Новий 1919 рік розпочався з перепідпорядкування ряду з’єднань новому оперативному командуванню. Так, наказом Головного командування військами УНР від 1 січня 1919 року № 22 військові час­тини, які перебували на території Волині й Поділля, перейшли в розпорядження отамана Олександра Шаповала¹, якому було доручене командування Волинсько-Холмським фронтом (в інших регіонах командування військовими угрупуваннями доручалось: на Херсонщині - отаману Грекову, на Київщині - полковнику Коновальцю, на Лівобережжі - отаману Болбочану)

За цим же наказом здійснювалась уніфікація військової структури збройних сил української держави: корпус повинен складатись з 2-3 піших дивізій з додатком технічних частин, дивізія - з 3 піших і 3 гарматних полків та технічних частини, полк – із 3-х куренів, курінь - із 4-х піших і однієї кулеметної сотні (структура і склад сотні лишався незмінними), гарматний полк - із 3-х чотирьох гарматних батарей. Кінна дивізія мала складатись з 4-х кінних і одного кінно-гарматного полку (три гарматні батареї), кінний полк - із 4-х  кінних сотень і однієї кулеметної сотні. Піша бригада запасу повина була мати у своєму складі 2-4 полки на 12 сотень кожний. Тобто, була зроблена спроба впровадити досить чітку військову структуру.²

У цей час на Волині була створена Волинська оперативна група (штаб повстанських військ Волині, з січня 1919 – Володимир-Волинський оперативний фронт) під командуванням полковника Гната Єрмиловича Порохівського. Штаб групи знаходився в містечку Торчин. До складу цього військового об’єднання входили Кременецький і Ямпільський піші полки та окремий Володимир-Волинський бойовий загін під командуванням курінного Гущі (складався з двох сотень місцевих селян, які очолювали сотники Юхим Бунда і Троцький).

Порохівський Гнат Єрмилович.

У 1918-1919 рр. полковник, командир Волинської оперативної групи

( з січня 1919 – Володимир-Волинського оперативного фронту)

Наказ був виданий своєчасно, вже 3 січня польські війська оперативних груп «Буг» (Grupа Operacyjnа "Bug") під командуванням генерала  Яна Едварда Ромера (наступала з району Рави-Руської в напрямку на Львів), ОГ «Ковель» (Grupą Operacyjną "Kowel") генерала Едварда Ридз-Смігли (повинна була вийти на лінію Володимир-Волинський – р.Стохід – Маневичі, де зайняти оборону), та група полковника Сандецького (перебувала в оперативному підпорядкуванні Ридз-Смігли) знову перетнули Буг і згодом зайняли Володимир, Любомль, Ковель та інші значні населені пункти.

Едвард Ридз-Смігли, фото 1917 р.

Плани, щодо використання ОГ «Буг» були змінені в останній момент. Спочатку ця група чисельністю 6 батальйонів піхоти, 2 кавалерійські ескадрони, 4 артилерійські батареї (3 тис.вояків, 46 станкових чеських, 10 легких кулеметів і 18 гармат) із району зосередження під Володимиром-Волинським 2 січня повинна була завдати удар в напрямку на Сокаль, Кам’янку Струмилову і вийти до Львова з північного заходу. Однак за настоянням генерала Ромера була перекинута в район Рави Руської, звідки й почала наступ проти частин УГА на Жовкву. У районі Кам’янки Струмилової була зосереджена кавалерійська група підполковника Владислава Беліни-Празмовського.³

6 січня кавалерійський загін поляків під командуванням ротмістра Фелікса Яворського здійснив рейд до Торчина, де знаходився штаб Володими-Волинської оперативної групи Південно-Західного фронту. На підступах до містечка був розбитий один із українських відділів. Поляки захопили в полон 23 українських вояків, в тому числі одного підполковника і одного сотника (капітана), значну кількість стрілецької зброї й амуніції.

Група уланів із загону Фелікса Яворського

Цього ж дня поляками в районі с.Бубнів (нині Володимир-Волинський район) був збитий український літак, який здійснював розвідувальний політ до Володимира. Обидва пілоти були взяті в полон.⁴

7 січня 1919 року Володимир-Волинський бойовий загін повів наступ на Володимир. У ніч з 7 на 8 січня сотні увірвались до Володимира, де на той час знаходився загін ротмістра Яворського і піхотний підрозділ. На ранок 8 січня Володимир-Волинський бойовий загін опанував містом, втративши при цьому 12 чоловік вбитими і 3 пораненими. По обіді поляки перегрупували свої сили і вибили сотні з Володимира. 9 січня загін отримав незначну підмогу з Торчина і знову атакував поляків. Цього разу володимирці утримували рідне місто протягом трьох діб, але без підтримки (більшість особового складу Кременецького і Ямпільського полків покинули свої частини і подались по домівкам) вимушені були відійти до Порицька, а звідти до Торчина.

Порицьк, 1918 рік

Штаб Володимир-Волинського бойового загону.

Зліва на право сидять – начальник повітової міліції у Володимирі Микола Баламут і сотник Юхим Бунда; стоять – Микола Панасевич (писар), Юрій Бунда (сотник, начальник постачання), Гуща (курінний), Харитон Радчук (осавул),Федір Тарасюк (старшина для доручень). Горохів, 6 травня 1919р.

Українські воїни, які загинули в боях за Володимир, були поховані на православному цвинтарі. У 1928 році братська могила стараннями місцевого осередку «Пласту» була впорядкована. Тут був встановлений дубовий хрест з тризибум і надписом: «Полеглим за Рідний Край. 1918 – 1928. Pro Patria Mortuis».⁵

Братська могила українських вояків, які загинули в боях за Володимир в січні 1919 року.

Меморіал «Борцям за волю України». Володимир-Волинський

Цілком ймовірно, що Антон Річинський подав дати за т.з. «старим стилем» і описані бої за Володимир, які розпочались під час загального наступу Володимирського угрупування 21 січня 1919 року.

Очевидно, що бої за Володимир не припинялись і місто неодноразово переходило із рук в руки. Більшість істориеографічних джерел щодо тих подій вказує, що польські загони знову заняли Володимир 13-14 січня, проте незабаром знову були вибиті українськими військами. Свідченням цьому є невелика замітка в газеті «Нова рада» за №12 від 18 січня 1919 року: «з одержаних відомостей українське республіканське військо одбило в поляків Володимир-Волинський. Поляки втікають у великій паніці.»⁶

Звуження території, яка контролювалась Директорією, змусило українське військове командування переглянути дислокацію з’єднань і частин кордонної охорони. На початку січня 1919 року до Луцька були переведені кадри Північної, Курської та Волинської бригад кордонної охорони (начальник - полковник Віктор Платонович Бєлавін), про що зазначав у своїй доповіді від 18 січня 1919 року начальник Окремого корпусу кордонної охорони Олександр Жуковський (Жуківський). При цьому Північна кордонна бригада за місцем своєї попередньої дислокації у Пінську вимушена була залишити майно і продовольство, які були арештовані місцевою владою.⁷ На той час ділянку кордону з Румунією продовжувала охороняти лише Подільська кордонна бригада.  Згодом, у квітні 1919 року, українські прикордонники були включені до складу Дієвої армії УНР і передислоковані до Рівного, куди їх забрав з собою новопризначений командувач Північної групи Володимир Іполітович Желіховський (призначений на посаду 22 квітня 1919 р.).

У зв’язку зі складними військово-політичними обставинами, які супроводжували Директорію УНР, вона не змогла забезпечити соціально-економічні перетворення в державі. Хоча на початку своєї діяльності голова Директорії Володимир Винниченко зазначав у телефоно­грамі, відправленій у всі губернські та повітові міста: «Влада на місцях як по селах так і по містечках належить органам самоврядування та комісарам народного уряду Директорії. Комісарам наказується твердо, під страхом відповідальності припинити всякі заходи щодо захоплення влади будь-якими групами».⁸

Через посилення суспільної активності місцевих жителів керівники держави намагалися залу­чити на свій бік більше населення міст і сіл. Однак місцеві органи Директорії так і не спромоглися знайти дієву протидію більшовицькій агітації. У більшості населених пунктів Волині не викону­валося розпорядження Директорії УНР про запровадження у всіх навчальних закладах у святкові та вихідні дні читання доповідей для населення про сучасний політичний стан в Україні, «про заве­дення нового ладу і форму правління».⁹

Такий стан речей не міг не вплинути і на військову сферу.

9 січня 1919 року на пост Військового Міністра УНР заступив досвідчений воєначальник генерал Олександр Петрович Греков (Греків), котрий започаткував ряд організаційних заходів із військового будівництва.

Греків Олександр Петрович, із січня 1919 року Військовий Міністр УНР

16 січня 1919 року фактично розпочалось створення Дієвої армії УНР. Для укомплектування військових частин на землях, на які розповсюджувалась влада Директорії, була оголошена мобілізація. Мобілізації підлягали громадяни призовного віку (від 18 до 45 років), які мали військовий досвід. Однак населення, втомлене чотирма роками війни, неохоче відкликалось на заклики Директорії. Спостерігалася тенденція до зменшення кількості мобілізованих чоловіків зі сходу на захід країни. У восьми, в тому числі Володимир-Волинському, Ковельському, Луцькому повітах регіону число призовників було мізерним, а Луцький повіт був таким, куди за час призову (з 10 січня по 23 люте 1919р.) не з’явився жоден новобранець.  Луцький повітовий військовий комісар (комендант) полковник Калениченко¹⁰ пояснив не набір у республіканське військо в адміністративній одиниці краю результатом уже цілковитого не сприйняття волинянами воєнних дій, яким із 1914 р. постійно піддавався повіт.¹¹ 

Відчасти повітовий комісар був правий.

Воєнні призови 1914-1917 років досить сильно «вдарили» перед всім по сільському  населенню, а оскільки Волиська губернія по суті була аграрною, то й відсоток призваних чоловіків-селян був одним з найбільших на території Російської імперії. За даними сільськогосподарського перепису 1917 року протягом трьох років війни з волинського села були мобілізовані до війська 49,9% працездатного населення чоловічої статі або 12,7% всього населення губернії при середніх показник по імперії – 47,4% та 11,2% відповідно (в цьому переписі не взяли участь Володимир-Волинський та Ковельський повіти, окуповані на той час німцями та австрійцями).¹²

Втрати серед осіб призваних з території Волинської губернії  вже на початку 1-ї світової війни були найбільшими на території Російської імперії і склали за підрахунками доктора І.І.Волоцького¹³ та генерала М.М.Головіна¹⁴ з початку бойових дій серпня 1914 року до 1 травня 1915 року склали 30658 осіб, у  тому числі вбитими і померлими – 19464 осіб, полоненими і пропалими безвісти – 11194 осіб,. Для порівняння для Московської губернії ці дані дорівнюють відповідно вбитими і померлими – 5883 осіб, полоненими – 5591 осіб, всього 11474 осіб. Також зазначимо, що загальні показники втрат для губерній, які займали територію сучасної України на першому етапі війни були найбільшими: Бессарабська – 20259, Київська – 29179, Катеринославська – 16649, Подільська – 28027, Полтавська – 25688, Харківська – 21505, Чернігівська – 14325.

Разом з тим були й інші суттєві причини, які пояснювали небажання перед всім кадрових військових іти на службу. Однією з найголовніших було низьке матеріальне забезпечення. Так, грошове забезпечення старшинського складу було залишене відповідно до посад російської імператорської армії, що на той час складало доволі незначну суму. Новобранці не забезпечувались у повному обсязі ні речовим, ні продовольчим забезпеченням, ба навіть зброєю. По-друге знову була повторена помилка військового і політичного керівництва УЦР щодо призначення на посади вищої і старшої старшинської ланок  не відповідно до військового звання і досвіду, а за «політичною доцільністю». По-третє були знівелійовані звання вищого офіцерського складу: всі генеральські ранги були зведені до звання і одночасно посади «отаман», при цьому отаманом міг бути як колишній генерал, так і вчорашній унтер-офіцер, а то й особа, яка раніше до військової служби відношення не мала, а якимось чином змогла зібрати так-сяк озброєний загін. Останнє нововведення згодом породило в Дієвій армії таке явище як «отаманщина».¹⁵

Тим часом на заході Волині продовжувалось протиборство між військовими силами молодих республік. Польські війська оперативної групи «Ковель» зуміли відтіснити по всьому фронту від Західного Бугу і до 14 січня 1919 року взяли під контроль практично всі ключові населені пункти Ковельського і Володимир-Волинського повітів. Угрупування підполковника Сандецького на півночі, генералів Ридз-Смілги в центрі та Ромера на півдні загалом вийшли на нову ліню фронту з УНР та частково ЗУНР: Маневичі, Кашівка, р.Стохід, Зимно, Долгобичів, Белз. Штаб своєї оперативної групи Ридз-Смігли розташував у відбитому в українців Ковелі.

Однак і українські війська завдавали ударів ворогу. Так, 14 січня один з українських відділів завдав удару по підрозділу ОГ «Буг», який знаходився в районі села Підгайці.¹⁶

У відповідь 15 січня польські відділи під командуванням капітана Зборовського, ротмістра Яворського та поручника Ясінського атакували чисельно переважаючий український підрозділ в районі Війниці (нині Локачинський район). У ході двогодинного бою український підрозділ зазнав поразки. Поляки захопили 2 гармати, 2 кулемети. До ворожого полону потрапили 4 старшини і до 20 козаків.¹⁷