Четвер
28.03.2024
23:16
Форма входу
Категорії розділу
Невідомий "золотий" вересень. Волинь 1939. [19]
Розповідь про події вересня-жовтня 1939 року на Волині.
Прикордонники в боях за Волинь. Червень 1941 [16]
Історія та бойовий шлях 90-го та 98-го прикордонних загонів. Бойові дії прикордонників у перші дні Великої Вітчизняної війни.
41-ша в боях 41-го [6]
Історія і бойовий шлях 41-ї танкової дивізії
Волинська епопея 19-ї танкової дивізії [2]
Історія і бойовий шлях 19-ї танкової дивізії 22-го механізованого корпусу
Перші дні війни [3]
Про початок Великої Вітчизняної війни та бойові дії на території області в період з 22 червня по 2 липня 1941 року
Пошук
Наше опитування
Чи готувався СРСР до нападу на Німеччину у 1941 р.

Всього відповідей: 394
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Бої місцевого значення

Каталог статей

Головна » Статті » Волинь на початку 2-ї світової війни » Невідомий "золотий" вересень. Волинь 1939.

5. На Володимир-Волинському напрямку

Уповільнення темпу просування лівого флангу 15-го СК дозволило польським частинам, які діяли на цьому напрямку, відірватись від передових підрозділів радянських дивізій і почати відхід в напрямку на Ковель.

Проте відійти без проблем вдалось не всім. У районі Костополя, вранці 19 вересня (біля 04.00)  частини 87-ї стрілецької дивізії прорвали оборону польських військ. До двох піхотних полків з артилерією протистояли 16-му стрілецькому полку 87-ї сд, посиленому батальйоном 96-го сп і дивізійним розвідувальним батальйоном. В ході наступу ударного угрупування було розгромлене Костопільське угрупування поляків. Радянськими підрозділами було взято до полону біля 1500 солдатів і офіцерів, 25 гармат, 17 ешелонів з озброєнням, майном, технікою.

Саме цікаво, що радянські війська до такого розвитку подій підготовленими не були. Не знаю чому, але організація конвоювання і охорони військовополонених, організація охорони маршрутів руху, тилів наступаючих військ, налагодження осередків влади перед наступом передбачені не були. Показовим у цьому є донесення з 19-го Олевського прикордонного загону: „С рассветом 19 сентября в штаб комендатуры Гродница прибыл делегат дивизии комбрига Матыкина, который доложил, что в бою за Костополь Матыкиным взято в плен 17 польских эшелонов с войсками, орудиями и другой техникой. Конвоировать и охранять такое количество дивизия не может. Создается такое положение, когда партии пленных в 800 человек конвоируются 10 красноармейцами на местности, на которой оперируют банды. Воинские части к Матыкину не прибывают, и создается определенная угроза успешным действиям. Делегат сообщил, что комбриг Матыкин просит срочно выслать войска для конвоирования или охраны на месте задержанных и что связи со штабом высшего соединения Матыкин не имеет...”

 

Колона польських військовополонених

Та й самі прикордонники не знали куди дівати і що робити з полоненними. Тільки на території Олевського прикордонного загону на ранок 19 вересня  їх нараховувалось 207, з них 150 поляків (5 офіцерів, 12 підофіцерів, 127 рядових, 6 поліцаїв), а також 57 колишніх польських військовополонених, а тепер радянських союзників – німців ( в т.ч. 5 офіцерів). Щоправда за особливим розпорядженням НКВС за №751 від 20 вересня німецькі вояки були передані в розпорядження німецького консульства з подальшим наказом вчиняти так і до інших виявлених у польському полоні німецьких військовослужбовців. Наказ особисто підписав Лаврентій Берія.

Єдиною польською частиною, яка на той час і в тому районі ще могла протистояти частинам ЧА був 135 піхотний полк резерву (135 Rezerwowy Pułk Piechoty) під командуванням підполковника Тадеуша Табачинського (ppłk dypl. Tadeusz Tabaczyński ), посиленого дивізіоном 32-го полку легкої артилерії (32 Pułk Artylerii Lekkiej) під командуванням майора Яна Валаска. (Jana Walaska). Ці польські частин вивантажились з залізничних ешелонів між   Малинськом і Костополем і на вечір 19 вересня знаходились в районі Тростянця (біля 20 км від залізниці Сарни-Костопіль). Полку вдалось вдало обминути Костопіль і продовжити марш в напрямку на Ковель.

Після ранкового бою командування 87-ї дивізії організувало три оперативні групи, які повинні були швидким маршем рухатись на захід. Проте і такі заходи дпомогли не вельми. Передві підрозділи 87-ї сд за день 19 вересня просунились лише на 30-35 кілометів і до вечора вийшли на рубіж  Клевань -  Голишів - Пересопниця. Тим часом 135 ппр змінив напрямок руху в напрямку на Колки і опинився поза смуги наступу дивізій 15-го СК.

45-й сд також не вдалось просунутись сильно далеко. На кінець 19 вересня основні сили дійшли до рубежу Новосілки – Яновичі, а окремі передові підрозділи до  околиць Луцька.

Дивізії 8-го стрілецького корпусу, які вранці 19 вересня вирушили маршем в район Дубно в загальному напрямку на Радомишль (нині Луцький район) у зв’язку із знищенням польськими підрозділами переправ через річку Стир  на 16.00 зупинились на східному березі річки. На ранок 20 вересня частини 8-го СК вийшли на рубіж Боратин - Лаврів – Жабче на південь від Луцька. Підрозділи 36-ї лтбр 19 вересня були зосереджені в районі Луцька і займались виявленням і роззброєнням  груп польських вояків, які з’являлись в околицях міста. Бригада чекала на підхід своїх тилів, а також стрілецьких частин 5-ї армії.

Близько 16.00 комбриг Богомолов отримав наказ від командуючого 5-ю армією комдива Совєтнікова  на здійснення маршу в напрямку Володимира-Волинського і опанування до кінця дня цією древньою столицею Волинської землі. Бригаді належало за декілька годин здійснити 75 кілометровий марш ( максимальна швидкість танка Т-26 зразку 1933 р. була 28-30 км/год).

Сам Володимир мали атакувати три танкові батальйони зі  зі сходу і півдня. Розвідувальний батальйон повинен був прикрити наступ основних сил бригада з півночі (сторони Ковеля) і частково зі сторони Устилугу. 36-та танкова бригада була крім того посилена одним стрілецьким батальйоном на автомобілях і  протитанковою артилерійською батареєю трьох взводного складу. Після нетривалих приготувань 203 танки і 23 бронеавтомобіля бригади почали марш в напрямку на Торчин – Володимир. Після нетривалої зупинки в містечку Торчин о 17.30 колона бригади попрямувала до Володимира.

 

Зустріч радянських танкістів

На той час у місті знаходився польський гарнізон (в деяких джерелах має назву „Група „Володимир” - Grupa „Włodzimierz”) під загальним командуванням  генерала бригади  Мечислава Сморавінського. Командиром власне групи „Володимир” до 19.09.1939 був генерал бригади Казимір Савицький-Сава.

До складу гарнізону, підрозділи якого були розміщені як в самому Володимирі так і в Устилузі входили запасний центр 27-ї дивізії піхоти (Ośrodek Zapasowy 27 DP), запасний центр легкої артилерії №2 (Ośrodek Zapasowy Artylerii Lekkiej Nr 2) і центр підготовки артилерії (Centrum Wyszkolenia Artylerii) – колишня 36-та школа підхорунжих артилерії.

 

Курсанти 36-ї школи піхорунжих, 1936 р.

За різними даними чисельність польських військ в районі Володимира складала до 10 тисяч чоловік. Так в запасному центрі 27-ї дп було 5-6 тис.чол, а центрі легкої артилерії 1,5 – 2 тис.чол. З цих військ і польських груп, які прийшли до Володимира з різних напрямків було сформовано 12 батальйонів, які й занйяли оборону в районі Володимира і Устилуга. Крім того в районі Устилуга міст через Західний Буг охороняла команда 50-го піхотного полку. Разом з тим необхідно відмітити, що в запасному центрі 27-ї дивізії піхоти лише 25% мали зброю і отримали армійське обмундирування, до 75% особового складу складали етнічні українці, які не вельми жалували ні польську владу ні польське військо. Ситуацію з озброєнням не врятували і транспорти з гвинтівками і кулеметами, які 12 вересня прибули на станцію Володимир-Волинський.

Командир групи ”Володимир” генерал бригади Савицький-Сава був призначений командувати цим новоутвореним тактичним угрупуванням 10 вересня 1939 року заступником військового міністра генералом бригади Янушем Глухівським (Janusz Głuchowski). 11 вересня Казимир Савицький прибув до Володимира-Волинського із завданням  організації охорону тилу діючої армії від Дубного до північного кордону 4-го округу, формування нових підрозділів за рахунок евакуйованих офіцерів резерву та прибулих у цей з ріжних причин солдат. Ще одинм завданням було організація оборони вздовж Бугу від Ягодина до Устилуга. На місці йому були підпорядковані резервні центри, артилерійський навчальний центр та Волинська напівбригада національної оборони (Wołyńską Półbrygadą Obrony Narodowej ).

12 вересня генерал Савицький зустрічав на залізничному вокзалі у Володимирі літерний ешелон у якому прибула Ставка головнокомандувача польськими відйськами прибула (Kwatera Gіуwna Naczelnego Dowуdztwaна) чолі з маршалом Едвардом Ридз-Смігли, яка знаходилась у місті до 13 вересня. Упродовж цих днів в небі над Володимиром кружляли німецькі літаки, які декілька раз атакували польські військові об’єкти і залізничну станцію.

 З огляду на загрозу підходу німецьких частин Володимир і Устилуг готувались до оборони. Навколо Володимира цивільним населенням рились окопи і траншеї повного профілю, виставлялись дротяні та інші загородження. Кам’яні будинки, в першу чергу в районі казарм, на околицях та вздовж дороги Устилуг – Луцьк, Ковель – Львів обладнувались як вогневі позиції зі встановленням станкових кулеметів, навколо них обладнувались різноманітні перешкоди. Ставні та віконні проєми закладались мішками з піском, мід булинками проривались траншеї На виїздах з міста були викопані протитанкові рови та зведені барикади. За лінією укріплень були обладнані позиції для гармат та окопи для піхоти. Обладнання оборонних споруд в принципі було завершено на вечір 14 вересня.

В місті не було ейфорії, готувались до боїв з німцями. Протягом ночі з 13 на 14 вересня до командування гарнізону надходили дані про підхід до Бугу з різних напрямків німцьких підрозділів. Поширювалися плітки про підготовку повстання українців проти польської влади, а також оточення міста німцями. До телефонних ліній підключалися невідомі, погрожуючи польським офіцерам, чиновникам та їх сім’ям. Частина мешканців міста покинула його.

14 вересня до штабу генерала Савицького надійшла інформація про переправу німецьких підрозділів через Буг і підхід зі сторони Грубешова до мосту в Устилузі передових підрозділів 4-ї легкопіхотної дивізії (4. leichte Division) XVII армійського корпусу 14-ї армії Вермахту під командуванням генерала танкових військ доктора  Альфреда фон Хубікі (General der Panzertruppen Dr. Alfred Ritter vonHubicki). Підрозділи дивізії  14 - 17 вересня здійснили розвідку в напрямку Устилуга і Володимира і після декількох незначних сутичок відійшли на Західний берег Бугу. Польська і німецька артилерія обмінялись декількома залпами.

 

Альфред фон Кубікі, у вересні 1939 року командир 4-ї легко-піхотної дивізії Вермахту

17 вересня командир 4-ї лпд отримав наказ від командувача XVII армійським корпусом  генерала піхоти Вернера Кенітца (General der Infanterie Werner Kienitz) про зміну напрямку наступу – на Рава-Руську.

 

Вернер Кенітц, у вересні 1939 року командувач XVII армійського корпусу

Близько 05.00 генерал Савицький отримав інформацію, шо німці відійшли на західний берег Бугу і збираються здійснювати марш у південному напрямку. Здавалось, німецька загроза поки минувала Володимир, але незабаром на генерала і його підлеглих чекала нова несподіванка....

Біля 08.00 17 вересня  командир групи „Володимир” генерал Казимир Савицький- Сава отримав анонімну телефонну інформацію про перехід радянсько-польського кордону частинами Червоної Армії і розпорядження уникати бойових сутичок з радянськими частинами. Згодом інформація про початок радянської агресії надійшла від коменданта Ковеля підполковника Леона Коца. Ця інформація швидко пощирилась серед гарнізону і місцевих жителів. Рядові солдати і підофіцери двох охоронних батальйонів гарнізону, переважну більшість яких складали українці, прислали до начальника гарнізону делегацію. Представники солдат - українців заявили, що не будуть битись проти військ Червоної Армії. Генерал Савицький про такі настрої в гарнізоні намагався доповісти в головну картиру головнокомандувача Військом Польським, але безрезультатно. Тоді Савицький- Сава вирішив виїхати до Луцька, щоб порадитись з генералами Скуратовичем і Сморавінським. Так як командир групи „Володимир” після вранішніх подій з охоронними батальйонами вважав за неможливе оборонятись в районі Володимира він віддав розпорядження своєму начальнику штабу приготуватись до евакуації.

З прибуттям до Луцька на своє запитання як діяти генерал бригади Сморавінський показав йому текст своєї телеграми до ставки, на яку відповідь так і не отримав: „Сьогодні о б годині кордон перейшли три радянські колони - одна бронетанкова під Корцем, інша бронетанкова під Острогом, третя кавалерії з артилерією під Дедеркалами. Більшовики їдуть з відкритими люками танків, посміхаються і махають шоломами. Близько 10-ї години перша колона досягла Гощі. Запитую, як ми повинні вчинити?”

Було вирішено, що генерал Савицький передасть командування групою Володимир бригадному генералу Сморавінському, а сам направиться до Станіслава, звідки разом з іншми польськими високо посадовцями до кордону з Угорщиною (перетнув у ніч з 19 на 20 вересня).  Надвечір 17 вересня до Володимира-Волинського прибув генерал Сморавінський, який і очолив оборону міста.

Після відходу німців у ніч з 17 на 18 вересня польська залога, яка охороняла міст в Устилузі була обстріляна зі стрілецької зброї невідомими особами

З прибуттям до Володимира генерал Сморавінський відмінив розпорядження генерала бригади Савицького про евакуацію і прийняв рішення позбавитись від мало надійних, чим морально зміцнити оборону.

18 вересня польські солдати із числа жителів, які жили по східній стороні Бугу отримали дозвіл генерала Сморавінського здати зброю і розійтись по домівкам, що більшість негайно і зробила. В місті залишились лише вояки, які бажали далі відстоювати честь своєї „ойчизни” зі зброєю в руках. Таким чином, напередодні підходу радянських військ гарнізон Володимира став значно меншим за чисельністю, але майже увесь озброєний і морально готовий до боїв.

Близько 23.00 19 вересня до околиць Володимира підйшли танки 36-ї легко-танкової бригади, які на протязі 30 хвилин оточили казарми колишньої школи підхорунжих резерву артилерії і 27-го артилерійського полку резерву. Після нетривалого бою радянська сторона запропонувала полякам здатися. Генерал Сморавінський вирішив поторгуватися. Він направив до командира 36-ї лтбр комбрига Богомолова двох парламентарів. Поляки погоджувались здати місто без бою лише у випадку, коли наявним у місті польським підрозділам дадуть дозвіл на безперешкодний вихід з міста. Артилерія і вся важка зброя будуть залишені. Після консультацій з командуванням 8-го стрілецького корпусу  Михайло Михайлови Богомолов погодився на такі умови – поляки мали вийти з Володимира двома колонами і до кінця 20 вересня переправитись через Буг в районі Устилуга.

Уранці дві колони поляків вийшли з Володимира, одна у напрямку на Устилуг, друга в напрямку на Вербу. Не встигли поляки відійти і 5 кілометрів, як першу колону на чолі з Сморавінським було зупинено. Представник радянського командування оголосив, що у зв'язку із "міжнародними змінами всі солдати повинні скласти свою зброю і надалі вважатимуться військовополоненими". Така ж доля чекалі і колону, яка прмувала у напрямку на Вербу. Відразу за селом колона була оточена, роззброєна і направлена до Володимира. Згодом обидві колони об’єднані в одну і відправлені до Луцька під охороною червоноармійців та загону „народної міліції”, сформованого у місті з місцевих жителів, перважно українців та євреїв. Пощастило тільки офіцерам і содатам, які йшли по переду колони Сморавінського і виравались дещо вперед. Їх наздоганяти ніхто і не думав, то ж ця колона досягла Устилуга де до неї приєднались охоронці мосту і покинула межі сучасної України.

Подальша доля військовополонених була передумовлена. Рядові польські солдати, в тому числі і українці за національністю, які залишились у складі гарнізону, потрапили в табори для інтернованих. . Польські офіцери на чолі зі своїм командувачем були відправлені до табору в Козельську, більшість їх у загинули в Катинському лісі.

Навіть з етнічними українцями радянська влада поступала по різному. Так , якщо ще 29 вересня розпорядженням № 75928 Нарком оборони маршал Ворошилов наказував підпорядкованим військам: «військовополонених селян Західної України та Західної Білорусі, якщо вони представлять документи, які засвідчують, що вони дійсно були мобілізовані поляками, дозволяється звільнити», то вже  за декілька днів це розпорядження було відмінене  і українці , які потрапили до полону після 1 жовтня були звільнені лише в 1941 році.

Усього в  районі Володимира-Волинського 36-ю лтбр в полон потрапили 1500 офіцерів і 12000 рядових, ще майже  15000 солдатів і офіцерів було полонено в навколишній місцевості іншими частинами 15-го і 8-го стрілецьких корпусів.

До речі точно так були обмануті поляки і в районі Львова. Комбригом Курочкіним були підписані умови капітуляції Львова в яких зазначалось: "Офіцерам Війська Польського гарантується особиста свобода і недоторканність їх особистого майна". Але після капітуляції офіцерів оточили, погнали до Тернополя, там їх повантажили у товарні вагони і вивезли в Старобельській табір, а в 1940 року розстріляли.  

Доля ще раз зведе двох противників, вже комдива і командира 34-го стрілецького корпусу Михайла Михайловича Богомолова і колишнього генерала бригади військовополоненого Мечислава Сморавінського. За наказом вищого командування комдив Богомолов приїде до Козелецького табору, щоб забрати звідти і відвезти до румунського кордону військовополоненого князя Радзивіла, за звільнення якого з полону перед радянським урядом клопотав особисто король Англії Георг V. Про що в таборі говорили два генерали залишилось невідомим для історії. До Богомолова напевне дійдуть і слухи про непокору його колишнього проивника у пересильному таборі. Не скорений генерал разом з іще одиним своїм напарником по нещастю генералом Минкевичем 7 квітня 1940 року намагалися своїм авторитетом впливати на решту військовополонених, щоб вони вимагали виїзду в нейтральні країни. Генерали вимагали від своїх колишніх підлеглих щоб ніхто з з них на розподільних пунктах не підписував би яких-небудь декларацій, що зобов'язують поїхати на територію Німеччини або залишитися в СРСР. Про це „неподобство” В.М. Меркулову доповідалось в плітдонесенні УПВ НКВС СРСР „Про настрої польських військовополонених, що відправляються із Старобельського, Козельського і Осташковського таборів” від 22.04.1940 року за №53. Генерал Сморавінський був розстріляний в Катині весною 1940 року разом 14,5 тсячами польських офіцерів і високо посадовців ( на сьогодні встановлено імена лише 1803 чоловік). Не набагато пережив свого колишнього противника і комдив Богомолов, який помер  5 травня 1940 року.

Та повернімось до подій 1939 року.

Ще 18 вересня начальник Ковельського гарнізону полковник Лон Коц за вказівкою генерала Сморавінського здійснив заходи з демобілізації не озброєних солдат не польського походження, які жили до призову на схід від Бугу.. Із залишків гарнізону була сформована  імпровізована група „Ковель”, яка увечері того ж дня  маршевою колоною направились до Володимира – Волинського. Між селами Блаженик і Верба колона зустрілась з радянським підрозділом, який мав завдання обійти Володимир – північного заходу.

                                   

Після невеликої перестрілки поляки змінили напрямок руху і почали марш в загальноу напрямку на Замостя. В районі Коритниці група Коца переправилась через Буг. Уникнути сутичок з радянськими військами все-таки цій групі не вдалось. 24 вересня в районі Грабовця (Grabowiec-Góra) відбувся перший значний бій. 25-26 вересня нерпа вступла в бій вже з німецькими підрозділами в районі Фійславиць ( Fajsławicі). У кінці кінців група 27 вересня опинилась в радянсько-німецькому оточенні, щоправда з’єдналась з іншими польськими підрозділами. Загальне командування групами прийняв командир групи „Хелм” полковник Тадеуш Зеленевський (Tadeusz Zieleniewski). 28 вересня об’єднані польські сили потрапили під удар 27-ї німецької піхотної дивізії і відступили до Яновських лісів. 2 жовтня обидві група була оточена радянськими військами і склала зброю.

 

Оперативне зведення радянського командування за 19 вересня 1939 року

А 04.00 21 вересня розвідувальний батальйон 45-ої стрілецької дивізії вступив до Ковеля. Невеликі, розрізнені підрозділи польських військ, які виравались з оточень під Рівним, Костополем і, Луцьком і затримались в місті  без бою залишили Ковель і відступили в напрямку на Мацеїв. Роззброїти їх «не вдалося через відсутність достатніх сил”. Проте по червоноармійцям десь до 9-ї годину ранку вогонь з горищ будинків вели місцеві поліціянти.

О 10.30 цього дня до штабів управлінь Білоруського і Українського фронтів поступив наказ Наркома оборони СРСР № 16693. У ньому вимагалось вимагалось зупинити війська на лінії, досягнутій передовими частинами до 20.00 20 вересня. Перед військами ставилося завдання підтягти відставші частини і тили, налагодити стійкий зв'язок, знаходитися в стані повної боєготовності, бути пильними і прийняти заходи для охорони тилів і штабів.


Оперативне зведення радянського командування за 20 - 21 вересня 1939 року

Схема бойових дій Північної АГ 17-20 вересня 1939 року
Категорія: Невідомий "золотий" вересень. Волинь 1939. | Додав: voenkom (08.02.2011) | Автор: Сергій Яровенко E
Переглядів: 2107 | Теги: коц, 1939, Володимир-Волинський, 36 лтбр, Сморавінський, ковель, 45 сд | Рейтинг: 5.0/8
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: