Цими ж днями справді драматичні події розгонулись на
півночі Волні, де маршем ішли частини КОП Олика-Рюккемана.
25 вересня
угрупування генерала бригади Орлика-Рюккеманна прибуло в район зосередження
неподалік Каменя – Каширського. На цей час дивізії 15 стрілецького корпусу вже
переправились через Західний Буг ( 25 – 26 09.39) і просувались у напрямку
Хелма, а дивізії 23-го стрілецького крпусу 4-ї Армії Білоруського фронту
частиною своїх сил переправилися через Буг в районі Бреста. 52-га стрілецька
дивізія полковника Русіянова отримала наказ зосередитися в районі Влодави і
незабором була перепідпорядкована командуванню 15-го стрілецького корпусу
Північної групи Українського фронту. Група генерала Клеєберга також на той час
знаходилась в районі Влодави і готувалась до переправи через Буг.
Під Каменем-Каширським
група Орлика - Рюккеманна зазнала деяких змін. Замість трьох тактичних груп
було створено дві.
Польська піхота на марші
Батальйон
"Малинськ" був включений до складу полку "Сарни", а
ескадрон "Бистричі" і дивізіон артилерії майора Черника перейшли під
безпосереднє командування штабу групи. Начальником штабного батальйону КОП було
призначено підполковника Чорного. На той час батальйон склався з двох
поліцейських рот і зведеної роти курсантів і механків льотної школи.
З огляду
на ситуацію знову було внесено корективи до маршруту руху. Основним напрямком
було визначено шацький. Самого Шацька підрозділи КОП мали досягнути 28 вересня,
при цьому колони мали вийти в район на відстані 3-5 км одна від одної.
Саперний
батальйон групи отримав завдання знищувати за собою мости, віадуки, подекуди й
настил доріг, тобто робити все, щоб убузпечити себе від погоні, яку навздогін
могло вислати командування Червоної Армії.
З
переходом групи на Ратнівщину почастішали напади на польські підрозділи зі
сторони місцевого населення, зорганізованого у бойові групи. Кому належали ці
підрозділи, чи „народній міліції”, чи боївкам ОУН, на сьогодні на жаль не
відомо. Тут же відбулися і нові сутички з червоноармійськими підрозділами.
26 вересня в районі села Бірки неподалік від
озера Сірче відбулась короткочасна сутичка між радянським розвідувальним
підрозділом і артилерійською батареєю КОП. Перетнувши польову дорогу артилерсти
замітили колону машин, яка прямувала по шляху. Командир батареї наказав
розгорнути гармати й приготуватись до відкриття вогню. Коли радянські
бронемашини і вантажівки наблизились на відстань біля одного кілометра з лісу
вдарили польські гарамати. Першим же залпом було знищено шість бронеатомобілів , інші машини отримали пошкодження.
Частину червоноармійців було знищено осколками снарядів і рушнично – кулеметним
вогнем, з десяток потрапии до полону.
Усіх полонених під вартою відвели в Бірки й залишили в селі, хоча дехто
з червоноармійців просився іти далі разом з поляками. Вони стверджували, що
їхнє командування їм не простить полону.
Польська артилерія веде вогонь
У ніч з 26
на 27 вересня польське угрупування вийшло до Ратного. Заболочена місцевість
навколо містечка змусила командування поляків прийняти рішення прориватись
через саме селище. Знищуючи опір противника (достеменно також не встановлено
хто саме протстояв полякам в Ратному червоні чи бійці ОУН), батальйони
„Березне” і „Сарни” за підтримки артилеристів майора Черника прочистили дорогу
для основних сил колон.
Про
подробиці переходу поляків через Ратно читаю у спогадах підпоручника резерву
Вацлава Міановського (Mianowski Wazlaw), тоді
командир взводу 4 роти батальйону "Березне" : „... Підішли на видиму
відстань до Ратного. Спостерігаємо здалека - ніч, тихе, сонне містечко.
Підходимо ближче. Несподівано справа з узлісь довколишніх лісів в нашому
напрямі лунає вогонь з гвинтівок, як ми зрозуміли із зайнятої противником
дороги Брест-Ковель. Ривок вперед. Ховаємося за невисоким насипом залізниці
Заболтоття-Ратне. Обстрілюють нас незосередженим вогнем. Ми у свою чергу,
нашими перевіреними методами, відкриваємо залповий вогонь по команді.Це
ненадовго охолодило запал противника. Підтягнули кулемети і знову вогонь по
команді. Прибули два міномети і артилерійські
коректувальники вогню, пристріляли цілі. Вийшло, ворог почав відхід,
залишаючи убитих і поранених. У цей момент
убивчий вогонь впритул вдарив праворуч по колоні, яка слідувала за нами.
Наші мінометникиі змінили напрям вогню. Коли ж ми побачили, що противник
відступає - почали вихоплювати цілі і
бити по ним кожен сам по собі.. Невідомі вояки стали кидати зброю і піднімати
руки вгору. Але було ззапізно, половину з них
ми вже перебили, інші були під нашим обстрілом як спереду так і позаду.
Ворог зазнав значних втрат, у нас декілька убитих. Після огляду тіл вбитих
сежант Напьорковський зробив висновок, що це українські націоналісти. Були вони
всі озброєні чеськими карабінами, у них не було жодних документів, тільки в
одного з вбитих карта, яка могла свідчити про належність до ОУН...”
У ніч з 27 на 28 вересня угрупування КОП досягло району
на схід від Шацька. На той час кількість бійців за рахунок вбитих, залишених
поранених, просто дезертирів занчно зменщилась і становила вже 3,5 тис чоловік
проти 8,5, які вирушили в марш 22 вересня.
Північна
колона, основну частину якої складала бригада КОП "Полісся"
полковника Ружицького-Колодейчука, досягла вранці 28 вересня околиці лісу під
селом Мельники на північний схід від Шацька. Південна колона під командуванням Никодима Суліка вийшла до околиці лісу на
схід і південний схід від Шацька. У районі Вилиці (8 км. на схід від Шацка)
підрозділами з полку КОП „Сарни” було зустрінуто невелику колону зі складу ОГ
„Полісся” генерала Клеєберга. Це дало надію на швидке з’єднання двох больських
угрупувань. Насаправді ж основні сили Клеєберга зназодились в 30 кілометрах .
здавалось відстань незначна, але просування у напрямку Влодави затрудняла
заболочена місцевість з чотирма великими озерами - Світязь, Пулемецьке,Острівське
і Лука. На напрямку не було практично жодної дороги, прохідної для обозів і
коней з артилерією. Єдиним шляхом була дорога через містечко Шацьк, потім,
огинаючи озеро Світязь вийти до Бугу під Кошарами і Грабовим. У свою чергу
дорога через Шацьк проходила через досить широку дамбу між озерами Люцимер і Чорне.
До того ж нас підходу поляків сам у Шацку вже знаходились радянські військові
підрозділи, про сили яких полякам було не відомо. Щоправда був ще один шлях –
на Вілицю – Згорани, форсування Прип’яті і далі на Гупали – Забужжя, але цей шлях був удвічі
ловшим і не давав жодних гарантій про відсутність на ньому сильних радянських
частин. Тож Рюккеманн зупинився на першому варіанті.
Перед проривом було також вирішено зайняти кругову
оборону і дати солдатам відпочити.
Щодо сил радянських військ, які знаходились у цьому
районі вони були наступними.
У районі
Шацька і на північний схід від нього знаходились частини і підрозділи 52-ї
стрілецької дивізії, якою командував полковник Русіянов. Частини дивізії здійснювали
марш в район Влодави і далі на Хелм із завданням забезпечення флангу 15-го
стрілецького корпусу. Станом на 27 вересня частини дивізії знаходились: 205-й сп з 2 дивізіоном 158 ап в Мокранах,
208 –й гап в Замшанах, 112-й сп з 1-м дивізіоном 158-го ап в Малориті,
58-й сп з 3-м дивізіоном 158-го ап у Великориті, 28-й саперний батальйон
рухався у напрямку на Влодаву, де повинен був підготувати переправу для частин
дивізії, розвідувальний батальйон у с. Оршаі, штаб дивізії і підрозділи
забепечення були в Малориті.
Загальна
чисельність особового складу дивізії складала майже 13 тис. командирів і
червоноармійців (за штатом -.17500 чоловік) Дивізія мала в своєму розпорядженні
30 бронеавтомобілів типу БА-10 і 35 танків типу Т-26 і Т-38 (останніх 15 одиниць),
дванадцять 120-мм мінометів, 36
мінометів калібру 82-мм, 48 протитанкових, 36 гармат калібру 76,2-мм і таку ж
кількістю гаубиць калібру 122 мм. Крім того на озброєнні було 419 ручних і 200
станкових кулеметів.
Декілька слів про командира 52-ї стрілецької тоді
полковника, а згодом генерал-лейтенанта
Івана Микитовича Русіянова.
Русіянов
І.М., у вересні 1939 р. полковник, командир 52-ї сд. Фото 1941 р.
За даними
автобіографії Іван Русіянов народився 28 серпня (11 вересня) 1900 року в селі
Щупли Кощинської волості Смоленського повіту(нині Смоленський район Смоленської
області РФ). Навчався у Хланівському
земському і Кощинському 2-х класному
училищах. Трудову діяльність розпочав у 1916 році в Смоленську. Спочатку працював поденним
робітником на залізниці, згодм в трамвайному депо. У 1917 меткий хлопчина став
швейцаром-кур'єром Смоленського земства. З встановленням більшовицької влади у
1918 роціі працював діловодом відділу
соціального забезпечення і народної освіти та Смоленського губернського Комітету
шкіряної промисловості. У листопаді 1919 року був призваний до РСЧА.
Військову службу почав на посаді
червоноармійця-експедитора комендантської команди штабу і загороджувального загону
16-ї армії. Брав участь у Громадянській війні. Воював з польськими військами в
районах Новозибков, Гомель, Жлобин, Орша, Мінськ. Могильов, Несвіж, Слонім,
Барановичі, Брест-Литовськ. На початку 1921 року був переведений і призначений
діловодом-помічником ад'ютанта загону ВЧК Західного кордону, а згодом в окремий
полк ЧОП. Брав участь у ліквідації бандитизму в Демидівському районі
Смоленської області. У листопаді 1921 року добровільно вступив курсантом 3-ї
піхотної школи комскладу. У 1924 році після закінчення школи був призначений
командиром взводу 9-ї стрілецької роти 81-го стрілецького полку 27-ї Омської
стрілецької дивізії. У 1925 році був призначений командиром і політруком 4-ї і
3-ї рот 81-го стрілецького полку. З листопада 1925 по березень 1927 року -
помічник командира батальйону 22-го сп 8-ї сд. З березня 1927 по березень 1928
року - командир 2-го батальйону 22 сп. З березня 1928 року по вересень 1932 -
помічник командира 24-го сп 8-ї сд по стройовій частині і за сумісництвом
протягом двох місяців - начальник УВСТ по Бобруйськом гарнізону та три місяці
командир навчального танкового батальйону бригади Чернявського в м. Бобруйськ.
У цей час (1930 р.) закінчив Стрілецько-тактичні курси „Постріл” З вересня 1932
по серпень 1937-го - командир 10-го сп 4-ї сд. З серпня 1937 року по лютий 1938
року - помічник командира 29-ї стрілецької дивізії. З лютого 1938 року по серпень
1940 року - командир 52-їсд.
У серпні 1940 року прийняв під командування 100-ту
стрілецьку дивізію, яка вписала ім’я генерала Русіянова в скрижалі радянської
військової історії як першого командира першої радянської гвардійської
стрілецької дивізії. Цим уславленим з’єднанням І.М.Русіянов командував до
листопада 1942 року Під час командування дивізією з вересня 1940 року по
травень 1941-го навчався на КУВНАС при академії ГШ ім. К. Є. Ворошилова. З
листопада 1942 року по червень 1946 року командував 1-м гвардійським
механізованим Віденським орденів Леніна і Кутузова корпусом.
У роки Великої Вітчизняної з перших днів на фронті.
Війська під командуванням генерала Русіянова брали участь у Мінській обороній
операції червня-липня 1941, Єльнинській оборонно-наступальній операці (вересень
1941) Західного фронту, Єлецько-Лівенська операції 1942 року на Брянському
фронті ,Сталінградській наступальній операції 1942 року в складі Південно-Західного
фронту, Ізюмській операції 1943 року у складі 3-го Українського фронту,. Кіровоградській
наступальній операції 1944 року у складі1-го Українського фронту, Запорізькій
операції 1944 року в складі 2-го Українського фронту. Будапештській,
Балатонській та Віденській операціях 1945 року у складі 3-го Українського
фронту. Під час бойових дій був двічі поранений та двічі контужений.
З лютого по травень 1946 року на чолі 1-го гв МК
знаходився на території Ірану.У червні 1946 року був призначений заступником
командуючого 4-ї гвардійської механізованої армії (згодом переформована в 4-ту
гвардійську окрему танкову дивізію).
Після закінчення війни гвардії генерал-лейтенант І.М.
Руссіянов в 1949 році закінчив Військову академію Генерального штабу. Був
заступником командувача армією, працював у центральному апараті Міністерства
оборони СРСР. З 1953 року - у відставці.
За особисту мужність і героїзм, проявлені в боротьбі з німецькими
загарбниками в роки Великої Вітчизняної війни, гвардії генерал-лейтенанту у
відставці Русіянову Івану Микитовичу Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21
лютого 1978 було присвоєне звання Героя Радянського Союзу, з врученням ордена
Леніна і медалі "Золота Зірка" (№ 11287). Нагороджений 3 орденами
Леніна (один за вислугу років), 4 орденами Червоного Прапора (один за вислугу
років), орденом Кутузова 1-го ступеня, Суворова 2-го ступеня, медалями. Помер
21 березня 1984 року. Похований на Кунцевському кладовищі міста Москви (ділянка
9-2). |