Четвер
24.05.2018
18:41
Форма входу
Категорії розділу
1. Буремний 1917. [5]
Події на Волині періоду 1917 року
2. Від УЦР до Гетьманату, від Гетьманату до Директорії. [7]
Події на Західній Волині у 1918 році.
3. На трьох фронтах. [10]
Російсько (більшовицька) - українська та польсько-українська війни 1919 року на території Західної Волині.
4. «За вашу і нашу свободу!?» [14]
Події більшовицько-польської війни 1920 року на території Волині.
Пошук
Наше опитування
Чи готувався СРСР до нападу на Німеччину у 1941 р.

Всього відповідей: 374
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Бої місцевого значення

Каталог статей

Головна » Статті » Між трьох вогнів. » 4. «За вашу і нашу свободу!?»

4.10. Наслідки «Варшавського чуда» на Волині.

Успішні дії польських, українських і білоруських з’єднань на Хелмському, Грубешівському, Львівському і Люблінському напрямках в серпні 1920 року, як відомо, дозволили польському командуванню провести перегрупування своїх сил і нанести вирішальний удар по військам більшовицького Західного фронту, що призвело до його розшматування, а згодом і стрімкого відступу на схід.

Напевне, впертість і завзятість з якими боронились від більшовиків українські частини на Збручем, та 6-та січова стрілецька дивізія під Замостям, а також далеко ідучі плани щодо території України, спонукали польське командування  2 вересня надати дозвіл на вербункові акції до українських частин серед населення Холмського, Влодавського, Грубешівського та Томашевського повітів. Як зазначав польський досліднк Збігнев Карпус «Це рішення було серйозним відступом від досі послідовної політики польської влади, яка не дозволяла відкривати вербункові бюро представникам своїх союзників на території Польщі. Такого дозволу на вербування добровольців не отримали інші союзники: генерал С. Булак-Балахович і Б.В.Савінков.»170

Однак слід зазначити, що й угрупування Станіслава Булак-Балаховича не залишалось без необхідних людських ресурсів. Збігнев Карпус зокрема вказував, що з 6 серпні 1920 року в період перебування групи Балаховича в Любліні польські власті дозволили вербувати добровольців до цього формування в усіх таборах і пунктах концентрації більшовицьких полонених. Також не чинили перешкод при прийомі добровольців, але не з польських громадян. Це були переважно росіяни, які перебували в Польщі або приїжджали з інших країн, наприклад із Латвії. Для укомплектування частин групи Балаховича залучались навіть цілі колишні радянські військові підрозділи, які добровільно перейшли на польський бік. Так на початку вересня до Любліна за наказом Міністерства військових справ Польщі був направлений колишній радянський 8-й кінний полк ім. Л. Троцького  під командуванням ротмістра Струбова у складі 9 офіцерів, 200 козаків і 209 коней; Цей загін пізніше увійшов до складу козацького полку під командуванням полковника Г. Духопельнікова. Вербування до групи генерала Балаховича відбувалося також, без згоди польської влади, на території Влодавського повіту. Тут вербунковою роботою займався Георгій Лохвицький (отаман Іскра). Серед населення поширювалися пропагандистські листівки українською мовою. На протести уряду УНР польська влада заборонила ці дії «балаховців».171

На початку вересня з′єднання радянських 4-ї та 12-ї армій під натиском військ 3-ї польської армії генерала Владислава Сікорського (Władysław Sikorski) та 4-ї польської армії генерал-поручника Леонарда Скерського (Leonard Wilhelm Skierski) поволі стали відступати за лінію Західного Бугу.

Владислав Сікорський

Леонард Скерський

3-тя дивізія піхоти легіонів  генерал-підпоручника Леона Бербецького змусила противника ще 18 серпня залишити Брест-Литовський. Лівофлангові частини  радянської 4-ї армії вели оборонні бої вздовж залізниці Брест-Кобрин.

Правофлангова 58-ма стрілецька дивізія 12-ї армії після малоефективних боїв на західному березі Бугу знову повернулась на східний і займала позиції від Мокран до Кримно (фронт протяжністю до 50 км). На цій ділянці фронту з польської сторони діяли частини 11-ї дивізії піхоти і Партизанської білоруської дивізії генерал-майора Станіслава Булак-Балаховича. Остання налічувала чотири піхотні (1-й Партизанський, 2-й Псковський, 3-й Островський і 4-й Вознесенський) полки в 1600 багнетів при 16 кулеметах і Партизанський кавалерійський полк в 400 шабель.172

Між флангами радянських 4-ї і 12-ї армій утворився неконтрольований простір шириною від 45 до 60 кілометрів. Щоб зменшити вірогідність прориву польських військ для спостереження в район Мокрани – Малорита був направлений 1-й експедиційний загін, який входив на той час до складу  58-ї сд. Основу загону складали колишні балтійські моряки. Внаслідок наступу польських військ цей загін в районі Мокран був відрізаний від основних сил 58-ї сд. Пробитись до своїх у район Заболоття змогла лише одна рота і бронепоїзд.

Командуванням 12-ї армії планувалось нанести удар силами двох бригад 58-ї сд в північно-західному напрямку, що б дало змогу відновити зв′язок з 4-ю армією. З цією метою з армійського резерву планувалось ввести в бій 7-му стрілецьку дивізію під командуванням Олександра Григоровича Голікова, яка 5 вересня була виведена в армійський резерв і по-бригадно знаходилась в районах: 19-та бригада Трубникова в районі Буцинь, Седлище, Вижівка; 20-та Приходька – Шайно (нині с.Журавлине Старовижівського району), Краснодуб′я; 21-ша Маслова – Задиби, Ружин, Растів. Штаб дивізії і дивізійна школа, як і відповідні органи 25-ї сд знаходились в м.Ковель. Тут же знаходилась значна частина матеріальної бази 12-ї армії та її тилові установи.

Трубников Кузьма Петрович, в 1920 році командир 19-ї стрілецької бригади 7-ї стрілецької дивізії

Прапор 7-ї стрілецької дивізії

Вздовж Західного Бугу від Малорити до Куснищ оборонялись частини 58-ї стрілецької дивізії під командуванням Володимира Васильовича Попова. Від Куснищ до Коритниці на фронті протяжністю до 40 км знаходились бригади і полки 25-ї стрілецької дивізії під командуванням Олександра Миколайовича Бахтіна, яким протистояли польські частини 7-ї та 18-ї дивізій піхоти.

Лівий фланг від Володимира до Сокаля прикривали частини 44-ї стрілецької дивізії Івана Наумовича Дубового. Це з’єднання після боїв в напрямку на Лашнів (Таращанська бригада і кавалеріський полк) та Грубешів (Богунська і Пластунська бригади) також були відкинуті польськими військами на рубіж Західного Бугу.

Після прориву з оточення за району Замостя – Комарів до Грубешова вийшли добряче пошарпані з’єдняння 1-ї Кінної армії. 1 вересня 4-та кавдивізя переправилась через р.Гучва  іатакою з ходу розгромали польські частини, які прямували на допомогу грубешівському гарнізону. При цьому були знищені до 300, полонені до 1000 польських вояків, а також заоплені 3 важкі гармати. До кінця дня частини армії були зосереджені в районі Грубешів, Гвоздів, Вербковиця Малиця, Сагринь.173

3 вересня  розпочались бої вздовж фронту 12-ї армії.

На правому фланзі польські підрозділи атакували позиції 219-го Домашовського полку 25-ї сд. Хоча атака і була відбита, проте важкою ціною – був вбитий ветеран дивізії командир полку Федір Антонов. 

Федір Антонов,

командир 219-го Домашовського полку 25-ї сд. Загинув 3 вересня 1920 року на Любомльському напрямку

Цього ж дня частини 10-ї дивізії піхоти відкинули 131-шу Таращанську бригаду 44-ї сд у район Порицька. Частини 18-ї дивізії піхоти генерала Францішека Крайовського з району Грубешова продовжували натиск на частини 132-ї Пластунської і 130-ї Богунської бригад 44-ї стрілецької дивізії.

Цілком ймовірно, що першочерговим завданням польських частин було оточення і знищення військ 1-ї Кінної армії, яка вислизнула з їхніх «обіймів», а тому удари поляків були зосереджені по переправам через Західний Буг.

5 вересня на ділянці Білогір – Городло – Кобло  Пластунську бригаду (за іншими даними займала на той час район Коритниця – Копилів, Городок)174 44-ї сд замінили частини 7-ї сд О.Г.Голікова.

Відповідно до наказу по армії від 05.08.1920 №0112/оп кавдивізії Будьонного з метою уникнення флангових ударів противника 6 вересня частини 1-ї Кінної армії почали відхід в напрямку Бугу. Для прикриття переправ від Устилуга до Литовежа були залишені заслони, головні сили армії зосередились в районі Володимира.

Артилерія «червоних» на Західному Бузі

Внаслідок відходу Кінамії в центрі бойових порядків 44-ї стрілецької виявилась діра. Командування дивізії орієнтувалось на вимоги директиви Комзапфронту за номером 10908/оп, яка вказувало на зосередження частин Кінної в районі Грубешів, Крилів, але як видно надійшов із запізненням.

Тим не менше 44-та сд продовжувала битись на рубежі Коритниця – Городло, Стрижів, Космів, Тихобуж, Шиховиці, Малків, Воля Потуржинська (нині с.Поториця Сокальського району Львівської обл.).175

 При цьому 130-та Богунська бригада зайняла район Устилуга. 132-га Пластунська  - район Ізова, 131-ша Таращанська – Порицька.

Внаслідок потужного удару противника по правому флангу 24-ї сд частини останньої також подалися назад.

5 вересня після сильного артилерійського обстрілу польські підрозділи атакували позиції 217-го Пугачовського полку (комполку Петров, комісар Нікітін) 25-ї сд на рубежі Коритниця – Матче. Запеклі бої на цій ділянці тривали 5 діб.176

7 вересня потужний удар польського угрупування, яке мало намір «добити» 1-шу Кінну армію обрушився на частини 44-ї сд. Під натиском противника дивізія відійшла за Буг.

Сама ж 1-ша Кінна армія С.М.Будьонного після невдалих боїв під Замостям (Комаровом) і Грубешовом на той час вже вийшла в район Володимира-Волинського, де зайняла оборону по східному берегу Буга від Коритниці до Крилова. Штаб армії розташувався в древньому княжому місті. Дивізії армії були обезкровлені. Станом на 1 вересня 1-ша Кінна армія (4-та, 6-та, 11-та, 14-та кавдивізії, окрема кінна бригада, 1-ша автозентітна батарея, бронепоїзди №№ 33, 72, 82; 9-й, 21-й, 32-й, 52-й автобронезагони) мала в своєму складі 11597 шабель, 1418 багнетів, 387 кулеметів, 72 гармати.177

За спогадами С.М.Будьонного в 11-й кавдивізії в наявності було 1180 активних бійців, при чому 718 без коней. В найбоєздатнішій 6-й кавдивізії налічувалось до 4 тис.шабель, однак вибули з і строю всі командири полків і ¾ командирів ескадронів. Зі 150 кулеметів справними були лише 60.178 Однак замість бійців і командирів вище командування для поповнення частин армії надіслало у Володимир 400 політпрацівників.

Стан армії Будьонного у той час влучно охарактеризував Олександр Удовиченко: « …вона вже втратила свою роль молота, що увесь час пробивав фронт Польської Армії. Відсіч, яку зустрів Будьонний під Замостям, остаточно розбила широко побудовані стратегічні плани Червоної Армії, а саме: кінними арміями з півночі і з півдня оточити Польську Армію...» 177 Подальші події на Волині підтвердили слушність висновку українського воєначальника – 1-ша Кінна армія вже не могла не те що наступати, вона заледве встигала вивертатись від ударів польських військ.

На той час у Володимирі-Волинському вже розташовувалась Школа червоних командирів ім.М.Щорса 44-ї під командуванням Л.Ф.Керцеллі, яка прибула сюди 12 серпня з Бердичева. Наприкінці серпня 41 випускник школи прийняв під командування підрозділи в 44-й сд.179

Кирпонос Михайло Петрович,

в 1920 році помічник начальника дивізійної школи 44-ї сд,

в червні-вересні 1941 року командувач військами Південно-Західного фронту

Підступи до південних кордонів Волині від Сокаля до Стоянова прикривали частини 24-ї Симбірської стрілецької дивізії, посиленої полками Башкирської кавбригади під командуванням О.В.Горбатова. 

12-та армія в прикордонних боях серпня 1920 року значно поріділа. За даними М.Є.Какуріна станом на 1 вересня її з’єднання (7-ма 24-та, 25-та, 44-та, 58-ма сд, Башкавбригада) налічувала загалом всього 9097 багнетів, 1094 шабель, 387 кулеметів, 73 гармати.180

Вжитими заходами щодо поповнення на 5 вересня 12-та армія налічувала  вже біля 17 тисяч багнетів. ЇЇ чисельність за планом командування армії до 10 вересня мала бути доведена до 28 тисяч, а згодом за рахунок 14-ї бригади і «свіжих» маршових батальйонів – до 35 тисяч чол., хоча командування Західного фронту оцінювало реальні можливості з поповнення знекровлених дивізій цього об’єднання до 23 тис. багнетів.

Така увага до цієї армії була прикута зокрема підготовкою нового наступу на її лівому фланзі, хоча частини центру і правого флангу фронту заледве відбивались від насідаючи польських дивізій які до цього часу вийшли на рубіж Західного Бугу від Шацька до Устилуга.

Тим не менше Михайло Тухачевський виношував наміри відкинути поляків за Сан, для чого вдарити Кінною армією в напрямку на Рава-Руську, лівим флангом 12-ї армії на Жовкву – Яворів, а 14-ю армією на Львів-Самбір.182

Однак цим планам збутись не прийшлось – молодий командувач фронтом, які і раніше, явно не до оцінював сили противника і його наступальну здатність, за що невдовзі й поплатився, але про це нижче.

Після нетривалої перерви в боях початку вересня бої розгорнулись з новою силою

Безпосередньо напередодні вирішальних битв, 9 вересня 1920 року, 25-та стрілецька дивізія лишилась однієї бойової частини  - 1-й Уральський кавалерійський полк під командуванням нещодавно призначеного комполку Павла Олексійовича Сидоровніна, який був сформований на Уралі з колишніх солдат армії Колчака у повному складі (до 700 шабель) перейшов на строну противника. Спроба 74-го артдивізіону під командуванням майбутнього генерал-полковника артилерії і Героя Радянського Союзу Миколи Михайловича Хлєбнікова знищити перекинчиків артилерійським вогнем була марною.183

генерал-полковник Хлєбніков Микола Михайлович

До речі, це був далеко не перший і не останній випадок переходу на сторону противника цілої частини Червоної Армії. Широкому загалу відомий випадок переходу до противника галицьких з’єднань у квітні 1920 року. Ще на початку бойових дій Кінної армії С.М.Будьонного на польському фронті  31 травня в районі Білої Церкви на сторону поляків перейшла 3-тя донська бригада 14-ї кавалерійської дивізії, яка нараховувала 800 чоловік і 700 коней (у серпні 1920 року ця бригада під командуванням осавула Олександра Сальникова приймала участь в оборонних боях в районі Грубещова, а у вересні наступала спільно з частинами 18-ї дивізії піхоти в напрямку на Володимир, тобто діяла проти своїх колишніх «бойових товаришів» із 1-ї Кінної армії). 20 червня над Березиною на польський бік перейшов 59-й оренбурзький полк  під командуванням Бек Мемдзієва-Кристова з 10-ї кав дивізії чисельністю 430 козаків (пізніше був направлений до групи генерала С.Н.Булак-Балаховича), 20 липня – 1-й кубанський полк під командуванням Лаштабега із 9-ї кавалерійської дивізії, 18 серпня вже вище згаданий 8-й кав полк ім.Троцького та інші.184

Осавул Олександр Сальников.

Світлина з сайту історичного журналу «Факел»: https://fakel-history.ru

Напевно, отримана від перебіжчиків інформація, дозволила 7-й дивізії піхоти генерала Кароля Шуберта успішно відбити спробу форсування Західного Бугу частинами 25-ї сд і перейти в наступ 10 вересня на фронті Гусинне – Уханька – Сверже – Висоцьк – Вовчий Перевіз. Під прикриттям артилерійського вогню польські підрозділи переправились на східний берег Бугу і потіснили чапаєвців.

11 вересня за наказом начдива Бахтіна 74-та бригада Олексія Карповича Рязанцева і 225-й Балаковський полк із 75-ї бригади під прикриттям вогнів двох бронепоїздів повели наступ в напрямку на Острівки – Янівку. Однак всі атаки поляками були відбиті, більше того – польські підрозділи відтіснили ці частини на рубіж Підгородня – Городно.

Решетников Іван Тимофійович, командир 225-го сп 25-ї сд

Наступ 58-ї сд в напрямку на Бурмер також не вдався, більше того на вечір 11 вересня 173-тя бригада Лайоша Гавро (уг. Gavró Lajos) під ударами кавалерії групи С.Булак-Балаховича відступила на рубіж Кримне – Самойловичі.

Лайош Гавро, у вересні 1920 року командир 173-ї бригади 58-ї стрілецької дивізії

Того ж дня у наступ пішли і поляки. Частина сил польської 7-ї дивізії піхоти переправились через Буг в районі с.Раковець і атакувала 223-й і 224-й полки 75-ї бригади 25-ї сд. Обидва полки під натиском противника відійшли на схід в напрямку на Любомль.

Підрозділи групи генерала Балаховича спільно з 1-м батальйоном 63-го полку піхоти резерву завдяки рішучим діям на вечір 11 вересня зайняли Шацьк, Кримно, вийшли на підступи до Ратно і стали розвивати наступ у східному напрямку. Шацьк і Кримно зазнали єврейських погромів, якими «балаховці» мстились міщанам за їх підтримку більшовиків. У Шацьку, за свідченням старшого вахмістра військової жандармерії Згітта : «1) Із усіх євреїв, яких було близько 80 родин, у селі залишилося 10 осіб, решта – близько 15 вбитих, про яких повідомили мешканці (судячи із звірств, яких допускали солдати, вбитих було більше), убиті жорстоким способом, перед смертю деякі мучилися кілька годин, а деяких жінок забрали досі не відомо куди – тих, хто залишився, вояки 63 піх. роти 1 батальйону погнали в бік Володави, багато теж утекло до лісу і в поле – серед убитих я бачив п’ятьох, трупи були порізані. 2) Будинки пограбовано повністю, такі речі як одяг, білизна, а також будь-які прикраси та гроші забрано, а меблі та різне кухонне начиння поламано й розбито – кілька будинків спалено. 3) Коні, худобу та домашню птицю забрали – частину корів віддали мешканцям, решту погнали за собою – а щодо коней, то позабирали тільки у євреїв, але і в християн. Солдати Групи погрожували, що всюди, куди не зайдуть, будуть не бити євреїв. Офіцери підчас погрому поводились пасивно, кілька намагалося заборонити але – їх просто відігнали…» В погромах брали участь і жовніри 1/63 ппр. Ці безчинства «балаховців у Піщі і Шацьку також підтвердив у своєму рапорті підпоручник Блонський. Зокрема в рапорті від 20 вересня він зазначав: « після зайняття Піщі дійшло до відома, що євреї були спіймані зі зброєю в руках і зарізані. Приїхавши до Шацька, я констатував факт, що в Пищі євреїв вирізано, а в Шацьку я з жахом спостерігав це на власні очі. Всюди лежали трупи старих і молодих євреїв і єврейок: вирізано до 60 осіб. Всі речі, одяг пограбовані. Домашнє начиння поламане, вікна розбиті. Стіни розсипані, одним словом містечко було перетворено в руїни. Кримно, велике село, аптека розбита, флакони потрощені, ваги розграбовані, залишилися тільки стіни. Молитовний будинок зруйнований, пергаментні архіви подерті й розкидані по дорозі. Трупи лежали біля озера порубані шаблями або постріляні. На додаток для розваги багатьох було підперто киями, щоб виглядало нібито вони ловили рибу. Убитих було кілька десятків, переважно старих. Так само є в Ратному, вбитих до 30, Кримному до 50…»185

Скориставшись успіхами свого лівого крила, поляки нанесли удар по правому флангу 219-го Домашкінського полку 25-ї сд, внаслідок якого червоноармійці під командуванням Прокопія Шкуровського відступили в район с.Мосир.186

На 12 вересня 58-ма і 25-та стрілецькі дивізії отримали наказ штабарма прийняти всіх можливих заходів для припинення відходу і наведення порядку в підпорядкованих частинах. Також начдиви отримали повідомлення про зосередження в їхніх тилах 7-ї стрілецької дивізії, яка готувалась до наступу в західному і північно-західному напрямках.

Начальник 7-ї сд О.Г.Голіков отримав завданя однією бригадою (19-ю) наступати з району Ратне - Заболоття на Брест-Литовський з найближчим завданням зайняти перехрестя шосе в районі Малорити. Дві інші бригади (20-та, 21-ша) розгорнути на фронті Вижва - Підгороднє, звідки наступати через фронт 58 дивізії в загальному напрямку, на Влодаву. Загальна довжина фронту наступу була до 60 км.187 При цьому 21-ша бригада на той час ще на закінчила переформування і як бойова одиниця нічого варта не була.

Також зауважимо, що три вище перераховані дивізії за своїм бойовим чисельним складом мало дотягували до повнокровних з′єднань, що видно з нижченаведеної таблиці.

Дивізії

Комсклад

Бойовий склад

Всього особового складу

Кулемети

Гармати

На 1 км фронту

багнети

шаблі

гармат

кулеметів

стрільців

58

221

3320

360

5642

68

16

0,3

1,2

66

25

463

3779

736

9881

101

23

0,5

2,5

95

7

470

4567

227

7280

52

16

-

-

-

Свої плани на 12 вересня будувало і польське командування.

11-та дивізія піхоти полковника Болеслава Язвінського (Bolesław Jaźwiński) зі складу  4-ї польської армії мала завданням наступати наширокому фронті з району Бреста вздовж шоссе Брест – Ковель і в напрямку на Кобрин.

Болеслав Язвінський, у вересні 1920 року командир 11-ї дивізії піхоти. Світлина 1926 року

Кінна група Станіслава Никодимовича Булак-Балаховича мала діяти проти правого флангу 58-ї стрілецької дивізії також в напрямку на Ковель і Камінь - Каширський.

7-ма дивізія піхоти генерал-підпоручника Кароля Шуберта (Karol Stanisław Schubert), що наступала на фронті від р.Влодава до залізниці Хелм – Ковель діяла проти лівого флангу 58-ї сд і правого флангу 25-ї сд і мала вийти до Ковеля з північного заходу.

генерал Кароль Шуберт, командир 7-ї дивізії піхоти

18-та дивізія піхоти генерала Францішека Крайовського отримала завдання вести наступ в районі південніше залізниці Хелм – Ковель і вийти до міста з південної сторони.

Загальною метою наступу польського угрупування проти правого крила 12-ї армії були розгром цього радянського об’єднання, оволодіння Ковелем і подальший наступ в напрямку на Рожище – Луцьк.

Удар на правому фланзі угрупування 12-ї армії і по 1-й Кінній армії планувався двома дивізіями новоствореного кінного корпусу під командуванням полковника Юліуша Руммеля (утворений у складі 3-ї польської армії 11 вересня в складі 1-ї та 2-ї кінних дивізій).

На світанку 12 вересня польські війська перейшли в наступ. Основний удар прийшовся по лівому флангу 58-ї стрілецької і правому 25-ї стрілецької дивізій. Партизанська білоруська дивізія С.Н.Булак-Балаховича за підтримки польської піхоти зуміла оточити частини 173 бригади 58-ї сд в районі с.Кримне. Бригада з боєм стала відходити в напрямку на Сераховичі. Бійці 19-ї бригади 7-ї сд, яка знаходилась в районі Буценя, спостерігали за відходом окремих груп бійців  173-ї бригади в напрямку до Ковеля. Для протидії ворожій кавалерії був висланий і 7-й кавалерійський полк під командуванням Веденяпіна.

Основні сили 7-ї дивізії піхоти за підтримки загонів Булак-Булаховича, діючи з району Шацька, зуміли оточити 516-й стрілецький полк 172-ї бригади 58-ї сд у районі села Згорани. Два інші полки цієї бригади (514-й і 516-й) були відтиснуті на південь і відійшли до Любомля, де знаходились правофлангові підрозділи 25-ї сд. Правий фланг 25-ї сд (73-тя бригада) під натиском противника за умов загрози обходу з півночі був відведений на схід в район Мацеїва (нині смт Луків Турійського району). На 14:00 частини 25-ї стрілецької дивізії вели оборонні бої на рубежі Мацеїв – Комарів – Мосир. Шлях польській піхоті на Ковель був відкритий. Ця загроза могла бути ліквідована шляхом перекидання бригад 7-ї стрілецької дивізії на захід від Ковеля,  однак вмілий обхідний маневр мотобронегрупи противника вирішив справу…

Оскільки цей маневр по-суті є першим у військовій історії прикладом глибокого рейду механізованих (мотоброньових) підрозділів, дозволимо собі зупинитись на ньому детальніше.

Категорія: 4. «За вашу і нашу свободу!?» | Додав: voenkom (09.01.2018) | Автор: Сергій Яровенко
Переглядів: 49 | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: