П`ятниця
29.03.2024
18:24
Форма входу
Категорії розділу
1. Буремний 1917. [5]
Події на Волині періоду 1917 року
2. Від УЦР до Гетьманату, від Гетьманату до Директорії. [7]
Події на Західній Волині у 1918 році.
3. На трьох фронтах. [10]
Російсько (більшовицька) - українська та польсько-українська війни 1919 року на території Західної Волині.
4. «За вашу і нашу свободу!?» [14]
Події більшовицько-польської війни 1920 року на території Волині.
Пошук
Наше опитування
Чи готувався СРСР до нападу на Німеччину у 1941 р.

Всього відповідей: 394
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Бої місцевого значення

Каталог статей

Головна » Статті » Між трьох вогнів. » 3. На трьох фронтах.

3.6. Продовження польського наступу.

23 травня у зв’язку зі зміною обстановки польським командуванням сили на східному фронті були перерозподілені і отримали нові завдання:  1-я дивізія корпусу Одрі зайняла відрізок від Прип’яті до лінії Радехів, Лопатин, Броди, Підкамінь. Основні сили групи Карницького залишили Волинь і вийшли на фронт Задвір’я, Золочів, Зборів, Озерна, де їй були підпорядковані частини групи полковника Мінкевича. Таким чином всі сили польської армії в Україні були кинуті на допомогу генералу Івашкевичу проти УГА. Сам Галлер 27 травня вибув на захід до Честнохови, де мав очолити західний фронт проти німців.

Дії поляків, особливо на території Західної Волині, не могли не турбувати командування Червоної Армії.  Свою стурбованість подіями висловив в телеграмі 24 травня Леніну і Троцькому командувач Українським фронтом Антонов-Овсієнко, війська якого після виходу на лінію Сарни – Дубно мали завданням зайняти Рівне, Здолбунів , потім вийти на рубіж р.Стохід.

Командувач 1-ї Української  радянської армії Сергій Костянтинович Мацилецький 20 травня доповідав: «Польська армія в Галичині перетнула демаркаційну лінію по р.Стир і розгорнула наступ. Армія Галлера під претектом боротьби з більшовиками зайняла на Волині Луцьк та інші території, що належать Українському уряду, і напала на військо Петлюри, яке бореться з більшовиками. Український уряд Західної області у Станіславові звернувся до урядів чотирьох великих держав з проханням припинити наступ польської армії, бо українські армії, що змагаються на всіх фронтах, будуть розгромлені, а це небажано для загальної боротьби з більшовиками.»92

У доповіді польового штабу РВР від 24 травня зазначалось: «Армія генерала Галлера, яка прибула із Франції і має французький командний склад наступає далі. 2-га піхотна дивізія ( 6 тис.багнетів і 1-1.5 тис.шабель) досягла Радзивилова, дві дивізії (17 тис.багнетів і 4 тис.шабель) діють на фронті Ковель – Броди. На Ковельському напрямі дії 3-тя польська дивізія (близько 17 тис.багнетів і 4 тис.шабель)».93

Мацилецький Сергій Іванович, в травні 1919 року командувач військами 1-ї Української радянської армії

Останній оплот Дієвої армії на Західній Волині - Корецька група під командуванням генерала Єрошевича, побоюючись оточення, стала відходити на Дубно. 24 травня її відділи прослідували через спорожніле Рівне, яке мов застигло перед червоною грозою. Тут до групи генерала Єрошевича приєднались до 100  козаків з різних полків та залишки обозів Північної групи. Ніч з 24 на 25 травня Корецька група перечекала у західній частині Рівного, прикриваючи переправу через р. Устя, а потім відступила до Дядкевич, де но неї приєднався 51-й піший полк ім.Наливайка.  Відступом ІХ Дієвого корпусу скористались більшовики: частини червоної 1-ї Української армії вийшли до Рівного (дати зайняття Рівного частинами 1-ї Української армії більшовиків різняться. За Р.Н.Оксенюком – 19 травня, за Партачом і Полаком – 22 травня, генерал Єрошевич в своїх спогадах вказує дату 25 травня як дату відходу частин ІХ Дієвого корпусу на південний схід – авт.). Два полки (56-й та 57-й) місцевого гарнізону перейшли на бік ворога. Рівне було взяте Червоною Армією практично без бою. До історіографії Визвольних змагань ця подія увійшли як Рівненська катастрофа.  29 травня ІХ Дієвий корпус досяг Крем’янця.  

Єрошевич Петро Костянтинович, в травні 1919 року командир Корецької групи ДА

Цього ж дня (29 травня) передові частини польської групи генерала Баб’янського вийшли до річки Горинь. Наступного дня Баб’янський вже доповідав до польського головного штабу про отриману ним інформацію про загрозу наступу більшовиків в напрямку на Луцьк.

Про зближення з червоноармійськими загонами доповідали також інші польські командири.

Таким чином кінці травня 1919 року внаслідок польського наступу із заходу v більшовицького — зі сходу, роздрібнені дивізії Української армії  згуртувалися на Південно-Східній Волині, між містами Дубно – Броди, воюючи із переважаючими силами противників на два фронти. Найбільш складна ситуація була 2 червня 1919 року. Цього дня штаб Дієвої армії опинився майже в «мішку» - польські та більшовицькі війська в деяких місцях зблизилися на віддаль 10-ти км. Директорія та її уряд, уникаючи полону, металися з одного до іншого безпечного пункту (міста чи залізничної станції), перебуваючи весь час у вагонах поїзда, як мовиться, на колесах. Більшовики тоді зловтішно глузували: «У вагоні Директорія — під вагоном територія». А от українці цю ситуацію бачили по-іншому. Так, газета «Український козак» від  24 червня 1919 року закликала до єднання заради захисту спільних інтересів - самостійності Української Республіки: «Ми знаємо, що большевицький „красний терор” на Україні - має таку саму ціль, як і польські панські звірства: вбити думку українського народу про свою рівноправність. Тож єднаймо наші сили заради здобуття свободи. Не може бути милосердя і пощади для чужоземця- грабіжника, що ріже хазяїна в його власній хаті».

Саме у цей грізний для молодої української держави час Головний Отаман Петлюра і український уряд повернулись до вирішення питання щодо укладення перемир’я з польською стороною.

Треба зауважити, що країни Антанти неодноразово намагались умиротворити і одна за одною, а то і разом організовували перемовини щоб спрямувати воюючі між собою українську і польську сторону на війну проти більшовиків.

У січні 1919 року першою таку справу зробили представники військово-дипломатичної місії Великобританії. Однак територіальні претензії обох сторін (Україна бачила кордон по річці Сан, а Польша цей кордон вбачала значно східніше – по рубежу р.Стир – Буськ, - Рогатин – Гнила Липа – Ломниця) звели спроби англійців нанівець, хоча як компроміс аншлійц пропонували лінію кордону по Західному Бугу і Дністру, при цьому Львів залишався за Польщею.

У лютому 1919 року Петлюра змінив Винниченка на посту керівника Директорії і вже невдовзі до Одеси був відправлений міністр закордонних справ Костянтин Андріанович Мацієвич із завданням встановити контакти з командуванням Антанти та польським представником Б.Кутиловським, а при можливості розпочати переговори щодо спільних дій проти військ Червоної Армії. 19 лютого з тією ж метою до Варшави була відправлена місія полковника Бориса Курдиновського, при чому ця місія здійснювалась в таємниці від керівництва ЗУНР. У таємниці від громадськості і навіть військового командування тримались і надані полякам пропозиції територіальних уступок (Холмщина, Волинь, Східна Галичина).

22 лютого 1919 року спробу примирити воюючі польську і українську сторони зробила Франція, однак знову невдало. На нашу думку спроба французів була лише прикриттям для дій на стороні поляків «блакитної армії» генерала Галлера, з’єднання і частини якої очолювали кадрові французькі генерали і офіцери.

27 лютого 1919 року під час переговорів у Ходорові польської сторони з урядом УНР та в присутності місії Антанти Симон Петлюра висказався за необхідність нейтралітету між Україною і Польщою і прохав про допомогу Антанти для боротьби з більшовиками. Так, на зустрічі з генералом Бартолемі Симон Петлюра недвозначно підтримав спробу французької місії примирити поляків з українцями і погодився з ідеєю маршала Фоша скерувати обидіві (українську і польську) армії проти більшовиків. Однак противником будь-яких територіальних поступок західному сусідові було представництво ЗУНР. Ходоровські переговори були провалені. Петлюра болісно перешивав цю невдачу: мир з поляками заключений не був, Антанта на допомогу не погодилась, стотисячна Галицька армія продовжувала битись з поляками, хоча могла бути скерована на більшовицький фронт.94

22 березня 1919 на прохання представників Антанти в Києві українська сторона призупинила ведення активних бойових дій проти польських військ в надії на подальші якщо не мир, то хоча б перемир’я. Активні бойові дії зупинили і поляки, однак з іншою метою – польський уряд і Начальник Польської держави Юзеф Пілсудський по-перше не були зацікавлені у винесенні питання Галичини і Західної Волині на Паризьку мирну конференцію, а по-друге – очікували прибуття 70-ти тисячного підкріплення із Франції.

Необхідно зауважити, що в той час поляки вміло застосовували практику перемовин з метою виграшу часу для перегрупування своїх сил. Так, майже одночасно з польсько-українськими, 16-24 березня 1919 в Москві проходили неофіційні польсько- радянські переговори. У ході цих перемовин поляки домагались від РНК РРФСР гарантій не використання Червоної Армії для підтримки революції в Польщі, відсутності спроб утворення прорадянського польського уряду. Також пропонувалося встановити кордон на основі самовизначення населення спірних територій з виведенням звідти військ сторін. Однак на офіційну стежку ці переговори так і не вийшли. 

У квітні переговори з поляками вів і отаман Оскілко, котрий вважав за необхідне укласти перемир’я з польським командуванням, а всі сили винути на північний фронт. Ці перемовини згодом стали одинм із пунктів звинувачень проти нього.

Після Луцької і Рівненської катастроф перемовини відновились. 24 травня у Варшаві Борис Курдиновський за дорученням Петлюри підписав у Варшаві угоду, за якою Польща б мала надати УНР військову і технічну допомогу в замін на територію Західної Волині і Східної Галичини. Однак ця угода реалізована не була. Наприкінці травня в Радзивилові відбулась таємна зустріч С.Петлюри з особистим посланцем Пілсудського підполковником Заглобою Мазуркевичом. 31 травня до Львова для перемовин відбула делегація на чолі з генералом Сергієм Дельвігом. 16 червня було встановлено демаркаційну лінію лінію між польськими військами і УГА, до речі набагато гіршу ніж лінія Бартолемі, що пропонувалась на перемовинах у Ходорові в лютому 1919 року.

І все ж, не дивлячись на всі перемовини, бої продовжувались, хоча й відбулись деякі зміни у конфігурації і призначенні фронтів.

1 червня був ліквідований протипольський Волинський фронт, із залишків Північної і Холмської груп сформовані 4-та сіра дивізія і Волинська група під командуванням полковника В.Петріва, які вступили в бої з більшовиками.95 

Тим часом польські війська вступили в бої з частинами Червоної Армії.

2 червня червоноармійці зайняли Сарни і Кременець. 5 червня біля Радзивилова відбулася сутичка між підрозділами 19-ї стрілецької дивізії РСЧА та групи Війська Польського під командуванням майора В. Бонча-Уздовського. Під натиском більшовиків група відійшла до Дубно, де була посилена батальйоном 15-го полку піхоти. 

У район Радивилів Дубно були також кинуті полки 2-ї Таращанської бригади Боженка 1-ї Української радянської дивізії. На початку червня 4-й Таращанський полк з боєм зайняв станцію Здолбунів, а в 30 кілометрах від Радзивилова увійшла в боєсутчку з польськими підрозділами. В ході жорстоких боїв таращанці зайняли місто і зайняли фронт Дубно, Радзивилів. Тут до Таращанської бригади влились партизанські загони, що діяли на території Луцького, Дубнівського і Кременецького повітів під загальним керівництвом Прокопчука, Рикуна і Бондарчука. Підмога була більш чим суттєва – в 48-ми загонах налічувалось до 13000 бійців при 7 гарматах і 43 кулеметах.96

6 червня більшовицькі підрозділи намагались форсувати Стир, однак були відбиті вогнем польської піхоти. 3 червня новий командувач Східним фронтом генерал Івашкевич здійснив деяку реорганізацію підлеглих йому з’єднань. Новим командувачем оперативною групою, яка діяла від р. Прип’ять до Берестечка був призначений командир 1-ї дивізії стрільців польських бригадний генерал Жозеф Бернар, штаб якого знаходився в Луцьку.

Також поляки стали стягувати свої резерви – попереду була боротьба із грізним противником. Так, наприклад, 6 червня  на станцію Маневичі прибув 3-й  батальйон  24-го піхотного полку  з  11  кулеметами,  8  гаубицями  та  кінними  підрозділами.

7 червня значний бій між польськими і більшовицькими підрозділами відбувся під Рафалівкою. Знові відзначились батальйони 32-го Ціханівського полку піхоти, хоча обидві сторони зазнали чималих втрат. 9 червня генерал Бернар з метою прикриття Луцька зі строни Рівного відправив 2-й полк стрільців польських під командуванням полковника  Йозефа Грабинського (płk Józef Grabiński ). Цей полк в основному був укомплектований добровольцями - американцями польського походження. 

 9 червня польські підрозділи група майора Бонча-Уздовського вели бої з Червоною Армією на захід від Радзивилова, а польські патрулі  - з повстанськими загонами місцевого населення в районі Рафалівки.

11 червня польські відділи рішучою атакою вибили червоноармійську залогу з с.Мильці і відкинули супротивника за Стир. Після невеликого затишшя 16 червня «червоні» підрозділи контратакували в районі Милець і Рафалівки, при цьому їм вдалось форсувати Стир в районі Милець. 17 червня бої з червоноармійськими частинами в районі Колки, Рафалівка вели 25-й та 32-й полки піхоти.

Для прикриття переправ від Чорторийска до Рафалівки були виділені підрозділи 32-го Ціханівського полку піхоти під командуванням 1 червня 1919 року) підполковника Яна Станіслава Слупського (ppłk Jan Stanisław Słupski ). При цьому підрозділи полку зайняли Полонне і всі населені пункти взовж колії Чарторийськ – Антонівка, а згодом міст в районі Антонівки і село Кричільськ у Степанській волості. В подальшому полк діяв у напрямку Сарни, Степань і на 18 серпня зайняв позиції над Случчю.

Оскільки в той час основні бої, як правило відбувались по напрямкам залізниць, а бронепотягів в угрупування генерала Бернара не було, поляки облаштували його самі зі звичайного локомотива і кількох вагонів. Перший бій імпровізованого бронепояага відбувся 19 червня на станції Клевань, де вогнем гармат і кулеметів був розпорошений червоноармійський загін, захоплені локомотив і кілька вагонів.

20 червня відділи групи генерала Бернара вибили українських повстанців з Колок і оволоділи містечком, яке було останнім оплотом українських патріотів на Західній Волині.

Протягом останньої декади червня тривали бої місцевого значення в районі Рафалівки. Особливо запеклим був бій 30 червня в районі мосту через Стир.

Згодом бої поволі стали стихати. Періодично відбувались лише перестрілки між польськими і більшовицькими військами на схід від Маневич і на лінії р. Горинь…

З новою силою бої військ Волинського фронту поляків і більшовицьких військ 12-ї армії на території сучасної Рівненщини розгорілись наприкінці першої декади серпня. 9 серпня підрозділи 4-ї дивізії піхотни генерала Александровича зайняли Дубно і Кременець. 11 серпня польські війська перейшли в наступ з районі Луцьк-Дубно, метою якого було відвернути увагу командування Червоної Армії від дій польських військ у Литві. 13 серпня війська Волинського фронту під командуванням колишнього командира ХХХVІІ армійського корпусу російської армії, а згодом Поліської групи Війська Польського генерала Антонія Лісовського (Antoni Listowski) зайняли Рівне. На станції польськими відділами був захоплений неушкоджений бронепотяг, 5 паровозів, до 200 вагонів з різним військовим майном.

генерал Антоній Лісовський,

у 1919 року командувач Поліської групи польського війська згодом Волинського фронту

Цього ж дня відділи генерала Александровича взяли Шумськ, а  в районі містечка Степань точились запеклі бої між підрозділами Червоної Армії і 32-го Ціханівського полку піхоти. 14 серпня 8 годинний бій, який закінчився перемогою поляків, точився в районі Обарова, одночасно бої йшли в районі Корець, Рівне, Клевань. 16 серпня поляки форсували Случ і штурмом взяли Остріг, де їх трофеями стали 4 гармати, 16 кулеметів і понад 200 карабінів і гвинтівок. 17 серпня польські відділи, які наступали на північний схід від Рівного форсували Стир. У районі Степані та прилеглих до сіл Золотолин і Тростянець лісах, поляками були роззброєні значні загони червоноармійців, які відбились від своїх. На 18 серпня частини Волинського фронту вийшли на лінію Камінь-Каширський, Рудня, Маневичі, Рокитне. 20 серпня передові польські відділи з району Березного вийшли на лінію Клесів, Томашгород і далі до Осток.

Після деякого затишшя на лінії польсько-радянського фронту, польське командування вміло використало відвід частин Добровольчої армії генерала А.І.Денікіна для просування на лінію р. Уборть - Олевськ - Новоград-Волинський - Проскурів - Кам'янець-Подільський і зупинило на ній свої частини.

Але повернімося на територію сучасної Волинської області.

За результатами травневого і червневого наступу польських військ урядам Великобританії, Франції, Італії та США нічого не злишалось як визнати територіальні притягання Польщі. Відтак 25 червня 1919 року Рада міністрів іноземних справ цих країн постфактум уповноважила Польщу окупувати Західну Волинь і Східну Галичину (до р. Збруч), що й було зроблене вже до 17 липня.

Ще на початок червня 1919 р. три повіти Західної Волині – Володимир-Волинський, Ковельський і Луцький – були захоплені польськими військами, інших п’ять повітів були зайняті військовими силами більшовиків

На зайнятих польськими військами теренах Західної Волині утворилася місцева адміністрація – Цивільне управління східних земель (ЦУСЗ), що підпорядковувалося генеральному комісару східних земель Польщі.

З моменту свого заснування управління розташовувалося у м. Ковель; згодом воно перебазувалося до Луцька.97

До нового адміністративного утворення входили Володимирський, Ковельський і Луцький повіти колишньої Російської імперії.98

9 вересня 1919 року Управління повітів Волині було переформатоване у Волинський адміністративний округ, що також охопив території Дубенського, Рівненського, Кременецького, Заславського і Острозького повітів.99

У знаменитій «Віленській промові» 22 квітня 1919 року Начальник Польської держави Ю.Пілсудський визначив стосунки окупаційної польської влади і місцевого населення на зайнятих під час бойових дій кінця 1918 – почаку 1919 років територій: «Хочу вам дати можливість розв’язати внутрішні справи і національні проблеми так, як самі цього забажаєте, без яких-небудь утисків з боку Польщі. Через те, що на ваших землях ллється кров, не впроваджую військовий уряд, а лише цивільний, основу якого будуть формувати місцеві представники. Завдання зазначеного цивільного управління будуть наступні: вільні вибори до органів місцевого самоврядування; допомога усім, хто її потребує; свобода віросповідання; рівність усіх народів, які проживають у регіоні».100

Здавалось би, що постулати цієї промови повинні стати своєрідною інструкцією для польських посадовців. Однак заяви – заявами, а дії – діями.

Впродовж другої половини 1919 – першої половини 19120 року польська влада діяла виключно в інтересах польської національної меншини, всіляко подавляючи будь-який політичний чи національний супротив.

Так, наприклад 27 липня 1919 р. повітовий відділ «Кресової сторожі» у Луцьку організував з’їзд польських делегатів гмін Луцького повіту. Організатори з’їзду твердили, що «…у факті існування польського соціуму на Волині ніхто не насмілиться сумніватися. Рішення, що тут затверджуються будуть виразом волі поляків і матимуть значення для долі Волині»101. Слід зазначити, що «Кресова сторожа», як громадська організація, що підтримувала федералістичні позиції Юзефа Пілсудського все-таки хоч якось намагалася налагодити співпрацю із представниками усіх національних меншин Західної Волині на засадах рівності, чого не можна сказати про органи окупаційного управління на зайнятих територіях.102 

А от польські урядовці сприяли діяльності і «Кресової сторожі» і подібних їй польських організацій, адже вони під егідою рівності національностей, які мешкали на зайнятих територіях перш за все вирішували завдання з утвердження польських історії, культури, традицій серед місцевого (нехай в переважній більшості і не польського) населення. То ж не дарма у звіті організаційного відділу волинського товариства «Кресова сторожа», що був призначений для керівника Тимчасового управління прифронтових і етопових теренів детально аналізувалось діяльність української громадської організації свою «Просвіта», «яка не хотіла бути об’єднанням лише культурно-освітнім», а прагнула стати представником усіх українців, котрі проживали у межах повіту.103 

У листопаді 1919 року в Рівному та Луцьку польські власті організували табори для інтернованих офіцерів Дієвої армії. Серед відомих в історії України особистостей в Луцькому таборі деякий час перебували Євген Михайлович Коновалець (засновник  і керівник УВО і ОУН), Роман Кирилович Сушко (командир 16-ї бригади 6-ї Січової стрілецької дивізії армії УНР, співзасновник УВО та її крайовий комендант в Західній Україні, член Проводу ОУН, командир Легіону у складі Вермахту в 1939 р.), Всеволод Юхимович Змієнко (генерал-хорунжий, начальник 2-го (розвідувального) відділення ГШ ВІ УНР в екзилі), Василь Васильович Кучабський (автор численних праць з історії Визвольних змагань, зокрема — «Золоті ворота. Історія Січових стрільців»), Іван (Іриней) Чмола (командир 3-го полку та Коша Січових стрільців), Всеволод Юхимович Змієнко (згодом начальник штабу 6-ї січової стрілецької дивізії, начальник 2-го розвідувального відділу Генерального штабу Військового міністерства УНР в екзилі, генерал-хорунжий) та інші. Більшість інтернованих старшин незабаром були переведені до Брест-Литовська, де в лютому 1920 року почалось формування 1-ї української (з 21.03.20 – 6-та січова стрілецька) дивізії. Окрім Всеволода Змієнка, який очолив штаб дивізії та Романа Сушка, котрий став командиром 16-ї бригади з Луцького табору інтернованих також були направлені до Бреста Олекса Михайлович Воронів (призначений командиром 17-ї бригади), Герман Емілійович Арндт (командир сотні 6-го техкуреня), Віктор Малець (командир 48-го куреня), Антін Васильович Радченко (начальник старшинської сотні), Микола Платонович Сіпко (командир 17-го гарматного куреня), Віктор Михайлович Филипович (командир 16-го гарматного куреня).

Коновалець Євген Михайлович

Кучабський Василь Васильович

Чмола Іван

Малець Віктор, в 1920 році командир 48-го куреня 66-ї ссд

Сіпко Микола Гаврилович, у 1920 році командир 17-го гарматного куреня 6-ї ссд

Филипович Віктор Михайлович, командир 16-го гарматного куреня 6-ї ссд

25 листопада Верховна рада Антанти надала Польщі мандант на 25 річне управління територією Східної Галичини.  Поляки, які вважали ці терторії історично своїми, заявили 10 грудня протест, який втім був відхилений, а мандат знову підтверджений 22 грудня 1919 року.

 

Таким чином на кінець 1919 року значна частина Волині опинилась під владарюванням Польщі. Практично всі здобутки української державності на цій території були втрачені, залишався хіба гнів проти окупантів і готовність виборювати волю для своєї землі…

Категорія: 3. На трьох фронтах. | Додав: voenkom (09.01.2018) | Автор: Сергій Яровенко
Переглядів: 426 | Рейтинг: 5.0/3
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: