45-та стрілецька дивізія була в особливій пошані начальника штабу 15-го стрілецького корпусу, адже у ній пройшли його молоді роки, становлення як командира.

Цікава сама історія дивізії, яка, як і її сусідка – 44-та сд вже воювала з поляками у 1919-1920 роках. Дивізія була сформована ще 16 червня 1919 року в районі Одеси з частин колишньої 3-ої Української армії (в основному 5-ої Української стрілецької дивізії). Майже відразу після формування дивізія брала участь в обороні Одеси від військ Денікіна та англо-французьких інтервентів. З липня 1919 по квітень 1921 року дивізією командував визначний військовий діяч Громадянської війни Йона Еммануілович Якір. Після залишення Одеси в серпні – вересні 1919 року  дивізія здійснила 400 кілометровий рейд по тилам ворога, аж доки не вийшла до головних сил 12-ї армії Південного фронту. З΄єднання одним з перших в РСЧА у 1919 році було нагороджене орденом Червоний Прапор РРСФР. У листопаді 1919 року дивізія була перекинута в район Петрограда, але незабаром була повернута в підпорядкування Південного фронту для підтримки наступу 14-ї армії на Харків. У грудні 1919 – січні 1920 червоноармійці з΄єднання очищали від залишків Добровольчої армії Правобережну Україну, в районі Олександрівська оточили і обеззброїли одне з найбільших угрупувань «батьки» Махна. Лютий 1920 року ознаменувався для бійців дивізії поверненням до місця свого формування і взяттям Одеси. У березні 1920 року дивізію перекинули на Західний фронт проти військ маршала Пілсудського. Бійці дивізії вели наступ на Білу Церкву, Шепетівку, Дубно, Золочів, Львів. Після «Варшавської поразки» разом з іншими з΄єднаннями Червоної Армії 45-та сд відступила за Збруч. Після нетривалого відпочинку в листопаді 1920 року дивізійники воювали з братами – українцями армії УНР та 3-ю армією барона П.І.Врангеля. За звитягу в боях на заході країни 17.11.1921 року дивізія отримала почесне найменування «Волинська», а у 1922 році була нагороджена орденом Червоного Прапора УРСР. В 30-х роках за успіхи в бойовій і політичній підготовці дивізія була нагороджена орденом Леніна. У складі 15 стрілецького корпусу 5-ї армії 45-та сд брала участь у Радянсько – Польській війні 1939 року і вийшла до річки Західний Буг на фронті від Римачів до Ягодина (нині Любомльський район). Частини дивізії розмістились у населених пунктах Волині, зокрема, у Шацьку (10-й сп), Любомлі (61-й сп), Ковелі (штаб дивізії і 53-й сп). У 1940 році з’днання було визнане кращим серед стрілецьких дивізій Київського особливого військового округу. 20 травня 1941 року дивізія була відмобілізована. До її складу було призвано до 1900 чоловік волинян, в основному жителів нинішніх Любомльського, Шацького та Ковельського районів. 22 червня 1941 року на Любомльському напрямку дивізія під командуванням генерал – майора Шерстюка Гаврила Гнатовича разом з прикордонниками 98-го прикордонного загону вступла в бій з німецькими агресорами. 5 діб червоноармійці та прикордонники утримували займані рубежі і лише після наказу командування почали відступ в напрямку на Ковель –Луцьк. Згодом були оборонні бої під Коростенем, оточення в районі Чорнобиля. З офіцерів і червоноармійців, які зустріли ворога на державному кордоні СРСР до середини вересня в живих залишилось декілька сотень, а тому в грудні 1941 року дивізія фактично була сформована заново за рахунок частин Південно – Західного фронту та народного ополчення. Так, у Воронежі в дивізію був влитий 1-й полк народного ополчення, сформований з робочих заводу ім. Дзержинського (у складі 2309 чол.), а також 9-й сп (2600 чол.). В той час на укомплектовування дивізії було направлено 22 бронемашини, 3 танки, 29 гармат, 70 кулеметів, 15 автомашин, 1100 гвинтівок. Поповнене людьми і технікою, з΄єднання 14 грудня 1941 увійшло до складу 40-ї армії та 18 грудня прибуло на станцію Касторна. Лютей – червень 1942 року знову стали трагічними місяцями для дивізії. Разом з іншими частинами 40-ї та 21-ї армій з΄єднання знову потрапило в оточення в районі міста Старий Оскол і лише 8 липня з боями прорвало вороже кільце і вийшло з оточення під населеним пунктом Коршево. Малочисленні залишки дивізії зі станції Графська під Воронежем були передислоковані в район Сизрані (станція Бариш) для переформування та доукомплектування. На поповнення дивізії прибуло  10372 офіцерів і червоноармійців з різних частини Приволзького військового округу. Повінстю укомплектована дивізія 04.10.42 була направлена до складу 4-ї резервної армії. Але вже 18 жовтня дивізію перепідпорядкували 62-й армії і поставили завдання оборони островів на Волзі в районі Сталінграду. З цього часу бойовий шлях дивізії пов΄язаний з фронтовими дорогами 62-ї (8-ї гвардійської) армії. За мужність і героїзм бійців і командирів 01.03.1943 45-та стрілецька дивізія була перейменована в 74-ту гвардійську, а 13.02.1944 їй було присвоєне почесне найменування «Нижнєдніпровська». Дивізія ще раз повернулась на Волинь в липні 1944 року у складі 29-го гвардійського стрілецького корпусу 8-ї гвардійської армії. При цьому частини дивізії діяли на тому ж напрямку, що і її попередники в 1939 та 1941. Від Ковеля до Західного Бугу пройшли з боями содати і офіцери дивізії. Згодом були бої за визволення Польщі. У ході Вісло-Одеської наступальної операції дивізія приймала участь в боях за Лодзь, Познань, Кюстрін. У 1945 році полки дивізії проривали оборону німців на Зеєловських висотах, штурмували Берлін

На час Польської кампанії дивізією командував комбриг Корнілов Іван Олексійович.

Корнілов І.О., у вересні 1939 комбриг, командир 45-ї сд

Народився 14 вересня 1899 року в селі Свотиново, нині Костромського району Костромської області РФ. Військову службу розпочав у рядаах Червоної Армії в листопаді 1918 року. Під час Громадянської війни воював рядовим червоноармійцем на Південно – Західному фронті, навчався на Костромських піхотних командних курсах, з листопада 1919 року служив на посаді командира взводу 1-го Троїцького стрілецького полку. Після Громадянської навчався в Вищій тактико-стрілецькій школі комскладу РСЧА, з грудня 1921 року командував ротою вартового батальйону в Українському ВО. З січня 1923 року – помічник командира батальйону ЧОП, з липня – командир відділення Житомирської роти ЧОП. У жовтні 1923 року знову був направлений на навчання до Вищої тактико – стрілецької школи. З серпня 1924 року проходив військову службу в 288-му стрілецькому полку 96-ї стрілецької дивізії УВО. Був командиром роти, начальником полкової школи. У березні 1930 року був призначений на посаду начальника штабу 287-го сп 96-ї сд. У грудні 1932 року був призначений командиром 131-го стрілецького полку 44-ї сд, у травні 1939 року помічником командира 46-ї сд, а у липні цього ж року командиром 45-ї стрілецької дивізії. Напередодні Великої Вітчизняної, в березні 1941 року  генерал-майор І.О.Корнілов отримав чергове підвищення - був призначений командиром 49-го стрілецького корпусу КОВО, з яким і вступив у війну. Корпус генерала Корнілова приймав участь у прикордонній битві з липня 1941 року спочатку у складі 6-ї армії Піденно-Західного фронту, а згодом Південного фронту в районах Бердичева, Бугуруслана. 10 серпня 1941 року генерал-майор Корні лов, будучи важко-пораненим, в штабному бліндажі був взятий в полон у районі урочища Зелена Брама. Знаходився в таборах для військовополонених в Умані, Бресті, Сідельце, Замості, Нюрнбергу, фортеці Вейсенбург. 29 квітня 1945 року визволений з полону і направлений в Париж в розпорядження радянської місії у справах репатріантів. До 21 грудня 1945 року знаходився у фільтраційному таборі, а після перевірки деякий час в розпорядженні ГУК НКО СРСР. З березня 1946 по травень 1947 року був слухачем Вищих академічних курсів при Вищій військовій академії ім..К.Є.Ворошилова. По закінченні ВАК був начальником військової кафедри Куйбишевського планового, а з липня 1950 року – Ростовського державного університету. Помер 17 червня 1953 року в Ростові-на-Дону, де й похований.

Одною з „наймолодших” дивізій Шепетівської АГ була сформована в 1936 році в Коростенському УРі (район м. Білокоровичі Житомирської області) 87-ма стрілецька дивізія. Напередодні описуваних подій дивізія була включена до складу 15-го стрілецького корпусу. Після закінчення Польського походу у лютому 1940 року у скороченому складі (16-й, 83-й сп, 212-й гап) була завантажена в ешелони і направлена на фінський фронт. Приймала участь у Зимовій війні ( з 11.03.1940) у складі 8-ї армії, діяла в центрі бойових порядків 1-го стрілецького корпусу. Після місяця боїв, в ході яких зазнала значних втрат, з 11 по 21 квітня 1940 була виведена зі складу 8-ї армії і залізничними ешелонами направдена до Володимира-Волинського. Напередодні Великої Вітчизняної з 20.05.1941 була доукомплектована приписним складом (1900 чоловік) і 22 червня 1941 року разом з двома батальйонами 41-ї танкової дивізії вступила у бій на Володимир-Влдинському напрямку. Полки дивізії більше тижня бились в оточенні. 1 липня 1941 року біля 200 командирів і червоноармійців 87-ї сд під командуванням начальника штабу дивізії полковника Бланка вийшли із оточення. Після доукомплектування в серпні 1941 увійшла до складу 37-ї армії, примала участь в обороні Києва, у вересні 1941 року була фактично знищена в оточенні в районі Києва.

На Волині війну з Німеччиною зустрів також і комендант 4-го Стумилівського УРу генерал-майор Пилип Миколайович Матикін, який у вересні 1939 командував 87-ю стрілецькою дивізією.

Матикін П.М., у вересні 1939 комбриг, командир 87-ї сд

Народився 24 листопада 1899 року в селі Нова Марковка (нині  Кантемирівський район Воронезької області РФ). У травні 1918 року добровольцем вступив до РСЧА. Воював рядовим бійцем на фронтах Громадянської війни, а по її закінченні залищився на кадровій військовій службі. У 1922 році закінчив командні піхотні курси , а в 1925 – Одеську піхотну школу. Пройшов посади від командира взводу до командитра полку. У 1936-137 роках перебував у закордонному відрядженні в Іспанії. За мужність і героїзм нагороджений орденом Червоного Прапора. По поверненні, у січні 1938 року, був призначений на посаду командира 87-ї стрілецької дивізії, якою командував до 1940 року. 4 червня 1940 року  помічнику командира 27-го стрілецького корпусу комбригу (з 17.2.1939)  Матикіну було присвоєне військове звання „генерал-майор”. Напередодні Великої Вітчизняної П.М.Матикін був призначений командиром 4-го (Струмилівського) УРу, підрозділи якого разом з військами 5-ї та 6-ї армій, прикордонниками 90-го Володимир-Волинського та 91-го Рава-Руського прикордонних загонів мужньо оборонялись в перші дні німецької навали. У липні 1941 року командував зведеною групою 64-го стрілецького корпусу, яка виконувала завдання щодо контрнаступу в районі Фастів-Біла Церква. Група Матикіна вибила 16 липня 1941 року німців з Фастова, але незабаром вимушена була відступити. Після цього була передана до складу Київського укріпрайону. Оборонялась на правому фланзі північної чатини УРу разом з 81-ю механізованою, 175-ю стрілецькою дивізіями і 3-ю повітряно-десантною бригадою.З 17 квітня по 25 травня 1942 року  генерал-майор Мати кін командував 47-ю гірсько-стрілецькою дивізією. При спробі виводу 47-ої гірськострілецької дивізії (6-та армія ПЗФ)  з оточення загинув в бою 25-го або 26 травня 1942 року у районі села Лозовеньки Харківської області, де ймовірно й був похований. У донесенні про безповоротні втрати рахується зниклим безвісти.

Ще одне з’єднання Шепетівської АГ  - 60-та стрілецька дивізія (2-го формування) була сформована в червні 1922 року на базі 4-ї Кавказької стрілецької бригади ім.Степіна як 2-го Кавказька стрілецька дивізія імені Степіна. У липні 1936 року була перейменована в 60-ту Кавказьку стрілецьку дивізію ім. Степіна. Після боїв на території сучасних Рівненщини і Волині приймала участь в Зимовій війні (вибула з Вінниці в середині січня 1940 року). Воювала у складу 56-го стрілецького корпусу 15-ї армії. 194-й стрілецький полк дивізії, посилений батальйоном Фінської народної армії безуспішно штурмував острів Лункулан-Сарі. 620-й сп  приймав участь у деблокаді 18-ї сд і 34-ої тбр, проте сам потрапив в оточення і зазнав взначних втрат. У середині квітня (12-12) 1940 року була відправлена до КОВО. Після доукомплектування в червні 1940 року була включена до угрупування військ, які брали участь у поході в Північну Буковину 28 червня 1940 року. 24 квітня 1941 року була переформована в 60-ту гірсько-стрілецьку дивізію. Наприкінці травня була доукомплектована до штату воєнного часу за рахунок приписного складу призваного на навчальні збори (1100 чол.). 22 червня 1941 встпила в бій з німецькими і румунськими військами південніше міста Чернівці. 26 чевня була влючена до складу 18-ї армії і до 05.07.41 виведена в резерв армії в район Дунаєві-Миньківці., згодом, 09.07.41, виведена в резер Південного фронту в район Томашполь. Дивізія перестала існувати як військове з’єднання під час боїв в липні-серпні 1941 року в Уманському казані. В березні 1944 року на Волинь прийшла 60-та стрілецька дивізія, але вже 3-го формування, сформована в жовтні 1941 року з московського ополчення.

Дивізією напередодні Польсько-Радянської війни командував комбриг Василь Андрійович Ревякін.

Ревякін В.А., у вересні 1939 р. комбриг, командир 60-ї сд

Народився 10 квітня 1893 року в с. Волковичі, нині Алексінського району Тульської області. З початком 1-ї світової війни  у жовтні 1914 року був мобілізований до царської армії. Спочатку служив у 40-му запасному полку в Одесі. Після короткотривалаї підготовки у складі маршового батальйону відправився на фронт, потрапив до  54-го Мінського полку, який воював на Західному фронті. Дуже швидко просунувся по службі до заступника командира взводу. З квітня 1917 році воював на румунському фронті вже з личками старшого унтер-офіцера. У серпні 1917 року дезертирував. По дорозі додому на деякий час зупинився з фронтовими товаришами в Катеринославі де згодом приєднався до червоногвардійського загону Лантуха. Був командиром взводу цього загону. У грудні 1918 року добровольцем вступив до РСЧА, був спочатку командиром відділення Інструкторського батальйону в Катеринославі, який воював проти гайдамаків, а згодом проти військ генерала А.І.Денікіна. З березня по липень 1919 року навчався на 1-х Харківських командних курсах, а по їх закінченню воював на посаді командира роти у складі курсантської бригада, а згодом 1-го Сумського та 2-го фортечних полків на Південному фронті. Був поранений, контужений.З березня 1920 року – командир роти 14-го окремого запасного батальйону 14-ї армії. З лютого 1921 року – В.А.Ревякін – комендант штабу 3-го стрілецького полку (м. Черкаси), а з лютого 1922 року – командир взводу 42-х Черкаських піхотних курсів. У тому ж 1922 році (жовтень) був звільнений в запас. У січні 1924 року відновлений у кадрах РСЧА і призначений командиром роти 73-го стрілецького полку 25-ї стрілецької дивізії (м. Полтава). З жовтня 1925 року служив у 7-му стрілецькому полку 3-ї Кримської сд (м. Севастополь) на посадах командира роти, батальйону. У 1926 році здав екстерном за військову школу, а у 1928 році закінчив Стілецько-тактичні курси удосконалення комскладу РСЧА „Постріл” ім..Комінтерну. З листопада 1931 року командував окремим кулеметним батальйоном в м.Білокоровичі, з квітня 1933 був помічником начальника 2-го відділу штабу Українського військового округу. З лютого 1935 року – помічник начальника 9-го відділу штабу КВО. У 1936 році закінчив ВА РСЧА ім..Фрунзе і був призначений в листопаді 1936 року командиром 286-го сп 96-ї сд, а у квітні 1938 року – помічником командира 51-ї сд. У липні 1938 року  В.А.Ревякін отримав призначення на посаду командира 60-ї стрілецької дивізії КОВО. Після боїв в районі Сарненського УРу у вересні 1939 року був призначений на посаду коменданта Москви.У березні 1947 року генерал-майор Ревякін наказом НКО СРСР був призначений заступником командира 7-го мехкорпусу, однак  наказ про це призначення був відмінений в травні 1941. У жовтні 1941 В.А.Ревякін залишив посаду коменданта Москви і був призначений заступником командуючого 43-ю армією Західного фронту, а 31 грудня 1941 команддиром 8-ї гвардійської стрілецької дивізії ім. І.В.Панфілова. З 30 січня по 15 люте 1942 року виконував обов’язки командира 160-ї стрілецької дивізії, яка вела бойові дії в оточенні у районі В’язьми. 16 лютого 1942 був призначений командиром 1-ї гвардійської мотострілецької дивізії яка у складі 43-ї і 20-ї армії ЗФ воювала на В’яземському та Іжевському напрямках. 13 грудня 1942 генерал Ревякін був усунутий з посади ( дивізія практично була знищена під Ржевом) і був зарахований до резерву ЗФ. Але вже 13 січня 1943 оримав під командування 164-ту сд, яка у складі 49-ї, а згодом 33-ї армій ЗФ брала участь у Смоленсько-Рославській наступальній операції. За вдалі дії дивізії при звільнення міста Починок, форсування річок Десна і Хмара генерал-майор Ревякін був нагороджений орденами Червоного Прапора та Кутузова 2-го ст. 1 січня 1944 року очолив 65-й стрілецький корпус 33-ї армії ЗФ, який визволяв Вітебськ. У бою був поранений. Після лікування в госпіталі був представником Ставки ВГК на 1-му БФ, в ряді армій головного удару, які діяли на Варшавському напрямку. У січні 1945 року був відізваний до Москви і направлений у розпорядження уповноваженого РНК СРСР у справах репатріації громадян СРСР з Німеччини і окупованих нею країн. З лютого 1945 виконував обов’язки помічника уповноваженого. У березні 1946 року був зарахований у розпорядження ГУК НКО. Згодом був начальником (з травня 1946), та заступником начальника (з листопада 1947) Вищих стрілецько-тактичних курсів удосконалення комскладу піхоти „Постріл” ім.. Б.М.Шапошнікова. З травня 1951 року – начальник кафедри тилу, постачання і військового обліку військового факультету Московського фінансового інституту. З вересня 1953 року – в запасі. Помер 08.02.1975. Похований на Введенському кладовищі в Москві.

Наймобільнішим і найманевренішим з’єднанням Шепетівської АГ була 36-та легко танкова бригада під командуванням комбрига Богомолова,який командував нею з грудня 1938 року. І ім’я якого згодом, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 липня 1940 р. було присвоєне цьому танковому з’єднанню ( Наказ НКО СССР від 25.07.40 р.)

Легкий танк Т-26. Саме такі були на озброєнні 36-ї лтбр у вересні 1939

36-та лтбр була сформована як 3 механізована бригада 15 травня 1932 року на базі 12-го стрілецького полку 4-ої стрілецької дивізії, частини особового складу 3-го кавалерійського корпусу, яка пройшла авто-бронетанкові курси. В районі містечка Старі Дороги (Білоруський військовий округ). У 1937 році 3-тя мехбригада була передана до складу Київського ВО і розміщена у Києві. 1938 році була переформована у 36-ту лтбр. Директивою Начальника ГШ РСЧА № 4/5/35286 від 4.08.38 р. до складу бригади була включена 85-а окрема авіаланка зв'язку. Після боїв на Рівненщині, Волині, Польщі була виведена до міста Рівного. У другій половині 1940 бригада була передана на укомплектування 41-ї танкової дивізії, яка на 22 червня 1941 року дислокувалась у Володимирі-Волинському.

Комбриг (з 1935 р.) Михайло Михайлович Богомолов (1897-1940) прожив коротке, але яскраве життя.

Богомолов М.М., у вересні 1939 р. комбриг, командир 36-ї лтбр

На службу в РСЧА прийшов добровольцем у 1918 році. Після закінчення школи червоних командирів командував взводом, ескадроном. Після закінчення Громадянської воював у Туркестані (командир взводу 6-го стрілецького полку). Тричі був нагороджений орденом „Червоний Прапор” (Накази РВР № 183: 1923 р., №105- 1924 р., № 335 -1924 р.). У 1927 році закінчив Київську об’єднану військову школу. Згодом командував взводом, ескадроном, дивізіоном, 91-м кавалерійським полком 4-ої окремої кавалерійської бригади, 7-м механізованим полком, 21-ю та 3-ою механізованими бригадами. За даними Військово – історичного журналу (№5 за 1969 рік) з 1937 по 1938 рік командував 6-м кавалерійським корпусом. У грудні 1938 року прийняв під командування 36-ту лтбр з якою і воював під час Польського походу. У вересні 1939 року був призначений командиром 34-го стрілецького корпусу. Раптово помер 5 травня 1940 року.

Крім частин Червоної Армії до вторгнення на польску територію залучались і прикордонні загони Білоруського і Київського прикордонних округів. Так, у смузі наступу Шепетівської АГ таке завдання отримали прикордонники 19-го Олевського та 20-го Славутського прикордонних загонів.

Кінний прикордонник в дозорі, 1939 р.

На той час начальником прикордонних і внутрішніх військ НКВС України був комдив Осокін Василь Васильович

Осокін В.В., у вересні 1939 р. комдив, начальник військ Київського прикордонного округу

Народився 9 березня 1894 року в селі Томушово Рязанської губернії в селянській родині. Після закінчення 4-х класної сільської школи (1907 рік) поступив до Спас – Клепиківської двох класної вчительської школи, яку закінчив у 1910 році. У 1911 році в Рязані склав екстерном іспити на шкільного вчителя.  З вересня 1912 року по червень 1914 року працював вчителем на хуторі Савицький Ахтирського повіту, потім, до січня 1915 року, завідувачем діловодства Єгорівського лісництва в Рязанській губернії. У січні 1915 року був призваний на військову службу, яку розпочав у 208-му запасному піхотному батальйоні (м. Рязань). У червні 1915 року здібного юнака направили на навчання до 4-ї школи прапорщиків (м. Москва), яку Василь Осокін закінчив у жовтні місяці. З жовтня 1915 року прапорщик Осокін на фронті. Був командиром взводу у 75-му піхотному полку (жовтень 1915 -  травень 1916), командиром взводу і кулеметної роти в 23-й бригаді (травень – 1916 – листопад 1917). У грудні 1917 року член бригадного солдатського комітету вступив у Червону Гвардію, став засновником і командиром кулеметної роти 9-го зведеного революційного батальйону, якою командував до травня 1918. З травня 1918 до лютого 1919 року начальник кулеметної команди 34-го стрілецького полку РСЧА, з лютого вісімнадцятого по липень 1921 – спочатку командир взводу, згодом начальник прикриття, помічник командира парку 22 зведеного важкого гаубичного артилерійського дивізіону 16-ї армії. За відвагу в боях на полях Громадянської війни у 1922 році був нагороджений орденом „Червоний Прапор” (Наказ РВР № 136). З липня 1921 року на службі в органах ВЧК-ОДПУ-НКВС. Кар’єру в „чекістському відомстві розпочав з посади начальника кулеметної команди Окремого полку особливого відділу Західного фронту (служив до травня 1922 року). Згодом служив у прикордонних військах молодої республіки Рад – командиром Окремого прикордонного батальйону, помічника командира полку (м. Новоросійськ – по 1924 рік). З січня 1924 року по квітень 1925 року був помічником начальника Чорноморського прикордонного загону ОДПУ по стройовій і господарській частині. З квітня по  вересень 1925 року був командиром і воєнкомом 5-го Донського полку ОДПУ.  Нова служба потребувала не тільки нових навичок, але й нових знань, а тому командира-чекіста направили на навчання до Вищої прикордонної школи ОДПУ СРСР (жовтень 1925 – січень 1927). Після закінчення ВПШ знову командував 5-м Донським полком ОДПУ (до грудня 1930 року), потім був начальником відділення підготовки , помічником начальника Управління прикордонної охорони і військ ОДПУ Ленінградського округу  (з січня 1931 по 10 липня 1934 року), начальником відділу бойової підготовки і озброєння Управління прикордонної охорони УНКВС по Ленінградській області (01.07.34-01.04.35), заступником начальника цього ж управління (01.04.35-25.04.37). 25 грудня 1935 року В.В. Осокіну було присвоєне звання комбрига. З 25 квітня 1937 по вересень 1937 року – начальник Управління прикордонної охорони Східно-Сибірського краю, а з вересня 1937 року займав посаду начальника Управління прикордонної охорони УНКВС по Іркутській області. 29 березня 1938 року був призначений начальником прикордонних і внутрішніх військ НКВС УРСР. 5 квітня 1938 року Осокіну було присвоєне звання комдива. Згодом, в ході реорганізації органів і військ НКВС, був призначений начальником прикордонних військ Київського округу.  На цій посаді 4 червня 1940 року став одним з перших радянських генералів (04.06.1940 присвоєне звання генерал-лейтенант). 29 жовтня 1940 року офіцер-прикордонник з багатолітнім прикордонним стажем був переведений на іншу посаду, не пов’язану з прикордонною службою, але не менш відповідальну – Василь Васильович очолив новостворене Головне управління місцевої і протиповітряної оборони НКВС СРСР і був його начальником до 19 листопада 1949 року. Під керівництвом В.В.Осокіна управління здійснило ряд заходів по мобілізації значних сил і засобів для посилення місцевої оборони, на яку покладалось завдання територіальної оборони, усунення наслідків бомбардувань цивільних об’єктів, розмінування територій,  відновлення важливих народно-господарських об'єктів, систем життєзабезпечення населення.  21 березня 1950 року В.В.Осокін був звільнений в запас. На той час його груди прикрашали цілком заслужені два ордени Леніна  ( 02.11.44, 20.02.45), два ордени Червоного Прапора (1922, 03.11.1944) , орден Червоної Зірки (15.02.36), знак «Почесний працівник ВЧК-ГПУ (XV)» (08.04.34), медалі. Помер 12 листопада 1960 року, похований у м. Москва.