного та в подальшому ліквідувати цей прорив.

На той час дві дивізії 22-го механізованого корпусу (41-ша танкова та 215-та моторизована) спільно з частинами 15-го стрілецького корпусу, 1-м дивізіоном бронепоїздів та 289-м гаубичним артилерійським полком РГК після відходу з району Ковеля зайняли оборону на рубежі Малий Обзир, Бережниця, Кашівка. Залишки 19-ї танкової дивізії спільно з частинами 767-го стрілецького корпусу та 135-ї стрілецької дивізії відбивались від атак частин 298-ї піхотної дивізії на рубежі Смередин, Дубище, Волнянка. 28 червня після запеклих боїв 298-й пд вдалось захопити залізничний міст і плацдарм на підступах до Рожищ. У 19-й тд на кінець доби 29 червня 1941 року залишалось всього 16 танків Т-26 та 6 гармат.

Дивізії 22-го механізованого корпусу, які вперше з початку війни зібрались разом, було поставлене завдання: до 11.00 30 червня зосередитись в районі Софіївка, Сильно, Вілька Котовська, Карпилівка, Цумань, вранці 1 липня розпочати наступ в напрямку на Покошів, Довгошиї, Дубно та до кінця дня оволодіти рубежем Муравиця, Дубно. Основний удар здійснювали 41-ша танкова та 215-та механізована дивізії (КВ-2 – 16, Т-26 – 121 ( в т.ч. в 215-й мд – 15), 24 гармати різних калібрів. 19-та танкова наступала разом з 41-ю тд в першому ешелоні, а 215-та мд в другому.

Поки дивізії корпусу займали вихідне положення для наступу вдень 1 липня надійшов ще один наказ від командування ПЗФ, який поряд з наступом вимагав закріпитись на рубежів передової лінії Новоград-Волинського укріпленого району. При цьому всі три дивізії 22-го мк після нанесення контрудару повинні були до кінця 2 липня відійти на річку Горинь в район Підлужне, Берестовець, Костопіль, а 3 липня відійти в район Бистричі, Новини.

О 15.00 1 липня 22-й механізований корпус почав контрнаступ. 19-та танкова дивізія, яка наступала з району с. Сокричі в загальному напрямку на Покошів, Млинів на ранок 2 липня вийшла на рубіж Калинівка, Маслянка, Кароліна де вступила в бій з піхотою противника. Першими в бій вступили два батальйони 19-го мотострілецького полку за підтримки п’яти Т-26. В перших рядах наступаючих був і командир дивізії генерал-майор Семенченко. Група Семенченка раптовим ударом зім’яла німецьку піхотну роту, посилену артилерією. На 11.00 2 липня підрозділи 19-ї тд вийшли на рубіж Млинів, Озлинів де зіткнулись з організованим супротивом ворога. Об 11.30 02.07, виконуючи наказ командування армії дивізія у складі корпусу почала рух в район Підлужне, Берестовець, Костопіль. Контрудар дивізій 22-го механізованого корпусу в напрямку на Дубно заставив німецьке командування занепокоїтись тиловими комунікаціями 3-го моторизованого і 29-го армійського корпусів. Терміновим порядком буди підтягнуті резерви. Один з них – Лейбштандарт „Адольф Гітлер”  (Leibstandarte SS Adolf Hitler) під командуванням обергруппенфюрера СС Йозефа Дітріха (Joseph Dietrich).

 

Командир Лейбштандарту СС „Адольф Гітлер”обергруппенфюрер СС Йозеф Дітріх

Біля 14.00 підрозділи Лейбштандарту „Адольф Гітлер” з району Луцька нанесли потужний удар в правий фланг і тил 19-ї танкової.

Першим удар по радянським війська наніс розвідувальний батайльон ЛАГ під командуванням першого кавалера Лицарського хреста в ЛАГу і майбутнього командира 12-ї танкової дивізії СС „Гітлерюгенд” Курта Мейєра (Meyer Kurt Adolf Wilhelm). За вміле використання бронетанкової техніки колега називали Мейєра „Panzermeyer”. Атаку розвідки Лейбштандарту підтримали німецькі артилеристи-самохідники. Перші підбиті радянські танки на рахунку німецького танкового аса 2-ї світової війни Міхаеля Віттмана (Wittmann,Michael ), який на той час проходив службу в батареї штурмових гармат ЛАГ (LSSAH SS-Sturm-Batterie). Його Sturmgeschutz Ausf. A в бою проти 19-ї тд знищила перші радянські Т-26 (всього за час 2-ї світової війни знищив 141 танк, 132 протитанкові гармати).

 

Курт Мейєр, в липні 1941 року командир розвідувального батальйону ЛШАГ

 

унтершарфюрер ССМіхаель Віттман (ліворуч),

в липні 1941 року , командир взводу батареї штурмових гармат ЛШАГ

Під натиском чисельно і технічно переважаючого ворога 19-та танкова стала відходити в район с. Борбин. В районі цього невеликого села командир 19-ї тд генерал-майор Семенченко організував оборону і забезпечив прикриття виведення артилерії і тилів 41-ї танкової та 215-ї механізованої дивізій. Увечері 2 липня 1941 року група офіцерів штабу 19-ї тд, серед яких були генерал Семенченко, начальник штабу дивізії підполковник Свиридов Андрій Георгієвич та заступник командира дивізії з політ частини  старший батальйонний комісар Шклярук Андрій Васильович потрапили в оточення і до 9.07 вважались такими, що пропали безвісти. У історії Великої Вітчизняної зафіксовано незвичний для Червоної Армії факт – подання на нагородження орденом Леніна на генерал-майора Семенченка бул підписано генерал-майором танкових військ Тамручі (виконував обов’язки командира 22-го механізованого корпусу) 8 липня, коли генерал числився зниклим без вісті.

За два дні боїв 19-та танкова дивізія втратила вбитими і такими, що зникли безвісти 162 чоловіки., при цьому 37-й тп – 33, 38-й тп – 47, 19 мсп – 58. Найбільших втрат дивізія зазнала саме в ході відходу в районі Постникова, Олики та Бобрина.

Вже з 3 липня залишки частин 19-ї танкової дивізії у складі 22-го МК почали відхід на рубіж річки Случ (Солов’ї, Яблунівка, Чигирі, що в 5-8 км на північ від Коростеня Житомирської області) В районі Коростенського УРу 19-та танкова у складі корпусу повинна була увійти до резерву 5-ї армії і зайняти оборону на підготовленому протитанковому рубежі Перейма Багониця, Чигирі та відсічні позиції на правому березі річки Шелест на фронті Пашини, Васильовичі, Шемятниця, Лугани. З’єднанням 22 мк також ставилось завдання бути готовими для нанесення контрударів у напрямку на Народичі, Овруч, Білокоровичі.

  На цьому закінчились Волинська епопея 19-ї танкової дивізії. Епопея трагічна і героїчна. Попереду були бох в районі Новоград-Волинського і Коростенського УРів, бої в районі Малина, внаслідок яких в дивізії залишили лось 1147 чоловік (станом на 14.08.41) і один танк (станом на 19.08.1941), бої в районі Окуниново – Остер. Свій бойовий шлях дивізія закінчила як посилений батальйон, в який були зведені залишки частин дивізії. Офіційно дивізія була розформована 8 жовтня 1941 року.

Вцілілі в перших боях командири і солдати дивізії подовжили свій бойовий шлях, декому доля посміхнулась – воювали до кінця війни, проте більша частина полягла на полях битв Великої Вітчизняної.

Декілька штрихів до доль цих командирів і бійців.

Генерал-майор танкових військ Кузьма Семенченко Указом Президії Верховної Ради СРСР 22 липня 1941 року був удостоєний звання Героя Радянського Союзу (медаль Золота Зірка №514). У жовтні 1941 року був призначений начальником АБТВ, а згодом заступником командувача 10-ю армією з танкових питань. У квітні 1942 року очолив 5-й танковий корпус, який вів важкі бої в серпні 1942 року на Ржевсько - Вяземському напрямку у складі 20-ї армії Західного фронту. За вміле управління військами корпусу був нагороджений орденом Червоного Прапора. У грудні 1942 року генерал Семенченко був відізваний з фронту і зарахований в розпорядження штабу Західного фронту, а  у січні 1943 року призначений командуючим Костеревським військовим танковим табором, де готувались кадри танкістів.  Після навчання у Вищій військовій академії ім.. К.Є.Ворошилова ( з вересня 1944 р.)  з березня 1945 року перебував у розпорядженні спочатку командувача БТ і МВ НКО, а згодом штабу 2-го Прибалтійського фронту.  По закінченні війни служив на посадах командувача БТі МВ Ленінградського військового округу (з жовтня 1945), заступника командувача БТ і МВ закавказького військового округу (з червня 1946 р.). У березні 1947 року звільнений в запас. Проживав у Тбілісі. Помер 5 вересня 1965 року.

 

Генерал-майор танкових військ К.О.Семенченко

В ході боїв на Волині декілька разів приймав тимчасово командування 19-ю танковою дивізією майор Михайло Антонович Любецький (більшість донесень і майже всі подання до нагородження командирів і бійців підписані ним як ВО командира 19-ї тд). В перших боях Великої Вітчизняної був доброю підтримкою свояк давньому однополчанину – начальнику штабу 19-ї тд А.Г.Свиридову  до призначення в 19-ту танкову обидва командира служили в 23-й легко-танковій бригаді: майор Свиридов помічником начальника штабу, а капітан Любецький – начальником оперативного відділення). У вересні 1941 року майор Любецький був призначений на посаду начальника штабу 8-ї танкової бригади (командир – полковник Павло Олексійович Ротмістров). Освічений, небагатослівний, проте дуже діяльний і думаючий начштабу дуже імпонував комбригу – майбутньому танковому командарму.  У той час бригада прикривала напрямок на Торжок і вела важкі бої з німцями. 17.10.1941 німецькі танки і піхота прорвали фронт оборони бригади і вийшли до розміщення штабу в Малиці. Начальник штабу бригади  майор Любецький при відбитті ворожої атаки загинув смертю хоробрих.

За бої в районі Торчина 22 липня 1941 року орденом Червоного Прапора був нагороджений заступник командира 19-ї тд з політ частини старший батальйонний комісар Андрій Васильович Шклярук. Після розформування 19-ї танкової дивізії полковий комісар Шклярук з 30.11.1941 по 22.04.1941 був військовим комісаром 41-ї танкової бригади, а 22.04.1942 отримав призначення на посаду військового комісара 8-го танкового корпусу. На цій посаді бригадний комісар (звання присвоєне 03.07.1942) А.В Шклярук провоював до 15.09.1942. У грудні 1942 року був призначений на посаду заступника начальника АБТУ Воронезького фронту з політ частини. Як і в боях 1941, Андрій Васильович завжди намагався знаходитись у передових підрозділах. Так, у наступальних операціях 1943 року постійно знаходився в частинах 3-го танкового корпусу. В більшості боїв знаходився разом з екіпажами передових частин. За особисту мужність наказом по військам Воронезького фронту від  20.02.1943 № 030-н був нагороджений  другим орденом Червоного Прапора. Після перейменування Воронезького фронту в 1-й Український  і до кінця війни служив на посаді заступника командувача МіАБТВ 1 –го Українського фронту з політчастини. 27.06.1945 полковнику А.В.Шкляруку було присвоєно військове звання генерал-майор танкових військ.

У подальших боях також відзначився старший ад’ютант 152-го окремого танкового батальйону Сергій Денисович Чесноков. Після боїв на Волині воював на західному та Брянському фронтах. Майор С.Д.Чесноков, тоді командир 436-го окремого танкового батальйону 27-ї танкової бригади особливо відзначився в боях липня 1942 року. Батальйон Чеснокова протягом кількох днів брав участь в чотирьох наступальних боях і чотири рази відбивав ворожі контратаки. Комбат був поранений, отримав контузію, проте командував батальйоном далі. 436-й отб в липні 19442 року знищив до 400 солдат і офіцерів ворога, 35 танків, 2 ДзОТи, 10 ручних і 5 станкових кулеметів, 113 гармат різних калібрів, 3 бронеавтомобілі, 12 вантажівок. Відважний комбат був представлений до звання Героя Радянського Союзу, однак 04.08.1942 був нагороджений лише  другим орденом Червоного Прапора.

Згодом фронтові дороги привели підполковника С.Д.Чеснокова на територію Прибалтики. 952-й самохідний артилерійський полк, яким командував Сергій Денисович відзначився при штурмі столиці Естонії міста Таллін. Самохідники, які підтримували вогнем частини 8-го Естонського корпусу діяли рішуче і напористо, за що полк був удостоєний почесного найменування „Таллінський”. У січні 1945 року 952-й сап знову відзначився в ході Сандомирсько-Сілезької наступальної операції. Артилеристи - самохідники полковника Чеснокова 27 січня 1945 року разом з іншими частинами 43-го СК 59-ї армії опанували містами Бедзін і Домброва Гурне. Війну полковник С.Д.Чесноков закінчив у Берліні.

На посаді заступника командувача 12-м гвардійським танковим корпусом і у званні генерал-майора танкових військ (з 02.11.1944) закінчив війну колишній начальник штабу 37-го танкового полку майор Петрушин Микола Васильович.

 

Петрушин Микола Васильович, в червні 1941 року капітан, начальник штабу 37-го тп 19-ї тд

Війна лишила відважного офіцера родини. У своїй книзі „Разные дни войны” Костянтин Симонов писав: ...Николай Васильевич Петрушин, командир бригады, 39 лет. Со Смоленщины. Начал войну 24 июня 1941 года за Владимиром-Волынским. 25 июня на станции Сарны у жены оторвало руку и ногу. Сын, пяти лет, потерян. Мать — в оккупации у немцев, в Ярцеве. Брат — директор семилетки, лейтенант, был ранен, полтора года нет сведений. Жена брата повешена...”. Танкіст мстив ворогам за горе своєї країни і своєї родини протягом 4-ї воєнних років. Спочатку командував 129-м танковим полком, потім, 9 серпня 1942 року прийняв під командування 129ту  (окрему) танкову бригаду. Бригада під його командуванням (з 09.08.1942 по 08.06.1944) воювала у складі Південно-Західного фронту, 21-ї, 40-ї, 13-ї армій. Відзначилась при визволенні Чернігова (21.09.1943) і Радомишля Житомирської області (11.11.1943). М.В.Петрушин у роки війни був нагороджений орденами Червоного Прапора, Суворова 2 ступеня, Вітчизняної війни 1 ступеня, Червоної Зірки, багатьма медалями. По закінченні війні продовжив військову службу. З липня 1955 по серпень 1960 року був начальником Омського військово-технічного училища. Помер Микола Васильович Петрушин 27.04.1973 року.

Не всі дожили до Перемоги. Але пам’ять про тих, хто зустрів ворога на Волинській землі завжди залишиться в наших серцях.

Категорія: Волинська епопея 19-ї танкової дивізії | Додав: voenkom (10.06.2011) | Автор: Сергій Яровенко
Переглядів: 1921 | Коментарі: 2 | Теги: 1941, Олика, Рожище, 14 тд, ЛШАГ, 19 тд, Семенченко, Цумань, Марачкевич | Рейтинг: 5.0/21
Всього коментарів: 2
2  
Та трохи прийшлось. Щоправда на жаль не до всіх документів є доступ і ще багато запитань залишилось.

1  
Ну что ж..видно, что порядком порылся по документам....молодец )))

Ім`я *:
Email *:
Код *: