З усіх вищеперерахованих польських командирів особисто мені найбільше імпонує постать командира полку КОП „Сарни”  підполковника Никодима Суліка.

Никодим Сулік, у вересні 1939 р. підполковник, командир полку КОП „Сарни”

Никодим Сулик (Nikodem Sulik) народився 15 серпня 1893 в селі  Старий Камінь (Kamienna Stara) неподалік від Білостока у малозаможній селянській сім’ї. Не дивлячись на незначні статки, батьки віддали сина спочатку до початкової школи в рідному селі, згодом найшли кошти для навчання у Гродно. У 1911 році Никодим був зарахований до Петербурзької  духовної семінарії. Проте семінариста з Суліка не вийшло, і згодом 18-ти літній юнак вступив до 5 класу гімназії Святої Катерини в тому ж таки Петербурзі. У 1915 році Никодим закінчив навчання у гімназії і намагався поступити до Санкт-Петербурзького університету. Але бажаної відстрочки від призову не отримав і був зарахований на військову службу. Після 4-х місячного навчання на піхотних курсах при Володимирському військовому училищі в Петрограді отримав погони прапорщика і 1 жовтня 1915 року розпочав військову кар’єру в 3-й роті 163-го запасного батальйону. У грудні 1915 року прапорщик Сулік разом зі своїм підрозділом прибув на фронт в район Старокостянтинова. Це було переше знайомства Никодима Суліка з Волинню. На фронті спочатку потрапив до 7-го маршового батальйону, а згодом отримав призначення командиром взводу  до 13-ї роти 133-го Сімферопольського піхотного полку. На фронті проявив себе не тільки грамотним, але й мужнім офіцером. За вміле командування підрозділом і особисту хоробрість в битві під Заловцями (Галичина) 23 липня 1916 року був нагороджений золотою Георгієвською шаблею. Саме на Волині Сулік отримав і перше своє поранення, після якого протягом 5 з половиною місяців лікувався в госпіталі у Петрограді. Не закінчивши лікування, у січні 1917 року повернувся до свого полку на фронт, правда вже румунський. Командував кулеметною ротою. Щоправда вже через півтора місяці старі рани дали про себе знати, розвинувся гострий суглобовий ревматизм, то ж прийшлось покинути свій підрозділ і відправитись знову на лікування, цього разу до Криму. На початку жовтня 1917 року прапорщик Сулік знову повернувся на фронт і отримав під командування полкову команду пішої розвідки. Після Жовтневих подій у Петрограді анархія і безлад дійшли незабаром і до румунського фронту. 16 грудня 1917 року Никодим Сулік був усунутий з посади солдатським комітетом. Проте незабаром командування полку повернуло здібного офіцера до виконання обов’язків, більше того, доручило командування напівбатальйоном з 2 стрілецьких рот. 23 червня 1918 року після черговоро поранення і лікування в госпіталі Сулік подався вже не свого колишнього полку, а до Могильова, з наміром вступити на службу у польському війську. У зв’язку зі станом здоров’я отримав відмову, то ж повернувся до рідного села. Проте пробув там недовго. Вже через два місцяі приєднався до Гродненської самооборони (Samoobrona Ziemi Grodzieńskiej) під командуванням генерала Миколи Сулевського (Mikołaj Sulewski), яка займалась рекрутингом до польських військових формувань на території, окупованій німцями. У листопаді 1918 року організував в рідному повіті невеликий польський військовий відділ, який всіляко протидіяв німцям. Однак, незабаром  цей відділ німецькими окупаційними властями був розігнаний, а Сулік заарештований. Лише втручання командира польської самооборони в Гданську генерала Селевського допомогло вийти на волю Разом з волею отримав призначення начальником польської комендатури в містечку Новий Двір. Кипляча натура Суліка не давада сидіти склавши руки – незабаром в Новому Дворі було створено піхотну роту. У січні 1919 року  сулік передав командування ротою і комендантсво своєму заступнику, а сам вирушив до Острова Мазовецького де саме створювалась Литовсько-Білоруська дивізія. Це польське формування мало завданням витіснення німецьких окупантів та протидія червоним частинам, які наближались до „Східних кресів” Польщі на території Литви і Білорусії. 25 січня 1919 року наказом генерала Вацлава Івашкевича (Wacław Iwaszkiewicz) був призначений командиром 3-ї роти Білостокського полку стрільців (Białostocki Pułk Strzelców), а згодом прийняв під командуваня 6-ту роту 2-го батальйону. Його безпосередній командир у ті місяці поручник Маріан Бурковський відзивався про Суліка так: „...дуже хороший, енергійний командир роти, хоробрий фронтовик, переповнений ініціативою...” Знову почались фронтові будні. Рота Суліка відважно воювала на Польсько-Радянському фронті, особливо відзначилась в районі Барановичі – Новогрудки. За ці бої був нагороджений Хрестом хоробрих (Krzyż Walecznych). У боях під Борисовом  знову відзначився і знову був важко поранений у шию і ногу в ході наступу батальйону на Лясотовичі. За бойові заслуги нагороджений Срібним хрестом ордену Віртуті Мілітарі (Krzyż Srebrny Orderu Wojskowego Virtuti Militari). На військову службу повернувся вже після закінчення боїв. Служив ад'ютантом XL піхотної бригади (з 6 березня по 27 червня 1921 року), в штабі  29 піхотної дивізії (1922-1926) командиром роти у 76-му піхотному полку ( вереснь 1926 - вересень 1927). З вересня 1927 року був комендантом Центральної школи прикордонної охрони (Centralnа Szkołа Straży Granicznej). У лютому 1929 року був призначений очільником окружного відділу військового і фізичного виховання в Торуні, а з березня 1932 по липень 1933 року командував 2-м батальйоном 65-го піхотного полку. З липня 1933 року на службі в КОП. Спочатку командував батальйоном  КОП „Дедеркали”, згодом батальйонами „Стовпці” (з травня 1935 по квітень 1937) та „Сарни” (жовтень 1937 - вересень 1939). Недовго (квітень-жовтень 1937) був заступником командира полку КОП „Барановичі”.

Про дії підполковника Суліка у вересні 1939 мова піде нижче, а поки повідомлю про його подальшу долю. Після боїв з Червоною Армію у вересні-жовтні 1939 року і битви під Коцьком уникнув полону і перебрався на Віленщину.  Очолював підпільні загони ZWZ округу „Вільно” під псевдонімом „ Ładyna”,"Jodko", "Jod", "Karol", "Sarnowski". 13 квітня 1941 року  полковник Сулік (звання присвоєне у 1940 р.) був заарештований органами НКВС СРСР. Знаходився в ув’язненні до 10 серпня 1941 року. Приймав активну участь у формуванні так званої армії Андерса, або, як її називали поляки, відділів польських збройних сил в СРСР (Оddziałów Polskich Sił Zbrojnych w ZSRR ). 22 серпня 1941 року був призначений говою комісії (від польського командування) з відбору офіцерів, підофіцерів і солдат в Южському і Суздальському таборах НКВС. Згодом фомував і очолив 13-й піхотний полк "Rysiów" 5-ї піхотної дивізії. До речі на той час і в радянських і польських документах полковник Сулік згадується вже під подвійним прізвищем – Сулік-Сарненський (друга частина в ознаку не тільки підпільного псевдоніма, але й заслуг у вересневих боях 1939).

Полковник Сулік-Сарненський з генералом В.Андерсом

Перед виведенням армії Андерса з території СРСР деякий час очолював навчальний центр і був заступником командира 7-ї піхотної дивізії. Полковник Сулік разом з командиром 5-ї дивізії полковником Окуліцьким, заступником начальника штабу армії підполковником Васеньковським, начальником контррозвідувального відділу штабу армії підполковником Бонкевичем та єпіскопом Гавліною ( перед виведенням військ прибув з Лондона) був противником виведення сформованих в СРСР польських військ на Близький Схід. Так звана організація „молодих офіцерів”, яку підтримувала більшість офіцерів польського війська, вимагала від генерала Андерса клопотати перед радянським командуванням про найшвидше відправлення армії на радянсько-німецький фронт. З червня 1943 року командував 5-ю піхотною дивізією спочатку на Близькому Сході, а згодом вів її солдат у бій на території Єгипту та Італії. 1 березня 1944 року Никодиму Суліку було присвоєне звання генерала бригади. Дивізія Суліка відзначилась в боях при Мангре, Волтурно,при штурмі Монте-Кассіно, Лоретто, річці Сеніо, під Болонью. За биву під Монте-Кассіно був нагороджений Золотим хрестом ордена Віртутті Мілітарі.

Чергова нагорода Никодима Суліка

По закінченні 2-ї світової війни добився переведення офіцерів і солдат дивізії до Великобританії. Там же оселився 3і своїю сім’єю. Жив у Лондоні. Помер 14 січня 1954 року і був похований на Лондонському кладовищі Бромптон.  12 вересня 1993 року прах відважного генерала і його дружини Ангели було перевезено з Лондона до рідного села Никодима Суліка і поховано неподалік каплички, до якої ходив з батьками малий Никодим....

Могила генерала Суліка у рідному селі

Саме з оцими військовими формуваннями та їх загартованими в боях командирами і прийшлось воювати частинам Шепетівської армійської групи.

Перед тим як перейти до опису власне бойових дій Польської кампанії РСЧА, хочу зосередити увагу читачів ще на одному факті, який вплинув на хід перших днів боїв.

У першій частині Німецько-Польської війнина Волинському Поліссі , яке знаходилось у глибокому тилу було тихо і спокійно. Проте у зв'язку з швидким просуванням німецьких військ на схід, залізнична лінія Барановичі-Лунінець- Сарни-Рівне залишилася по суті єдиною безпечною дорогою по якій могли переміщатися ешелони з Півночі на Південь. Наприкінці 10-11 вересня польським головнокомандуванням було ухвалено рішення  про утримання оборони від Володимира-Волинського через Томашів і до Карпат.

13 вересня на нараді, яка відбулась у Володимирі-Волинському (туди напередодні, 12 версня, прибуло вище командування Війська Польського нахололі з маршалом Едвардом Ридз-Смігли) був затверджений подальший план оборонних дій - укріпити оборону на лінії Дністра і Стрия.

На лінію оборони наказувалось стягнути залишки військ генерала Сосноковського, групу військ генерала Даб-Бернацького, армію генерала Піскора, а також усі запасні й резервні частини з Волині та Галичини. Крім того на ці терени повинне було відійти угрупування «Гродно» в складі шести батальйонів піхоти, трьох ескадронів кавалерії, двох дивізіонів артилерії.

Відповідно до цього плану намічались зміни в структурах КОП, які здійснювали охорону кордону в межах Поліського та Волинського воєводств.

Так, 13 вересня командир полку КОП «Сарни» підполковник Никодим Сулік (прийняв командування полком 6 вересня 1939 року) отримав наказ передислокувати залізницею два батальйони полку до Львова. На ділянці відповідальності батальйонів і рот залишити по декілька солдатів на чолі з підпоручником Корватовським  для охорони казарм.

Затримки, пов'язані з труднощами формуванням ешелонів, бомбардування німецькою авіацією Сарн і Рівного, зірвали термін відправки ешелонів з військами полку і їх озброєнням. Саме ця обставина зумовила знаходження основних сил полку в районі Сарн 17 вересня, що зіграло свою роль в організації опору наступу Червоної Армії на цьому напрямку.