Четвер
24.05.2018
18:49
Форма входу
Категорії розділу
1. Буремний 1917. [5]
Події на Волині періоду 1917 року
2. Від УЦР до Гетьманату, від Гетьманату до Директорії. [7]
Події на Західній Волині у 1918 році.
3. На трьох фронтах. [10]
Російсько (більшовицька) - українська та польсько-українська війни 1919 року на території Західної Волині.
4. «За вашу і нашу свободу!?» [14]
Події більшовицько-польської війни 1920 року на території Волині.
Пошук
Наше опитування
Чи готувався СРСР до нападу на Німеччину у 1941 р.

Всього відповідей: 374
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Бої місцевого значення

Каталог статей

Головна » Статті » Між трьох вогнів. » 1. Буремний 1917.

1.1. Особлива армія Південно-Західного фронту в першій половині 1917 року.

1917 рік розпочався на Волині зі страйків та повстань.

У другій половині січня застрайкували залізничники Здолбунова і Сарн. Слідом за залізничниками смута розповсюдилась у військових частинах, переді всім, які знаходились в тиловому районі армій 1-го фронтового ешелону.

У третій декаді січня відбулись масові заворушення в 56-й піхотній дивізії, яка після перепочинку в районі Сарн повинна була вибути на передову на Стоході.

19 січня відмовились виконувати наказ солдати 223-го Одоєвського піхотного полку. Відбулись заворушення також у 222-му Краснінському та 224-му Юхновському піхотних полках. Якщо якась із рот виходила для шикування і подальшої відправки на фронт, інші відкривали по «зрадникам» вогонь із гвинтівок.

Командир 34-го корпусу генерал від інфантерії Володимир Павлович Шатилов і начальник дивізії генерал-майор Євген Олександрович Російський були усунені з посад за нездатність подавити солдатські заворушення. Тимчасове командування корпусом із головним завданням – придушити безпорядки, було доручене генерал-лейтенанту Павлу Петровичу Скоропадському. На посаду начальника 56-ї дивізії 22 січня 1917 року був призначений генерал-майор Степан Захарович Потапов.

Шатілов Володимир Павлович,

генерал від інфантерії, командир 34-го армійського корпусу Особливої армії (до 22.01.1017)

Російський Євген Іванович,

генерал майор, начальник 56-ї піхотної дивізії (26.04.1916-22.01.1917)

Скоропадський Павло Петрович,

генерал-лейтенант,  командир 34-го армійського корпусу Особливої армії (з 22.01.1017)

20 січня зусиллями командування армії 223-й полк був виведений в тиловий район. У с.Духче Луцького повіту відбулось засідання військового трибуналу за рішенням якого організатори повстання були розстріляні, а активні учасники відправлені на каторжні роботи.1

Із завданням Скоропадський справився – батальйони  бунтівного полку були розосереджені по лінії фронту, а до 25% протестувальників-солдат заарештовані і віддані під суд військового трибуналу.2 

34-й корпус зайняв позиції по східному березі Стоходу на території Велицької волості Ковельського повіту. Штаб корпусу розташувався в с.Угли, де знаходився до середини квітня 1917 року.

Не дивлячись на жорсткі заходи, застосовані до бунтівників, новий командир корпусу невдовзі заслужив повагу серед підлеглих, адже, якщо попереднього комкора вони ніколи не бачили в окопах, то генерал-лейтенант Скоропадський був частим гостем на передовій, при чому досить часто, що не привертати уваги ворожих артилеристів і кулеметників, ходив по передовій без конвою.3

Після придушення повстання, командування Західного фронту приступило до підготовки часткової наступальної операції, метою якої було утворення плацдарму на західному березі Стоходу. Ця операція виявилась невдалою. Війська, які пішли в атаку 3 березня, були зупинені вогнем артилерії противника, а потім німці застосували гази. 13 хвиль ядучих речовин зупинили російські війська. Протигазні маски, які були в солдат і офіцерів, могли витримати лише до 3-х газових хвиль.4

Газова атака

17 лютого 1917 р. зі страйку робітників Путиловського заводу в Петрограді розпочались події, що привезвели до падіння дому Романових і Російської імперії. Безпосередню участь в цих подіях брали і волиняни, адже серед частин Петроградського гарнізону першими бунтівників підтримали солдати лейб-гвардії Волинського полку (точніше запасного батальйону, який знаходився в столиці імперії), котрі заявили про це 27 лютого і повернули зброю проти своїх офіцерів, що вимагали стріляти по страйкарям.

Пам’ятний нагрудний знак лейб-гвардії Волинського полку, присвячений Лютневому повстанню

Волинці 27.02.1917 р.

2 березня імператор Микола ІІ Романов зрікся престолу на користь свого брата Михайла, а останній відмовився від імператорського скіпетра наступного дня. Влада на території Російської імперії перейшла до Тимчасового комітету – майбутнього Тимчасового уряду. До речі, «Волинці» 12 березня також першими підтримали новостворену Українську Центральну Раду та ідею автономо-федералізації і вийшли з національними блакитно-жовтими знаменами на вулиці Петрограда.

Волинці на демонстрації 12 березня 1917 року з довто-блакитним прапором

4 березня звістка про повалення самодержавства і утворення в Києві Центральної ради дійшла і до повітового міста Волинської губернії Луцька.

Серед тих, хто ясно бачив ситуацію, спричинену Лютневою революцією був і командир 34-го армійського корпусу генерал-лейтенант П.П.Скоропадський, котрий у листі дружині 14 березня 1917 року писав; «…Не маю сумнівів, що, що революція ще на самому початку, Тимчасовий уряд, який мені симпатичний, безсумнівно є просто ширмою, фікцією, за ним виступає рада робітничих депутатів та солдатських депутатів, які в даний момент цілком системно взялися за революціонізування мас, що їм вдається дуже добре…Центром всього є Петроград, Тимчасовий уряд буде зметено, і тоді настане анархія…Головне у тому, на скільки уряд сильний і на що він спирається. На мою думку, в нього немає ніякої точки опори. Візьме верх партія більшовиків або інша, що проповідує [принцип] «чим гірше, тим краще»…».5

Щодо свого корпусу, який продовжував знаходитись на Ковельшині, генерал-лейтенант Скоропадський у листі 12 березня 1917 року писав так (цитується мовою оригіналу) : «…Я в корпусе пока существую хорошо [,] войска мне подчиняются, но езжу [,] агитирую [,] говорю, говорю без конца [,] и надеюсь удержать этим войска в понятиях о долге перед Родиной. На нас [,] офицеров выпала чрезвычайно трудная [,]  ответственная доля [,] и неблагодарная, доводящая иных до отчаяния… Спереди немцы, сзади разнузданная толпа, но пока у меня были вспышки, но я уговорами [,] убеждениями [,] запугиваниями, и будучи всегда в курсе движения, держу пока войска в порядке…».6 Про підтримання дисципліни в корпусі генерал згадував також у листі від 4 квітня.

На той час територія сучасної Волинської області (у 1917 році Володимир-Волинський, Ковельський та Луцький повіти Волинської губернії) була розділена лінією фронту, що проходила по берегах Стоходу.

Від Стоходу до Берестечка позиції займали війська російської Особливої армії зі штабом у Луцьку (головнокомандувач - генерал від кавалерії Василь Йосипович Гурко (до 31.03.1917), начальник штабу – генерал-майор Михайло Павлович Алексєєв). На березень 1917 року армія підпорядковувалась Західному фронту (головнокомандувач – генерал від інфантерії Володимир Васильович Смирнов) і мала у своєму складі 34-й армійський (генерал лейтенант П.П.Скоропадський), 39–й армійський (генерал від інфантерії Станіслав Феліксович Стельницький, з 09.09.1917 – генерал-майор Володимир Миколайович Єгор’єв), 1-й Туркестанський (генерал від кавалерії Сергій Михайлович Шейдеман, з 04.06.1917 по грудень 1917 – генерал-лейтенант Олексій Юхимович Кушакевич), 5-й армійський, 1-й та 2-й гвардійські та 4-й кавалерійський (переданий до складу Особливої армії 17.03.17, комкор - генерал-лейтенант Яків Федорович фон Гілленшмідт) корпуси.

Пізніше, до складу Особливої армії були включені 31-й (у складі ОА з 18.04.1917),  44-й (з 16.05.17, комкор - генерал-лейтенант Петро Миронович Волобой), 46 –й ( з 18.04.1917, комкор - генерал-лейтенант Микола Герасимович Володченко - до 09.09.1917) армійські та 7-й кавалерійський (у складі армії з 23.09.1917, командири – генерал-лейтенант Федір  Сергійович Рарберг (з 20.11 по 13.12.1917 – командувач ОА) та генерал-майор Петро Іванович Залесський з 20.11 по грудень 1917 р.) корпуси.7  

Смірнов Володимир Васильович, генерал від інфантерії,

головнокомандувач військами Західного фронту з 03.1917 по 08.04.1917 р.

Командування Особливої армії та її корпусів

Гурко Василь Йосипович, генерал від кавалерії,

до 31.03.1917 головнокомандувач військами Особливої армії

Стельницький Станіслав Феліксович, генерал від інфантерії.

До вересня 1917 року командир 39-го армійського корпусу, у вересні – листопаді 1917 – головнокомандувач військами Особливої армії

Єгор’єв Володимир Миколайович, в 1917 році генерал-майор,

з 09.09.1917 – командир 39-го армійського корпусу, з 01.01.1918 – головнокомандувач військами Південно-Західного фронту

Шейдеман Сергій Михайлович, генерал від кавалерії ,

до 04.06.1917 командир 1-го Туркестанського армійського корпусу

Кушакевич Олексій Юхимович, генерал-лейтенант,

в червні – грудні 1917 року командир 1-го Туркестанського армійського корпусу

фон Гілленшмідт Яків Федорович,  генерал-лейтенант,

командир 4-го кавалерійського корпусу

Волобой (Волкобой) Петро Миронович, в 1917 році генерал-лейтенант,

командир 44-го армійського корпусу. Фото 1907 року

Володченко Микола Герасимович, генерал-лейтенант.

18.04.1917 – 09.09.1917 командир 46-го армійського корпусу, з 09.09. по 24.11.1917 – головнокомандувач військами Південно-Західного фронту

Рарберг Федір Сергійович, генерал-лейтенант,

командир 7-го кавалерійського корпусу з 06.04.1917 по 20.11.1917, одночасно з 19.07.1917 по 29.08.1917 командувач 11-ї армії, з 20.11.1917 по 13.12.1917 – командувач Особливою армією

Залесський Петро Іванович, генерал-майор, 

в листопаді – грудні 1917 року командир 7-го кавалерійського корпусу

Із липня 1917 року Особлива армія перейшла у підпорядкування командуванню Південно-Західного фронту (головнокомандувач – генерал-лейтенант Петро Семенович Балуєв, з 02.08.1917 – генерал-лейтенант Антон Іванович Денікін,  з 29.08.17 – генерал-лейтенант Федір Євлампієвич Огородніков, з 09.09.1917 – генерал-лейтенант Микола Герасимович Володченко, з 25.11.1917 – генерал-лейтенант Микола Миколайович Стогов, з 01.01.1918 – генерал-майор Володимир Миколайович Єгор’єв). 5-й армійський, 1-й та 2-й гвардійські корпуси відповідно були передані 11-й армії (штаб у містечку Корець нині Рівненської області).

Головнокомандувачі Південно-Західним фронтом в липні – грудні 1917 року

Балуєв Петро Семенович, генерал-лейтенант - до серпня 1917 року

Денікін Антон Іванович, генерал-лейтенант - серпень 1917 року

Огородніков Федір Євлампієвич, генерал-лейтенант – з 28.08.1917 по 08.09.1917

Стогов Микола Миколайович, генерал-лейтенант, з 25.11.1917 по 31.12.1917

У середині 1917 року на волинській ділянці фронту дещо змінилась і конфігурація німецьких та австрійський військ. Сюди з Західного фронту стали перекидатись нові з’єднання. Так, наприклад, наприкінці травня з Ельзасу і Лотарингії була перекинута 7-ма ландверна дивізія у складі 52-ї ландверної бригади (121, 122, 126 резервні піхотні полки), 1-го ландверного польового артилерійського полку (крім управління 3-го дивізіону та 7-ї і 8-ї батарей), 1025-го рухомого артскладу, 407-го інженерного батальйону, 507-го батальйону зв’язку, 571-ї санітарної роти, 258-го польового госпіталя, 33-го ландверного польового госпіталя, 47-го ветеринарного госпіталя, 776-ї транспортної колони постачання. У лютому 1918р. ця дивізія наступала в напрямку на Луцьк, Рівне, Київ, потім була перекинута на південь і діяла в районах Одеси, Катеринослава, Ростова-на-Дону. В жовтні 1918 року з’єднання було виведене до Німеччини.

Австрійські солдати дообладнують позиції над р.Стохід, 1917 рік.

Зміни в політичній ситуації в Петербурзі та Києві не могли не відобразитись на території України, в тому числі і її західних околицях. То ж почалась боротьба за владу.

10 березня під час приведення до присяги Тимчасовому уряду військових частин, що на той час знаходились у Рівному нестройова сотня 412-ї Пішої Київської дружини (виконувала допоміжні завдання на відтинках залізниці Рівне – Сарни, Рівне – Ківерці – Переспа, Ківерці – Луцьк – Стоянів) вийшла з плакатом «Нехай живе Вільна Україна!» . Через день, 12 березня, в приміщенні канцелярії 412-ї дружини під головування Федора Сумнєвича відбулись перші збори українців-військовиків Дружини, 27-го та 37-го запасних полків та цивільних службовців на яких зокрема було прийняте рішення заснувати Рівненську Повітову Раду.8  По суті це був перший осередок з українізації війська в частинах Особливої армії, штаб якої у той час знаходився в Рівному. Згодом, 2 травня, Рівнененською Повітовою Радою була заснована культурно-просвітницька організація «Українська Громада» та ще трохи пізніше Українське Військове Товариство під головування Григорія Денисенка (згодом глова Рівненської гарнізонної ради солдатських депутатів), яке об’єднувало більше 2000 членів.9

Проукраїнськи натроєна політично активна частина населення в березні 1917 року скликала Громадську раду, рішенням якої в Луцьку була утворена міська управа. Водночас преставники партій, які увійшли до Тимчасового уряду, ратували за утвердження влади центральної російської влади та її цілковиту підтримку.

А от командир 34-го армійського корпусу П.П.Скоропадський  у березні 1918 вважав українські демонстрації,  «…что это работа исключительно наших врагов с целью внести раздор в нашем тылу».10 І все ж історією судилось саме його 34-му корпусу російської армії з подачі генерала Лавра Корнілова стати 1-м Українським корпусом (наказ про українізацію корпусу виданий Л.Г.Корніловим 18 липня 1917 року), а самому Павлу Скоропадському - Гетьманом Української Держави.

27-30 березня в Луцьку пройшов 1-й з’їзд виборних делегатів від військових частин Особливої армії на якому був обраний армійський комітет на чолі з командиром 2-го дивізіону 7-ї артилерійської бригади полковником Володимиром Матвійовичем Малихіним.11

11-19 квітня «гостями» комітету Особливої армії та військових частин, що підпорядковувались Особливій та 11-й арміям Південно-Західного фронту були члени Державної думи О.М.Масленников і П.М.Шмаков, які відзначили в своїй доповіді: «Комитет Особой армии заключает в себе ряд комиссий, продуктивно работающих. Следует отметить комиссию, ведающую разбором различных конфликтов, возникающих на почве отношений между солдатами и офицерами…»  При відвідуванні військових частин депутати відмічали різність у настроях офіцерів і солдат. У 28-му Полоцькому (7-ма піхотна дивізія, 5-й корпус) і 38-му Тобольському (10-та дивізія 5 корпус) піхотних полках  «Заметны организованность и желание солдат защищать Родину. В речах верное понимание смысла девиза «без аннексий и контрибуций», отсутствуют речи большевистского направления.…» (Полоцький полк) та  «… девизом полка служит «война до победного конца, без аннексий и контрибуций». (Тобольський полк). За висновком депутатів у частинах 5-го корпусу: «Всюду налажена деятельность комитетов, не вызывающая столкновений с начальством. Видно стремление офицеров идти навстречу солдатам в культурно-просветительном смысле. Всюду прямо голод в смысле политической литературы…» Тим не менше: «…В смысле боеспособности солдаты, хотя и ставят девизом «без аннексий и контрибуций», тем не менее, несомненно, в наступление пойдут. Объясняется это интенсивной борьбой комитетов с пропагандой большевиков. Политические воззрения, в общем, сходятся с воззрениями правого крыла С.С. и Р.Д. Отношение к Думе и Временному правительству (подчеркивается иногда необходимость единения последнего с С.С. и Р.Д.) крайне благожелательное.»12

Зовсім інші настрої були в 11-й армії. В ході з’їзду делегатів частин цієї армії в Кременці, де головував колишній Депутат 4-ї Державної думи член РСДРП з 1904 року прапорщик Микола Васильович Криленко (з 9 листопада 1917 року Верховний головнокомандувач збройними силами Росії) Держдума була охарактеризована як виразниця інтересів буржуазії і капіталу. Щодо продовження війни, то Криленко заявляв: «…армия будет драться до конца («Мы будем голы, босы, но будем драться за свободу пролетариата») только в случае выяснения истинных намерений наших союзников, дабы России была дана гарантия, что борьба идет не за капиталистические цели союзников». Депутати зробили чіткий висновок: «Чувствуется деятельная пропаганда большевиков».13

У з’єднаннях і частинах 1-го гвардійського корпусу представники Думи  також відмічали контрасти у поглядіах солдатської маси. Від ««штык против немцев, приклад против внутреннего врага», погроз в адресу Тимчасовому уряду в зміщенні, якщо він не буде працювати разом з соціал-демократами і соціалістами-революціонерами до вимоги ув’язнення бувшого царя в Петропавлівській фортеці, («Пусть испытает сам то, что заставлял испытывать других»).   

Відмітили гості фронту і досить цікаву перипетії так званого братання: «… солдаты пехоты часто перерезывают телефонные провода артиллерийских наблюдательных пунктов. Грозят артиллерии в случае стрельбы в противника поднять артиллеристов на штыки. Не позволяют под угрозой штыков открывать пулеметный огонь. Братания продолжаются, хотя и в значительно меньшей степени, чем на Пасху, когда братания приняли прямо уродливые формы. Германцы часто выходят из окопов. Следует упомянуть характерный случай. Германские офицеры предлагают нашим офицерам сняться (этим германцы, видимо, пользуются, чтобы сфотографировать наши боевые линии). Наши соглашаются. На ответную просьбу сняться германские офицеры становятся в позы, повернувшись задом. Рассказывают, что в наших окопах, удаленных от немецких шагов на 30, пулеметы в чехлах. Видимо, германцами сделано все, чтобы усыпить нашу бдительность и придать себе характер мирного настроения. Наряду с этим следует отметить обстрел на 12 верст в глубину фронта гв. стр. дивизии вновь подвезенной германской тяжелой артиллерией…»14

За результатами відвідування  фронтових частин і особистого участі в засіданнях арміських, корпусних, дивізійних і полкових комітетів депутати Держдуми зробили досить цікаві висновки:

«Резюмируя общее впечатление от посещения указанных частей, можно сделать следующий вывод: 1) Сравнивая дух армии в настоящее время и в первые дни революции при посещении Северного фронта, к сожалению, приходится констатировать, что та пропаганда, которую вела Германия у нас в тылу через своих вольных и невольных провокаторов и шпионов, а также пропаганда на фронте под видом перемирий и братаний, сделала свое губительное дело. Солдаты более не рвутся в бой, чтобы доказать, как русский гражданин защищает свою свободную Россию, а идут разговоры лишь об обороне, да и то с боязнью защитить мифические английские и французские капиталы. Тылы этой пропагандой уже заражены в значительной степени. Чужды этой пропаганде наши доблестные артиллерия и казачество. О духе кавалерии мы не знаем. Боевая пехота в некоторых частях начинает поддаваться этой пропаганде, и если не совсем подпала, то только благодаря героическим элементам среди солдат и беззаветной службе на благо Родине нашего доблестного офицерства, ставящего свой долг выше незаслуженных обид, клеветы и оскорблений. Успех нежелательной пропаганды в пехотных частях лежит в том, что он бьет по самому больному месту. Все устали воевать — большевистская пропаганда проповедует скорейшее прекращение активных военных действий (оборонительная война и мирный конгресс). Главные пункты этой пропаганды: подорвать веру в правительство, союзников, Государственную думу и внести рознь и разлады во внутреннюю жизнь войска. Устав воевать, но слыша из России голоса о необходимости защищать свободу, стараются найти компромисс и угодить чувству самосохранения и необходимости воевать. Вот почему так крепко укоренилось неправильное понимание мира без аннексий как отказ от всякой наступательной войны. Отсюда недоверие к власти и союзникам, и этим же объясняется недоброжелательное отношение к офицерскому составу. Наряду с этим огромная масса солдат рада верить в то, что немцы пойдут на все требования, выставляемые русской демократией.

Немцы, отлично учтя это настроение, всячески стараются его поддерживать и развивать, прекратив обстрел наших позиций и проповедуя свое миролюбие организованным и планомерно проводимым братанием.

Зараза, идущая из тыла, одинаковая с пропагандой немцев, убеждает менее сознательную часть солдат в возможности их мыслей и чаяний. Твердое желание союзников воевать и призыв Временного правительства к исполнению долга перед ними отдаляют мир, вот почему скрещивающаяся пропаганда о недоверии Англии нравится.

Офицерство, в большинстве ратующее за войну до победы, сочувствия не встречает, и агитация против него падает на подготовленную почву.

Характерно отметить, что в большинстве случаев наиболее подозреваемые офицеры в боевом отношении лучшие. Это явление объясняется невольною боязнью, что хорошие офицеры сумеют заставить наступать.»15

Категорія: 1. Буремний 1917. | Додав: voenkom (09.01.2018) | Автор: Сергій Яровенко
Переглядів: 44 | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: