25 квітня 1920 року польські війська на фронті від Прип’яті до Дністра перейшли в наступ. Як і планувалось, ударне угрупування прорвало фронти оборони 44-ї та 58-ї стрілецьких дивізій і нанесло серйозної поразки 17-й кавалерійській дивізії (невдовзі була розформована, а з її залишків сформований і переданий до складу 58-ї сд кавалерійський полк). У пролом хлинули частини 2-го ешелону, які для швидкості маневру перекидались автотранспортом. Вже на другий день польського наступу штаб радянської 12-ї армії втратив зв’язок з підпорядкованими з’єднаннями і частинами.
Наступ польських і українських військ 25.04 – 09.05.1920
26 квітня поляки опанували Житомиром, Коростенем, Радомишлем, 27 квітня Козятином, 28 квітня - Малином.
Кавалерійські групи поляків перерізали шляхи відходу більшовицьких військ, які з боями проривались з оточення. В ході цих боїв особливо відзначилась 7-ма стрілецька дивізія О.Г.Голікова, яка зуміла не тільки виравитись з ворожого кільця і відйти на лінію р.Здвиж, але й нанести досить серйозної шкоди польським частинам.
Правофлангова 58-ма стрілецька дивізія 12-ї армії була фактично розсічена і знищена по частинам. Залишки дивізії частково були відведені в район містечка Макарів, а зведений загін під командуванням Дегтярьова із залишків 173-ї і 174-ї бригад, який разом з бригадою ВОХР намагався оборонятись на рубежі Бишів-Дідівщина на Фастівському напрямку.27
У районі с.Махнівка 28 квітня в оточенні опинилась 44-та стрілецька дивізія разом членом РВР 12-ї армії Мураловим. Тільки завдяки вмілим діям 130-ї Богунської бригади під командуванням К.Ф.Квятека дивізії вдалось прорватись із оточення в районі Самгородка.28
Муралов Микола Іванович, член РВР 12-ї армії з 08.09.1919 по 13.07.1920
Квятек Казимир Францевич, командир 130-ї Богунської бригади 44-ї стрілецької дивізії
Станом на 1 травня частини 44-ї сд мали плачевний вигляд, про що відмічалось у доповіді командування ПЗФ до Москви: «…44 дивизия, по словам т, Муралова, прилетевшего в Киев на аэроплане, потеряла все штабы, учреждения и всю артиллерию, ведя бои в условиях окружения. Большая часть пехоты пробилась, нанеся противнику большие потери. Дивизия в настоящее время совершенно небоеспособна и управляется непосредственным командованием начдива, в дивизии совершенно нет патронов, посланный с патронами для этой дивизии на Белую Церковь бронепоезд пройти не мог, так как конница противника разрушила железнодорожный путь в районе ст. Мотовиловка. Дивизия отходит в направлении Черкасс…»29
Значну допомогу наступаючим польським, а на південній ділянці і українським частинам надали українські повстанські загони, які діяли в тилах червоних. Вже 26 квітня РВР Південно-Західного фронту у своїй доповіді Головкому Сергію Сергійовичу Каменєву за № 256/сек 2530/оп зазначав: «…Развивающийся бандитизм при отсутствии армейских и фронтовых резервов, отвлеченных в настоящее время боевыми операциями на внешнем фронте, делает тыл фронта, в особенности в Правобережной Украине, совершенно не обеспеченным и даже с риском на потерю армиями своих коммуникационных путей.»30 Тільки 12-й армії для їх ліквідації прийшлось відтягнути з фронту 8 експедиційних загонів чисельністю 150-200 бійців кожен.31 Також командування 12-ї і 14-ї армій вимушені були виділити сили зі своїх резервів для придушення антибільшовицького повстання в двох бригадах колишньої УГА. Для боротьби з «контрреволюцією» центр також направив в Україну голову ВЧК Ф.Е.Дзержинського на чолі 1400 чекістів і бійців військ внутрішньої охорони, які приступили до виконання обов’язків вже 5 травня.32
14-та армія І.П.Уборевича під натиском 6-ї польської армії і частин армії УНР до 1 травня відступила з боями на лінію Тиврів – ст.Ярошенка - Копистирін - Н.Мурафа – Шаргород і далі по р.Мурафа до Яруги на Дністрі.
Від ударів польських і українських військ 12-та і 14- та армії ПЗФ понесли значні втрати.
Станом на 29 квітня загальна чисельність особового складу скоротилась до 45 тис.чол., при цьому бойового складу 13375 багнетів і 2279 шабель (12-та армія – 8509 багнетів,1588 шабель, 728 кулеметів; 134 гармати, 4 бронепоїзди, 3 літаки; 14-та армія – 4866 багнетів, 691 шабляю, 504 кулемети, 102 гармати, 14 бронепоїздів, 21 літак.)
Деякі дивізії 12-ї армії не мали чисельності навіть повнокровних полків. Так у 58-й сд залишилось лише 855 активних багнетів, в 47-й сд – 892, в 7-й сд – 1156).33
На 5 травня ситуація стала ще більш плачевною. Чисельність 12-ї армії складала на цю дату 2511 багентів, 839 шабель, 256 кулеметів, 33 гармати різних калібрів, 5 бронепоїздів, 3 бронезагони.34 Тобто, в порівнянні з даними С.С.Каменєва на 24 квітня в особовому складі майже у 8 разів.
6 травня розпочався наступ військ 3-ї польської армії Едварда Риз-Смігли власне на Київ. Цього ж дня частини радянської 12-ї армії покинули столицю України.
Першими до міста зі сторони Лютежа 7 травня увійшли розвідувальні відділи, а потім і весь 1-й полк шеволежерів з 7-ї кавалерійської бригади.
1-й ескадрон 1-го полку шевволжерів. 1919 рік
Біля 16. 00 цього ж дня, не зустрічаючи серйозного опору противника, на околицю зі сторони Пуща-Водиці увійшли жовніри передової роти 5 полку піхоти легіонів. Вхід розвідників був трагікомічним. Розвідувальний патруль на чолі з офіцером сів до київського трамваю, де встановив кулемет. У ході рейду поляки захопили в полон без опору одного червоного командира і кілька бійців, які так і не змогли второпати, що сталось.
8 травня до Києва увійшли основні сили 1-ї дивізії піхоти легіонів полковника Юліуша Руммеля (Juliusz Rómmel) і української 6-ї січової стрілецької дивізії полковника Марка Безручка. (Українське з’єднання вибуло з Бреста на фронт 30 квітня і прийняло участь в боях за Бердичів. Сюди ж було переведено з Бреста базу дивізії, що дозволило провести доукомплектування її частин добровольцями).35 Район залізничного вокзалу зайняли підрозділи 15-ї дивізії піхоти.
Церемонія з вручення прапора 6-й січовій стрілецькій дивізії. Бердичів, 21 квітня 1920 року
Руммель Юліуш (Juliusz Rómmel), в квітні-травні 1920 року командир 1-ї дивізії піхоти легіонів
Офіцери 1-ї дивізії піхоти легіонів з командувачем 3-ї армії генералом Ридз-Сміглим
9 травня польські і українська дивізії стали учасниками урочистого параду союзних військ.36
Польсько-українські війська вступають в Київ. Травень 1920 року.
6-та січова стрілецька дивізія на параді в Києві 9 травня 1920 року
Застосування 6-ї січової стрілецької дивізії на Київському напрямку повністю відповідало зверненню Юзефа Пілсудського до українського народу від 26 квітня. Серед рядків цього звернення були наступні: «Польська армія, яка вторгнулась в області, що належать українським громадянам, залишиться в Україні стільки часу, скільки буде необхідне для того, щоб ці області були прийняті в управління діючим українським урядом…Разом із польськими військами під керівництвом отамана - генерала Симона Петлюри, легіони, які в дні самих важких для українського народу випробувань знайшли підтримку зі сторони Польської республіки…»37 (переклад авт.)
Із закликом до українського народу звернувся і Симон Петлюра: «…Тепер українська армія буде битися не одна, – звертався він до співвітчизників, – а разом з армією дружньої нам Республіки Польської... Польські війська прийдуть разом з українськими на терен український, як союзники проти одного ворога, а по закінченні боротьби з більшовиками польські війська будуть негайно відведені в межі своєї Республіки…».38
На підтвердження слів Начального Вождя і Головного Отамана щодо укріплення військового союзу, 10 травня Міністерство військових справ Польщі перейменувало табір полонених у Ланцуті на Збірну станицю повернення українських вояків і полонених. Її начальником став підполковник Віктор Абаза.39
Абаза Віктор Іванович
Зі своїми відозвами до «трудящих мас Росії» звернулись 29 квітня РНК і ВЦВК РРСФР. Окрім закликів до росіян захищати Україну від поляків і українців у цій відозві пролунав і черговий заклик до «світової революції»: «Да здравствует независимая рабочее-крестьянская Польша!»40 Цього ж дня буле підписане, але опубліковане 4 травня подібне звернення СНК ЦВК УРСР і ЦК КП(б)У.41
Зайняття Києва стало кульмінаційним пунктом польського наступу в Українї і на нашу думку - відправною точкою для потужного контрнаступу Червоної Армії.
А поки, у перші дні польського квітневого наступу, 12-та армія втратила тільки полоненими понад 25 тис. солдат. Трофеями поляків стали 2 бронепоїзди (у тому числі «Комунар», який незабаром воював у складі польської армії з найменуванням «Грізний-Широкий»), 120 гармат, 418 кулеметів.
PP15 «Grozny», колишній бронепоїзд «Комунар» зі складу 12-ї більшовицької армії
8-9 травня польські частини зайняли плацдарм на лівому березі Дніпра в районі Києва. На кінець дня передові польські підрозділи відтиснули частини 44-ї стрілецької дивізії РСЧА і вийшли на рубіж Козин – Миронівка – Богуслав. У подальшому польські війська на цьому напрямку успішно відбили контратаки частин 12-ї армії.
Однак завдання, передбачені планом польського наступу, до кінця виконані не були. 12-та й 14-та армії, хоча й залишили значні території й понесли значні втрати, однак не були знищені і вийшли з оточення. 15 травня 1920 року, Юзеф Пілсудський заявив: «…ми вдарили кулаком по повітрю - пройшли велику відстань, а живої сили противника не знищили.»42 (переклад авт.)
Затримкою польського наступу негайно скористались більшовики, які стали готувати контранаступ на території України і наступ військ Західного фронту в Білорусі.
Першими в наступ перейшли війська Західного фронту, командування яким прийняв 27-ми літній Михайло Тухачевський.
Тухачевський Михайло Миколайович, в 1920 році командувач військами Західного фронту
14 травня дванадцять стрілецьких дивізій 15-ї та 16-ї армій фронту атакували польські позиції в Литві і Білорусі. За задумом молодого командувача фронтом, його війська повинні були розгромити лівий фланг польської армії і притиснути залишки польських сил в Білорусі до Пінських болот, тобто вивести зі строю увесь Північний польський фронт. Уже з 17 травня поляки вимушені були почати перекидати проти військ Західного фронту дві, а згодом ще до двох дивізій, які до цього знаходились на території України. Наступ тривав до 27 травня і захлинувся завдяки вмілим оборонним діям поляків. За рахунок перекидання з’єднань з Українського фронту польське командування також зуміло зосередити на Сенцянському напрямку і на північний захід від м.Борисів ударні угрупування, які в ході контрнаступу, що почався 30 травня в районах залізниці Полоцьк-Молодечно і на північ від Зембіна, зуміли на початку червня відкинути війська Західного фронту на схід.
Хоча травневий наступ Тухачевського в Білорусі зазнав невдачі, проте він створив умови для наступу військ 12-ї, 14-ї та 1-ї Кінної армій Південно-Західного фронту на території України.
Відповідна директива про підготовку і початок наступу була підписана командувачем військами фронту О.І.Єгоровим, членом РВР Я.К.Берзіним і начштабу М.М.Петіним 23 травня 1920 року. У директиві за №358/сек/89/пол. війська фронту, які протистояли полякам, отримали наступні завдання (подається мовою оригіналу):
« …1) 12-й армии, основной задачей [которой является] захват железнодорожного узла Коростень, форсировать главными силами Днепр на участке севернее г. Києва, с ближайшей целью ночью перерезать железную дорогу в районе ст. Бородянка—Тетеревка и не допустить отхода противника в северном направлений. На остальном фронте решительными действиями атаковать противника и при первой возможности на его плечах ворваться в г. Киев. Операцию начать 26-го сего мая.
2) Группе т. Якира с рассветом 26 мая на всем фронте группы перейти в решительное наступление в общем направлений Белая Церковь—Фастов, имея целью втянуть в бой возможно больше сил киевской группы противника. Для связи с Конармией кавбригаду т. Котовского иметь на левом фланге.
3) Конной армии, составляя главную ударную группу фронта и имея основной задачей разгром и уничтожение живой силы и захват материальной части киевской группы противника, с рассветом 27 мая перейти в решительное наступление в общем направлений на Казатин, в разрез между киевской и одесской группами противника. Стремительным натиском, сметая на своем пути все встретившиеся части противника, не позднее 1 июня захватить район Казатин—Бердичев и, обеспечив себя заслоном со стороны Староконстантинов—Шепетовка, действовать на тылы противника.
[4)] 14-й армии — обеспечить успех операции главной ударной группы, для чего сосредоточить главные силы армии на своем правом фланге, решительным ударом овладеть не позднее 1 июня районом Винница—Жмеринка. Операцию начать 26 мая…» 43
Командувач військами ПЗФ О.І.Єгоров і член РВР фронту Й.В.Сталін.
Берзін Ян Карлович, в 1920 році член РВР ПЗФ.
Пєтін Микола Іванович, в 1920 році начальник штабу ПЗФ.
Якір Йона Еммануїлович.
26 травня на північ від Києва форсували Дніпро частини 12-ї армії, які отримали завдання перерізати залізницю в районі станцій Бородянка, Тетерів, не дати полякам відійти в північному напрямку, по можливості увірватись на плечах польських військ до Києва, а в подальшому захопити Коростень. Група Йони Якіра (44-та, 45-та сд, 2-га Московська бригада ВОХР (придадана 44-й сд), кавбригада Г.І.Котовського) почала наступ в напрямку на Біла Церква – Фастів із завданням скувати дії Київської групи противника і забезпечити зв’язок з 1-ю Кінною армією. 14-та армія І.П.Уборевича з метою забезпечення вдалих дій основного ударного угрупування повела наступ правим флангом із завданням до 1 червня оволодіти районом Вінниця – Жмеринка.
Після 1000 кілометрового переходу з району Батайська, боїв із загонами батьки Махна в районі Єлисаветграда та Чигирина і зосередження в районі Умані в наступ на Південно-Західному фронті 27 травня у напрямку на Козятин перейшла 1-ша Кінна армія С.М.Будьонного (включена до складу ПЗФ 2 травня 1920).
Будьонний Семен Михайлович, командувач військами 1-ї Кінної армії
Бійці 1-ї Кінної
На момент включення армії до військ ПЗФ її бойовий і численний склад (без 9-ї кавдивізії) складав 20449 чол., 1144 багнетів, 14795 шабель, 471 кулемет, 56 гармат.44 Дослідник Громадянської війни Микола Євгенович Какурін чисельність армії перед початком наступу подавав у 16,7 тис шабель, 284 кулемети, 48 гармат, 8 бронеавтомобілів, 6 бронепоїздів, 12 літаків.45
Какурін Микола Євгенович
На 20 травня в чотирьох кавдивізіях і окремій кавбригаді 1-й Кінармії вже було біля 18 тис. особового складу, 302 кулемети, 48 гармат, 4 бронепоїзди, 1 бронелетючка, 4 бронезагони, 3 авіазагони (18 літаків).46
Спроби поляків контрударом кавдивізії генерала О.Карницького і 3-ї кавалерійської бригади генерала Є.Савицького зупинити наступ армії С.Будьонного успіхом не увінчались. 5 червня з’єднання Кінармії прорвали оборону на стикові польських 3-ї і 6-ї армій (2-га армія була розформована 28 травня, а її управління переформоване в штаб Південно-Східного фронту) і рвонули в напрямку на Бердичів і Житомир, загрожуючи тилам 3-ї польської армії. І хоча вже 6 червня 13-та і 18-та дивізії піхоти замкнули фронт, було пізно – армія Будьонного пішла по тилам польських військ. Біля 18:00 7 червня 4-та кавалерійська дивізія раптовим нальотом з району Нехвороща оволоділа Житомиром, де на виході з міста були звільнені біля 5000 полонених червоноармійців і політпрацівників, а з місцевої в’язниці ще до 2000. Також був захоплений ешелон з кіньми, вагон з кулеметами і 4 гармати.47
11-та кавдивізія внаслідок дня бою взяла Бердичів, де були зруйновані залізнична станція та підірваний польський склад з боєприпасами (до 1 млн.снарядів). Після вдалих нальотів обидві дивізії відійшли до основних сил армії.48
Згодом керманич Польської держави Юзеф Пілсудський зізнався, що недооцінив можливості Кінармії із-за свого попереднього воєнного досвіду, до речі в районі с.Костюхнівка на Волині. В своїй книзі «Війна 1920 року» він писав: « … я оцінював обстановку і робив з неї висновки для прийняття подальших рішень, недооцінюючи при цьому дії Будьонного…»49
Оговтавшись після удару поляків, розпочали наступальні дії і з’єднання 12-ї армії. Ударна группа під командуванням начдива 7-ї стрілецької дивізії О.Г.Голікова з 4 по 8 червня успішно форсувала Дніпро і зайняла плацдарм з якого стала загрожувати Київському угрупуванню поляків з півночі та північного заходу.
З огляду на це, командувач польськими військами Південно-Східного (Українського) фронту генерал Е.Ридз-Смігли 10 червня віддав наказ залишити Київ і відходити на Волинь. Цей наказ Риз-Смігли звів нанівець задум Пілсудського, котрий планував завдати удар по червоній кінноті. За спогадами самого Юзефа Пілсудського «… я віддав абсолютно ясний наказ генералу Ридз-Смігли вийти з Києва, де в цій обстановці йому нічого було робити, і вдарити своїми головними силами уздовж шосе Київ - Житомир по головним силам Будьонного в районі Житомира. Його б підтримав лівий фланг 6-ї армії й зосереджена в районі Козятина наша кавалерія. Досить було, по-моєму, навіть незначної підтримки частин, придатних із заходу. Для мене досі залишається загадкою, як моя телеграма могла не дійти до генерала Сміглого, і він відвів свої війська в північно-західному напрямку вздовж залізниці Київ - Коростень - Сарни, тобто уздовж Південного Полісся, неначе спеціально уникаючи зустрічі з кіннотою Будьонного.»50
Однак сталося те, що сталося, і цим негайно скористались «червоні».
12 червня передові підрозділи 58-ї стрілецької дивізії під командуванням Павла Юхимовича Княгницького і 19-ї бригади 7-ї стрілецької дивізії увійшли до Києва, який на той час вже повністю залишили польські та українські підрозділи. Разом з частинами 58-ї сд до Києва зі сторони Василькова увійшли кіннотники кавалерійського полку 44-ї стрілецької дивізії під командуванням Володимира Миколайовича Васича.51
Княгницький Павло Юхимович, в 1920 році начальник 58-ї стрілецької дивізії
Васич Володимир Миколайович, в 1920 році командир кавалерійського полку 44-ї стрілецької дивізії
згодом (із 08.09.1920) начальник штабу дивізії
Тим не менше, польське командування зуміло уникнути розгрому і відвести свої війська в Коростеньському напрямку на нові оборонні рубежі.
Головком Каменєв високо оцінив дії ПЗФ в ході наступу кінця травня – початку червня, хоча й відмітив, що поставлене перед військами фронту завдання до кінця виконане не було: «…успех Украинского фронта, конечно, во многом предрешал и успех нашего решительного наступления, которое должно было начаться 4 июля. В то же время нам в этой операции не удалось окружить и совсем уничтожить противника, занимавшего Киев, хотя возможность к этому была и лишь неувязка ближайшего командования не позволила этого сделать.»52
Війна знову перемістилась на землі історичної Волині. 12 червня біля 15:00 червона кіннота увійшла до Житомира, де застала наслідки погромів поляками місцевого єврейського населення буцім-то за підтримку частин Червоної Армії 7 червня.53
А на Волині польські урядовці мов спеціально настроювали все ще патріотично настроєних українців проти себе. З 1 червня 1920 року відповідно до наказу Начального Вождя від 29.05.20 №167 із підпорядкування Цивільного управління земель Волині і фронту Подільського були виключені і передані в розпорядження уряду Речі Посполитої Володимирський, Ковельський, Луцький, Дубенський, Рівненський з частиною Острозького повітів.54
Бойові дії продовжувались. | 
