П`ятниця
29.03.2024
03:12
Форма входу
Категорії розділу
1. Буремний 1917. [5]
Події на Волині періоду 1917 року
2. Від УЦР до Гетьманату, від Гетьманату до Директорії. [7]
Події на Західній Волині у 1918 році.
3. На трьох фронтах. [10]
Російсько (більшовицька) - українська та польсько-українська війни 1919 року на території Західної Волині.
4. «За вашу і нашу свободу!?» [14]
Події більшовицько-польської війни 1920 року на території Волині.
Пошук
Наше опитування
Чи готувався СРСР до нападу на Німеччину у 1941 р.

Всього відповідей: 394
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Бої місцевого значення

Каталог статей

Головна » Статті » Між трьох вогнів. » 2. Від УЦР до Гетьманату, від Гетьманату до Директорії.

2.4. Падіння Гетьманату. Встановлення влади Директорії.

9 листопада кайзер Німеччини Вільгельм зрікся престолу. 7 листопада почались заворушення в 25-му австрійському корпусі, штаб якого розміщувався в Жмеринці. 11 листопада від престолу відрікся австрійський цісар Карл І. Цього ж дня командувачем австрійської Східної армії було віддане розпорядження про евакуацію її частин на батьківщину.

Все це не могло не вплинути на ситуацію в Україні.

13 листопада 1918  року П.П.Скропадський під впливом свого проросійського оточення  розпустив кабінет міністрів і видав грамоту, в  якій оголосив федерацію  України  з  майбутньою  Росією, що на думку гетьмана мало привернути на його сторону більшість офіцерів, що на той час мешкали в Києві, а це було неменше ніж 15 тисяч чоловік. При цьому Павло Скоропадський щиро вважав, що «…Россия может возродиться толь на федеративных началах, а Украина может существовать, только будучи равноправным членом федеративного государства…»126 Однак, як показала подальша історія, Росія може декларувати рівноправ’я тільки на папері, а на справі лише пригнічувати і утискати інші народи.

У  відповідь на це, Український Національний Союз  утворив Директорію в  складі п'яти осіб: Володимира Винниченка (голова), Симона Петлюри, Федора Швеця, Опанаса  Андрієвського й Андрія Макаренка. Директорія першочерговим своїм завданням поставила повалення Гетьмана про що видала універсал до українського народу.   

Нові революційні коливання не оминули і Західної Волині. Восени  1918  року  більшовицьким підпіллям було підготовлено  і  здійснено  втечу  політичних  в'язнів  з  Луцької  тюрми.127 Серед втікачів був і колишній голова Торчинського ревкому Богданов. 

Більшовицька пропаганда досягла і німецьких військових підрозділів, які знаходились на Волині. Так, 12 вересня на станції Рівне німецькі солдати протестували проти відправки на фронт і навіть вигукували «Капут Вільгельму!». 2 жовтня підняли бунт солдати Луцького гарнізону, які вимагали повернення додому. Для придушення бунту була кинута піхотна дивізія. Внаслідок жорстких бій чимало німецьких вояків були вбиті чи отримали поранення. Після листопадових подій в Німеччині солдати Луцького гарнізону спільно з місцевими жителями  напередодні від’їзду провели спільну маніфестацію і навіть вивісили над приміщенням комендатури червоний прапор. Наслідком цих бунтів було введення німецьким командуванням воєнного стану на території Волині.128

У жовтні 1918 року більшовики  на Волині стали готуватись до збройного постання проти Гетьманату. Хоча на території губернії налічувалось всього 20 партійних організацій, в яких налічувалось аж 313 членів партії, були створені 39 військово-революційних комітетів.129

Також у жовтні була проведена окружна партійна конференція з підготовки до ІІ з’їзду КП(б)У під головуванням голови Волинського губкому Абрама Лазаровича Гілінського.130 Однак сподівання волинських більшовиків на повстання не здійснились – ІІ з’їзд засудив «лівий рух» і закликав готуватись до великої війни  – тобто окупації України більшовицькою Росією.

Гілінський Абрам Лазаревич, в 1918 році голова Волинського губкому більшовицької партії

Скориставшись подіями в Німеччині і Австрії, війсь­кові частини, які були прихильниками Директорії, виступили проти війська гетьмана Скоропадського. Німецький та австро-угорський війсь­ковий контингент оголосив про свій нейтралітет. Досяг­нувши переваги над гетьманськими військами, Директорія 6 грудня почала вимагати від німецького командування вивести їхні війська за межі УНР. 14 грудня 1918 року гетьман Павло Скоропадський зрікся влади. Події ж найближчих днів підтвердили безперспективність подальшого перебування німецьких і австрійських військ на території України і розпочалась їх евакуація на батьківщину. 

Ще наприкінці владарювання Гетьманату різко стала загострюватись ситуація на заході України. На цей раз все сильніше і сильніше відчувалась «східна кресова політика» відродженої польської держави.

За Брестською мирною угодою між УНР та Центральними державами від 9 лютого 1918 року Холмщину номінально було прилучено до України. Ясно, що жодної згоди поляків на це ніхто не питався. Українським уряд навіть призначив до Холмщини губерніального старосту – Олександра Філаретовича Скорописа-Йолтуховського, однак австро-угорське командування, даби уникнути хвилювань серед польського населення,  цього призначення не допустило.131 Не покращилась ситуація і в часи Гетьманату. Фактичний статус Холмщини залишався невизначеним до кінця перебування там австро-німецьких військ.

Тим часом поляки повели інтенсивну підготовку для захоплення влади не тільки на Холмщині, але й у трьох західних повітах Волині (Володимир-Волинському, Ковельському та Луцькому). Особливо загострилась обстановка у Володимир-Волинському повіті. Сформовані місцевими поляками „Комітет обивательський” та кінна міліція розпочали процес формування бойових загонів. Взаємовідносини між українським і польським населенням стали поступово загострюватися, хоча поляки офіційно ще визнавали, що Волинь - це територія Української Держави.132

Водночас заходами військових-українців у Володимирі були створені Головна Вояцька Рада і Міська Управа, яку очолив галичанин колишній «усус» Лука Мишуга.

Лука Мишуга

Невдовзі з наказу львівської делегації Української Народної Ради (створена 18-19 жовтня 1918 p. y Львові ) владу в місті та в навколишніх селах перебрала новостворена Українська Народна Рада Волині. Оскільки Володимир-Волинський на той час рахувався територію окупованою Австро-Угорщиною, то перші «прошарки» української державності тут виникли разом із ЗУНР. Проте втримати управління цією територією їй не вдалося.133

2 листопада група підпільників з Польської організації військової (ПОВ) на чолі з полковником Ґ. Орліч-Дрешером за допомогою чеських солдатів австро-угорської армії  звільнили від австрійців Холм і взяла владу в свої руки. Одночасно 2–3 листопада поляки опанували Грубешовом.134

5 листопада1918 року начальник польського Генерального штабу генерал Тадеуш Розвадовський наказав австрійським частинам підполковника М. Норвіда-Нойґебауера повністю зайняти Холмщину і приготуватися до оборони зі сторони Волині та Галичини.

Із-за зайнятості польських частин у боями з Українською Галицькою армією та  в процесі державотворення, що тривав у цей час на території Польщі (утворення Тимчасового народного уряду Польської Республіки в Любліні), поляки поки не мали наміру просуватись на східний берег Бугу.

Цього ж дня П.П.Скоропадський просив німецьке командування надіслати підпорядковані військові частини до Хелма та невеликий український загін до Бреста, які мали б охороняти західний кордон Української Держави. 9 листопада це питання було узгоджене.135 Однак реалізація цих планів, як і багатьої інших, не відбулась через революцію в Німеччині.

А польські загони, які мали чимало своїх симпатиків на волинській землі, діяли більш рішуче.

20 листопада 1918 року сили бригади кресової із Грубешова (юридично командиром був військовий міністр Тимчасового уряду Народної Республіки Польща полковник (із 21.11.1918 – генерал-поручник) Едвард Ридз-Сміґли) перейшли Західний Буг і зайняли Устилуг, а згодом і Володимир-Волинський. При захопленні Устилуга поляки обстріляли містечко з гармат. Було вбито 42 мирні мешканці. Малочисельна комендантська команда Володимира відбити напад не зуміла. За іншими даними, Устилузький і Володимирський гарнізони суттєвого опору полякам не чинили. Так організатор Української Народної Ради Волині на Володимирщині Лука Мишуга згадував, що нечисленна військова залога козаків-гетьманців без опору відступила з Володимира на вимогу командування польського військового з’єднання, яке діяло від імені уряду в Любліні.136

Станом на 22 листопада 1918 р. Володимир-Волинський був повністю взятий під контроль Грубешівською бригадою кресовою ПОВ разом з місцевим батальйоном цієї польської націоналістичної організації. Українські військовики, які знаходились у Володимирі були роззброєні.137

Для забезпечення нового порядку на окупованій поляками українській території у місті і його околицях діяли самоврядні загони міліції у кількості 226 осіб. Склад загонів був укомплектований виключно із місцевих поляків та спеціально запрошених членів товариства “Кресової сторожі” з Любліна.138 Не виключено, що члени цих загонів і надали допомогу у захопленні Володимира польськими силами, адже були організовані  польським «Громадським комітетом», що діяв у Володимирі-Волинському з 1915 року.

Деякий час протягом кінця листопада – грудня 1918 опір полякам на території Володимирщини продовжувала чинити сотня Ярощука (Єрощука), однак її сили були занадто малими, аби відкинути поляків за Буг (на початку січня 1919 р. Придніпрянська сотня Єрощука з району Луцька вибула в район містечка Угнів на Львівщині, де 7 січня посилила оборону УГА проти поляків).

Також своїми рейдами польське населення Волині непокоїли самочинно створені на Сокальщині кінні загони «вільного козацтва».139

Український військовики з родинами. Турійськ, 1918 рік

Далі на схід поляки просуватися не стали, зважаючи на перебування на Волині німецьких та українських військ і свої доволі незначні сили - 2052 особи при 13 кулеметах і 4 гарматах.140 Та й основна увага поляків на той час була прикута до Галичини, де діяла група «Схід» під командуванням генерал-майора Тадеуша Розвадовського-Йорданії. 

Західна Волинь і Холмщина залишились поза особливої уваги і противників Скоропадського, яких очолював Симон Петлюра, оскільки їх першочерговим завданням у листопаді - грудні 1918 р. було завоювання і подальше утримання влади в Києві. До «польського» питання уряд України повернувся лише наприкінці грудня 1918 року.

Після падіння режиму гетьмана Скоропадського (14 грудня), влада в Україні перейшла до Директорії Української Народної Республіки. Волинські землі стали регіоном інтенсивних політичних і військових подій із відстоювання української державності та незалежності. Боротьба проти зовнішнього ворога перетворила губернію на місце скупчення значних військових формувань, а політична ситуація – місцем перебування керівництва Української держави. Зрозуміло, що місцеве населення по різному ставилось до цих подій.

У перші дні діяльності нової влади у відозві до народу зазначалося, що необхідно «…разом стати збройною, дружньою силою проти злочинців і ворогів народу, і тоді всі соціальні і політичні здо­бутки революційної демократії будуть повернені. А Українські установчі збори твердо й непохитно закріплять їх на вільній українській землі».141

Директорія не змогла відразу поширити свою владу на усі регіони, хоча циркулярно органам місцевої влади повідомлялося, що «…скасовуються всі закони, розпорядження, видані гетьманським урядом і повертаються закони, видані першим Республікан­ським урядом України142

Заходами волинської “Громади” в Житомирі було створено Українську національну раду Волині у складі Є. Чирановського, Х.Озеріва, Л.Мишуги143, яка до появи представників Директорії, перебирала на себе владу в краї.

Поширення влади Директорії в межах Волинської губернії ускладнювалося сильними позиціями більшовиків та їх прибічників, пропаганда яких поширилася у прифронтових територіях Західної Волині під час Першої світової війни. Так, наприкінці листопада 1918 р. місцеві більшовики органі­зували захоплення Чуднова, П’яток, Троянова, Сингурів, Овруча, наблизилися до Житомира.144 І хоча 10 грудня 1918 р. віддані Директорії війська звільнили м. Овруч та навколишні населені пункти, однак уже 20 грудня більшовики знову змогли утвердитись на території Овруцького повіту Волинської губернії.145

Виведення німецьких військ негайно викликало активність як більшовиків, так і поляків. Червона Армія перед всім розпочала наступ на території Білорусі і стрімко стала рухатись на захід. 10 грудня 1918 року більшовицькі війська увійшли до Мінська, 2 січня 1919 – до Мозиря, 6 січня до Гомеля, 13 січня – до Слоніма. У районі Гомель-Слонім червоноармійські загони вступили в бої з підрозділами української армії і невдовзі (25 січня) вибили їх із Пінська.

Наступом більшовиків в Білорусі негайно скористались їх симпатики в Україні.

4 грудня із захоплення будинку Державної варти, зайняття пошти і телеграфу розпочалось повстання в Домбровиці Сарненського повіту (нині смт Дубровиця Рівненської області). Місцеві більшовики на чолі зі Степаном Йосиповичем Лясковцем  зуміли в підпіллі організувати  9 повстанських загонів загальною чисельністю 1600 чоловік (Домбровицький – 350, Колківський – 300,  Берестівський – 200, Орв’яницький – 200, Бережківський – 150, Висоцький – 100, Кривицький – 100, Крупівський – 100, Селецький – 100). Також ВРК домовився з головою німецького солдатського комітету  Кунчке про невтручання німецького військового гарнізону. На 18 годину 4 грудня Дубровиця повністю була захоплена повсталими. Наступним етапом повстання стало захоплення помістя графа Броель-Плятера, в якому розташувалась гетьманська залога.

Замок графів Плятер, Дубровиця

Після 14-ти годинного бою, в якому загинуло понад 10 повстанців, власники замку з прислугою здалися і біли на місці розстріляні.  Газета «Київська думка» в №225 за 1918 рік писала:  «За повідомленням з Рівного, на третій день після петлюрівського повстання селяни навколишніх сіл в числі до двох тисяч з’явились в садибу графів Плятер, розташовану поблизу містечка Домбровиця, і почали обстріл замку. Стража графів Плятер і службовці відповідали. Селяни підпалили замок. Графи Плятер, рятуючись від вогню, вискочили з приміщення і були вбиті натовпом. Убито так само 8 чоловік варти…» В наступні дні повстання розповсюдилось по окрузі.  Загоном О.В.Конончука було захоплено станцію Антонівка і військові склади, які там знаходились. Отримавши зброю і боєприпаси зі складів в антонівці повстанці атакували і 8 грудня 1918 року захопили Сарни. Також повстанці захопили склади зі зброєю і амуніцією колишнього 39-го армійського корпусу російської армії, які знаходились на станції Видібор, що дозволило в подальшому озброїти нових добровольців. 20 грудня з партизанських загонів повстанців був сформований 1-й Дубровицький Комуністичний полк, командиром якого став М.Я. Лясковець, а комісаром М.Д.Єфімов. Значну частину особового складу полку складали робітники і селяни, які перебрались до Дубровиці з Ковельського повіту.146

Дубровицькі повстанці

Лясковець Степан Йосипович. Організатор і керівник Дубровицького повстання в 1918 р.

Лясковець Микола Якович, командир 1-го Дубровицького Комуністичного полку.

Козубовський Федір Андрійович,  командир 2-го Поліського Комуністичного полку.

Одночасно з білоруських партизанів, які примкнули до повстання, був створений 2-й Поліський Комуністичний полк. Командиром цього полку став Ф.А.Козубовський (згодом відомий український радянський археолог в 1934-36 рр. директор Інституту історії матеріальної культури АН УРСР). На захопленій території була проголошена Дубровицька Народа Республіка. 

Перші успіхи дубровицьких повстанців пояснювались просто - на початку їх противниками були працівники Державної варти (Дубровиця, Теребежов), приватна охорона землевласників (Маневичі) та німецької військової адміністрації, яка вже припиняла свою діяльність у зв’язку з евакуацією.

Існування ідеологічного противника на контрольованій території аж ніяк не могла задовольнити відділи, підпорядковані Директорії. А тому наприкінці грудня 1918 року проти повстанців 1-го Дубровицького полку перейшли в наступ  підрозділи Сарненської групи Дієвої армії УНР у складі пішого полку ім.В.Винниченка отамана Михайла Гришка (1,3 тисячі багнетів, 10 скорострілів, 5 гармат), полку ім.С.Петлюри (843 багнети, 10 скорострілів, 5 гармат), Залізничного полку (200 багнетів), Ударного гарматного дивізіону, Українського кінного полку (150 шабель), Технічного Kypеня, бронепотягів «Слава Україні» (колишній «Хунхуз») та «Сух». За іншими даними  ця група під загальним командуванням Володимира Оскілка вовсього налічувала 2,5 тисячі багнетів, 600 шабель, 8 гармат і 2 бронепотяги.

  

Бронепоїзд «Слава Ураїні» (Хунхуз, Орлик)

Внаслідок першого наступу українських відділів 1-й Дубровицький полк залишив Сарни і відійшов до Дубровиці. Подальший наступ був на деякий час зупинений в зв’язку з політичними розбіжностями в українських військах, зокрема між їх командирами – В.Оскілком, М.Гришком та О.Палієнком. Бої між «повстанцями» і відділами В.П.Оскілка продовжились 14-19 січня 1919 року в районі Дубровиці.

Станція Дубровиця, 1918 рік

Розбитий 1-й Дубровицький полк вимушений був залишити містечко і відступив до станції Горинь. 20 січня 1919 року на станцію Горинь прибули передові  підрозділи 17-ї стрілецької дивізії, якій було поставлене завдання допомогти повстанцям.  Дивізія зуміла прорвати кільце оточення. Дубровицький полк увійшов до складу цієї дивізії  як 21-й стрілецький (командир - випускник Петергофської школи червоних командирів Мазуренко, комісар – Лясковець) і разом з нею вів бойові дії проти частин Дієвої армії УНР  в районі Сарни, Дубровия, Лунінець.

2-й Поліський полк пішов на з’єднання з 17-ю дивізією Західного фронту ЧА, яка наступала в напрямку на Лунінець і навіть зайняв цю станцію до приходу основних сил Червоної Армії. 22 січня бійці 2-го Поліського та 152-го полків 17-ї стрілецької дивізії почали роззброювати розташованих в Пінську український відділ та напали на штаб Пінської офіцерської дружини. На допомогу українським відділам прийшли німці. Вогонь німецького бронепоїзда допоміг роззброїти частину нападників. Однак радуватись утвердженню влади Директорії в Пінську прийшлось не довго - українські відділи вимушені були залишити Пінськ після виїзду останнього німецького ешелону на захід.147

Таким чином лише військове втручання допомогло вирівняти ситуацію в районі Сарни - Дубровиця – відділи, очолювані отаманом Володимиром Оскілком, зуміли у стислий термін відновити в зайнятому більшовицькими військами та їхніми симпатиками регіоні українську владу. Однак напружена ситуація вимагала у цьому районі значної присутності українських республіканських військ.

У подальшому обидва  про більшовицькі повстанські полки брали участь в лютневих і березневих 1919 року боях проти військ УНР в районі Сарн та проти  військ польської Поліської групи генерала Антонія Лісовського в районах Антополя, Пінська, Дорогичина, Лунінця. 11 березня обидва полки були розформовані в районі м.Рогачов.

Щодо Західної Волині, то тут в основному перемогли прихильники української державності.

22 грудня 1918 р. Луцька дума підтримала Директорію УНР і визнала її органом вищої держав­ної влади в Україні. У резолюції з цього приводу зазначалося: «Вітати Директорію Української Народної Республіки і побажати їй дальшої успішної роботи щодо зміцнення свободи та порядку на землі українській».148

Загалом населення Волинської губернії підтримало встановлення демократичного режиму. Вла­да Директорії до кінця 1918 р. була поширена в Житомирі, Рівному, Луцьку, Сарнах, Дубно та інших населених пунктах. Щоб залучитися підтримкою місцевих жителів та озвучити свої державницькі плани і соціальні програми, скликалися з’їзди й зібрання різних рівнів.

29 грудня 1918 р. відбувся повітовий з’їзд у Рівному. Незважаючи на більшовицьку пропаганду, він прийняв резолюцію про підтримку діяльності уряду Директорії УНР. Близько 300 делегатів з’їзду висловилися за скликання Всеукраїнського трудового конгресу, на якому потрібно було сформувати демократичну законодавчу владу за участю всіх прошарків українського населення.

Дещо іншою була ситуація у тодішньому центрі Волині - Житомирі. Наприкінці 1918 року тут була сконцентрована значна частина військових, які повертались додому із фронтів Першої світової війни. Саме ці, розагітовані більшовиками військовики підбурювали місцеве населення проти проголошеної у місті влади Директорії. 30-31 грудня 1918 р. у ході роботи повітового з’їзду перемогла більшовицька позиція. її підтримали три полки міського гарнізону, силами якого було організовано антиукраїнські дії Житомирської ради робітничих, селян­ських і солдатських депутатів. Однак уже 7 січня 1919 р. владу Директорії УНР у місті та повіті було відновлено.149

Отже, протистояння прибічників Директорії та проросійських більшовиків на Волині усе більше поглиблювалося. Запеклі бойові дії між більшовицькими та українськими військами розгорнулися в північній частині Волині в районі Сарн, Дубровиці, Коростеня. Західна армія Червоної армії зробила спробу розірвати Північний фронт Директорії та відрізати Київ від Правобережжя. Більшовицькі війська захопили Овруч, Коростень, Сарни та загрожували захопленням Житомиру, Луцьку, Рівному, Шепетівці.150

Директорія під загрозою втрати незалежності розпочала пошуки заходів посилення своєї влади. Була здійснена спроба упорядкувати українські фронти.

На нараді керівників УНР, що відбулася в Києві 19 грудня 1918 року, було розглянуто перспективи подальшої боротьби. Саме тоді уряд повернувся до питання західноукраїнських земель, в тому числі західних повітів Волині, Холмщини і Галичини.

Переважила думка Симона Петлюри та Олександра Осецького про необхідність допомоги ЗУНР та виділення військових сил для взаємодії з Галицькою армією.151

Олександр Удовиченко згодом зазначав, що на цій нараді було прийняте рішення воювати на два фронти з ворогами «… з яких кожний зокрема був сильніший за Українську Армію».152

Крім матеріальної, технічної та військової допомоги для УГА, в УНР розпочалася підготовка до збройного виступу проти Польщі на волинсько-холмському  напрямку. На цей час Збройні сили УНР були розподілені по трьом фронтам: Лівобережний (командувач – полковник П. Болбочан), Південний (командувач – отаман О. Греків) та Південно-Західний (пізніше – Холмсько-Галицький; командувач – отаман О.Шаповал).153

Отаман Шаповал Олександр Андрійович,

командувач Південно-Західним, з січня 1919 р. - Волинсько-Холмським фронтом

За станом на 29 грудня згідно з матеріалами дислокаційної частини Головної команди військ УНР територію Волині і Поділля прикривали війська Південно-Західного фронту отамана О.Шаповала. До складу фронту входили: Волинський корпус полковника Володимирп Оскілка чисельністю близько 7500 чоловік (1-ша піша Волинська дивізія в складі 4 полків і гарматної бригади; 2-га піша Волинська дивізія - 5 полків; кінний полк; окремий летючий загін), Подільський корпус отамана Єрошевича чисельністю до 8 тис.чол. (3-тя дивізія - 3 полки, 4-та дивізія - 3 полки і гарматна бригада. Разом близько 8 тис. чоловік); група Степури чисельністю 1500 чоловік, група отамана Золотаренка чисельністю 1 тис. чоловік, армія отамана Омельяновича-Павленка.154

30 грудня 1918 р. отаман Шаповал направив детальну доповідну записку Головному Отаману військ УНР, в якій були відомості про сили Армії УНР на Волині, дані розвідки про супротивника та інформацію про завдання, які стояли перед частинами фронту. За цими відомостями української розвідки на лівому березі Західного Бугу  перебували польські варти. Польські військові частини займали залізничні станції Холм і Дорохуськ. Штаб Холмсько-Галицького фронту Армії УНР мав  неперевірені дані про перебування польського збройного загону від 500 до 1000 багнетів у Володимирі-Волинському.

Виходячи із даних розвідки, Шаповал основним завданням рахував зайняття Бреста, Холма та Львова. Цей напрямок визначався таким, що «…вимогає найбільшкількости військ і найбільш активної праці…». Для виконання цього завдання за думкою Шаповала необхідно було заволодіти залізничною мережею, що охоплювала станції Лунінець, Калинковичі, Сарни, Козятин і Рівне, «пильно доглядати на півночі» та стежити за намірами румун – що дало б змогу зосередити «найбільш можливу кількість військ» і забезпечити їх наступ на трикутник Брест – Холм – Ковель «для забезпечення головного операційного направлення Львів – Перемишль з півночі».155

 Таким чином, холмський напрямок розглядався командуванням українських військ як допоміжний, утримання якого допоможе вирішенню головного завдання - звільнення від польських сил Львова і Перемишля.

З цією метою у складі фронту  мали створюватись чотири оперативні групи:

Перша - група полковника В. Оскілка. До складу групи включались 1-ша та 2-га піші Волинські дивізії, гарнізони Коростеня та Овруча). Загальна чисельність групи Оскілка складала біля 15 тис. багнетів, 200 шабель і 33 гармати (12 тис.багнетів і 24 гармати – дивізії, 3 тис. багнетів, 200 шабель і 9 гармат в Коростені і Овручі). Район дій групи обмежувався з півночі залізницею Річиця – Лунінець – Брест, з півдня – залізницею Київ – Козятин – Рівне та лінією Рівне – Сокаль – Томашів;

Друга - група отамана М. Омеляновича-Павленка (Українська Галицька армія, що формально вважалася підпорядкованою командуванню фронту), підсилена групою Золотаренка. Чисельність цієї групи - близько 20 тис. багнетів, 200 гармат і 150 кулеметів. Райо дії групи був на південь від району дій групи отамана Оскілка,  і обмежувався на півдні лінією: залізниця Проскурів – Волочиськ – Тернопіль – лінія Рогатин – Стрий – Дрогобич.

Третя - група отамана Степури. Група повинна була отримати поповнення із ІІ армійського корпусу після чого її чисельність повинна була скласти 4 тис. багнетів і 500 шабель. Район дій – південніше групи Омеляновича-Павленка.

Четверта група – основний склад ІІ армійського корпусу чисельністю 6,5 – 7 тис. осіб. Район дій – на березі Дністра від Кам’янця-Подільського до річки Ягорлик.

За даними штабу, на кінець 1918 р. загальна чисельність військ фронту складала 40– 45 тис. багнетів, 1 тис. шабель та близько 200 гармат.

Для операції на холмсько-галицькому виділялось близько 35 тис. осіб, що за оцінкою Шаповала складало до 80 % загальної кількості військ. Разом з тим Шаповал зазначав: «…неможливо затемняти і те, що більша кількість цих військ поки що в серйозних активних операціях участи не займала, а тому треба гадати, що вони майже і не пригодні…»156

У конфлікті між Польщею та УНР, що розпочався у листопаді – грудні 1918 року, сторони переслідували одну мету – встановлення вигідного для них кордону, причому процес зайняття спірних земель військовими контингентами проходив паралельно з процесом встановлення дипломатичних стосунків між державами. До кінця 1918 року збройні сили УНР ознайомлювалися з силами і намірами супротивника, тому наступ взахідному напрямку в цей час не був здійснений. Польща теж зволікала з активними діямипроти Армії УНР, оскільки головним завданням Війська Польського було утримання здобутого 22 листопада Львова. Перебіг подальших подій (проголошення Акту Злуки, реорганізація Армії УНР на Волині, наступні контакти з Польщею) призвели до зміни початкових планів та до суттєвих зрушень у війні між Польщею та УНР.

А на кінець 1918 року за влучним висловом все того ж Олександра Удовиченка «…становище  Украї ни  було  важким.  З  усі х   боків  вона  мала  чи  активних   ворогів,  чи пасивне  вороже  ставлення.  Український  народ у боротьбі за свою незалежність  опинився самотнім, замкнутим у свої х  кордонах . У свої й боротьбі  він міг спиратися тільки на власні сили».157

Категорія: 2. Від УЦР до Гетьманату, від Гетьманату до Директорії. | Додав: voenkom (09.01.2018) | Автор: Сергій Яровенко
Переглядів: 560 | Рейтинг: 5.0/3
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: