У середині 30-х у світі знову запахло війною. Перш за все до цього спонукала велика економічна депресія. Капіталізм, а точніше його остання фаза імперіалізм міг вийти з цієї кризи лише підйомом економіки, пожвавленням фінансового сектору, з’явленням ринків збуту. Найліпшим і найшвидшим шляхом до цього, як це не дивно звучить була ВІЙНА. З приходом до влади у Німеччині націонал – соціалістів на чолі з Гітлером було якнайкращий пладрарм для цього. Німеччина потребувала не тільки реваншу за „вкрадену” перемогу у 1-й світовій війні і втрачені ринки збуту, вона потребувала вирішення соціальних питань, як то подолання безробіття, частково голоду. Дати роботу, а значить і хліб могла німецька промисловість і перш за все той її шмат, який відносився до військово – промислового комплексу. Розвиток промисловості Німеччини і її потреби у сировині, фінансах згоом пожвавили увесь світовий діловий світ. Політика – політикою, ідеологія – ідеологією, а гроші є гроші. Першими починають італійці, які з жовтня 135 до травня 1936 всупереч усім угодам загарбують Ефіопію, а згодом проголошують про утворення Італійської імперії під девізом „Mare Nostrum” – „Наше море”. 25 листопада 1936 року Німеччина і Японія укладають Антикомінтернівський пакт. 6 листопада 1937 року до пакту приєднується Італія. Падіння Іспанської корони, війна між республіканцями та франкістами налякала можновладців можливістю поширення ідей соціалізму більшовицького толку, то ж світова спільнота закривала очі на порушення умов Версальської угоди, зайняття німецькими військами Рейнської демілітаризованої зони (7 березня 1936) на аншлюс Австрії (березень 1938), підготовку до вторгнення до Чехословаччини під надуманою підставою захисту інтересів судетських німців, як відбулось у жовтні 1938 року.

До великої європейської війни готувався й Радянський Союз. Готувався давно, адже більшовики вбачали у світовій війні засіб до світової революції, а значить гегемонії над усім світом.

За рішенням Головної військової ради від 26 червня 1938 р. наказом НКО №0151 від 26 липня 1938 р. Білоруський військовий округ перейменовувався в Білоруський особливий військовий округ(БОВО), наказом No.0141 від 11 липня 1940 р. - в Західний особливий військовий округ (ЗОВО). У його складі формувалися дві армійські групи, що отримали найменування по місцю розташування штабів: Вітебська (на базі Управління 4 –го СК ), яка включала частини і установи на території Вітебської і Мінської областей; Бобруйська (на базі Управління 5 СК), що об'єднала частини і установи на території Могильовської, Гомельської і Поліської областей. Наказом НКО №.0152 від 26 липня 1938 року Київський військовий округ перейменовувався в Київський особливий військовий округ (КОВО), в його складі формувалися чотири армійські групи: Житомирська - на базі управління 8 СК (Чернігівська, Київська і Житомирська області); Вінницька - на базі управління 17 СК (Вінницька і Кам’янець-Подільська області); Одеська - на базі управління 6 СК (Одеська, Миколаївська області, Молдавська АРСР); кавалерійська (м. Проскурів) у складі 1 і 2 СК. 

Були прискорені роботи по зведенню укріплень і комунікацій, поповнювалися склади і запаси військового спорядження. У Білоруському особливому військовому окрузі формувалися дві армійські групи (Вітебська і Бобруйськая), а в Київському особливому військовому окрузі - чотири (Житомирська, Вінницька, Одеська і Проскурівськая кавалерійські групи). 

Уже в першій половині вересня 1938 року в стан бойової готовності були приведені всі прикордонні округи. Після 21 вересня поблизу кордону почала розміщуватися Вінницька армійська група, Житомирська армійська група проводила військові маневри поблизу кордону. Заходи з підвищення боєготовності були здійснені також в Ленінградському і Калінінському військових округах. В цілому восени 1938 року в стан бойової готовності було приведено 60 стрілецьких, 16 кавалерійських і 24 танкових дивізії, 3 мотострілецьких бригади, значна кількість авіації. Усі ці заходи керівництвом Радянського Союзу пояснювались просто – підготовка до виконання угод щодо захисту Чехословаччини та потреби оборони СРСР. Стан підвищеної бойової готовності був відмінений лише 27 жовтня 1938 р.

Заходи із зміцення військової могутності не припинились і після повного захоплення Німеччиню Чехословацької території.

За наказом НКО №07 від 15 січня 1939 р. створюється Мінська армійська група на базі управління 16 СК(Мінська і Могильовська області). 

Вносяться зміни до організаційно-штатної структури РСЧА, розробляються і досить швидкими темпами освоюються нові зразки озброєння і військової техніки. Країна, яка пройшла етапи колективізації та індустріалізації поставила їх здобутки на потяг війни. „Наш бронепоїзд” почав виходити з запасного шляху.

Тим часом Німеччина 15 березня 1939 року окуповує Чехію (На Чеській території створюється німецький протекторат Богемії і Моравії. Угорщина і Польща беруть участь в розділі Чехословаччини. Словаччина оголошена незалежною пронацистською державою. 24 лютого 1939 року до Антикомінтернівського пакту приєднується Угорщина, 27 березня – Іспанія. Навесні Італія окуповує Албанію.

23 серпня 1939 Німеччина і СРСР підписують Пакт про ненапад і секретний протокол до нього, який передбачає спочатку „всього четвертий поділ Польщі”. Усе готове до війни.

Підписання Пакту розв’язало руки Гітлеру, який 31 серпня дав „відмашку” на введення в дію плану „Вайс”, раніше відкладеного із-за різних причин.

31 серпня в рамках загальної операції під кодовим найменуванням „Гімлер” близько 20.00 група під командуванням штурмбаннфюрера СС Альфреда Науйокса, переодягнута в цивільний одяг (саме так, а не в польських військових одностроях) під виглядом сілезських націоналістів (операція „Таннеберг”), здійснила напад напад на радіостанцію прикордонного містечка Гляйвіц. Оскільки зі станції не велось власних передач, а лише ретранслювались передачі з Бреслау (Вроцлава) есесівцям з величезними технічними труднощами вдалося передати звідси лише одну фразу: "Гляйвійська радіостанція знаходиться в польських руках!”. Біля входу в будівлю німці кинули тіло ще раніше вбитого ними сілезця Фратішека Хоньока - відомого своєю пропольською діяльністю. Рано вранці, виступаючи в Рейхстазі, Гітлер заявив:"Сьогодні вночі Польща вперше стріляла по нашій території, використовуючи регулярну армію. Ми відповімо вогнем не пізніше 5.45”. ФАКТИЧНИЙ ПРИВІД ДЛЯ ВІЙНИ БУЛО „ЗНАЙДЕНО”.

1 вересня 1939 року Ланка Ju-87B ("Штук") з I./StG1 на чолі з командиром З./StG1 обер-лейтенантом Бруно Діллєї (Bruno Dilley) о 04.25 піднялась у повітря, а о 04.35 1 вересня 1939 р. атакувала польські позиції в районі м. Тачева в 50 км. на південь від Гданьська.  

О 4.40 1-й дивізіон бомбардувальників імені Макса Іммельмана (з 76-го полку Люфтваффе) під командуванням капітана Вальтера Зігеля почав бомбардування Велюня. Через півгодини бомби вже впали на Хойніц, Старогард і Бидгощ. В результаті атаки на Велюнь загинули 1200 чоловік, в основному із числа цивільного населення. Місто було знищене на 75%.

О4.45, прибулий до вільного міста Гданьська з дружнім візитом німецький учбовий корабель - застарілий броненосець «Шлезвіг-Гольштейн», відкрив вогонь по польських укріпленнях на Вестерплатте. Під вибухами бомб і снарядів з гармат броненосця. Майже одночасно німецька піхота увірвалась в місто, де зав'язалися бої за будівлю Польської пошти на площі Яна Гевелія. ПОЧАЛАСЬ 2-га СВІТОВА ВІЙНА. 

Слідом за авіацією і морським десантом через кордон Польші перйшли передові загони Вермахту.

Німецькі прикордонники демонтують польський прикордонний стовп

Вже об 11.00 1 вересня радник посольства Німеччини в Москві Г.Хільгер повідомив радянський НКІС про початок війни Німеччини з Польщею, про приєднання Данціга до Німеччини. На прохання німецької строни радянська погодилась на передавння радіостанцією в столиці Білоруської РСР Мінську слово „Мінськ”, що використовувалося німецьким пілотами як радіомаяк під час нальотів на Польщу. Саме з цього слова „МІНСЬК” і розпочалась участь СРСР у 2-й світовій.

Розпочалась війна і для сотень тисяч українців, які проживали на території Речі Посполитої. Значна частина чоловічого населення була мобілізована, одягнута у військові однострої та направлена на фронт.

Підготовку до виконання таємного протоколу, який ми сьогодні знаємо як „Протокол Молотова – Ріббентропа” розпочали і в СРСР.

У перший день 2-ї світової війни Позачергова сесія Верховної Ради СРСР прийняла "Закон про загальний військовий обов'язок для чоловіків з віку 17 років і 8 місяців", згідно з яким на 1 рік був продовжений термін служби призовників 1937 р. (близько 190 тисяч чоловік). 

2 вересня 1939 року прикордонні загони на західному кордоні були приведені до підвищеної бойової готовності.

3 вересня ЦК ВКП(б) і РНК СРСР прийняли спільну постанову згідно з якою на 1 місяць було затримане звільнення у запас стройовиків, які проходили службу у військах прикордонних Білоруського та Київського особливих, Московського, Ленінградського, Калінінського та Харківського військових округів (всього 26014 чоловік) і призов на навчальні збори приписників частин ППО цих округів, наступного дня це рішення було оголошене наказом Наркома оборони..

Проте Радянський Союз не квапився вступати в бойові дії проти Польщі – план німецького Генштабу „Вайс” у Польщі пробуксовував, впевненості у цілковитій удачі не було.

Разом з тим, 6 вересня Наркоматом оборони СРСР було видано директиву про проведення «Великих учбових зборів» (ВУС), якою передбачалось розгортання окремих частин, що мали термін готовності до 10 діб (М-10), з тилами до штатів військового часу. А це вже була прихована часткова мобілізація. Призов на збори розпочався 7 вересня. У цей же день голова РНК СРСР В’ячеслав.Молотов направив головам РНК РСР, АРСР і облвиконкомів телеграми про сприяння органам військового управління в проведенні зборів, наданні необхідних приписаних мобілізаційних ресурсів, у тому числі автотранспорту, коней і обозу. Ще одним фактом, який підтверджує проведення саме прихованої мобілізації є прийняте РНК рішення про введення в дію мобілізаційного плану про постачання РСЧА. За цим планом в прикордонних і найближчих до них військових округах пропонувалося розбронювати мобілізаційні запаси продовольства і хлібофуражу. 

8 вересня до війни почали готуватись і в НКВС. Наказом наркома внутрішніх справ Лаврентія Берії № 001064 розпочалось формування 5 опергруп НКВС по 50-70 чоловік в Київському Особливому і 4 групи по 40-55 чоловік в Білоруському Особливому військових округах. Кожній групі додавався батальйон , чисельністю в 300 бійців з складу прикордонних військ.

Вже 9 вересня Молотов на запитання німецького посла в Москві відповідав більш ствердно – радянські війська вступлять на територію Польщі найближчими днями.

Цього ж дня Нарком оборони Маршал СРСР К.Ворошилов і начальник Генштабу командарм 1 рангу Б.Шапошников підписали накази за № 16633 та № 16634, які були адресовані військовим радам відповідно Білоруського і Київського особливих округів. Згідно з ними, військам округів належало «...до кінця 11 вересня 1939 р. скритно зосередитися і бути готовим до рішучого наступу з метою блискавичним ударом розгромити протистоячі війська противника». Глибина дій військ фронтів встановлювалася по лінії Латвійського, Німецького кордонів, далі по річках Пісса, Нарев, Вісла, Сан і кордонах з Угорщиною та Румунією. Проте накази у війська передані не були – німці Варшаву так і не взяли, а французькі війська почали висуватись у напрямку німецького кордону. Але приготування до війни продовжувались. З МВО до складу БОВО передавалось управління 10-ї армії комкора Захаркіна (саму армію передбачалось створити на місці), на аеродроми КОВО і БОВО прибували літаки 1-ої, 2-ої та 3-ї авіаційних армій особливого призначення.

Москва ще роздумувала вводити війська чи не вводити. Проте щогодини надходила інформація яка спонукали пришвидшити темпи підготовки. Зокрема це була інформація про вхід на територію Західної України передових частин ГА „Південь” (9 вересня) та дії бойових загонів ОУН на Львівщині, Галичині та Волині, що викликало серйозне занепокоєння радянського керівництва. Зазначу, що напередодні війни німецька розвідка вела перговори з керівництвом ОУН. Проте, за результатими цих переговорів було лише створено Український легіон на чолі з Романом Сушком чисельністю 1300 старшин і підстаршин та 12 тис. стрільців, який мав підпорядковуватись командуванню Вермахту.

Роман Сушко. У вересні 1939 року командир Українського легіону (Berg-Bauern-Hilfe)

Керівництво ОУН і його очільник полковник Андрій Мельник бачили у Легіоні майбутнє ядро Української національної армії. Але до складу Леґіону була набрано всього 600 вояків, німці припинили розігрувати українську карту і переформували Легіон у допоміжний підрозділ зі скромною назвою „Допомога „селянам – горцям” (Berg-Bauern-Hilfe) або ВВН, українці ж розшифровували ВВН, як "військові відділи націоналістів”. В подіях вересня – жовтня 1939 року Леґіон активної участі у бойових діях не брав, за винятком захоплення Самбора, не стали реальною силою і відділи ВВН, оскільки німецьке командування не було зацікавлене у їх розбудові. По закінченні польської кампанії Український Леґіон було розформовано.

Разом з тим більшість членів ОУН, які проживали на території Речі Посполитої німецький напад сприйняли як сигнал до рішучих дій. Не дивлячись на звернення німецького командування і відомства Ріббентропа до очільників ОУН про те, що „...повстання на Західній Україні не бажане для Німеччини”, організації націоналістів на Львівщині і Галичині зініціювали виступи проти польських властей, які місцями переростали у справжні повстання. 

Необхідно відзначити, що до цих дій націоналісти готувались заздалегідь. Ще весною 1939 р. польська розвідка перехопила інструкції до членів ОУН з вказівкою про дії на випадок мобілізації та володіла інформацією про підготовку організації до збройного повстання. У донесенні Львівської поліції від 4 травня 1939 р. зазначалося, що ОУН видала розпорядження своїм членам, а також симпатикам і всім українцям, щоб на випадок військової мобілізації у Польщі вони ухилялися від неї, аж до подальших розпоряджень ОУН. Якщо ж стане відомо, що до війни не дійде, то від мобілізації не ухилятись, щоб не потрапити до тюрми. 

Наприкінці травня – початку червня 1939 р. Тернопільське воєводське управління безпеки у своїх звітах Міністерству внутрішніх справ Польщі зазначало, що члени та прихильники ОУН почали збирати та опрацьовувати інформацію розвідувального характеру. Польська поліція вилучила анкети, в яких збиралася й записувалася інформація: щодо дислокації та чисельності військових частин, місця розташування та системи охорони армійських складів зброї; розміщення, озброєння та чисельності поліції, лісової охорони та КОПу (Корпусу охорони прикордоння), подавалися адреси окремих їх працівників та прізвища поліцейських донощиків. Подібну інформацію збирали і оформляли щодо повітових та ґмінних органів державного управління, політичних організацій і військово-спортивних товариств, фінансових і поштових установ, аптек, лікарень. Також активно досліджувався національно-соціальний склад кожного населеного пункту, наявність комуністів, діячів польських організацій та партій, учителів і священиків.

З кінця липня 1939 року було організовано військові вишколи членів та симпатиків ОУН, в яких пройшли підготовку до моменту початку війни не менше 967 чоловік.

У серпні 1939 року Крайова Екзекутива на чолі з В. Тимчієм – "Лопатинським”, після отримання від референтури розвідки даних про загальну мобілізацію, оголосили власну, на три дні раніше, та почали створювати свої повстанські відділи. Це дозволило ОУН зберегти сили і врятувати своїх членів та симпатиків від пролиття крові за чужі, а на той час, навіть ворожі інтереси.

Таким чином, з початком Німецько-Польської війни КЕ ЗУЗ ОУН в Галичині, на Волині і Поліссі була готова до цього. Організація мала чіткий план дій, її найактивніші члени пройшли належний військовий вишкіл. Члени ОУН, симпатики націоналістичного руху ухилилися від мобілізації до польської армії. Чимало з них долучилося до формування збройних загонів і взяло участь у повстанні, яке тією чи іншою мірою охопило усі місцевості Західної України. 

Польська влада навіть у кризовій для себе ситуації намагалась запобігти українському повстанню. Вже у перші дні було інтерновано біля 7000 активістів громадсько-політичного життя. Масова паніка, що переходила в психоз, призводила до вбивств поляками мирних українських громадян. Поразки армії на фронті та деморалізація польського суспільства створили у другій декаді вересня 1939 року сприятливі умови для початку збройного повстання українських націоналістів. Ще раз хочу наголосити, що це повстання було зорганізоване скоріше супроти інтересів німецького командування, про що свідчать рядки звернення окружного провідникв Дрогобиччини Адольфа Гладиловича: "Німців ми не вітаємо, а вітаємо тільки Український Леґіон, який прийде з ними. Від німців нічого доброго не можемо сподіватися. Карпатська Україна показала нам, що рахувати на них не можна. Тому нам треба буде поставити німців перед доконаним фактом – на теренах, де будуть діяти наші військові відділи, ми негайно проголосимо Українську Державу і створимо український уряд”. У цих словах проявляється стратегічна ціль повстання, яке розпочалось на Західній України 9 вересня 1939 року – українці також вступили у 2-гу світову війну.

Адольф Гладилович, початок ХХІ століття

На той час в межах Поліського та Волинського воєводств діяли Ковельська, Луцька, Рівненська, Поліська округи Крайової Екзекутиві ОУН на ЗУЗ (провідники Оксана Степура-Пеленська – "Ріко”, Петро Башук – "Чок”, Володимир Війтюк – "Погоня”).

Петро Бащук. Провідник ОУН на Поліссі.У вересні 1939 один з очільників Лозового козацтва

Уже 3 вересня 1939 року провідник ОУН на Поліссі Петро Башук видав відозву, в якій закликав українців не йти до польської армії, а бажаючих – долучатися до повстанського угрупування, який згодом отримало назву Лозове Козацтво. До націоналістів долучилися також комуністи під керівництвом Федора з Янова (другого секретаря КПЗУ на Поліссі), Лопачука та Прокоповича. Вони зобов’язалися надати людей під команду ОУН, при цьому не вести комуністичної пропаґанди та дотримуватися військової дисципліни у війську. Федір увійшов до складу повстанського проводу на Поліссі. Комуністам у випадку провалу повстання було гарантовано безпеку, і на їх пропозицію відділ було названо Поліським Лозовим Козацтвом.

Першою акцією цього угрупування було роззброєння польського зенітного підрозділу в с. Кліщах Дорогичинського повіту. Повстанці захопили 18 гвинтівок, 6 револьверів, два ящики боєприпасів і ящик ручних гранат. Незабаром повстання блискавично поширилися по всій околиці. Було сформовано військовий штаб Поліського Лозового Козацтва, до якого увійшли колишній старшина польської армії В. Війтюк-"Погоня”, В.Загакайло-"Білий”, Ховайло-"Ромашківський” та інші. Очолив відділ Петро Башук-"Чок”.

Упродовж трьох днів було роззброєно військові залоги і постерунки поліції в околицях Скибич, Кліщів, Мотоля та інших сіл, захоплено значну кількість ґвинтівок, один кулемет та набої. Збройні загони були створені також у Гутові, Дорогичині, Кленках, Окдимирі, Скибичах, Стрільній, Янові Поліському (тепер райцентр Іваново в Білорусі).  

Невеликий загін з 15 осіб, яким командувала Оксана Степура-Пеленська-"Ріко”, активно діяв на Волині, головним чином на трасі Луцьк-Львів. Після важких боїв з поляками всі повстанці загинули, врятуватися вдалося лише заступникові командира "Чорному”. За іншими даними О. Степура-Пеленська загинула пізніше, разом із бойовиками М. Сисаком та І. Марківим, повертаючись до Львова.

Активну боротьбу українських збройних загонів зафіксовано в районі Ковель – Ратно – Камінь-Каширський та на сучасній Рівненщині. Так, відділ на чолі із колишнім під старшиною польської армії Гаврилом Круком зайняв м. Іванова Долина Костопільського повіту, роззброїв пастерунок поліції, захопив 12 гвинтівок, кілька пістолетів, набої та радіостанцію. При цьому боївка ОУН опередила місцевих комуністів, які також планували акцію проти польських поліцаїв. Оунівці поділились зброєю з комуністами. 

Одним із найбільших осередків повстанської боротьби була Миколаївщина (нині Миколаївський район Львівської області). Під керівництвом членів повітової екзекутиви Євгена Пришляка, Василя Демури та Дмитра Гаджери події набули значного розмаху. 10 вересня у Миколаєві повстанці роззброїли відділок поліції і взяли владу у свої руки, очільником міста призначений Ярослав Пришляк. Було створено міліцію, яка почала роззброювати всі польські військові відділи, що проходили через Миколаїв. У більшості випадків залишки польської армії добровільно віддавали зброю. За короткий час у навколишніх селах також було встановлено українську владу, вивішено синьо-жовті прапори, розпочато мобілізацію чоловіків віком від 18 до 35 років. Повстанцям вдалося успішно роззброїти охорону двох мостів (автомобільного та залізничного) на Дністрі у Розвадові і здобути кілька кулеметів, а також захопити автомобільний міст у Деменці Наддністрянській.

На боротьбу з повстанцями на Миколаївщині поляки мобілізували значні військові сили (до 600 поліцейських і жандармів). До Жидачева стягнули поліцію майже зі всього повіту, до того ж, прибули ще підрозділи з Дрогобича та Самбора. 14 вересня із Бережан було скеровано два піхотних батальйони, а 15 вересня на станцію Пісочне прибув ще один батальйон. Із м. Станіславова виступив новосформований кавалерійський полк. Як подає дослідник Андрій Руккас, у польських поліційних та військових частинах, кинутих на придушення повстання на Миколаївщині, загалом налічувалось 3000 вояків. 

Польський генерал Стефан Дембінський звітував своєму керівництву: "На всій території на моєму відрізку діють угруповання українських повстанців. Їх ліквідовує поліція і мої підрозділи. Найбільше угруповання перебуває у Миколаєві, в цьому районі бої тривали 15 вересня протягом цілого дня. Скеровую батальйон залізницею до Пісочної для підкріплення підрозділів, які ведуть бої з українцями під Миколаєвом”.

11-12 вересня бої повстанців з польсьми поліцаями, жандармами і військом точились в районі міста Стрий. Поляки вимушені була застосувати навіть авіацію.

Українську державність було проголошено також у кількох селах західних окраїн, що опинилися згодом під окупацією Німеччини, та у Галицькому повіті, де бойові дії здійснював відділ чисельністю 150 осіб. На 18 -18 вересня КЕ ОУН планувалось захопити владу у Сокалі та Рогатині, але з огляду на дії Червоної Армії цього зробити не вдалось.

Усього з 1 по 23 вересня 1939 року на території Західної України та заселеної українцями території Поліського воєводства у бойових діях взяло участь 7729 повстанців, в тому числі у Ковельській окрузі – 250, Поліській – 100, Рівненській – 20. Значні виступи відбулися у 20-ти повітах, а взагалі бої українських відділів з польською поліцією та відступаючими підрозділами польської армії відбулися майже у кожному повіті. Під час боїв спалено щонайменше 5 українських сіл, зруйновано 151 хату. Повстанці знищили 4 польські колонії. Українські втрати становили 160 вбитих та 53 поранених, тоді як поляків загинуло 796, поранено 37, полонено 3610. Повстанці тимчасово заволоділи або захопили 1 танк, 8 літаків, 7 гармат, 103 кулемети, 3757 ґвинтівок, 3445 пістолетів, 25 автомобілів, 184 коней та велику кількість набоїв.  

Польська влада почала волати про ніж у спину, а німецьке командування змінило свою думку - під час наради вищого німецького керівництва в районі Варшави, на якому були присутні Гітлер, Герінг, Кейтель було розглянуто варіанти остаточного вирішення польської проблеми, один з яких передбачав серед іншого створення незалежної держави в Польській Україні і Галичині. За результатами наради начальник ОКВ генерал Кейтель доручив керівнику Абверу адміралу Канарісу сприяти активізації дій загонів ОУН на території Речі Посполитої з метою "утворення самостійної польської і галіційської України". 

Вище описані події обумовили пришвидшення радянських приготувань до „визвольного походу”. 11 вересня на базі Білоруського і Київського Особливих військових округів були розгорнуті польові управління, які згодом аж 26 вересня (наказ НКО №.0053 від 26 вересня 1939 р.) отримали назву Білоруського (командарм 2 ранги М.Ковальов) і Українського (командарм 1 рангу С.Тимошенко) фронтів. (Для зручності далі ці управління буду йменувати Білоруським та Українським фронтами – С.Я.)

Першими посадовими особами управління Українського фронту були призначені: командуючий – командарм 1 ранґу С.К.Тимошенко, члени військової ради – перший секретар ЦК КП(б)У М.С.Хрущов, корпусний комісар В.П.Борисов та комкор Ф.О.Астахов, начальник штабу – комбриґ М.Ф.Ватутін, начальник політуправління – дивізійний комісар Є.Т.Пожидаєв. 

Командуючий Українським фронтом Тмошенко С.К.

Ще швидше події стали розгортатись після виходу німецьких підрозділів до околиць Львова 12 вересня. 

Уже цього дня польський військовий аташе у Франції направив повідомлення головнокомандуючого польської армії маршал Е.Ридз-Смігли про те, що ним, від джерела у французькому уряді, радянському та німецьких посольствах отримана інформація про можливий виступ СРСР проти Польщі. Напевно, саме ця інформація послужила підставою для прийняття Риз-Смігли розпорядження до командувачів польських військ вздовж Радянсько-Польського кордону про не супротив радянським військам і відхід до румунського та угорського кордонів. У той же час радянські прикордонні загони доповідали у штаби прикордонних округів про призов резервістів до підрозділів КОП, скупчення мобілізаційних резервів. Одне з таких донесень (скупчення резервів в районі станції Сарни) надійшло до штабу прикордонного округу в Києвіз 19-го Олевського прикордонного загону.

Цього ж дня створений при РНК СРСР Комітет Оборони своїм рішенням № 334сс/ов увів на залізницях європейської частини СРСР військовий графік перевезень під прикриттям ВУС.

14 вересня радянський уряд почав готувати суспільну думку до початку „визвольного походу”. У газеті „Правда” була опублікована стаття Андрія Жданова, в якій головними причинами поразки Польщі називалися пригноблення української і білоруської національних меншин. Проте радянське керівництво ще й тоді пов’язувало початок наступу своїз військ з взяттям німцями Варшави. Тим часом військові ради Білоруського і Українського фронтів уже отримали директиву НКО про початок бойових дій проти Польщі з 17.09.1939 року і спільну директиву НКО і НКВС № 16662 за підписами Ворошилова і Берії згідно з якою «з моменту виступу польових військ з районів зосередження з метою переходу державного кордону для дій на території противника» і до переходу військами «державного кордону на глибину, рівну розташуванню військового тилу (30-50 км.)», прикордонні війська, «залишаючись на своїх місцях, переходять в оперативне підпорядкування Військовим радам відповідних фронтів і армій» до особливого розпорядження.

15 вересня, наказом наркома внутрішніх справ були визначені завдання фронтових опергруп НКВС на території Західної Білорусії і Західної України. На ці групи покладалася організація тимчасових управлінь в зайнятих містах (за участю керівників груп). Для забезпечення порядку, припинення підривної роботи і придушення контрреволюційної діяльності слід було створити в зайнятих містах апарат НКВС за рахунок виділення сил з складу груп. На зайнятій території було необхідно негайно встановити контроль над пунктами зв'язку (телефон, телеграф, радіо, пошту), державними і приватними банками та іншими сховищами всіляких цінностей, друкарнями, де слід було налагодити видання газет, державними архівами (особливо архіви спецслужб), провести арешти представників урядової адміністрації, керівників контрреволюційних партій, звільнити політичних ув’язнених (інших утримувати під вартою), забезпечувати громадський порядок, не допускаючи диверсій, саботажу, грабунків і т.п., а також вилучити зброю і вибухові речовини у населення.

Увечері цього дня командувачі військами Білоруського і Київського прикордонних округів видали накази, якими визначались основні завдання прикордонних військ: з початком бойових дій - знищення польської прикордонної охорони на тих ділянках, де не наступатимуть частини РСЧА; з просуванням військ армії - не допускати переходу цивільного населення з радянської території та будь - кого з польської території через існуючий державний кордон СРСР. Частини, підрозділи і окремих військовослужбовців РСЧА пропускати через існуючий кордон СРСР безперешкодно.

16 вересня військовими радами обох фронтів були видані директиви в яких визначені завдання об’єднань, з’єднань та частин.

Так, Військова рада Українського фронту директивою № А0084 поставила підлеглим військам бойові завдання. Шепетівська АГ (комдив І.Совєтников) отримала завдання наступати в напрямку на Рівне - Луцьк - Ковель, Волочиська АГ (комкор Ф.Голіков) - на Тернопіль - Львів - Перемишль, Кам’янець-Подільська АГ (командарм 2 рангу І.Тюленєв)- на Стрий - Дрогобич - Станіслав.

Щоб не повертатись згодом до перейменувань, які відбувались з групами і деякою плутаниною у цьому питанні у різних джерелах відразу подаю інформацію про подальші перейменування армійських груп. У міру прсування на захід армійські групи змінювали свої найменування, а потім були розгорнені в армії: Житомирська - з 16 вересня 1939 р. Шепетівська, з 18 вересня - Північна , з 28 вересня - 5 армія (штаб - м. Луцьк); Вінницька - з 16 вересня Волочиська, з 24 вересня - Східна, з 28 вересня - 6 армія (штаб - м. Львів); кавалерійська - з 16 вересня Кам’янець-Подільська, з 20 вересня - Південна , з 24 вересня - 12 армія (штаб -м. Станіслав); Одеська група наказом НКО №0157 від 11 жовтня 1939 р. була реорганізована у Одеський військовий округ.

Армійські групи на території БОВО з 15 вересня 1939 р. були також розгорнуті в армії: Мінська - в 11 армію (штаб - Гродно, Ковно), Вітебська - в 3-ю (штаб - Молодечно, Рига), Бобруйська - в 4-ту армію (штаб - м. Кобрин); У середині вересня на території БОВО було закінчено формування 10 армії (штаб - Пуховичі, Білосток). (Інформація надана за виданням „РГВА.Центральный государственный архив Советской армии. В 2-х томах. Т.1. Путеводитель. 1991”. с.378-379) 

До вечора війська Білоруського і Українського фронтів були розгорнуті у вихідних районах для наступу проти Польщі. Радянське угрупування в цілому включало 8 стрілецьких, 5 кавалерійських і 2 танкових корпуси, 21 стрілецьку і 13 кавалерійських дивізій, 16 танкових, 2 моторизованих бригади і Дніпровську військоу флотилію (всього 617 588 чоловік, 4736 танків, 4959 гармат і мінометів). ВПС фронтів мали 3 298 літаків. Крім того, для забезпечення вводу військ притягувалось близько 16,5 тисяч прикордонників Білоруського і Київського прикордонних округів.