4. Бої в Сарненському УРі. - Невідомий "золотий" вересень. Волинь 1939. - Волинь на початку 2-ї світової війни - Каталог статей - Персональный сайт Сергея Яровенко
Середа
07.12.2016
13:34
Форма входу
Категорії розділу
Невідомий "золотий" вересень. Волинь 1939. [19]
Розповідь про події вересня-жовтня 1939 року на Волині.
Прикордонники в боях за Волинь. Червень 1941 [16]
Історія та бойовий шлях 90-го та 98-го прикордонних загонів. Бойові дії прикордонників у перші дні Великої Вітчизняної війни.
41-ша в боях 41-го [6]
Історія і бойовий шлях 41-ї танкової дивізії
Волинська епопея 19-ї танкової дивізії [2]
Історія і бойовий шлях 19-ї танкової дивізії 22-го механізованого корпусу
Перші дні війни [3]
Про початок Великої Вітчизняної війни та бойові дії на території області в період з 22 червня по 2 липня 1941 року
Пошук
Наше опитування
Чи готувався СРСР до нападу на Німеччину у 1941 р.

Всього відповідей: 352
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Бої місцевого значення

Каталог статей

Головна » Статті » Волинь на початку 2-ї світової війни » Невідомий "золотий" вересень. Волинь 1939.

4. Бої в Сарненському УРі.

Якщо війська 15-го і 8-го стрілецьких корпусів просувались вперед не зустрічаючи сильного супротиву поляків, то правофлангова 60-та дивізія йшла вперед з боями. Лише до ранку 19 вересня 60-та сд досягла власне полоси оборони Сарненського Уру. Частинам дивізії довелося вести боротьбу з ДОТами противника вздовж правого берегу р. Случ. Лише через два дні боїв вдалось прорвати польську оборону на рубежі Тинне – Князівна. 21 вересня полки 60-ї сд вступили в Сарни. Проте ще до 25 вересня підрозділи з’єднання були зайняті очищенням території Сарненського УРу від невеликих польських груп, озброєння і боєприпасів. 

Ось як відбувались бої на цьому напрямку.

Близько 7 години ранку  командир полку КОП «Сарни» (у зв’язку з вищевикладеними обставинами не відправки ешелонів з підрозділами полку до Львова  штаб полку залишався в Сарнах) підполковник Сулік отримав донесення про перехід кордонів Речі Посполитої радянськими військовими підрозділами. Так як зв’язку з вищим командуванням не було Сулік прийняв рішення підпорядкованими підрозділами зайняти лінію оборонних споруд Сарненського укріпленого району згідно з передвоєнними планами для відсічі агресору.

Коли відновили зв’язок підполковник Сулік отримав наказ від Орлика - Рюккермана про відведення частин полку на захід і зайняття оборони на берегах Горині. Сулік зумів переконати генерала в правильності свого рішення – на Горині була лише водна перешкода, а на Случі – готова оборонна лінія. Незабаром в розпорядження КОП «Сарни» були направлені саперний батальйон і «Гродненська» група підполковника Чорного (батальйон 76-го піхотного полку, фортечний батальйон «Осовець», запасний артилерійський дивізіон, укомплектований резервістами з Вільно під командуванням майора Черника), які на той час знаходились в еешелонах на лінії Лунінець-Рівне.

Підрозділи фортечного батальйону отримали наказ вивантажитись з ешелонів у Сарнах і Немовичах та зайняти укріплення піддільниці «Чудель» і сектору «Тишиця» . Батальйони «Гродненської» групи отримали наказ зайняти оборону в укріпленнях піддільниці «Березне»,  та сектору «Поляни». Батальйони КОП «Рокитне» і «Березне» повинні були знаходитись в резерві та готовності до дій проти наступаючих радянських частин.

Більшість з прикордонних пунктів встигли покинути місця дислокації, але деякі на ранок 17 вересня залишились на місцях і вступили в бій з передовими частинами Червоної Армії.

Одним з таких підрозділів був прикордонний пост, або як їх називали поляки „стражниця”, „Будки Сновидовичські” 3 роти батальйону «Рокитне» . На той час в стражниці залишалось лише 5 кадрових прикордонників (інші були передані до складу резервних частин, які формувались на базі частин КОП на Рівненщині) та до 20 новобранців з числа резервістів з Віленщини. Керівництво підрозділом здійснював плутонговий (командир взводу)  Кучма.

Після нетривалого вогневого бою гарнізон застави відступив до Остки, а згодом до Рокитно.

Опівдні 17 числа над казармами КОП у Рокитно з’явився  літак  P-11 який скинув наказ. Одинокий польський літак майже відразу після цього був атакований трьома радянськими винищувачами ( два І-153 і один І-16). У ході повітряного бою польський й пілот (за деякими даними підпоручик Станіслав Заторський з 113 винищувальної ескадри - аеродром Петліковиці, що поблизу Бучача) підбив дві „Чайки”, але згодом і сам був підбитий „Ішаком”. Льотчик загинув і був згодом похований в Сарнах.

 

Станіслав Заторський і літак РZL-11

Слідом за польськими прикордонними підрозділами до Рокитного підійшли підрозділи 60-ї сд. Увечері 17 вересня 18-й КОП покинув Рокитно і відступив до Страшова.

Відразу після відходу поляків до Рокитно увійшли підроздіи Червоної Армії. Комендантом Рокитно був призначений старший помічник начальника відділення управління  19-го Олевського прикордонного загону старший лейтенант Алексо, який  до цього був првідником у підрозділів 60-ї сд. У якості гарнізону було залишено загін чисельністю 20 червоноармійців. Згодом на допомогу загону старшого лейтенанта Алексо прибув взвод маневреної групи з завданням очищення території від залишків польських підрозділів і відновлення лінії зв’язку Роктино-Остки-Сновидовичі.

18 вересня роти батальйону КОП „Рокитно” відступали у західному напрямі, декого з відсталих поляків захопили в полон прикордонники Олевського прикордонного загону. Відступаючі поляки відбивались від насідаючої радянської кавалерії і розвід роти 60-ї сд.  Цікаво, що невеликі польські підрозділи, які знаходились в районі Кисоричі, Дерть, Рокитне радянські командири в своїх донесеннях у вищі штаби характеризували як значний, чисельністю до 500 шабель.

Так, в донесеннях прикордонного відомства відмічалось: „По данным разведки частей РККА, в польской пограничной полосе, в районе сел Кисаричи, Дерть, Ракитино, оперирует польский кавалерийский отряд численностью 500 сабель. 18 сентября с. г. в 15.15 в районе Устье с двух польских самолетов, пролетевших на большой высоте, было сброшено восемь парашютистов, которые разошлись в разные стороны...” Втім, „загін у 500 шабель” проіснував не довго, вже 18 вересня в бою з червоноармійськими підрозділами загін втратив до половини особового складу, а інші розтворились у лісових масивах.

Крім того зазначались випадки спроб організації підпільної і партизанської війни в тилах Червоної Армії. Так о 06.00 18 вересня в с. Дерть була обстріляна колона військових вантажівок. Через деякий час, через 5 км маршу вона знову була обстріляна в районі с. Карпилівка. Після короткого бою в полон було захоплено 18  польських вояків. В ході допиту і роботи серед місцевого населення було вияснено, що цей загін вів агітацію серед місцевого населення про супротив РСЧА, закликав створювати партизанські групи, базами яких повинні були стати будинки лісників і садиби місцевих поміщиків.

Історії відомий і такий факт. 18 вересня 1939 року підпоручник Череховський з трьома польськими офіцерами, переодягнутими в цивільний одяг, з червоними пов'язками на рукавах, зайшли на територію польського військового госпіталю. Череховський оголосив себе «червоним комісаром» і зажадав негайного звільнення госпіталю обслуговуючим персоналом. Після відмови нападники відкрили вогонь по медперсоналу і хворим з револьверів. Нападники були затримані 21 вересня і 23 вересня за присудом військового трибуналу були розстріляні. 

Підрозділи  2- го батальйону КОП «Березно» 17 числа відходили з Борового, Балашівки і Мочулянки. 1,2 і 3 роти здійснили піший марш довжиною до 50 кілометрів, в місце збору в с.Поляни . До полудня 19 вересня  три роти батальйону і окремі групи солдат з інших підрозділів зосередились у цьому населеному пункті , а згодом зайняли відведені позиції в секторі «Поляни». Перед сутінками командуванням батальйону були виставлені секрети на ближніх підступах до лінії оборони. На правому фланзі  2-го батальйону діяв ескадрон кавалерії КОП «Бистричі». 4-та рота батальйону поручика Душинського, яка дислокувалась перед початком війни у  Людвиполі до своїх не дійшла - на самому початку війни рота була оточена радянськими піхотинцями прямо в казармах Підпоручик Душинський і більшість солдат були взяті в полон. Лише деяким вдалося втікти (до 45 чол.) Ця група втікачів зуміла під час відступу знищити понтонний міст через Случ, а згодом обстріляла розвід дозор 87-ї сд, який рухався на танках Т-38. Допомогу у цьому вогневому бою втікачам надали кавалеристи „Бистрці” та відступаючі підрозділи з Мочулянки.

У той же час  роти КОП „Давид-городок” встигли евакуювати більшість прикордонних постів, роти батальйону зайняли підготовлені позиції. Лише правофлангова 3 рота відійшла в напрямку на Столін. Протягом 17 і 18 вересня інші роти утримували позиції і вели бої з радянськими прикордонниками та малочисленими підрозділами ЧА з кількома танками.

На правому фланзі полку ситуація була найбільш загрозлива. Був втрачений зв’язок з 3-м батальйоном КОП „Гоща”. Прикордонні пости „Сторожів”, „Кобили” та лівофлангова 1 рота „Халишівка” вже в перші години наступу були оточені і полонені радянськими підрозділами. Невдовзі, частинами 87-ї сд були роззброєні й інші підрозділи батальйону. Така ж доля спіткала підрозділи після нетривалого бою батальйону КОП «Острог». Все це привело до ослаблення правого крила полку «Сарни» яке зависло в порожнечі. Загрозла нависла і над усім угрупування КОП „Полісся” під орудою генерала Орлика – Рюккемана. Танки і бронеавтомобілі 36-ї тбр Шепетівської групи вже знаходились далеко на заході.

Підполковник Сулік надіявся на допомогу і залучення до оборони району батальйону майора Яна Гараздовського (знаходився в районі села Антонівка поблизу Костополя), підрозділів 135-го піхотного полку резерву з 2 дивізіоном 32-го полку легкої артилерії (знаходились в залізничних ешелонах в районі станції Малинськ) та 3-го піхотного полку (в районі Костополя та Решуцьк під Рівним). Однак зв’язок з ними встановити не вдалось. Ці підрозділи самостійним маршем згодом відійшли в напрямку на Тростянець – Колки – Маневичі).

По полудню 18 вересня керівництво КОП перенесло свій штаб в Столін. Генерал Орлик-Рюккеманн наказав підпорядкованим частинам зосередитись в районі Погост- Зарічне - Морочне - Кухітська-Воля (полк КОП «Сарни»), а інші передати під командування генерала Клеєберга, який очолив оперативну групу „Полісся”.

18 вересня управління Українського фронту поставило Північній АГ завдання виходу в район Рожище - Горохів - Луцьк. Протягом дня війська 8-го стрілецького корпусу вийшли на рубіж Красниця-Погорільці, 44 сд увійшла до Дубно, 36 танкова бригада узяла Луцьк. 15  стрілецький корпус своїми головними силами знаходився на рубежі Костопіль-Тучин (87 сд і Ядвиполь-Ясиничі-Велика Омеляна (45 сд). 60-та стрілецька дивізія надвечір вийшла на рубіж Мале Седлище - ліс на південному сході від Тинного - Чабель.  Прикордонники 19-го Олевського прикордонного загону, які в перші два дня наступу радянських військ супроводжували частини РСЧА, зокрема 60-ї сд, отримали наказ про повернення до місця дислокації своїх підрозділів. Сама ж 60-та стрілецька стала готуватись до боїв з укріпленнями в району Сарненського УРу.

Активно діяла радянська авіація. Літаки діяли і як розвідники, і як зв’якові ( відновлювалась система управління між з’єднаннями та частинами, яка в перший день боїв була з незрозумілих причин втрачена) і як бомбардувальники.

Один з найпотужніших бомбових ударів був нанесений по станціям  Немовичі і Сарни де саме в цей час здійснювалось вивантаження майна ф техніки фортечних батальйонів. Мало чисельні зенітки 51-го бронепоїзда та декілька зенітних кулеметів, які були встановлені поблизу станції відігнали радянські бомбардувальники, та було пізно - одна з бомб влучила в ешелон з боєприпасами. Внаслідок вибуху зайнялось ще декілька вагонів.

Зважаючи на це підполковник Сулік переніс свій штаб із Сарн в бункер управління в Ладине і віддав наказ про встановлення зв’язку зі всіма підпорядкованими підрозділами та командуванням КОП. Зв'язок з ротами встановлений був вже до кінця дня 17 вересня, а з командуванням КОП до кінця дня 18 вересня.

Польські підрозділи облаштовувались у оборонних спорудах УРу.

Район «Тракт» сектору «Сомино» зайняв взвод підпоручика Станіслава Лукашевича (згодом прийняв від капітана Никштого командування 1-ю ротою).  У першу чергу на цій ділянці було обладнано протитанкову оборону на шляху Клесів-Рудня Карпилівська- Сарни. Були встановлені протитанкові перепони з дерев'яних балок, загородження з колючого дроту. У бункерах встановлено єдину протитанкову гармату, кулемети, створені значні запаси боєприпасів і води. Висланий Лукашевичем дозор в напрямку на Клесів назад не повернувся. До вечора 18 вересня з амуніційних бункерів з району Страшова вузькоколійкою було доставлено боєприпаси. Прибула і невелика підмога – залишки підрозділу „Стрільця” з Рокитного.

Позиції сектору „Тинне” стала займати 4-та кулеметна рота під командуванням Еміля Маркевича. Ця рота, як і увесь фортечний батальйон вранці 17 вересня вантажились у вагони для відправки у напрямку Львова. Біля 10.30 станція Немовичі, де стояв ешелон була обстріляна радянськими винищувачами, а вже біля 11.00 на станцію прбув квартирмейстер батальйону «Сарни» капітан Пашковський з наказом на розвантаження ешелону і повернення в свій район із завданням оборони сектора «Тинне». Біля 13.00 капітан Маркевич прибув з передовим загоном до казарм  в Зносичах, а близько 14 30 прибули перші транспорти, які відразу ж були обстріляні з кулеметів радянськими літаками. Вже о 16.00 рота вийшла на рубіж оборонних споруд. Офіцери і солдати роти були шоковані побаченим – бункери, інші бойові та забезпечуючі споруди були.... закриті на замки. Майстри та керівництво Управління будівельних робіт №13, які повинні були закінчити роботи (встановлення систем вентиляції, бронековпаків) повтікали. Поки командування роти шукало спосіб відкрити споруди солдати зайняли польові позиції. Коли ж споруди врешті решт були відкриті, то виявилось, що вони до бою в повному обсязі не готові -були відсутні бронеелементи амбразур для фіксації кулемета на лафеті. Не було і технічної документації, яка виявилось – була знищена. Не маючи іншого виходу капітан Маркевчч наказав демонтувати кульові яблука кулеметних амбразур що привело до ущільнення бронеелементів, а також погіршення умов оборони, так як темні отвори амбразур сталі видно з далекої відстані. Були вислані патрульні групи. Одна у напрямі Тинне-Бердуха-Чабель із завданням виявлення противника, а за його відсутності залишитись у Чабелі і вести спостереження за дорогами Лепань-Ясногірка-Слобідка Селішевська. Друга рушила у напрямку  села Кам'яне із завданням розвідати напрям Кам'яне - Слобідка Селішевська. У разі відсутності ворога залишитися в Слобідці Селішевській із завданням спостереження за напрямом Віри-Ясногірка-Чабель. До вечора групи вийшли на вихідні позиції не виявивши ні противника, ні своїх прикордонників. Надвечір до сектору „Тинне” з Немовичей прибули вантажівки з амуніцією, телефоними апартами,  гранатами. Ще одним завданням, яке ставилось перед гарнізоном „Тинне” було підрив бетонного мосту через Случ (якнайкраще підходив для переправи танків), але вибух ешелону з боєприпасами на станції Сарни внаслідок нальоту радянської авіації першкодив виконанню цього завдання – необхідна вибухівка не була доставлена. Дві спроби підірвати міст наявними запасами успіхом не увінчались, як і третя, здійснена вночі на 18 вересня – ручні гранати завдати шкоду бетонній громаді мосту не змогли. На кінець 18 вересня командування полку КОП „Сарни” отримало від розвідки дані про просування радянських підрозділів на напрямку Остки-Сарни і наявність танків в районі Борове перед фронтом 4 роти. За відсутності в роті протитанкових гармат було вирішено негано передислокувати 2 протитанкові гармати з роти «Тишиця». Проте гармати до місця призначення не прибули. Згодом виявилось, що у ніч з 18 на 19 вересня підофіцер, який супроводжуючий гармати сплутав дороги і замість Тинного потрапив в Немовичі. Капітан Маркевич негайно вислав патруль, який повинен був доставити гармати на позиції. Близько 15.00 19 вересня рота капітана Маркевича була піднята по бойовій тривозі і приготувалась для відбиття ворожого наступу.

Біля 19.00 виявилось, що 4-й взвод підпоручника Максима самостійно, без наказу залишив укріплянн району „Бердуха”, який знаходився за Случчю і перекривав стик міст батальйонами КОП „Сарни” і „Малинськ”. Завдяки своєчасній реакції керівництва сектора «Тинне» і підпоручика резерву Болбота взвод був повернений на свої позиції. Район «Бердуха» розташований на східному березі Случі залишився практично відрізаний від основних сил роти. Два бункери району що знаходяться на лівому березі - бункер №5 і №6 ( для артилерійського спостерігача) залишилися включеними в систему оборони сектора «Тинне» і підпорядковані підпоручикові Болболту.

Невиясненою залишилася ситуація на ділянці роти «Тишиця» з батальйону «Малинськ». Спроби встановити зв'язок з цією ротою не увінчалися успіхом ні зі сторони 4-ї кулеметної роти, ні командування полку КОП „Сарни”. Послана взводом з Тинного розвідувальна група виявила, що підрозділів на головній позиції не має; об’єкти над Случчю, навпроти Князівки відкриті і порожні. Таким чином сектор «Тишиця» у момент підходу радянських сил залишався практично незайнятим, що давало противнику змогу виходу на фланги і  в тили лінії укріплень.  Залишені спостерігачі, ні піхоту, а тим більше танки зупинити б не змогли.

Сектор «Поляни», який був довірений фортечному батальйону „Осовець” під командуванням майора Корпала Транспорт, в якому знаходився батальйон прибув в Сарни вранці 17 вересня. Повинен був слідувати на південь, в напрямку Львова. Близько 16.00 прибув на станцію Малинськ, де командир батальйону отримав телефонограму від підполковника Суліка про пере підпорядкування командуванню полку КОП „Сарни”. Після встановлення зв’язку з командиром батальйону КОП „Березне” майором Фраковським майор Корпал дав команду про вивантаження з вагонів в районі станції Малинськ  і поставив завдяннм роам батальйону на зайняття сектору «Поляни». В розпорядження майора Корпала також поступали 2-й батальйон КОП „Березне”, кавалерійський ескадрон „Бистричі” та протитанкова рота (без двох взводів) 135-го піхотного полку резерву.

Після пішого маршу на ранок 18 вересня батальйон „Осовець” заняв лінію оброни, налагодив зв’язок з сусідами, а невдовзі отримав інформацію про зайняття підрозділами 87-ї стрілецької дивізії ЧА містечка Березне і про рух радянських колон в напрямку Костополя. У не докінця обладнаних оборнних укріпленнях сектору «Поляни» хоча й не було проблем зі зв’язком, які в „Тишиці”, проте не вистачало кулеметних лафетів (їх замінили ящиками і мішками з піском) , як і в інших секторах були проблеми з озброєнням та боєприпасами. Про наближення ворога пртягом дня нагадували групи солдатів з 2- го батальйону КОП «Березне», які відходили з лінії кордону через позиції укріплень.

Тривогу викликала відсутність сусідів - угрупування підполковника Чорного (близько двох рот піхоти), але 18 числа транспорт знаходився ще на станції Моквин. Затримувались на підході і маршовий батальйон 76 піхотного полку (76 polk piechoty) і дивізіон артилерії майора Стефана Черника, який увечері 19 числа тільки прибув на станцію Сарни.

За кілька хвилин по півночі 19 вересня передовий дозор 4-ї кулеметної роти, який знаходився в районі села Чабель був обстріляний радянським підрозділом і відійшов в напрямку на Бердуху. З району Чабеля чувся гуркіт танкових двигунів. Вже біля другої години ночі передові радянські підрозділи вийшли до району „Бердуха”. Поступово сила вогню то зростала, то посилювалася. В цей час виникли проблеми із зв'язком ( підтримувався через район «Тинне») з керівництвом сектора.

У цей же час з південного напряму був обстріляний правофланговий бункер району «Тинне». (бункер №5 «Wyciag»). Дозор, висланий у цьому напрямку првернувся через пів години і доповів про перехід противника на лівий берег Случі. Біля  04.00 несподівано почалася стрілянина в тилу сектора «Тинне», посланий для розвідки ситуації патруль з тилових бункерів району знайшов тіла двох польських солдатів і одного радянського.  Згодом, коли до бункеру пробрався підофіцер, раніше висланий за протитанковими гарматами до Немовичів,  ситуація прояснилась. Розрахунки гармат в темноті зіткнулися з розвідувальною групою червоних, яка й обстрілювала дот №5. 

На світанку з противником, який форсував канал в районі Кам’яного в бій вступив третій взвод району „Тинне”.

 

Т-26 атакує за підтримки піхоти

О 4.00 2-й батальйон (майор Єрестов) 224 сп 60-ї сд, пітриманий ротою танків здійснив спробу з ходу прорвати оборону поляків в районі оборони „Бердуха” .Одночасно розпочався наступ підроздів дивізії в напрямі на Немовичі і лісу, що знаходився південніше. Біля 07.00 до роти того ж 2-го батальйну 224-го сп після артилерійсько - мінометного нальоту ( вогонь вели до двох дивізіонів) знову пішли в наступ. Зі сторони дороги на Чабель атаку піхоти підтримали вогнем три радянські танки. Коли радянська піхота наблизилася до бункерів на 1000 -1200 метрів ДОТи „Бердухи” відкрили ураганний вогонь з кулеметів. Піхота залягла. Знову до справи взялась артилерія. Дивізіони Мартинова і Пікірідзе прямим наведенням розпочали вогонь по бронековпакам і амбразурам бункерів. Вогонь був настільки інтенсивним і сильним, що навіть за відсутності прямих попадань паралізовував вогонь бункерів. Польські кулеметники раз у раз вимушені були припиняти вогонь і ховатись за бетонними стінами ДОТів.

У перші хвилини наступу радянських підрозділів до полонк потрапив поручник Максим, який напередодні  здійснював ровідку в районі ДОТу №2 "Wyciag". Радянська піхота, під покровом туману оточила фільварок Бердуха і вийшла впритул до оборонних споруд.У цій ситуації капітан Маркевич наказав командиру артилерійського взводу поручику Пиклекевичу відкрити вогонь по танкам із гармат традітора (артилерійського ДОТу) №2 "Ogien" району Кам’яне. Проте артилеристи не мали змоги навіть спостерігати за противником, а про виедення гармат за межі оборонної споруди і зайняття вогневих позицій на відкритій місцевості і мови бути не могло – радянські танки, піхота і артилерія відразу б їх подавили вогнем. Пиклекевич доповів про це капітану Маркевичу і запевнив, що як тільки радянські війська з’являться в секторі вонгю, він буде відкритий.  Таким чином район "Бердуха" фактично залишився поза зоною вогняного покриття знарядь традітора "Ogien", а традіатор району „Богуші” сектору „Тинне”, як повідомлялось вище зайнятий до початку радянського наступу так і не був.

Використовуючи цю ситуацію, до полудня  19 вересня радянська піхота під прикриттям артилерійсько-мінометного вогню впритул наблизилась до ДОТів району "Бердуха". Два інші батальйони 224-го сп 60-ї сд зі східного берегу каналу Кам'яного вели вогонь по позиціям  району „Тинне”, а танки на узліссі вели вогонь по позицям третього взводу. На ділянках районів "Лачників" і "Кам’яне" дійшло тільки до невеликої перестрілки.

Поки в районі „Бердухи” йшов бій поляки підтягували сили для подальшої  оборони. Вранці вранці 19 вересня підрозділи фортечних батальйонів"Сарни" і "Малинськ" зайняли лінії укріплень в вели розвідку передпілля. На ділянці роти „Тишиця” також були зайняті бункери, щоправда склад гарнізонів ДОТів і інших споруд був доволі малочисленним. З підходом радянської піхоти поляки роти „Тишиця” обстріляли передові підрозділи з кулеметів і гвинтівок і відразу покинули укріплення, відступивши в напрямку на Малинськ.

Категорія: Невідомий "золотий" вересень. Волинь 1939. | Додав: voenkom (08.02.2011) | Автор: Сергій Яровенко E
Переглядів: 977 | Теги: Сарненський УР, 60 сд, Сулік, PZL-11, 1939 | Рейтинг: 4.6/10
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: