На початок 1920 року лінія радянсько – польського простистояння проходила по рубежу р.Дрисса – р.Десна – Полоцьк – Борисів – Паричі – Птич – Білокоровичі – Чуднів – Пиляви – Деражня – Бар. Із самого початку 20-го уряди РРСФР і УРСР з огляду на складнощі на інших фронтах намагались виграти час і пропонували польській стороні заключити якщо не мир, то хоча б перемир’я. Такі пропозиції надавались 28 січня, 22 лютого, 6 березня. При цьому уряди обох радянських республік (звісно ж за ініціативою Москви) гарантували, що їхні війська не перейдуть вищевказаного рубежу.

Проте польська сторона мала зовсім інші наміри. Після розгрому УГА і Дієвої армії весною-влітку 1919 року, успіхів в боях проти більшовицьких військ на території Білорусі і Литви поляки будували далеко ідучі плани з відродження своєї держави з територією до 1-го розподілу Речі Посполитої, а відтак всерйоз готувались до кампанії 1920 року. Тим більше, що на їх погляд, успіх цієї кампанії гарантувались новозбудованим за допомоги Антанти Військом Польським, важким становищем радянських республік, які одночасно вели бої на північному, східному, південному і західному фронтах та ще й проти внутрішнього ворога, занепадом українськї державності та фактичною втратою УНР боєздатного війська. Ідеальним прикриттям для своїх далекосяжних планів Юзеф Пілсудський вважав свою декларацію про конфедерацію незалежних держав (польської, української, білоруської, литовської), території яких входили до 1-ї Речі Посполитої і населення яких за його думкою мало б сприяти польському війську у його війні з більшовиками.

Однак, на місцях справи виглядали дещо по іншому.

Перший місця нового 1920 року підтвердив, що поляки вважали себе повними господарями на Волині -  згідно наказу Начального вождя Ю. Пілсудського від 17 січня 1920 р. на східних теренах, зайнятих польськими військами, був утворений Комісаріат земель Волині та Подільського фронту, адміністративним центром якого став Луцьк.¹

Одначе, українське населення повітів, зайнятих польськими військами, заскочене швидким розвитком політичних подій, підозріло ставилося до приходу поляків. Сотні більшовицьких агітаторів пускали небезпідставні чутки про наміри поляків відібрати від селян колишні панські землі, про повернення власників до своїх маєтків, про контрибуції, що мусять селяни заплатити за зруйноване панське господарство, тому подібне. У той же час польські війська поводилися з населенням, як завойовники. Відбувалися часті безконтрольні реквізиції збіжжя, цукру, фуражу, коней і худоби. Скарги населення залишалися без наслідків, а це призводило до напружених взаємовідносин між українцями й поляками. Лише в квітні, коли Український Уряд, наспіх налагодивши адміністративний апарат, який рішуче став на оборону інтересів населення, взаємовідносини поліпшилися.²

Тим часом боротьба за відновлення української державності перейшла в дипломатичну площину. 7 січня спочатку до окупованого поляками Рівного прибув повноважний посланник Симона Петлюри Андрій Миколайович Лівицький. Звідти він відправився до Луцька на зустріч з Юзефом Пілсудським.  На цій зустрічі поляки висловили свої претензії на 8 західних повітів Волині, три з яких вже перебували під їх цілковитим контролем. Петлюра, з огляду на ситуацію, що склалася порадив українській делегації пристати на польську пропозицію.³

Лівицький Андрій Миколайович

Згодом Симон Пелюра в своє оправдання писав: «Наше порозуміння з поляками в 1920 році, треба розглядати, як тактичний хід для встановлення зв’язку з Европою, незалежно від того, що цей акт був актом спасіння для подального провадження нашої боротьби.» І далі: «Коли об’єктивні обставини складаються так, що сьогодні соборності й етнографічно – територіальних принципів нації не можна здійснити, було б божевіллям, в угоду максималізму територіального, відмовлятись від державної самостійности на тих землях, де цю самостійність можна зреалізувати.»⁴

Поки йли переговори і більшовики, і поляки готувались до реалізації своїх планів у площині воєнній.

Спочатку польські війська випробували свої сили на території Білорусі.

5 березня 1920 року армія генерала Владислава Сікорського розпочала наступ проти частин радянської 57-ї стрілецької дивізії. 6 березня поляки зайняли Мозир і Калінковичі, 8 березня – Речицю. Побоюючись, що поляки переріжуть лінію залізниці Орша – Жлобин, Коростень – Житомир, а відтак сполучення між своїми Західним і Південно-Західним фронтами, радянське командування негайно посилило свіжими підкріпленнями 57-му сд, яка спромоглась в середині березня відбити у поляків Речицю і відкинути їх до Калінкович, де зав’язались безперервні бої.

Одночасно війська 12-ї та 14-ї армій Південно-Західного фронту 6 березня відповідно до наказу командувача фронтом №129/сек/1617/оп розпочали наступ на фронті  річок Птич, Уборть – Новоград-Волинський – Шепетівка – Проскурів – Солобківці (нині село Ярмолинецькогорайону Хмельницької області) – Кам’янець – Подільський. За цим наказом 12-та армія мала відновити положення в Овручівському і Мозирському районах, наносячи головний удар на Рівне – Дубно.⁵

Втім, наступ на цьому напрямку успіху не мав, хіба що 14 березня частини 45-ї сд зайняли Овруч, 20 березня 137-ї бригада– передмістя Новоград-Волинського. Вже 24 березня війська 12-ї і 14-ї армій отримали наказ перейти до оборони.

Цю ситуацію польський уряд зумів «вивернути» в свою користь – у польській та західній пресі один за одним стали з’являтись матеріали про загрози більшовицького наступу і експорту революції в країни Європи.

Березневі події 1920 року також спонукали польських і радянських дипломатів до пропозицій переговорів, які втім так і не відбулися, а знову створили своєрідні ширми для перегрупування військ і підготовки до весняно-літньої кампанії 1920 року.

Саме ці дипломатичні ігри змусили маршала Пілсудського повернутись до українського питання і укласти угоду з урядом УНР. За польсько-українським договором від  21 квітня 1920 року українська сторона вимушена була віддати Польщі частину своєї території до кордону 1772 року.⁶  За визнання права на незалежність України Польща отримувала Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляшшя та Полісся.

24 квітня була підписана військова конвенція за якою разом з польськими частинами діяли б і українські, при цьому польська строна брала на себе зобовязання продовження формування українських частин на своїй території.⁷ З українського боку військову конвенцію підписали: генштабу генерал Сінклер і підполковник Дідковський, з польського боку - майор Валерій Славек і капітан Вацлав Єнджеєвич.⁸ За цією конвенцією, перевага також залишалася за Польщею. Воєнні дії повинні були відбуватися тільки під польським командуванням. Уряд України зобов’язувався забезпечувати польську армію, розташовану на Україні, харчуванням та гужовим транспортом.

Сінклер Володимир Олександрович,

 генерал, головний військовий експерт на українсько-польських переговорах 1920 року.

Валерій Ян Славек (Walery Jan Sławek),

один з найближчих соратників Юзефа Пілсудського, представник на переговорах від польської сторони згодом командир польсько-українського добровольчого загону.

Ще під час переговорів  грудня 1919 – січня 1920 року польська сторона погодилася на формування на території Польщі українських частин. На початку лютого 1920 року була створена Експозитура українських справ під керівництвом Юлія Ульріха, яка мала подбати про питання, пов'язані з організацією, озброєнням, екіпіруванням та навчанням нових українських відділів. У якості місця концентрації українських вояків спочатку був обраний табір у Ланцуті. 8 лютого 1920 року у цьому таборі було розпочато формування окремої стрілецької дивізії, командиром якої став полковник Марко Данилович Безручко.

Безручко Марко Данилович,

полковник, згодом генерал-хорунжий, командир 6-ї січової стрілецької дивізії

Спалах епідемії тифу в Ланцутському таборі призвів до того, що новим місцем формування української дивізії було обрано Брест-Литовський. Майбутні дивізійними розташувались в казармах Брестської фортеці. Тут до дивізії, окрім раніше полонених українських вояків, влились до 200 козаків, які раніше воювали на території Литви та Псковщині в загонах Станіслава Никодимивича Булак-Балаховича.⁹

«Вовча сотня» генерала Булак-Балаховича, Брест, 1920 р.

Усього за 2 місяці, станом на 25 квітня, дивізія, яка отримала назву 6-та січова стрілецька, складалась з двох піших бригад, артилерійського полку, саперної сотні, кінного дивізіону і мала загальну чисельність 239 старшин, 1886 козаків, 346 коней, 4 гармати, 36 кулеметів.

Вояки 6-ї січової стрілецької дивізії

Герасименко Володимир, у 1920 році командир кінного полку 6-ї ссд

Тут же, в Бресті, разом з формуванням 6-ї ссд здійснювалось формування 6-ї запасної стрілецької бригади, яка повинна була поповнювати кадри для вищезазначеного українського з’єднання, а сформований при ній старшинський курінь – кадри старшин для всієї української армії. На час формування командиром бригади був генерал-хорунжий Іван Федорович Феденяк-Білинський, начальником штабу – підполковник Михайло Степанович Пересада, командир пішого куреня – підполковник Гнат Єрмилович Порохівський, командир старшинського куреня – полковник Василь Іванович Романовський, командир кінного відділу – підполковник Антонович, командир гарматного відділу – сотник Катилов.

Пересада Михайло Степанович,

у квітні 1920 року підполковник, начальник щтабу 6-ї запасної стрілецької бригади

Станом на 3 травня 1920 року у складі бригади налічувалось біля 300 старшин, 213 козаків, 40 урядовців, 8 чол. Медперсоналу. У тому числі: в пішому курені – 100 козаків, кінному відділі – 25 козаків, гарматному відділі – 20 козаків, технічному курені – 30 козаків, старшинському курені – біля 300 старшин і 40 урядовців, інтендантстві бригади – 30 козаків, шпиталі - 1 лікар, 2 фельдшери, 5 медсестер, 8 козаків.

11 травня бригада прибула до Бердичева, де відбулись зміни в її командуванні (командиром бригади став Гнат Порохівський), організаційно-шатній структурі, чисельність доведена спочатку до 1500, а потім до 2000 козаків і старшин.

У ході наступу червоних, який розпочався наприкінці травня 1920 року бригада брала участь в боях за Бердичів, відступі на Старокостянтинів, бою під Зозулинцями. В ході відступу польських військ розрізнені підрозділи бригади прибули до Тернополя, а звідти передислоковані до м.Товмач, де відбулась реорганізація запасних частин аомії УНР в дві збірні запасні бригади.¹⁰

Водночас в районі Жванчик – Соколець – Лисець – Велика і Мала Побійні – Іванківці – Голозубинці зоорганізовувалась 2-га стрілецька дивізія під керівництвом полковника Олександра Удовиченка. Це з’єднання було утворене шляхом злиття підрозділів 4-ї стрілецької дивізії (за польськими джерелами – бригади), що в лютому розпочала формування в Кам’янці -Подільському під керівництвом отамана Олександра Шаповала (на укомплектування був задіяний особовий склад 1-го Рекрутського полку) та підрозділів Окремої стрілецької бригади полковника О.Удовиченка до якої в березні в районі Нової Ушиці примкнули залишки загону генерала М.Е.Бредова з Добрармії (на кінець березня бригада складалась з 1-го пішого полку, Окремого Галицького куреня, 1-ї Галицької бригади, Донського кінного полку (сформований з донського кінного відділу осавула (за іншими даними полковника) Фролова), Кінного відділу полковника Є.Білецького, Кінного відділу полковника В.Смаглія, Кінної кубанської сотні сотника (капітана) О.Юшкевича, артдивізіону, інженерної сотні). На 25 квітня 2-га стрілецька дивізія складалась з двох стрілецьких бригад (4-ї і 5-ї), артилерійської бригади, кінного полку, інженерного куреня та підрозділів і служб забезпечення. Загальна чисельність з’єднання на той час складала 317 старшин, 1462 козаки, 407 коней, 7 гармат, 29 кулеметів (за даними польського дослідника Збігнева Карпуса – 556 старшин, 3348 козаків, 11 гармат, 56 кулеметів).¹¹  Також здійснювалось формування двох запасних бригад: 6-ї – в Бресті та 2-ї в Кам’янці Подільському.¹² Під час  наступу на Київ 6-та січова дивізія підпорядковувалась командуванню 3-ї польської армії, а 2-га  – 6-ї армії в ході наступу на Могильов-Подільський.

Пізніше, в ході кампанії 1920 року, були сформовані ряд польсько-українських частин і підрозділів, серед яких були 1-й учбовий курінь польської жандармерії, польсько-український добровольчий загін під командуванням одного з найближчих друзів Ю.Пілсудського і майбутнього Прем’єра Польщі Валерія Славека і польсько-український партизанський загін.¹³

Уже наприкінці квітня 1920 року в Луцьку можна було побачити вояків у французькій (офіцери і солдати 13-ї Кресової дивізії піхоти - колишньої 1-ї дивізії стрільців польських «блакитної армії»), польській та українській (добровольчий загін під командуванням колишнього командира Сірого корпусу генерала Іллі Мартинюка) уніформі. Та начальником Луцького гарнізону, а відтак старшим військовим начальником, був не поляк і не українець, а стовідсотковий француз генерал Жозеф Бернар.

Завдяки проведеній за допомогою французьких інструкторів мобілізації, на той час польська армія мала загальну чисельність в 738 тисяч чоловік (піхота: 21 дивізія і 2 бригади – 88 піхотних полків; кавалерія: 6 кавбригад і 3 окремі кав полки – 21 кавполк і 21 дивізіон кінних стрільців у піхотних дивізіях; артилерія: 21 полки легкої і 21 дивізіони важкої артилерії).¹² Водночас слід зауважити, що бойовий склад (тобто війська, які безпосередньо вели бойові дії) польської армії в період 1918 – 1920 років за твердженням самого Юзефа Пілсудського ніколи не перевищував 200 тис.чол.¹⁵

З цієї маси військ, напевно найчисельніших в історії польської держави, до складу угрупування на східному фронті входили 6 армій у яких налічувалось за даними М.Какуріна -  станом на 1 березня 1920 року 101,5 тис.чол. (проти Західного фронту  - 56500 багнетів і 6500 шабель і проти Південно-Західного фронту - 33 600 багнетів і 4900 шабель), на 15 квітня проти Західного фрону 60100 багнетів і 7000 шабель; проти ПЗФ - 30400 багнетів і 4860 шабель.¹⁶, а на 23 квітня 1920 року  148,4 тис. офіцерів і солдат бойового складу, 4157 кулеметів, 302 міномети, 894 гармати, 49 бронеавтомобілів, 51 літак.¹⁷

Отже, основна маса польських військ була спрямована проти військ більшовицького Південно-Західного фронту в Україні, оскільки польське командування вважало, що головне угрупування противника знаходиться саме на її території, а його розгром дозволить провести згодом успішні дії на території Білорусі та Литви.

Тільки в першій половині квітня польське угрупування, яке мало діяти проти військ ПЗФ було доведене до чисельності до 40 тис багнетів і 6 тис.шабель.¹⁸

На напрямку головного удару українського татру воєнних дій – Київському, було зосереджено 7 піхотних дивізій і кавалерійська група, на Одеському – 3 піхотні дивізії і кінні частини.  Це угрупування повинне було нанести удар в стик 12-ї та 14-ї армій ПЗФ, оточити і в подальшому ліквідувати війська 12-ї армії в межиріччі Десни і Дніпра та оволодіти Києвом.

Для виконання свого замислу польське командування в період з 17 по 25 квітня здійснило ряд перегрупувань.

На Українському фронті 6-й (генерал Вацлав Івашкевич) і 2-й (генерал Антоній Лісовський) польським арміям були зменшені ділянки наступу. Сюди ж, на ділянку між залізничними лініями Київ - Сарни та Козятин - Рівне (на північ від Баранівки), була перекинута заново сформована 3-тя армія  під особистим командуванням Юзефа Пілсудського. До складу цієї армії увійшли: ударна група генерала Ридз-Смігли (згодом прийняв командування армією): 1- ша дивізія піхоти легіонів (полковник Юліуш Руммель), 7-ма дивізія піхоти (генерал Еугеніуш Погожельський) і 3-тя кавалерійська бригада (генерал Єжи Савицький); кавалерійська дивізія генерала Яна Ромера у складі 4-ї і 5-ї кав. бригад, група полковника Рибака в складі однієї бригади гірських стрільців Підхалянської дивізії піхоти, 41-го полку піхоти та 7-ї кавбригади. Крім того до складу 3-ї армії  увійшли деякі частини з правого флангу 4-ї армії (зі складу 4-ї, 2-ї та 14-ї дивізій піхоти). 

Рішення польського командування про завдання головного удару на території України опиралось на ряд факторів, основними з яких на мою думку є наступні:

1) втрата України знаменувала б для РРФСР втрату такого необхідного для неї джерела продовольства, перед всім хліба;

2) правий фланг Польського фронту спирався б на нейтральну Румунію;

3) значно, в порівнянні з Білоруською ділянкою, полегшувалось виконання завдань із постачання польських військ продовольством та іншими матеріальними засобами;

4) залучення до збройної боротьби українських військових формувань і обіцянка відновлення української держави (щоправда підконтрольної польській владі) сприяло б поверненню симпатій українського суспільства.

Нанести удар на території України планувало і радянське командування. Так, оперативне управління РСЧА  ще з січня 1920 р. планувало завдати удар на Волині по чотирьом польським дивізіям (19 000 багнетів і 4000 шабель)  і для цього виділяло чотири стрілецьких та одну кавалерійську дивізії (36000 багнетів і 3300 шабель) Південно-Західного фронту.¹⁹

Однак, після боїв у районі Річиці, було прийняте рішення про нанесення головного удару силами Західного фронту на території Білорусії в напрямку Ігумен, Мінськ, а  на Південно-Західний фронт покладалось вже другорядне завдання щодо активного сковування противника. Основним напрямком для наступу ПЗФ було визначено Бердичів – Рівне – Ковель - Брест і підкреслена необхідність швидкості дій.

Командування Південно-Західним фронтом (комфронту –  Олександр  Ілліч Єгоров) оцінювало станом на 20 березня сили поляків  в Україні у 21 тис.багнетів, 530 шабель, 170 легких і 130 важких гармат, 617 кулеметів, 15 бронепоїздів, 2 броньовика і 2 танка. Натомість Південно-Західний фронт мав на той час у свому підпорядкуванні 16 350 багнетів, 1500 шабель, 175 легких і 9 важких гармат, 950 кулеметів, 7 бронепоїздів, 4 броньовика, 2 літаки, 2 аеростата.²⁰

Дещо пізніше,  станом 25 квітня, за довідкою розвідувального відділу ПЗФ, польська армія в Україні налічувала:

На Волинському фронті: 18408 багнетів, 2340 шабель, 457 кулеметів, 128 гармат ( в т.ч. 10 важких), 10 бронепоїздів, 14 броньовиків, 30 літаків.

На Подільському фронті: 17571 багнетів, 1250 шабель, 280 кулеметів, 93 гармати ( в т.ч. 24 важких), 2 бронепоїзди, 4 броньовика, 3 літаки.

 Разом на польському фронті: 36000 багнетів, 3600 шабель, 737 кулеметів, 221 гармату (в т.ч. 34 важких), 12 бронепоїздів, 18 броньовиків, 33 літаки.

Ця чисельність наводилась без трьох дивізій, які прибули в райони Шепетівки і Проскурова.²¹

Єгоров Олександр Ілліч, командувач військами Південно-Західного Фронту, фото 1920 р.

Для виконання завдання щодо наступу на Ковельсько-Брестському напрямку О.І.Єгоров планував додатково залучити війська 1-ї Кінної армії під командуванням Семена Михайловича Будьонного, які перекидались із Кавказького фронту. Три кавалерійські і дві стрілецькі дивізії Кінармії повинні були нанести удар з фронту залізниці Бердичів - Рівне - Старокостянтинів у напрямку на Рівне - Ковель – Брест.²²

На той час головне командування РСЧА передбачало можливість перенесення головного удару по польським військам на південній ділянці фронту. С.С.Каменєв  у статті «Борьба с Белой Польшей» згодом зазначав: « …главный свой удар Красная Армия решила нанести севернее Полесья; южнее должны были развиваться вспомогательные действия. Однако надо оговориться, что на юге нами делалась ставка на нашу конницу, в подготовленности которой мы не сомневались, а следовательно, не исключалась возможность и очень больших успехов конной массы на юге, могущих при благоприятных условиях развиться в не менее решительные действия, чем на севере.»²³

Каменєв Сергій Сергійович, в 1919-1920 оо. Командувач військовими силами РРСФР

12-та армія (Сергій Олександрович Меженінов), яка на той час знаходилась на території Східної Волині, повинна була забезпечити дії ударного угрупування.

Меженінов Сергій Олександрович, в квітні 1920 року командувач військами 12-ї армії

14-та армія (Ієронім Петрович Уборевич) без однієї дивізії одночасно повинна була вести наступ з рубежу Кам'янець-Подільський - Старокостянтинів в напрямку на Тернопіль, а 13-та армія (Іван Христианович Паука) фронту у цей час забезпечувала б тили на півдні в Приазов′ї та Причорномор′ї та діяла проти військ генерала П.Врангеля.

Уборевич Ієронім Петрович, у квітні 1920 року командувач військами 14-ї армії

Операція повинна була розпочатись лише після  припинення активних дій на Кримському фронті, повного зосередження всіх сил і не раніше того часу, як підсохне грунт, тобто наприкінці квітня – початку травня. 

Отже, зважаючи на перевагу поляків, тільки в період з 1 по 15 квітня на Польський фронт радянським командуванням були перекинуті близько 19 стрілецьких бригад та була спланована передислокація з Північного Кавказу  1-ї Кінної армії.  

Також зазначу, що радянське головне командування очікувало наступу польських військ, про що зазначалось в телеграмі командувачам Західним фронтом Гіттісу і Південно-Західним Єгорову від 8 квітня 1920 року №2045/оп.228/ш. Разом з заходами із укріплення оборони комфронтам пропонувалось готуватись і до наступальних дій.

С.С.Каменєв наводив чисельність радянських і польських військ станом на 24 квітня в такій кількості:²⁴

За дещо пізнішими даними чисельність більшовицьких військ на протипольському фронті від Опочки до Могильова-Подільського складала: Західний фронт  – 49610 багнетів і шабель, 1976 кулеметів, 430 гармат; Південно-Західний фронт – 15654 багнетів і шабель, 1232 кулемети, 236 гармат. Всього – 65264 чол., 3208 кулеметів, 666 гармат.²⁵

Зауважу, що в радянській історіографії сили своєї сторони значно занижені, так, зокрема, з загальної чисельності бойового складу чомусь постійно «вимивались» так звані інструктори, тобто командний і політичний склад бойових частин, чисельність якого була не менше як 10% (а то і значно більша) від кількості «шабель і багнетів». Сподіваюсь, уважний читач вже помітив різницю у чисельності військ, що в радянські часи завжди було одним із предметів маніпуляцій у воєнній історії.

Однак планам більшовицького командування збутись не прийшлось. Після невдалого штурму Перекопського перешийку на Кримському фронті, 15 квітня завдання арміям  Західного і Південно-Західного фронту були дещо змінені.

Військам 12-ї  і 14-ї армій (крім крайнього правого флангу 12-ї А) наказувалось перейти до оборони, при цьому передову лінію обороняти авангардами, а основні сили для можливого маневру розташувати в глибині оборони. Правофланговим частинам 12-ї армії наказувалось вести наступ на Мозирське угрупування поляків для надання допомоги 16-й армії Західного фронту. 45-та стрілецька дивізія 12-ї армії була передана до складу 14-ї армії.

17 квітня свою директиву про підготовку та початок наступу видав  Начальник Польської держави Ю.Пілсудський, в якій зокрема зазначалось: «Наказую здійснити наступальну операцію на Волинь і Подолію, маючи завданням розбити 12-ту і, перебуваючі перед лінією фронту, частини 14-ї більшовицької армії. Операція почнеться 25 числа поточного місяця…»²⁶ (переклад авт.)

Польське військове командування планувало перед всім розгромити більшовицьку 12-ту армію, війська якої (7-ма, 44-та, 47-ма, 58-ма стрілецькі, 17-та кавалерійська дивізії) прикривали Київський напрямок, для чого 2-га і 3-тя польські армії сильним ударом внутрішніх флангів з району Новоград-Волинського в напрямку на Житомир мали розірвати фронт оборони «червоних» і двома кавалерійськими групами (7-ма кавалерійська бригада з району Мозиря на Малин; зведена дивізія кінноти з району Новограда-Волинського на Козятин), висланих в район р.Тетерів, вийти в тили 12-ї армії, оточити і знищити її частини. Польська 6-та армія отримала завдання скувати дії радянської 14-ї армії і не дати змогу її військам надати допомогу 12-й армії. З виходом основних сил Південно-Східного фронту в район Козятин – Бердичів – Житомир передбачалось два варіанти подальших дій: розвиток наступу в Київському напрямку, або нанесення удару у фланг 14-й армії і наступ в Одеському напрямку.