6. Долі солдатські. - 41-ша в боях 41-го - Волинь на початку 2-ї світової війни - Каталог статей - Персональный сайт Сергея Яровенко
Неділя
04.12.2016
13:13
Форма входу
Категорії розділу
Невідомий "золотий" вересень. Волинь 1939. [19]
Розповідь про події вересня-жовтня 1939 року на Волині.
Прикордонники в боях за Волинь. Червень 1941 [16]
Історія та бойовий шлях 90-го та 98-го прикордонних загонів. Бойові дії прикордонників у перші дні Великої Вітчизняної війни.
41-ша в боях 41-го [6]
Історія і бойовий шлях 41-ї танкової дивізії
Волинська епопея 19-ї танкової дивізії [2]
Історія і бойовий шлях 19-ї танкової дивізії 22-го механізованого корпусу
Перші дні війни [3]
Про початок Великої Вітчизняної війни та бойові дії на території області в період з 22 червня по 2 липня 1941 року
Пошук
Наше опитування
Чи готувався СРСР до нападу на Німеччину у 1941 р.

Всього відповідей: 352
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Бої місцевого значення

Каталог статей

Головна » Статті » Волинь на початку 2-ї світової війни » 41-ша в боях 41-го

6. Долі солдатські.

Проте на розформуванні історія дивізії не обірвалась, вона продовжилась у славних бойових і трудових звершеннях ії вихованців. Більшість з офіцерів і солдат, які починали війну у складі 41-ї танкової дивізії пройшли славний бойовий шлях, понад дві сотні з честю воювали до кінця війни, потім служили в Збройних Силах, відновлювали зруйноване війною народне господарство. По різному склались їх долі, збігаються в одному – в мужності і героїзмі.

Командир 41-ї танкової дивізії полковник Петро Петрович Павлов у вересні 194 року був призначений на посаду заступника командира 46-ї танкової бригади 4-ї армії Волховського фронту. В боях за м. Тихвін замінив пораненого командира бригади. За вміле керівництво бригадою у складній обстановці був нагороджений орденом Червоної зірки і представлений до присвоєння генеральського звання. З лютого по липень 1942 року воював на посаді заступника командувача 59-ю армією Волховського фронту з АБТВ. З липня 1942 року командував 25-м танковим корпусом, війська якого воювали у складі 60,40,1-ї гвардійської армій Воронезького і Південно-Західного фронтів в ході  Воронезько-Ворошиловградської оборонної та Середньодонської наступальної операцій. З лютого 1943 року війська корпусу в складі 6-ї армії ПЗФ приймали участь в Донбаській наступальній операції, форсуванні Дніпра і захопили плацдарм південніше Запоріжжя. В боях під Запоріжжям П.П.Павлов був поранений, але продовжував командувати військами, організував прорив частин корпусу з оточення, проте сам потрапив до полону. Утримувався в Хаммельгсбургському і Флессенбургському таборах для військовополонених. Був звільнений з полону разом з іншими наприкінці квітня 1945 року американськими військами, після чого був направлений до фільтраційного табору 1-го Українського фронту в районі м. Дрезден. Після закінчення Великої Вітчизняної П.П.Павлов проходив спец перевірку органів НКВС. По закінченні перевірки був поновлений у військовому званні і в березні 1946 року зарахований слухачем ВАК при ВВА ім.. К.Є.Ворошилова. З березня 1947 року перебував в розпорядженні УК БТ і МВ ЗС, а в травні 1947 року отримав призначення на посаду заступником командира 36-го СК з БТ і МВ. В липні 1950 року був звільнений в запас. За роки військової служби був нагороджений орденом Леніна, 5 орденами Червоного Прапора, орденом Червоної Звірки, медалями. Помер 4 вересня 1962 року. Похований у Москві.

Наступник П.П.Павлова на посаді командира 41-ї танкової дивізії полковник Уколов Микола Андрійович в роки війни командував 142-ю танковою бригадою, яка в боях  спільно з 50м кавалерійським корпусом в районі населених пунктів Шостаки - Мартинівка знищила до 2 батальйонів противника, захопила 2 гармати, 4 кулемети, значну кількість автомобілів і велосипедів. За ці дії командир 142-ї тбр полковник Уколов був нагороджений 2-м орденом Червоно Прапора (перший отримав як учасник Громадянської війни з нагоди 20—ї річниці РСЧА у 1938 році.). 25.03.1942 року  прийняв командування 143-ю тбр, яка вела бойові дії в районі містечка Усово. Тут танкісти 143-ї тбр знищили 14 танків, 7 гармат, 25 станкових кулеметів, 95 ДзОТів і бліндажів, 15 мінометів, до 2500 ворожих солдат і офіцерів. Полковник Уколов трагічно загинув 28 травня 1942 року – автомобіль в якому комбриг їхав до штабу 41-ї армії підірвався на міні.

Трагічною була доля і останнього командира 41-ї танкової дивізії полкового комісара Михайла Михайловича Баликова. Учасник Громадянської війни полковий комісар Баликов зустрів війну на посаді військового комісара 41-ї тд.  Командування дивізією прийняв за декілька тижнів до її розформування. З березня 1943 року був начальником політвідділу 1-го гвардійського Донського танкового корпусу. Неодноразово діяв серед передових підрозділів корпусу за що був нагороджений 17.03.1943 орденом Леніна, а в серпні 1943 представлений для нагородження  орденом Червоного Прапора. Гвардії полковник М.М.Баликов помер від хвороби 03.02.1946р.

Начальник штабу 41-ї тд підполковник Костянтин Олексійович Малигін 5 жовтня 1941  року прийняв під командування 28-му танкову бригаду 16-ї армії, яка воювала на Західному і Калінінському фронтах. Бригада, сформована Малигін на базі запасного танкового полку відважно воювала під Москвою і Ржевом. В грудні 142 р. полковник Малигін був призначений командуючим АБТВ 3-ї ударної армії (Калінінський фронт). Танкісти 3-ї ударної відзначились в боях в районі Великих Лук (Псковська область РФ). У лютому 1943 року К.О.Малигін отримав призначення на посаду начальника Тамбовського військового танкового табору, в якому готувались танкові екіпажі, призначені для частин і з’єднань, які згодом наносили потужний танковий удар в районі Курської дуги. 3 березня 1943 року Костянтину Олексійовичу Залигіну було присвоєне звання „генерал-майор танкових військ”. У липні 1943 року, після неодноразових рапортів вищому командуванню з проханням відправити на фронт, нове призначення – на посаду командира 9-го механізованого корпусу, який саме формувався в м.Ясна Поляна Тульської області. Передові частини 9-го МК ( 3-тя гвТА, Воронезький фронт) в ніч на 22 вересня 1943 року форсували Дніпро в районі с. Зарубинці Канівського району Черкаської області і до 27 вересня забезпечили переправу танкових частин армії на правий берег Дніпра. До 15 жовтня війська 9-го МК бились за розширення Букринського плацдарму, а командир корпусу генерал-майор Малигін постійно знаходився на командних пунктах передових батальйонів. 29 вересня генерал-майор Малигін особисто повів частини корпусу в контратаку, що сприяло утриманню зайнятих позицій. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 17 листопада 1943 року генерал-майору т/в К.О.Малигіну було присвоєне звання Героя Радянського Союзу (медаль Золота Зірка №2096).

 

Генерал-майор Малигін Костянтин Олексійович

Згодом 9-й МК під командуванням генерал-майора Малигіна успішно діяв в ході Київської, Житомирсько-Бердичівської, Проскурівсько-Чернівецької наступальних операцій в ході яких брав участь у визволенні Києва, Коростишева, Житомира за що отримав почесні найменування „Київський” і „Житомирський”.

Подальшому просуванню по службі завадила характеристика командувача 3-ю гвардійською танковою армією генерала Рибалка, який зауважив: „В проведених операціях Малигін показав себе мужнім і сміливим командиром, але недостатньо підготовленим для командування механізованим корпусом”. То ж у квітні 1944 року К.О.Малигін отримав призначення на посаду заступника командувача Харківським військовим танковим табором з бойової підготовки і на цій посаді зустрів Перемогу. По закінченні війни командував 7-ю навчальною танковою дивізією ( з липня 1945 р.), 9-ю гвардійською танковою дивізією (з жовтня 1946 р.). У грудні 1948 року був призначений старшим викладачем ВА БТіМВ ім.. І.В.Сталіна. З липня 1950 по липень 1951 навчався на ВАК при ВВА ім.К.Є.Ворошилова, по закінчення яких був призначений на посаду командувача БТ и МВ Київського військового округу. ЗУ липні 19453 року був відряджений до Китаю, де виконував обов’язки старшого військового радника з БТ і МВ НОАК. По поверненні з витаю, в травні 1957 року, був призначений начальником особливого факультету з підготовки офіцерів армій країн народної демократії при ВА бронетанкових військ. У січні 1961 року був звільнений у відставку. Жив у Москві. Написав книгу спогадів „ У центрі бойового порядку”, видану Військовим видавництвом МО СРСР у 1986 році. Помер 11 травня 1990 року (народився  7 (20) листопада 1905 р. в  с. Ні кольське Уярського району Красноярського краю), похований на Введенському кладовищі в Москві. За бойові подвиги і службу в ЗС СРСР був нагороджений 2 орденами Леніна, 2 орденами Червоного Прапора, орденами Суворова 2 ст., Кутузова 2 ст., Вітчизняної війни 1 ст., Червоної Зірки, медалями.

Золотої Зірки Героя були удостоєні ще два вихованці дивізії.

Указом Президії ВР СРСР від 21.07.1944 за мужність і героїзм, проявлені в наступальних боях на Карельському перешийку цього високого звання був удостоєний командир роти 27-го гвардійського окремого танкового полку Ленінградського фронту гвардії старший лейтенант Євген Іванович Усенко (медаль № 4113), який починав свій бойовий шлях на посаді командира взводу 81-го танкового полку 41-ї тд. Вже в перших боях з засідки взвод молодшого лейтенанта Усенка підбив 6 ворожих танків. Танкісти гвардії старшого лейтенанта Усенка згодом відзначились в боях на території Прибалтики де вкотре розстріляли німецьку танкову колону із засідки. По закінченні війни Є.І.Усенко в 1946 році закінчив Вищу офіцерську бронетанкову школу. Звільнився в запас в 1957 році в званні підполковника. Жив у Житомирі, працював головою обласного комітету ТРВОД УРСР. За бойові подвиги також був нагороджений орденами Леніна, Вітчизняної війни 1 ступеня, Червоної зірки, медаллю „За бойові заслуги” та іншими.

Указом Президії ВР СРСР від 3 липня 1981 року за значний вклад в будівництво ЗС СРСР, вміле керівництво військами, особисті мужність і відвагу, проявлені в боротьбі з німецькими загарбниками в роки Великої Вітчизняної війни, і в зв’язку з 60 річчям від дня народження звання Героя Радянського Союзу (медаль № 11458) було присвоєно Маршалу Радянського Союзу Куликову Віктору Георгійовичу. Свою офіцерську кар’єру Віктор Георгійович Куликов розпочав по закінченні Гродненського піхотного училища 10 червня 1941 року розпочав у 41-му окремому розвідувальному батальйоні 41-ї танкової дивізії на посаді командира розвідувального взводу. На цій посаді воював під Володимиром-Волинським, Ковелем, Оликою, Соколовим, Малином, Остром. Після розформування дивізії, в жовтні 1941 року в танковому таборі в районі Костерово отримав призначення на посаду заступника командира розвідувальної роти 143-ї танкової бригади (до бригади влилось чимало командирів і бійців 41-ї тд, то ж вона деякими дослідниками рахується правонаступницею 41-ї тд).  У складі бригади воював на південно-Західному та Калінінському фронтах. Згодом займав посади командира мотоциклетної роти розвідувального батальйону, начальника штабу танкового батальйону. З серпня 1943 року і до кінця війни воював на посаді начальника штабу 143-ї окремої танкової бригади (з 1 березня 1945 року – 66 гвардійська важка самохідно-артилерійська Невельська Червонопрапорна , ордену Суворова бригада), яка вела бойові дії у складі 39-ї армії Калінінського фронту, 43-ї, 4-ї ударної, 6-ї та 11-ї гвардійських армій 1-го Прибалтійського фронту та 3-го Білоруського фронту під Смоленськом, Ригою, Полоцьком, Мітавою, Данцигом, Штеттіном. Війну закінчив у званні підполковника на території Східної Прусії. На грудях молодого підполковнику виблискували золотом і сріблом п’ять бойових нагород ( два ордени Червоного Прапора, два ордени Вітчизняної війни 1 ступеня, медаль „За відвагу”). По закінченні війни навчався у Вищій офіцерській бронетанковій школі, яку закінчив в 1947 році. Після командування батальйоном і полком був зарахований на навчання до ВА ім.. Фрунзе, а по її закінченні в 1953 році був начальником штабу дивізії, командиром дивізії. У 1959 році закінчив ВА Генерального штабу.

З 1959 по 1964 рік проходив військову службу на посадах заступника і 1-го заступника командувача армією, з 1964 по 1967 командував 6-ю загальновійськовою армією  Ленінградського військового округу. З травня 1967 по жовтень 1969 року командував військами Київського військового округу, з жовтня 1969 по вересень 1971 був Головнокомандувачем Групи радянських військ в Німеччині. З вересня 1971 по січень 1977 року очолював Генеральний штаб ЗС СРСР і був 1-м заступником Міністра оборони СРСР. У січні 1977 року генералу армії Куликову було присвоєне звання Маршал Радянського Союзу. З січня 1977 по січень 1989 року Маршал Куликов був головнокомандувачем Об’єднаними збройними силами країн – учасниць Варшавського договору. З лютого 1989 по січень 1992 року – генеральний інспектор Групи генеральних інспекторів МО СРСР. З січня 1992 року – радник Головнокомандувача Об’єднаними ЗС СНГ, а з вересня того ж року – радник при МО РФ.

 

Маршал Куликов Віктор Георгійович

Звільнений у відставку у 1992 році. З 1996 по 1989 рік був депутатом ВР СРСР різних скликань, з 1989 по 1991 рік – народним депутатом СРСР, в 1999-2003 роках депутатом Держдуми Російської Федерації. У 200-2003 роках очолював Комітет у справах ветеранів Держдуми РФ. Лауреат Ленінської премії, премій ім.. Г.К.Жукова і М.В.Фрунзе. Член клубу воєначальників Російської Федерації. Мешкає в м. Москва. Автор книги „Війна”, виданої у видавництві „Кучокове поле”, Москва в 2009 році.

Наступник підполковника К.О.Малигіна на посаді начальника штабу 41-ї танкової дивізії майор Михайло Васильович Невжинський (у РСЧА з 1919 року, учасник Громадянської війни на Південному фронті і в Грузії) згодом ( з 28.09.1941 по травень 1942) був начальником штабу 7-ї  окремої танкової бригади, яка билась в районі Харкова у складі 38-ї, 6-ї армій Південно-західного фронту. За вміле планування бойових дій бригади майор Невжинський був 06.03.1942 року нагороджений орденом Червоної Зірки (представлявся до ордену Червоного Прапора). З с 16.07.1942 по 07.02.1943 командував 121-ю окремою танковою бригадою ім. Наркомважмашу 4-го танкового корпусу. Бригада під командуванням підполковника Невжинського відзначилась в ході боїв в районі радгоспу „Котлу бань” і станції Гум рак в серпні – вересні 1942 року. За бої в районі станиці Клетської в луці Дону 2 грудня 1942 року був нагороджений орденом Червоного Прапора. 24-26 січня 1943 року 121-ша тбр підполковника Невжинського нанесла противнику удар в напрямку Тумрак _ Мамаїв Курган – тракторний завод. 2 лютого танки бригади з’єднались з частинами 62-ї армії і тим самим розсікли німецьке угрупування в Сталінграді на дві частини. Танк Т-34 з бортовим номером „18” 121-ї тбр був встановлений як пам’ятник в районі Мамаєвого Кургану як символ мужніх дій  усіх танкістів в районі Сталінграду. 7 лютого 1943 року бригада була перейменована в 27-му гвардійську окрему танкову бригаду. Гвардійцями-танкістами гвардії полковник Невжинський командував до 18 серпня 1943 року, коли отримав важке поранення в боях за Харків.

За бої в районі Малина в липні 1941 року був представлений для нагородження орденом Червоного Прапора начальник розвідувального відділення 41-ї танкової дивізії капітан  Куликов Андрій Кирилович. Щоправда цього ордену він не отримав ( вище повідомлялось, що штабна машина 41-ї тд, яка перевозила нагородні документи була розстріляна німецькими льотчиками). Тим не менше відважний офіцер таки отримав бойову нагороду і не одну. Першу бойову нагороду – орден Червоної Зірки (представлявся до ордену Червоного Прапора) начальник відділу кадрів АБТУ 21-ї армії майор Куликов А.К. отримав в грудні за мужність і відвагу при діях по ліквідації прориву оборони німецькими частинами в районі станції Кетська. Завдяки вмілим діям штабного офіцера вдалось організувати оборону на напрямку прориву і скоординувати дії частин армії. У грудні 1943 року підполковник А.К.Куликов повернувся на Житомирщину. 1831-й самохідно-артилерійський полк, яким командував Андрій Куликов у складі 11-го СК 1-ї гвардійської армії приймав участь у визволенні Житомира 12 листопада 1943 року. Війну гвардії полковник Куликов закінчив у Східній Прусії на посаді командира 343-го гвардійського важкого самохідного артилерійського полку 128-го СК, 28-ї армії 3-го Білоруського фронту.

Особистою відвагою і мужністю в подальших боях відзначився колишній начхім 41-ї тд майор Стародубцев Сергій Васильович. В нелегкий для дивізії час в районі Малина майор Стародубцев очолив 41-й мотострілецький полк, яким командував до розформування 41-ї тд. Потім командував моторизованим струілецько-кулеметним батальйоном 36-ї танкової бригади, який в травні 1942 року бою в районі с. Непокрите вибив противника з населеного пункту, захопив 8 гармат. Продовживши атаку батальйон під командуванням С.В.Стародубцева в лісі на захід від села захопив німецькі склади з боєприпасами ( до 1,5 млн. снарядів і декілька мільйонів патронів) та продовольством. 13 травня 1942 року батальйон Стародубцева цілу добу стримував наступ 50 німецьких танків і піхотного батальйону. Знищивши до 600 німецьких вояків батальйон відійшов лише за наказом командира бригади. На момент відходу в батальйоні не було жодного патрона і жодної гранати. За ці бої майор С.В.Стародубцев наказом по військам Сталінградського фронту від 26.09.1942 №43/н був нагороджений орденом Червоного Прапора (командуванням бригади представлявся до ордену Леніна). В боях за визволення Кіровограда ( 08.01.1944) відзначилась 64-та механізована бригада 7-го механізованого корпусу 5-ї гвардійської армії 2-го Українського фронту, якою командував підполковник Сергій Стародубцев. У липні 1944 року Сергій Васильович прийняв під командування 9-ту гвардійську механізовану Молодечненську бригаду, якою командував в коді Шауляйської наступальної операції військ 1-го Прибалтійського фронту. Гвардійці гвардії підполковника Стародубцев в кровопролитних боях  1 серпня 1944 року вибили гітлерівців з міста Єлгава (Митава).

Бої перших місяців війни навчали воювати командирів полків, батальйонів і рот дивізії. Більшість з них пройшли дорогами війни до самого ворожого лігва, неодноразово відзначившись в боях.

Орденами Червоного Прапора, Вітчизняної війни 2 ступеня, Суворова 2 ступеня були відзначені вмілі дії колишнього командира 81-го танкового полку майора Василя Георгійовича Корольова. Першим, командир 133-го танкового полку 133-ї окремої танкової бригади (з 08.12.1942 р. – 11-та гвардійська танкова бригада) майор В.Г.Корольов був нагороджений 10 січня 1942 року за бої жовтня 1941 року проти Орловського угрупування німців у взаємодії з 7-ю гвардійською стрілецькою дивізією. Полк у тих боях знищив 11 танків, бронемашину, 18 мінометів, 12 кулеметів, 75 возів з майном, 3 гармати, подавив вогонь 6 ворожих батарей і до 2 батальйонів піхоти противника. З 15.02.1942 по 23.07.1942 підполковник Корольов командував 168-ю танковою бригадою. Бригада прямо з ешелонів була направлена на передову. В одному з перших боїв завдяки вмілому керівництву бригадою її командира і штабу 10 травня 1942 року танкісти зуміли стримати наступ переважаючих частин німців, які прорвали фронт в районі Худоярово – Гетманівка в смузі 133-ї тбр і 277-ї сд. 22-23 червня бригада приймала участь в контрнаступі військ Південно-Західного фронту. За вмілі дії її командир був нагороджений орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня (представлявся до ордену Вв 1 –го ст.). Наступним орденом – Суворова 2 ступеня (представлявся до нагородження орденом Кутузова 2 ст.) командуючий БТ і МВ 61-ї армії полковник Корольов був нагороджений за забезпечення ефективного використання бронетанкових і механізованих частин армії при визволенні міста Волхов (12-23 липня 1943 року).

Орденом Олександра Невського в березні 1943 року був нагороджений колишній командир 41-го мотострілецького полку 41-ї танкової дивізії, а згодом командир окремого навчального кавалерійського дивізіону 7-го гвардійського кавалерійського корпусу гвардії майор Музирь Пилип Петрович. Учасник боїв з басмачами, Радянсько-Польської війни 1939 року достойно воював у перші місяці війни. Власний досвід боїв у напівоточенні допоміг і цього разу. Саме завдяки майстерності П.П.Музиря дивізіон не тільки виконав поставлені завдання з охорони штабу корпусу під час рейду в район Дебальцеве і Чорнухіно, але й уник ворожого оточення. Сформована і очолена гвардії майором Музирем група прориву забезпечила 23 лютого 1943 року виведення з оточення штабу корпусу.

Майстром контр батарейної боротьби називали однополчани і старше командування начальника штабу 64-ї важкої гарматної бригади, а в грізному 1941-му командира 41-го гаубичного артилерійського полку, майора Хижина Миколу Сергійовича. Як і його однодивізійник, майор Корольов починав військову службу в Громадянську, воював на південному фронті проти Врангеля. Бої в районі Малина відточили артилерійську майстерність і в серпні 1943 року М.С.Хижин був нагороджений орденом Червоної Зірки за вміле подавлення вогню німецького артилерійського полку.

На фронтах Великої Вітчизняної відважно бились танкіст під командуванням Бачакашвілі Йосипа Давидовича. Після боїв червня – вересня 1941 року командир танкового батальйону 81-го танкового полку капітан Й.Д.Бачакашвілі війну закінчив у званні гвардії полковника. Тричі був поранений, один раз контужений. Командував танковим батальйоном, потім служив на посаді заступника начальника відділу БТВ 2-ї ударної армії з бойового використання і застосування танків. На цій посаді отримав свій перший бойовий орден за бої під Ленінградом ( орден Червоного Прапора, наказ по 2-й удА від 08.03.1943 №036-н) З 12 березня по 11 серпня 1943 року підполковник Бачакашвілі командував 122-ю танковою бригадою ім.. Наркомсередмашу. 31 серпня 1943 року підполковник Бачакашвілі прийняв під командування 29-ту танкову бригаду (ІІ формування). Бригада під командування підполковника Й.Д.Бачакашвілі до січня 1944 року вела бої на берегах річки Волхов, з 15 січня 1944 наступала в загальному напрямку на Новгород  - Батецька – Луга. Була введена в прорив на стику 310-ї і 239-ї стрілецьких дивізій 6-го стрілецького корпусу (59-та А, Волховський фронт) в районі Підбереззя, розширила фронт прориву, а згодом перерізала німцям шляхи відходу від Новгорода на північний захід і захід. У ніч на 18 січня 1944 року разом з 16-ю танковою бригадою звільнила населений пункт Вяжищі, згодом оволоділа роз’їздом Нащі і перерізала дорогу Новгород – Вашково. За 14 днів 122-га тбр по болотистій місцевості пройшла 130 кілометрів, звільнила 8 значних населених пунктів і 2 залізничні станції. Після боїв, в березні 1944 року, була виведена на доукомплектування в м. Нарофомінськ, і на 15 червня 1944 року прибула до складу 7-ї армії Карельського фронту та зайняла позиції на річці Свір. У ході Свирсько-Петрозаводської наступальної операції військ Карельського фронту підтримувала бойові дії 37-го гвардійського стрілецького корпусу. У складі рухомої групи разом з 339-м і 378-м гвсап, 275-м Ом боном наступала в напрямку на Олонець, згодом з 25.06.1944 наступала у напрямку на Сиг озеро і Видлицю. З 15.07.1944 підтримувала атаки 99-ї гвардійської стрілецької дивізії при штурмі позицій фінських військ в районі Піткярянти. За бойові дії в червні – липня 1944 року підполковник Бачакашвілі був удостоєний ордену Кутузова 2-го ступеня. У серпні 1944 року 29-та тбр була перекинута для пробиття коридору оточених в районі Іломантсі частин 176-ї  та 289-ї стрілецьких дивізій. Після короткого відпочинку 29-та тбр була передана в розпорядження військ 1-го Білоруського фронту, відправлена зі станції Суоярве залізницею і на початку лютого 1945 року прибула в район Рівного. 12 лютого 1945 року в Рівному танкісти святкували радісну новину, бригада отримала звання гвардійської і стала йменуватись 67-ю окремою гвардійською важкою Червонопрапорною бригадою. В рівному бригада була доукомплектована технікою і особовим складом і 15 березня прибула до складу 5-ї ударної армії і була зосереджена в районі Фюрстенфельде. 7 квітня 1941-5 року гвардійці під командуванням гвардії полковник Бачакашвілі разом з 26-м гвардійським стрілецьким корпусом отримала наказ прорвати оборону противника і наступати в напрямку на Берлін. День перемоги гвардії полковник Бачакашвілі Йосип Давидович зустрів у Берліні.

У бою під містечком Олика, що на Волині був поранений старший ад'ютант танкового батальйону 82-го танкового полку старший лейтенант Пресайзен Яків Наумович. Після лікування в госпіталі Я.Н.Пресайзен воював у складі 12-го танкового полку 12-ї тбр ПЗФ, був офіцером зв’язку 52-ї танкової бригади. Ще одне поранення отримав 11 лютого 1943 року в районі Ростова-на-Дону. Після лікування  21 серпня 1943 року майор Пресайзен очолив штаб 119-го танкового полку. Воювати закінчив у вересні 1944 року в зв’язку з направленням на навчання на академічні курси удосконалення офіцерського складу при ВА БТ і МВ ім.. Сталіна. День Перемоги зустрів у Москві в званні підполковника. По закінченні війни продовжив службу в Збройних Силах, звільнений в запас 22 липня 1955 року. За відвагу в боях був нагороджений орденами Вітчизняної війни 1 ступеня, Червоної Зірки, медалями „За бойові заслуги”, „За оборону Кавказу”, „За перемогу над Німеччиною”.

 

Пресайзен Яків Наумович,

в червні 1941 року старший ад’ютант танкового батальйону 82-го тп, старший лейтенант

Не дожив до перемоги командир 82-го танкового полку майор Олександр Степанович Суін. В одному з боїв в районі м. Калуга командир 94-ї окремої танкової бригади 16-ї армії західного фронту був важко поранений в голінь і стегно. Помер від ран 28 квітня 1942 року, похований в м.Калуга.

В останній путь свого командира проводжав його підлеглий, як по 94-й тбр, так і по 82-му тп капітан Бабін Яків Григорович ( в 1941 командир 2-го взводу 3-ї роти батальйону середніх танків, молодший лейтенант) Командир танкового батальйону 94-ї отбр капітан Бабін також загинув смертю хоробрих 23 березня 1943 року.

В боях з ворогом в районі с. Глинне Слободзянського району Молдавії загинув і колишній командир 41-го розвідувального батальйону, а у вересні 1943 року командир 11-ї окремої розвідувальної роти 74-ї стрілецької дивізії капітан Стоянов Іван Дмитрович.

За кілька місяців  до Перемоги загинув колишній командир батальйону важких танків 82-го танкового полку Гапоненко Борис Олексійович. До цього двічі його рахували загиблим. Перший раз в районі с. Верба Володимир-Волинського району, коли в танк влучила німецька авіаційна бомба. В кінці-кінців екіпаж танк відремонтував і своїм ходом дійшов до містечка Колки Маневицького району. Тут екіпаж танка, який діяв з застиглою баштою (заклинило від вибуху авіабомби) виручив стрілецький батальйон 215-ї мд і тільки масою бойової машини розчавив декілька німецьких вантажівок і танкеток, які саме вели наступ проти радянської піхоти. Капітан Гапоненко пожертвував врятованою машиною заради спасіння санітарної колони  і вимушений був затопити танк.  Вдруге до списків загинувши і зниклих безвісти капітан Гапоненко потрапив у вересні 1941 року, коли війська 5-ї армії потрапили в оточення. Вижив, вийшов до своїх. Знову воював. За бої 1941-1942 років був нагороджений  другим орденом Червоного Прапора (першим був нагороджений за Фінську кампанію). В березні 1943 року числився викладачем Казанських танкових курсів. 9 січня 1945 року заступник командира 177-го танкового полку 64-ї механізованої бригади 7-го механізованого корпусу майор Гапоненко Борис Олексійович потрапив під бомбовий удар німецької авіації і загинув.

 

Капітан Гапоненко Борис Олексійович

Серед тих, хто потрапив у списки загиблих був і командир взводу розвідки 41-го гап молодший лейтенант Л.Д.Одновол.

 

Лев Давидович Одновол

У районі м. Соколів Лев Дмитрович потрапив в оточення, з якого вийти не вдалось. Разом з іншими бійцями і командирами потрапив до німецького табору. Дві спроби втечі були невдалими, вийшло втекти лише на третій раз. Після успішної втечі намагався зв’язатись з партизанами, знову не вийшло. В кінці-кінці очолив підпільну комсомольську групу, яка вела роз’яснювальну роботу серед місцевого населення. З визволеннням Житомирщини від німецьких окупантів пройшов перевірку у фільтраційному таборі і був повторно призваний на військову службу. Вдруге почав воювати рядовим, навідником гармати, згодом отримав під командування вогневий взвод. Воював під Корсунем –Шевченківським (був нагороджений медаллю „За відвагу”), під Бродами, на Сандомирському плацдармі, форсував Одер. Останній бій прийняв 3 травня 1945 року під Берліном. У цьому бою підбив „Тигр”, шість німецьких бронетранспортерів і був важко поранений. Після виписки з госпіталю в травні 1946 року був демобілізований. Лише у 1983 році дізнався, що за той бій був представлений до нагородження орденом Вітчизняної війни 1 ступеня, то ж отримав його 9 лютого 1983. Саме тоді було відновлено справедливість і  щодо військового звання ( не обійшлось без допомоги маршала Куликова). А трьома роками раніше Лев Дмитрович взнав, що числиться серед загиблих і похованих в братській могили і містечку Соколів на Житомирщині.

 

Братська могила в містечку Соколів на Житомирщині, фото 1981 р.

Ось такі долі командирів, які зустріли ворога першими і з честю пронесли високе звання солдата через усю війну.

Вічна пам’ять тим, хто загинув за Батьківщину. Честь і слава Переможцям.

 

 

Ветерани 41-ї танкової дивізії у Володимирі-Волинському, 1981 рік

Категорія: 41-ша в боях 41-го | Додав: voenkom (12.04.2011) | Автор: Сергій Яровенко E
Переглядів: 979 | Теги: 1941, Баликов, Стародубцев, усенко, Невжинський, Корольов, Павлов, Куликов, 41 тд, уколов | Рейтинг: 5.0/7
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: