Ми знаємо здавалось би достатньо про останні бої з визволення Ковеля. Нам відомі з’єднання і частини, які відзначились в боях липня 1944 року, імена багатьох офіцерів, сержантів і солдат, які здійснили героїчні подвиги. Разом з тим поза нашою увагою залишились події, які не афішувались за радянських часів. Серед таких подій бій підрозділів 376-ї окремої штрафної роти 47-ї армії 3-4 липня 1944 року.

Як відомо, вже зранку 3 липня німецькі частини стали залишати місто ковалів і відходити на підготовлені рубежі оборони на захід. У місті були залишені тільки заслони, які повинні були зімітувати продовження оборонних дій, які точились з 16 березня 1944. Одночасно німецьке командування поставило завдання своїм саперним підрозділам зі вступом радянських військ на вулиці Ковеля підірвати дамбу на річці Турія. Підрив дамби повинен був просто змити наступаючі частини 60-ї, 76-ї та 260-ї стрілецьких дивізій. Саме навколо подій з підготовки затоплення місцевості закручений сюжет безсмертної повісті Емануїла Казакевича «Зірка» (капітан Казакевич в 1944 був начальником розвідки 76-ї Єльнинської стрілецької дивізії, за бої в Ковелі був нагороджений орденом Вітчизняної війни).

Завдання не допустити підрив дамби, захопити і утримувати її, саме й отримала 376-та армійська окрема штрафна рота під командуванням майбутнього Героя Радянського Союзу майора Леоніда Леонідовича Стромкіна.

Стромкін Леонід Леонідович,

У червні – липні 1944 р. командир 376-ї ошр 47-ї армії

Цей бойовий офіцер за плечима мав чималий досвід. Почав воювати в травні 1942 року на Брянському фронті. Командував взводом, ротою, батальйоном. Відзначився в боях при форсуванні Дніпра. Кавалер ордену Червоного Прапора командир стрілецького батальйону 1285-го сп 60-ї Севської стрілецької дивізії капітан Стромкін тоді був вперше представлений до звання Героя Радянського Союзу, але отримав другий орден Червоного Прапора.

Досвід чотирьох місяці боїв за Ковель дозволили командиру штрафників прийняти виважене і правильне рішення – атакувати німецьку залогу вночі, без артилерійської підготовки і в повній тиші. Безпосереднє виконання завдання покладалось на посилений взвод під командуванням молодшого лейтенанта Миколи Петровича Журавльова.

Коли наступили сутінки, штрафники приготувались до атаки. Не було ні червоних ракет, ні «кіношних» кличів «гу-га» - кожен боєць розумів, що виявити себе значить загинути. Майже безшумно бійці взводу молодшого лейтенанта Журавльова дібрались до німецьких траншей на дамбі, а тоді вдарили в штики. Командир взводу був у перших рядах атакуючих. Гранатами і вогнем з автомата знищив чотирьох німецьких вояків, а двох поранив. За лічені хвилини гітлерівці були вибиті з траншей. Штрафники опанували дамбою.

За деякий час німці стали контратакувати з метою будь-що повернути втрачені позиції. Бійці штрафної роти протягом двох діб вели запеклий бій. Один за одним падали на землю радянські бійці. Осколками німецьких снарядів Миколі Журавльову були перебиті ноги. І все ж офіцер, який стікав кров’ю, продовжував вести бій, аж доки не втратив свідомість…

Коли до позицій штрафників вийшли стрілецькі підрозділи 60-ї сд, перед очима бійців постала страшна картина. Поле бою було мов зоране снарядами і мінами, вперемішку лежали тіла і німців, і штрафників.

З-під тіл підлеглих санітари дістали непритомного молодшого лейтенанта Журавльова. Вже згодом, в госпіталі, він дізнався, що в тому бою 376-та ашр втратила 36 бійців, причому тіла десяти так і не знайшли. За вміле командування підрозділом, виконання бойового завдання і проявлені при цьому мужність і героїзм молодший лейтенант Микола Петрович Журавльов був нагороджений орденом Червоного Прапора. Після лікування в госпіталі М.П.Журавльов отримав призначення на посаду командира взводу ПТР 1285-го Празького стрілецького полку 60-ї Севської стрілецької дивізії. Воював, дійшов до Одера, де відзначився в бою 15 січня 1945 року під містечком Яблонна-Легіоново. Знову був поранений. За мужність і вміле командування підрозділом був нагороджений орденом Олександра Невського.

Чудом у вогняній круговерті бою вижив ще один штрафник – червоноармієць Сергій Петрович Чудов, котрий потрапив до роти з 36-ї танкової бригади 11-го танкового корпусу. Ім’я бійця разом з товаришами по роті було включене до списку загиблих, додому полетіла похоронка. Однак важкопоранений боєць вижив, хоча після госпіталю на фронт вже не потрапив, був комісований з третьою групою інвалідності. За бій 3 липня Сергій Чудов, який воював з листопада 1941 року, свою єдину бойову нагороду – медаль «За відвагу» отримав лише у 1947 році…

А залишки штрафної роти її командир майор Леонід Стромкін всього через 6 днів повів на новий штурм, в ході якого 10 липня під Мацеївом навіки залишились лежати ще 15 штрафників. Але це вже зовсім інша історія…

Сергій ЯРОВЕНКО