У другій половині січня українські частини, які знаходились на території Західної Волині отримали завдання відкинути польські війська за Буг.

За наказом Військового міністерства силами Південно-Західного фронту в районі Порицьк-Торчин-Вілюйки була організована Володимир-Волинська ударна група чисельністю в 4 тисячі багнетів, 780 шабель при 6 гарматах, яка отримала завдання визволити Володимир. До складу цієї групи увійшли:  Кременецький (600 вояків, 20 кулеметів), Ямпільський (1000 чол., 17 кулеметів) піші полки, піший полк ім. І.Франка (700 чол., 15 кулеметів), 4-го Бердичівського запасного полку (біля 1000 багнетів), відділу із 120 бійців 1-го пішого Луцького полку (командир полку – полковник Валентин Іванович Яворський), Волинського кінного партизанського відділу, 1-ша (командир – Євген Миколайович Решетніков)¹⁸ та 3-тя батареї 1-ї Волинської гарматної бригади.  

У районі  ст. Погиньки-Рожище-Голоби була утворена Ковельська ударна група під командуванням Ратушного в 1,5 тисяч багнетів і шабель при 2 гарматах із завданням наступу на Ковель. Це угрупування включало: Ковельський, Пінський (200 багнетів), Коростишівський (до 1000 багнетів) піші полки, Окремий Кальницький курінь і гарматну батарею загальною кількістю  1500 багнетів, 2 гармати.¹⁹

Окрім того у Луцьку на той час знаходились 1-й піший Луцький, Волинський і Брест-Литовський (Берестейський) піші полки, які за Гетьманату входили до 1-ї пішої Волинської дивізії, а також  тилові підрозділи Пінського, Ковельського піших полків і Окремого Кальницького куреня.

21 січня Володимир-Волинська і Ковельська групи загальною чисельністю до 6500 чоловік при 8 гарматах перейшли в наступ.

Особливо запеклі бої йшли за Володимир, який обороняли правофлангові підрозділи оперативної групи «Буг». Перший штурм виявився невдалим для українського війська, яке зазнало значних втрат. Поляки навіть змогли полонити кількох старшин в т.ч. одного полковника.²⁰

Вранці 22 січня Володимир-Волинська група під командуванням полковника Гната Порохівського вибила польські підрозділи з міста., про що з цього приводу газета «Нова рада» писала: «після гарячого бою з українськими військами вчера в 8 годин ранку занято Володимир-Волинський», а головнокомандуючий Південно-Західним фронтом Володимир Оскілко видав звернення до бійців групи: «Від імені Української Народньої Директорії, головного отамана і своїм іменем висловлюю вашій героїчній групі щирк подяку за це завзяття з яким провадилась боротьба за здобуття рідного і старого українського міста Володимира-Волинського. Хай знають вороги, який подарунок в день річниці проголошення самостійної, вільної і незалежної УНР піднесли українському народу ваші герої козаки. Слава Україні! Слава славному козацькому війську!»²¹

На кінець дня 22 січня українські підрозділи вийшли на залізницю Володимир-Волинський – Ковель, окрім Володимира і прилеглих сіл зайняли Турійськ, Ковель та ряд інших населених пунктів. У подальшому обидві групи стали розвивати наступ на Грубешів – Хелм.

У цей же період (до 25 січня) підрозділи УГА штурмували позиції ОГ «Буг» в районах Сокаля, Кристинополя, Угніва, Рави-Руської, де оборонялись польські частини під командуванням полковника Леона Барбецького, підполковника Владислава Беліни, майорів Леопольда Ліса-Кула та Тадеуша Піскора. У результаті боїв, поляки, які перейшли в контрнаступ 25 січня, захопили міст через Буг в районі Крилова, а 26 січня підрозділи під командуванням полковника Барбецького оволоділи Угновим (втрати поляків склали 50 чол., українців - тільки полоненими до 60 вояків).

А на Волині командувач угрупування «Ковель» генерал Ридз-Смігли мусив перекинути на Володимир-Волинський і Ковельський напрямки свої резерви: кінний ескадрон варшавських студентів, 23-й піхотний Люблінський полк (200 багнетів, 2 гармати), 25-й піхотний Келецький полк (500 багнетів) під командуванням майора Оскара Брезаного (mjr Oskar Brezany; з 07.02.1919 командир полку підполковник Міхал Зінкевич (ppłk Michał Zienkiewicz), два ескадрони 3-го полку уланів (командир - підполковник Стефан Стржемінський - Stefan Marian Strzemieński), 1-й, 2-й батальйони та дві кулеметні роти 32-го Ціханівського полку піхоти (32. Ciechanowski Pułk Piechoty) під загальним командуванням підполковника Яна Сандецького (ppłk Jan Sandecki). Також сюди був перекинутий загін капітана В.Зборовського зі складу оперативної групи «Буг». За допомогою резервів подальший наступ Володимир-Волинського і Ковельського угрупувань був стриманий.

майор Оскар Брезаний (Oskar Brezany) командир 25-го Келецького полку піхоти

Стефан Маріан Стржемінський, в 1919 році командир 3-го полку уланів

Вахмістр 3-го полку уланів

Польські солдати в мундирах 3-го полку уланів, сучасна реконструкція

Поки йшли бої на заході Волині, 22 січня 1919 року відбувся історичний Акт Злуки українських земель. Розпочався новий етап в житті як Української держави, так і її збройних сил. Війська УНР і вже колишньої ЗУНР були зведені під єдине командування, що давало на той час змогу оперативно реагувати на виникаючі загрози. Разом з тим, різність у військових поглядах, що пояснювалось попередньою належністю до різних армій, світоглядних цінностях іноді суттєво впливали на взаємодію між з’єднаннями і частинами та їх командуванням.

Суттєвим фактором, який не сприяв зміцненню збройних сил, починаючи з лютого 1919 року стало таке явище, як «отаманщина». Керівники окремих загонів, хоча номінально й були підпорядковані військовому командуванню, однак часто діяли на свій розсуд. Так, на території Східної Волині діяв “Чорний курінь смерті” отамана Гуцола в кількості 500 вояків. Цей загін хоча й був підпорядкований командуванню «Сірої» дивізії, проте поставлені завдання зачасту просто не виконував.  Курінь Гуцола ухилявся від сутичок із більшовицькими загонами, однак спустошував навколишні до Коростеня населені пункти.²² 

А в той час масований наступ проти українських військ вели і польські підрозділи, і більшовики. Під натиском цього противника Директорія вимушена була покинути Київ і податись на Вінницю. Слідом за нею розпочався і відступ українського війська.  Крім того, частини Червоної Армії  через поліські болота завдали удару в спину армії УНР (3,1 тис багнетів 1-ї Української дивізії І.Лакатоша на Сарни та 5,1 тис.багнетів 2-ї дивізії О.Ленговського на Коростень).

Від лютого 1919 року Дієва армія  вже реально могла утримувати лише фронт в межах великої Волині і частково Поділля. Однак за відсутності сталих Південного і Східного фронтів ускладнювалася ситуація і на цьому напрямку. Не останньою причиною було й те, що урядові партії (соціал-демократи і соціалісти-революціонери) ворогували з Українською партією соціалістів-самостійників.

Але повернімось до дії в районі Володимир-Волинський, Ковель.

Вранці 22 січня залізницею з Жешова до Устилуга прибув 1-й батальйон 17 полку піхоти (17 Pułk Piechoty ) чисельністю 8 офіцерів та 250 підофіцерів і шеренгових під командуванням поручника Яна Котовича (Jan Kotowicz)²³ та пішим порядоком вирушив в напрямку Володимира-Волинського.

Ян Котович (Jan Kotowicz),

на початку 1919 року командир 1-го батальйону 17–го полку піхоти,

в 1944 році – останній командир 27-ї Волинської дивізії піхоти АК

У П’ятиднях до них приєдналася група майора Владислава Бонча-Уздовського (Vladislav Bonch-Uzdovsky).

Владислав Бонч-Уздовський

У ніч з 22 на 23 січня поляки вийшли до заїхідної околиці Володимира і розпочали бій, в ході якого заходпили казарми на вулиці Устилузькій, а взвод підхорунжого Юзефа Земби (Jуzef Zięba) вийшов в район залізничної станції, де захопив вокзал, “завдавши поважні втрати українцям» Українські підрозділи контратакували на правому фланзі і змусили поляків відступити від вокзалу. Наступного дня українці залишили Володимир-Волинський., який польські військові повністю взяли під контроль на 11:00 24 січня У бою за Володимр поляки втратили 5 чоловік, ще 7 були поранені. Загиблі були поховані на Ладомиському цвинтарі.²⁴   У 2000 р. це поховання було відреставровано за ініціативи «Stowarzyszenia Upamiętniania Polakуw Pomordowanych na Wołyniu»

24 січня польські кавалерійські підрозділи здійснили глибокі рейди у східному напрямку. Один з таких підрозділів до кінця дня зміг вийти у район Торчина.

Одночасно польські відділи повели наступ і в північному напрямку.

2-й батальйон Ціханівського полку на світанку 27 січня форсував Лугу в районі с.Зимне (нині Володимир-Волинський район) і вступив у бій з українськими відділами. У результаті жорстокого бою українські підрозділи були відкинуті майже на 40 кілометрів.

Тим часом 27 січня 1-й батальйон Ціханівського та 23-й Люблінський полк піхоти атакували український гарнізон у Турійську. Першою в атаку пішла 4-та рота Люблінського полку, яка змогла пробитись до позицій противника. Після короткотривалого бою українські підрозділи залишили Турійськ і відступили в напрямку Ковеля.²⁵

Після деякого затишшя бої поновились 30 січня на схід від Володимира-Волинського, а вже 31 січня польські війська знову перейшли в наступ і до кінця дня очистили від українських підрозділ район на схід від залізниці Володимир-Волинський-Ковель аж до Рожища.

1 лютого під Війницею польський кавалерійський патруль намагався вибити українську залогу, але невдало.

Біля 16:00 4 лютого основні сили групи «Волинь» («Ковель») генерала Ридз-Сміли, а саме група підполковника Сандецького, вийшли до Ковеля. Після нетривалого бою з ковельською міліцією та мало чисельними військовими підрозділами поляки практично без втрат опанували містом і станцією, які напередодні були залишені німцями. 6 лютого війська ОГ « «Волинь» продовжили наступ і вийшли до Колодяжного. Українські війська без бою залишли село і відступили в напрямку на Голоби.

 8 лютого група підполковника Сандецького, яка наступала вздовж залізниці Ковель-Ківерці, вишла до станції Голоби. В ході першої атаки 3-м ескадроном 8-го полку уланів (командир полку підполковник Адам Кіцінський - Adam Kiciński) під командуванням ротмістра Стефана Дембінського були захоплені 3 гармати і 2 кулемети.

Командир 8-го полку уланів Адам Кіцінський ( в центрі) з товаришами по зброї

( фото з Національного цифрового архіву (Narodowe Archiwum Cyfrowe) Польщі в Варшаві

Кіннотники 8-го полку уланів

Також у бій за тактично-важливий пункт вступили батальйони 32-го Ціханівського полку піхоти майора Стефана Домб-Бернацького (Stefan Dąb-Biernacki) та бронепоїзд «Провідна зірка» (Pociag pancerny „Gwiazda Przewodnia”). По здобутті Голоб поляки відразу повели наступ на Поворськ. Нечислені місцеві комендантські команди що в Голобах, що в Поворську не чекала тут ворога і в паніці залишили в містечках і на станціях 5 гармат, 15 кулеметів, 60 вагонів з майном.²⁶

Стефан Домб-Бернацький, на початку 1919 р. майор, командир 32-го Ціханівського полку піхоти

Бронепоїзд «Провідна зірка»

Під натиском переважаючих сил противника, українські війська відійшли на рубіж річки Стохід. На 10 люте відділи групи Ридз-Сміглого вийшли до Стоходу в районі Поворська і Озютич.

11 лютого повстання проти поляків в районах Вижівки і Заболоття підняло місцеве українське селянство. Повстанські загони мали намір пошкодити лінію залізниці, щоб не дати полякам підтягнути резерви, однак були розбиті польською кавалерією.

15 лютого підрозділи групи Ридз-Смігли вийшли до околиць Каменя-Каширського, де вступили в бій з озброєним загоном міщан. Також у цьому районі польські війська стали проводити каральні акції, спрямовані перед всім проти озброєних українських патріотів.

Цього ж дня Володимир-Волинський бойовий загін зробив спробу втретє оволодіти Володимиром. Сотня Юрія Бунди підійшла до Зимного з району Порицька і повела наступ на південно-східну околицю міста. У ході бою з польською самообороною загін втратив до двох десятків бійців загиблими і пораненими (в числі поранених був і сотник Бунда) і вимушений був відступити на схід.²⁷

17 лютого польські розвідувальні дозори групи Ридз-Смігли доповіли своєму командуванню, що в районах Мельниці, Переспи та Доросинь розташовані передові дозори українського війська, а береги Стоходу охороняють озброєні селяни.