Український Легіон Самооборони - Бої за визволення Волині - Каталог статей - Персональный сайт Сергея Яровенко
Середа
07.12.2016
13:30
Форма входу
Категорії розділу
87-ма стрілецька. У боях і походах [67]
Бойовий шлях 87-ї стрілецької дивізії (1-го формування)
Волинь у 1812 році [43]
Бойові дії російських 3-ї Обсерваційної та Дунайської армій , французького 7-го та австрійського допоміжного корпусів Великої армії Наполеона у 1812 році
Волинь на початку 2-ї світової війни [46]
Бойові дії на території Волині у вересні 1939 та червні 1941 років
Бої місцевого значення. Волинь 1944. [99]
Бойові дії на території Волинської області в січні - липні 1944 року
За рядками нагородних листків [47]
Бойові дії на території Волинської області в січні - липні 1944 року. Уточнення та конкретизація матеріалів розділу "Бої місцевого значення. Волинь 1944"
Золоті Зірки Волині [24]
Біографічні відомості про Героїв Радянського Союзу, імена яких пов'язані з Волинню
Історія Турійська [5]
Про Турійськ, район, знаменитих земляків
Обратная сторона медали "За отвагу" [1]
Эпизоды из книги Александра Филя "Обратная сторона медали "За отвагу" о кавалерах 5 и 4 медалей за "Отвагу", известных людей, награжденных самой популярной солдатской медалью в СССР
Бої за визволення Волині [11]
Тут розміщуються матеріали, які стосуються бойових дій на території сучасної Волині в січні-липні 1944 року
Волинь у Першій світовій війні [8]
Матеріали, що стосуються подій 1914-1918 років
Мої статті [4]
Відновлена пам'ять [2]
Матеріали про місця поховань військовослужбовців та жерт репресій, пошукові роботи та встановлення доль загиблих
Не вигадане про війну [3]
Спогади учасників 2-ї світової війни, які воювали на Волині і не тільки
Пошук
Наше опитування
Чи готувався СРСР до нападу на Німеччину у 1941 р.

Всього відповідей: 352
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Бої місцевого значення

Каталог статей

Головна » Статті » Бої за визволення Волині

Український Легіон Самооборони
      Український Легіон Самооборони.

Історія формування і бойовий шлях.

14 жовтня, в день свята Покрови Пресвятої Богородиці з року в рік ми відзначаємо чергову річницю створення Української Повстанської Армії (УПА). Створена на підвалинах бойових організацій ОУН-Б широко відома світовому загалу. Однак вона була не єдиним військовим українським формуванням, адже ще з 1941 року на теренах Великої Волині діяли підрозділи Поліської Січі під проводом Тараса Бульби-Боровця (до речі, вони першими мали найменування УПА), діяли загони, які підпорядковувались ОУН-М та частини Фронту Української революції Яворенка (колишнього офіцера-артилериста РСЧА Тимоша Басюка). Серед цих формувань був і мало відомий широкому загалу Український Легіон Самооборони. Саме про цей Легіон і піде мова в дослідженні.

Згадок про це військове формування дуже мало. У радянські часи про це формування не згадували взагалі, адже радянська пропаганда давала лише два визначення «українські буржуазні націоналісти» та «бандерівці». Тож перші дослідження про Легіон на теренах України з′явились вже після здобуття незалежності. Так, у 3-му томі Довідника з історії України. Під редакцією І. З. Підкови та Р. М. Шуста. зазначається: «Український легіон самооборони (Волинський легіон, 31-й батальйон СД) – українське військове формування у складі німецької армії у роки Другої світової війни» [1, с.467]

Дуже мало згадок про це формування і в закордонних емігрантських виданнях. Найбільш вагомі з них – праця Костя Гірняка «Український легіон самооборони. Причинки до історії» та у спогадах колишніх вояків Легіону В. Городиського та О. Лисяка. [2] Заслуговує уваги також праця колишнього вояка Легіону  Михайла Каркоця-Вовка «Від Вороніжа до Українського леґіону самооборони», видана в 2002 році у Рівному.

Якими ж були передумови виникнення Легіону?

Друга половина 1943 року. Волинь. Ідуть постійні бої між формуваннями УПА,  польськими загонами самооборони, німецькими, «козачими» російсько-німецькими, угорськими військовими підрозділами, червоною «партизанкою». Кожна із сторін намагається відвоювати і стати панівною в лісах та болотах Волинського Полісся, кожна хоче виказати себе господарем. На жаль противниками стали і суто українські формування, які підпорядковувались двом гілкам розколеної ОУН.

Жорстка лінія ОУН-Б, а особливо її Служби безпеки (СБ) привела до конфронтації з формуваннями, які підпорядковувались іншим українським партіям чи угрупуванням, такими як ОУН-М, „Поліська Січ - УПА” Тараса Бульби – Боровця, , УНДП. Під тиском формувань нової УПА – бандерівської остаточно впала УПА перша, заснована Боровцем. Терор СБ на Волині в другій половині 1943 року майже повністю винищив мельниківські керівні кадри та боївки, йшло справжнє полювання на мельниківських кур’єрів. Частина мельниківців, як наприклад Порфирій Антонюк (Сосенко, Кліщ) влилась до новоствореної УПА, частина, як наприклад загін Білого в районі Устилуга, була знищена фізично. Залишились поодинокі підрозділи мельниківців, які не бажали ні підкоритись, ні бути знищеними. Один з таких підрозділів, численністю до сотні, діяв в районі Луцька під спільним командуванням «Черкаса» (Михайла Солтиса) і «Нечая». Можливо й цей відділ був би розпорошений, як би не збіг обставин, який в подальшому привів до утворення потужного українського формування, яке номінально було в підпорядкуванні німецької служби безпеки – СД і згодом отримало назви „Рейдуючий відділ”, Волинський курінь, Український легіон самооборони (UkrainischeSelbschutzlegion), а у березні 1944 паралельно ще одну – 31-й охоронний батальйон СД (31.Schutzmannschafts Btl. d. SD).

Історія Легіону розпочалась із затримання підрозділом польської допоміжної поліції зв′язкового на псевдо «Окунь». З огляду на значну кількість агітаційний та пропагандистських матеріалів ОУН-М, виявлених у затриманого, поляки передали «Окуня» до Луцького гестапо.  Про цей випадок досить швидко дізнався один з очільників «мельниківців» у Луцькому повіті Михайло Солтис, котрий відразу ж підкинув в гестапо листа з погрозою всебічного і всеохоплюючого терору проти представників німецької влади та Вермахту. На диво відповідь на той своєрідний ультиматум відповідь приніс сам «Окунь», котрий також повідомив, що німці, точніше Луцьке СД пропонує перемовини. [3, с.17]

Повітова нарада, яку скликало керівництво сотні, прийняла рішення про можливість таких переговорів і призначило керівником української делегації Черкаса. У вересні 1943 року на одному з приміських кладовищ Луцька відбулась зустріч «мельниківців» і німців. Німецьку сторону представляли гауптшурмфюрер СС Асмус і шарфюрер СС Раулінг.

 

Гуптштурмфюрер СС Зиґмунд Асмус

Цікаві роздуми самого Михайла Солтиса про цю зустріч: „Слухаючи німців легко можна було призабути, що мається перед собою грізного ворога, з яким ще вчора, а може подекуди ще й сьогодні, велася мова звуками кулеметів і малинових пістолетів. Коли б не німецька мова у розмові (Солтис досконало нею володів – А.Я.), то здавалося б, що перед українською стороною стоїть здібний політичний пропагандист противника, а не ворог”. [3, с.19]

Наступна зустріч відбулася за тиждень. Українська сторона погодилась на співпрацю локального характеру, але висунула ряд умов:

1.Організація сильного військового відділу.

2.Відділ буде діяти на території Волині як партизанський.

3.Завданнями відділу будуть лише боротьба з радянськими партизанами та оборона українського населення перед польськими озброєними формуваннями.

4.Німецьке командування забезпечує повністю усі потреби відділу в амуніції, обмундируванні і зброї.

5.Командування відділом здійснюють виключно українці, німецьке командування не втручається у внутрішнє життя відділу.

6.Відділ не буде воювати з німцями, якщо і ті не проводитимуть жодних ексцесів щодо українського населення регіону та не здійснюватимуть арештів.

7.Німецьке командування звільнить усіх в’язнів - українців з волинських в’язниць, не враховуючи їх політичних переконань і належності.

Через декілька днів відбулась третя зустріч, на якій німці пристали на пропозиції української сторони.

Декілька слів про самого Михайла Солтиса.

 

Михайло Солтис

Народився 18 серпня 1918 року в с. Жидачин Ківецівського району. Навчався в українській гімназії у Луцьку,по її закінченні у 1936- 1938 рр. - у школі "Маслосоюзу” в Стрию. У 1938 вступив до Організації українських націоналістів. Після закінчення навчання працював у кооперативі на Поліссі. На початку 1939 був заарештований польською поліцією за належність до ОУН. У вересні того ж року втік із в'язниці й переїхав до Берліна. Після розколу ОУН увійшов до її мельниківського крила. У червні 1941 у складі похідних груп діяв на Черкащині і Кіровоградщині. З 1942 - член Волинської крайової екзекутиви ОУН-М. Наприкінці 1942 організував партизанський відділ ОУН-М в околицях Луцька, займався пропагандистською роботою. Влітку 1944 виступив з ініціативою підписання угоди з Армією Крайовою (АК) про взаємний ненапад. Рішучий протест Черкаса у зв'язку з намаганням використати УЛС у придушенні Варшавського повстання 1944 року та контакти з польським рухом Опору спричинили до його арешту гестапо. Подальша доля невідома. Згідно з найпоширенішою версією, Михайла Солтиса було розстріляно... [4, с.4]

Через півтори місяці, в листопаді 1943 року, майбутнє ядро відділу на чолі з Черкасом вирушило в рейд з району Луцька. У складі рейдової групи крім самого Черкаса був колишній старшина армії УНР полковник Герасименко («Тур») та вісім активних членів ОУН-М. Спочатку група направилась у сторону Дубного, потім перейшла через Ікву і 15 листопада отаборилась в селі Степанова що на Крем’янеччині. В ході рейду до групи приєднувались колишні мельниківці та інші бійці, які з різних причин не хотіли воювати ні в рядах УПА, ні радянських партизан. 30 листопада група вийшла до села Білокриниця, де зупинилась на відпочинок. 2 грудня сюди прибули 5 вантажівок, а з ними й наказ про негайне прибуття усієї групи до Луцька. За декілька днів рейдовики повернулись на територію сучасного Луцького району і були розміщені в прилуцькому селі Підгайці, де для них німцями були підготовлені казарми і створена навчальна база. На наступний день після прибуття вояків до Підгайців в табір відділу прибули німецькі інструктори, а з ними все ті ж Асмус і Раулінг, яких було призначено „зв’язковими” між німецьким командуванням і мельниківцями, а скоріше німецькими командирами загону.

Уже після прибуття в Підгайці за раніше встановленою домовленістю з німецькою служби безпеки з в’язниці в Крем’янці відпустили українських бранців. При цьому лише декілька з них приєднались до відділу, а інші виявились симпатиками УПА, або простими селянами, які повернулись до своїх домівок. Це звільнення мало для відділу позитивний ефект: чутка, що за вимогою українського відділу німці випускають з тюрем українських в’язнів швидко поширилась по усій великій Волині. До Підгайців і по одинці, і групами, а то й цілими загонами почали прибувати добровольці. Так, наприкінці грудні до Підгайців прибула сотня під командуванням «Жарини», яка покинула службу в УПА. У складі цієї групи був очільник одного з найбільших мельниківських партизанських з’єднань Микола Недведський – „Хрін”. З’єднання Недведського після важких боїв з німцями і ковпаківцями влітку 1943 року було оточене загоном УПА і роззброєне, сам „Хрін” опинився на службі при штабі групи УПА „Богун”, а тепер, при першій же можливості подався до однодумців.

Усю другу половину грудня бійці відділу під наглядом своїх і німецьких інструкторів проходили вишкіл.

На той час  рейдуючий відділ організаційно   складався з трьох бойових і однієї господарської сотні (командири – сотники «Нечай», М. Карковець, Ю. Макух та О. Гуня). Загальна кількість бійців складала близько 500 осіб. [1, с.467]

 На озброєні відділу були 20 ручних і 2 станкові кулемети, 2 протитанкові гармати, гвинтівки. Німецькі представники домагались забезпечення підрозділу автомобілями (Легіон вважався моторизованим), проте натомість військовики мали лише гужовий транспорт. [5, с. 264]

Вже на початку січня 1944 року деякі чоти приступили до виконання завдань німецького командування. Так, чота «Вовка» дістала завдання провести розвідку в районі селища Цумань, яке на той час фактично залишилось безлюдним. Виконавши завдання, 6 грудня чота повернулась на базу. Два рої під командуванням «Гіркого» брали участь в каральній операції проти радянських партизан, в ході якої був розбитий штаб одного з партизанських загонів.

19 січня 1944 року, на Водохреще, відбулась перша прилюдна демонстрація співпраці українців і німців. Одягнуті в новенькі однострої, зі зброєю чоти відділу спочатку відбули Божу службу в Свято-Троїцькому соборі, а потім урочистим маршем пройшли по Луцьку...

 

Свято-Троїцький собор у Луцьку

Напередодні радянського наступу на Луцьк і Рівне, в район Цумані було направлено сотню під командуванням «Трактора», а сам відділ 28-29 січня 1944 року з Підгайців передислокували до села Забороль Луцького району. Тут з новобранців чота «Вовка» була реорганізована у сотню чисельністю до 150 чол. Після взяття радянськими військами Луцька відділ відійшов до Торчина. Сюди пробилось кілька стрільців із сотні «Трактора», які розповіли про долю свого підрозділу, що зазнав значних втрат в боях з частинами 13-ї гвардійської кавалерійської дивізії (6-й гвардійський кавалерійський корпус, 13-та армія, 1-й Український фронт). У районі містечка Цумань (нині Ківецівський район Волинської області), сотня була розсіяна і невеликими групами лісами розійшлась у різні напрямки (ще одна частина вояків сотні «Трактора «приєдналась до Легіону на Грубещівщині на початку березня 1944 року).

Після Торчина сотні вирушили у напрямку до Бугу і невдовзі зупинились в Устилузі. У невеликому волинському містечку вояки „Рейдуючого відділу” перебували до кінця лютого. Штаб відділу з чотою охорони розмістився в колишньому будинку поліції. Перебування Легіону на Володимирщині характеризувалось досить частими боями з польськими загонами. Такі бої відбулися в районі польської колонії Корчунки і в самих околицях Устилуга. Під Устилугом загинули чотовий «Граб», ройовий «Терен» і двоє рядових бійців. Загиблих хоронили усім відділом за участі мешканців Устилуга, які на короткий час були убезпеченні від нападів як поляків і радянських партизан, так і мародерства зі сторони німецьких та угорських вояків.

Якщо стосунки з поляками чоти і рої відділу виясняли за допомогою зброї, то німецьких солдат швидко вгамовували представники від німців Асмус і Раулінг завдяки грізному ромбу на обшлагу шинелі з написом „SD”.

Під час перебування в Устилузі не припинялась підготовка бійців. Поряд з бойовими виїздами йшли постійні тренування стрільців і навіть мінометників.

Наприкінці лютого відділ був виведений на терени Грубещівщини і розміщений в приміщенні колишньої школи Абверу поблизу села Морочин.

Тут до вояків приєднались знані старшини армії УНР серед яких був і колишній командир „Чорних запорожців”, полковник армії УНР Петро Гаврилович Дяченко («Квітка»), особистість непересічна і неоднозначна для Української історії.

 

Петро Гаврилович Дяченко

Під час Першого зимового походу полк „чорношличників” Дяченка успішно діяв як проти денікінців так і проти червоних. Був нагороджений Орденом залізного Хреста УНР, а 23 червня 1920 року його підвищили до звання полковника Армії УНР. Після поразки українських військ деякий час перебував в таборах інтернованих, згодом, у 1928 році поступив на службу до Війська польського і отримав звання майора. Командував ескадроном, був заступником командира полку, закінчив Вищу військову школу. З початком 2-ї світової війни приймав участь в боях проти Червоної Армії в районі Сувалок на Німані, був поранений, проте разом зі своїм полком пробився до Литви де здався німецьким військам. Після декілька тижневого перебування в таборі для польських офіцерів в районі Кенігсбергу, був звільнений за проханням про німецьких діячів колишнього уряду УНР.  Після створення у Кракові 25 червня 1941 року Української генеральної ради комбатантів під головуванням Михайла Омеляновича-Павленка (заступники – генерали армії УНР Всеволод Петрів та Альфред Кравс) Петро Дяченко став членом її воєнно-наукової та воєнно-історичної ради. 5 липня 1941 року очолив штаб Української повстанської армії "Поліська Січ” отамана Тараса Бульби-Боровця. Низька підготовка бійців відділу і розбіжність політичних поглядів з Боровцем обумовили відмову від подальшої співпраці з Боровцем. У подальшому Петро Дяченко співпрацював з ОУН – як із мельниківцями, так і з бандерівцями, а також із німцями, зокрема з їхньою Службою безпеки. Використовуючи службове становище, постачав українських повстанців вогнепальною зброєю, німецькими військовими документами, розміщував поранених у німецьких шпиталях.  У березні 1944 року прибув до УЛС, у червні став заступником командира і шефом штабу, а в серпні очолив Легіон. У лютому 1945 року Дяченко був призначений командиром 3-го піхотного полку Української Національної Армії. Наприкінці лютого 1945 року з дозволу вищого командування Вермахту сформував Окрему українську протитанкову бригаду "Вільна Україна”, основу якої склали старшини Армії УНР, колишні бійці Червоної армії та українці з допоміжних протиповітряних і протипожежних частин Берліна. 28 березня 1945 р. вояки бригади присягли на вірність Україні. В присязі були такі слова:«Буду завжди і скрізь боротися зі зброєю в руках під українським національним прапором за мій народ і мою рідну землю – Україну». У квітні 1945 р. німецьке командування включило бригаду "Вільна Україна” до складу корпусу "Герман Герінг”. Бригада брала участь у боях під Бауценом (район Дрездена) – проти частин 1-го Білоруського фронту та 1-ї армії Війська Польського, бою за Ґерліц-Лобау. Наприкінці квітня у запеклих боях бригада "Вільна Україна” полонила 300 бійців Червоної армії, серед трофеїв було чотири гармати, 5 полкових мінометів, понад 400 коней, 20 кулеметів, багато військового майна. Повністю був розбитий 19-й піхотний полк 7-ї дивізії Війська Польського, взятий у полон командир дивізії генерал Лілевський. Того ж дня генерал-лейтенант Вільгельм Шмальц особисто нагородив Петра Дяченка Залізним хрестом. Наприкінці війни Петра Дяченка призначили командиром 2-ї Української дивізії УНА (загальна кількість її вояків сягнула семи тисяч). 7 травня 1945 року в районі міста Тетчен біля мосту на Ельбі командувач УНА Павло Шандрук підвищив Петра Дяченка до звання генерал-хорунжого. А вже наступного дня 2-га дивізія УНА Дяченка потрапила в оточення. У травні 1945 року генерал-хорунжий Дяченко здався у полон американським військам. Після війни жив у Мюнхені, згодом переселився до США. 22 квітня 1965 року генерал- хорунжий армії УНР Петро Дяченко закінчив свій земний похід. Поховано українського генерала на українському православному цвинтарі в Баунд Бруку, штат Нью-Джерсі, США. [6], [7]

На Грубешівщині до відділу приєдналась частина сотні «Трактора», яка з боями прорвалась спочатку на Рівне, Дубно, Вербу, а потім на Львів. При поході зі Львова бійці сотні вимушені були вступити в бій в районі Белза і Великих Мостів, причому одночасно як проти німців, які і слухати нічого не хотіли про „Рейдуючий відділ”,, так і проти червоних партизанів, які саме бились в цьому районі з німцями. Сюди ж з Поділля прибився і невеликий відділ, який раніше відділ підпорядковувався німецькому охоронному батальйону, під командуванням «Субчика» і «Горобця»,. У районі Морочина до відділу прийшло чимало місцевої молоді, замученої постійними наскоками «аківців» на українські села. Однак відбір до частини був суворим і не всім вдавалось його пройти.

 

 

 

Вояки Легіону на Грубешівщині

Тут же була організована підстаршинська школа (Вишкільна сотня), здійснена реорганізація сотень. Саме тут офіційно назва „Рейдуючий відділ” була змінена на Український легіон самооборони (УЛС). Колишній партизанський відділ під керівництвом досвідчених військових (з П.Г.Дяченком прибули також колишні старшини УНР сотник Терлиця, хорунжий Ворон) поступово перетворювався в окрему військову тактичну одиницю. Були створені гарматний відділ під командуванням поручника Попівського, мінометну чоту, Польову жандармерію, та Польовий Суд. Успішно діяла розвідувальна чота, діяльністю якої негласно керував обершарфюрер СС Раулінг. До Господарського відділу долучились польовий шпиталь під орудою доктора Юргенса та душпастирська служба у складі двох священиків Української автокефальної православної церкви отців Паладія та Іова. Всього в Легіоні на той час налічувалось до 600 вояків.

 

Морочинська школа

На Грубешівщині вояки УЛС провели ряд боїв з місцевими загонами АК, а на початку квітня окремі підрозділи УЛС разом з німецькими солдатами атакували відділ УПА, який дислокувався в с. Лудин  нині Володимир-Волинського району волинської області.

Значно пізніше, в липні 1945 року в інформації проводу ОУН про ситуацію на Холмщині зазначалось: «В перших днях квітня 1944 р. гореславний легіон разом з німецькими пограничниками напали на відділ УПА в с. Лудині Володимирського повіту. В бою зі зрадниками народу згинуло двох повстанців, а одного важко ранено. Пролиттям власної крови „легіон" не задовольняється. Він за поміччю видаваних летючок, шляхом брехні, шантажу та провокації провадить підлу розкладову роботу серед населення Холмщини, рівночасно очернюючи в ганебний спосіб Українську Повстанчу Армію. Правда, що в безличній мірі редаговані, вище згадані летючки, самі ж їх в очах громадян понизили, а видана місцевою командою УПА відозва під назвою „До українців Холмщини!" помогла цілком розкрити і зкомпромітувати в очах населення це гніздо підлої збиранини. Свою „любов і відданість Україні" преславний „легіон" задемонстрував тріумфальним походом разом з відступаючими німецькими військами в Німеччину...» [8]

У першій половині травня після проведення розвідки Легіон залишив Морочин і Дияконів, перейшов Буг і швидким маршем вийшов у район Бубнів, Бискупичі Шляхецькі (нині с.Соснина Іваничівського району Волинської області), Іваничі. Передислокація легіону виконала сама - собою ще одне завдання німців – активність загонів УПА в цьому районі різко знизилась. Більше того, у липні 1944 року до командування Легіону з проханням зарахувати до його лав звернувся численний відділ УПА, правда з вимогою залишити єдиною бойовою одиницею. На відповідь командування УЛС, що відділ буде розпорошений між іншими підрозділами Легіону, бандерівці на такі умови не пристали, щоправда кілька рядових бійців добровільно вступили до УЛС. 16 липня у Бискупичах  відбувся перший випуск Підстаршинської школи УЛС з урочистим молебнем і парадом Легіону. Увечері, в зв’язку з наступом радянських військ Легіон отримав наказ терміново евакуюватись за Буг.

Так закінчилась історія Легіону на землі Українській. Уесь залишок бойового шляху цього незвичного українського формування проходив по території інших держав. Були липневі бої з підрозділами АК в районі Красностава, де загинув штурмбанфюрер СС Асмус, тривале перебування і виконання завдань по боротьбі з партизанами і АК в районі Кракова.

У жовтні 1944 року батальйон було переведено до Моравії. В лютому 1945 року УЛС було перевезено залізничним транспортом на станцію Прагерско біля Марібору, де він розташувався в селах Шпільфельд, Обершварц і Унтершварц [9, с. 89]. Німецьке командування планувало використати легіонерів у боротьбі з югославськими партизанами Йосипа Броз Тіто, організаційно включивши його до складу дивізії «Галичина».

Однак, коли до Легіону звернулися представники дивізії, легіонери відмовилися приєднатися до дивізії через те, що боялися втратити самостійність.

11 березня 1945 року частина вояків легіону під проводом хорунжих Р. Кивелюка («Ворона») та «Коваля» вирішили самочинно перейти на бік партизанських формувань четників генерала М. Михайловича, щоб пізніше з їх підтримкою повернутись в Україну. Але німцям за допомогою дивізійного сотника Л. Макарушки вдалося повернути втікачів. Сотник Р. Кивелюк за звинуваченням у заколоті був розстріляний [10, с. 741]. 

У кінці-кінців рішенням німецького командування батальйон (Легіон) був розформований і таки приєднаний до дивізії «Галичина».

Вояки колишнього Українського Легіону Самооборони в квітні 1945 року присягнули на вірність Україні і в складі різних частин Української Національної Армії воювали проти наступаючих радянських військ, за що чимало з них було нагороджені відзнаками як німецькими так і українськими. Саме в цих останніх боях УНА загинув М. Недведський, а полковник П. Дяченко був призначений командиром 2-ї Української Дивізії Української Національної Армії.   

Після капітуляції Німеччини в травні 1945 року вояки УНА були інтерновані союзниками.

Ось така історія українського підрозділу, який воював спочатку проти німців, а згодом на їхній стороні, підрозділу, який має право зайняти достойне місце серед інших українських військових формувань, які діяли в роки 2-ї світової війни.  Адже історія – наука об′єктивна і вивчає історичні факти, якими б вони не були.

 

Література і джерела:

1.                Довідник з історії України. Т. 3. (Р - Я). / За ред. І. З. Підкови, Р. М. Шуста. – - Київ: Ґенеза, 1999. – 688 с.

2.                 Городиський О. Два дні в партизанці «Самостійна Україна», Чикаго; Нью-Йорк, 1962. – Липень. - № 7 (161); Лисяк О. Волинський батальйон. Вісті. - № 3 (5). – С.2.

3.                 Кость Гірняк. Український легіон самооборони. Причинки до історії. Проект зі збереження історичної спадщини української еміграції. Торонто. Онтаріо, 1977.

4.                 Котляр М.,Кульчицький С.Довідник з історії України. Т.3 Київ, 1996.

5.                 Дробязко С.И. Под знамёнами врага. Антисоветские формирования в составе германских вооруженных сил 1941 – 1945 гг. Москва: Изд-во Эксмо, 2004. – 608 с.

6.                 Литвин М.Р., Науменко К. Є. Збройні сили України першої половини ХХ ст. Генерали і адмірали. Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України. Львів; Харків: «Видавництво Сага», 2007. 244 с.

7.                 http://kozak-1654.ucoz.ru/

8.                 ДА СБУ, Ф. 13, спр. 376, т. 34, арк. 37-46. Копія, машинопис.

9.                 Побігущий – Рен Є. Мозаїка моїх споминів. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2002. 188 с.

10.             Колісник Р., Малецький М. 1-ша українська дивізія Української національної армії (дивізія «Галичина). Історія українського війська (1917-1995). Упорядник Я. Дашкевич. – Львів: Світ, 1996.

11.           Каркоць-Вовк М. Від Вороніжа до Українського леґіону самооборони. - Рівне: Союз Ветеранів Визвольних Змагань УНР, Союз Ветеранів Українського Резистансу, 2002. - 248 с.

Категорія: Бої за визволення Волині | Додав: voenkom (03.11.2012) | Автор: Анна ЯРОВЕНКО
Переглядів: 2798 | Рейтинг: 4.8/14
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: