Вівторок
22.08.2017
14:12
Форма входу
Категорії розділу
Бої місцевого значення. Частина І. Спекотна зима [13]
Сторінки книги про бойові дії на Волині в січні - березні 1944 року
Бої місцевого значення. Частина 2. Забута операція. [24]
Бойові дії на Волині в березні - квітні 1944 року. Поліська наступальна операція військ 2-го Білоруського фронту.
Бої місцевого значення. Частина 3. У стратегічній обороні [12]
Сторінки книги. Бойові дії на Волині в квітні-червні 1944 року
Бої місцевого значення. Частина 4. На Люблін і Брест. [22]
Сторінки книги. Підготовка і хід бойових дій Люблін-Брестської наступальної операції на Волині.
Бої місцевого значення. Частина 5. Визволення півдня Волині. [28]
Сторінки книги. Бойові дії в південних районах області в березні - липні 1944 року. Проскурівсько-Чернівецька, Львівсько-Сандомирська наступальні операції.
Пошук
Наше опитування
Чи готувався СРСР до нападу на Німеччину у 1941 р.

Всього відповідей: 361
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Бої місцевого значення

Каталог статей

Головна » Статті » Бої місцевого значення. Волинь 1944. » Бої місцевого значення. Частина І. Спекотна зима

1.7. Перші бої за звільнення Волині. Луцько - Ровенська наступальна операція. Продовження

З виходом в райони Ківерець та Клевані були перерізані автомобільні і залізничні шляхи сполучення Рівне – Луцьк, Ковель – Луцьк, були локалізовані Рівненське та Луцьке угрупування німців. Під загрозою опинились тили німецьких з’єднань цих угрупувань.

На зміцнення оборони Луцька, Рівного, Здолбунова, Шепетівки і інших міст командування німецької 4-ої танкової армії спрямувало усі наявні резерви, включаючи зондеркоманди і поліційні охоронні підрозділи. До Луцька терміновим порядком був перекинутий 118-й дивізіон штурмових гармат. 

З метою ще більше дезорієнтувати ворога щодо напрямків і сили ударів радянських військ з’єднання кавалерійських партизанських загонів під командуванням М.І.Наумова, яке наприкінці січня 1944 року виступило в рейд і з боями (переважно з куренями УПА, які на кінець 1943 року повністю очистили територію Стапаньського і частково Березнівського районів Рівненщини від німців, угорців і підрозділів АК) пройшло по маршруту: Березне, Степань, а в районі с. Матейки вийшло на територію Волинської області. 31 січня з’єднання форсувало залізницю Котів – Пальче та річку Стир і протягом 1 лютого визволили населені пункти Островець, Свищів, Поляни, Торговиця. Рішучі дії партизанів на південь від Луцька створили загрозу оточення ворожих військ, що обороняли місто і сприяли наступу 1-го гв КК. 


Зупинюсь на постаті командира з’єднання – генерал – майора Михайла Івановича Наумова. Майбутній партизанський генерал народився 16 жовтня 1908 року в селі Велика Соснова Пермської області в селянській сім'ї. У 1930 році був призваний на строкову військову службу, яку проходив у прикордонних військах і з якими пов’язав свою подальшу долю та військову кар’єру. По закінченні Вищої прикордонної школи в Москві у 1938 році отримав призначення командиром роти 4-го стрілецького полку внутрішніх військ НКВС (м. Київ). Служба в полку не дуже була до вподоби молодому командиру і він "закидав" командування рапортами про переведення на кордон. Прохання задовольнили. Спочатку Михайло Іванович командував навчальним батальйоном Чернівецького прикордонного загону, а 1941 року був призначений начальником штабу 1-ї комендатури 94-го прикордонного загону (м. Сколє тоді Дрогобицької області)33. У перші дні війни потрапив в оточення, був поранений. З липня 1941 року до 1 січня 1942 року знаходився на окупованій території, пройшов пішки від міста Галич до Хинельських лісів на Орловщині. У січні 1942 року капітан – прикордонник встановив зв'язок з партизанами Червоного району Сумської області і став бійцем, а через нетривалий час - командиром групи партизанського загону. З жовтня 1942 року по січень 1943 року - начальник штабу оперативної групи партизанських загонів Сумської області. У січні 1943 року відповідно до наказу начальника Українського штабу партизанського руху з підпорядкованих Сумському підпільному обкому КП(б)У і обласному штабу партизанського руху загонів для самостійних бойових дій із чотирьох загонів і трьох окремих партизанських груп було сформоване кавалерійське партизанське з'єднання чисельністю 650 чоловік. Командиром нового партизанського з'єднання був призначений М.І. Наумов. З'єднанню було поставлене завдання - здійснити рейд з Хинельських лісів в південні райони Сумської області, паралізувати рух залізничних ешелонів противника на ділянках Торби - Конотоп, Суми - Харків, а потім вийти на правий берег Дніпра для проведення бойових дій в Кіровоградській області. 1 лютого 1943 року з району Фатежа Курської області партизани вирушили в рейд, який згодом назвуть Степовим. За 65 днів рейду партизани – кавалеристи пройшли по окупованій німцями території Сумської, Полтавської, Харківської, Кіровоградської, Одеської, Вінницької, Київської, Житомирської областей України і Поліської області Білорусії майже 2400кілометрів, провело 47 бойових і диверсійних операцій; найбільш характерні з яких були Юнково-Сумська, Шевченківська, Андріївська. В результаті бойових дій були знищені сотні гітлерівських солдатів і офіцерів, значна кількість військової техніки. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 7 березня 1943 року за бойові заслуги перед Батьківщиною в справі організації партизанського руху на Україні, полковнику Наумову Михайлу Івановичу було присвоєне звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі "Золота Зірка" (№ 924)34. Саме за успішне проведення Степового рейду полковнику Наумову в квітні 1943 року було присвоєне військове звання "генерал-майор". У червні 1943 року УШПР поставив перед з'єднанням Наумова завдання: здійснити рейд по Київській і Житомирській областях і вийти для бойових дій в Кіровоградську область. За період цього рейду з 12 липня по 22 грудня 1943 року партизани пройшли майже 2500 кілометрів по тилах ворога. З’єднання форсувало 23 річки, провело 186 бойових операцій. За цей час чисельність партизанських загонів зросла з 355 до 1975 чоловік. У грудні 1943 року партизани Наумова в районі Городниці злилися з частинами Червоної Армії. Наступним завданням партизанської кавалерії став рейд по Західній Україні.

Спроби німців перешкодити маневру радянської кавалерії із – за незнання обстановки зазнали краху. Кавалерійський і охоронний полки, направлені на перехоплення радянських частин в район Цумані рухаючись похідними маршем, без належної розвідки і бойової охорони потрапили в засаду. Стрімка атака червонокозачої кавалерійської дивізії 6-го КК з шашками наголо ввела німців у психологічний ступор, обидві німецькі частини були розтрощені нанівець.

Удар радянських військ наростав. 1 лютого німців витиснули з Бодячева, Діброви, Дубища, Жабки, Жидичина, Завидово Ківецівського району і самого районного центру – Ківерців. У визволенні станції і міста Ківерців безпосередню участь приймали 21-й та 27-й гвардійські кавалерійські полки 7 гв кд. Саме завдяки титанічній праці кавалеристів вдалось по поліським болотам протягнути майже на руках кулеметні тачанки та легкі гармати, вогонь яких і спонукав гітлерівців покинути перший визволений районний центр на Волині. Ось як згадує про бій за Ківерці бувший командир 27-го гвардійського кавалерійського полку гвардії полковник Григорій Тихонович Єльченко: «…1 лютого 1944 року ми скрито підійшли до станції Ківерці. Командир 7-ї гв кавдивізії генерал – майор В.Васильєв наказав 27 гв кавполку з ходу оволодіти ст. Ківерці і в подальшому наступати і оволодіти Луцьком. Ескадрони розгорнулись і пішли у наступ. 2-й ескадрон під командуванням ст. лейтенанта А.Доценка зав’язав бій на околицях населеного пункту… Фашисти, хоч і не чекали нас тут, все ж завзято чинили опір. Тоді, ескадрон пішов в атаку, зав΄язався рукопашний бій з противником. На допомогу 2 ескадрону, наступаючи з правого флангу, удар по противнику наніс 4 ескадрон під командуванням ст. лейтенанта Дмитренка. Перший і третій ескадрони цілком паралізували супротив фашистських головорізів, і до 12 години ранку повністю очистили ст. Ківерці від ворога. У цьому бою відзначились багато бійців і командирів. Командир ескадр. ст. лейтенант Доценко разом з парторгом ескадрону ст. сержантом Рожковим у рукопашній сутичці знищили 4 фашистів. Комсомолець рядовий Івлєв зі станковим кулеметом відбив декілька контратак противника. Медична сестра Клава Грязнова, знаходячись в бойових порядках ескадрону винесла з полю бою до десяти поранених наших бійців і офіцерів, чим спасла їх життя. У боях за ст. Ківерці, велика кількість солдат і офіцерів (німецьких – С.Я.) була знищена. Інші здались в полон. Нами були захоплені великі трофеї, ешелони з боєприпасами, бойовою технікою і продовольством. Наш наступ продовжувався. До наступу темряви ми вели бій за населений пункт м. Ківерці, а потім перейшли у рішучий наступ, про прямій дорозі на м. Луцьк…»35.

Декілька слів про  бойовий шлях 7-ї гвардійської кавалерійської дивізії. З’єднання було сформоване в липні 1941 року у Воронезькій області як 31-а кавалерійська дивізія. За станом на 1 жовтня 1941 року входила до складу 49-ої армії Резервного фронту. В подальшому ході війни входила до складу ряду армій Західного фронту, в березні 1942 - травні 1945 років (з невеликими перервами) до складу 1-го гвардійського кавалерійського корпусу. Брала участь в оборонних боях на Сухиничівському напрямі в Донбасі, відбитті контрнаступу противника під Харковом (лютий - березень 1943), в звільненні Лівобережної і Правобережної України, Польщі і Чехословаччини. За бойові заслуги у січні 1942 року перейменована у 7-му гвардійську кавалерійську дивізію, в листопаді 1943 року удостоєна почесного найменування "Житомирська". Після боїв Луцько – Ровенської наступальної операції приймала участь в Проскурівсько – Чернівецькій, Львівсько – Сандомирській, Вісло – Одеській, Берлінській і Празькій наступальних операціях. З’єднання було нагороджене орденами Червоного Прапора, Суворова 2-го ступеня, Богдана Хмельницького.  Декілька тисяч  воїнів дивізії були нагороджені орденами і медалями СРСР, 7 удостоєні звання Героя Радянського Союзу. У серпні 1945 року 7-а гвардійська кавалерійська дивізія була розформована.

1-й гв. КК розвивав наступ від Ківерець на південний захід. У ніч на 1 лютого на околиці Луцька увійшли розвідники 27-го гвардійського кавалерійського полку36. Кавалеристів 27-го гв кп на підступах до міста зустрів вогонь ДОТів і ДЗОТів противника. За наказом командира полку гвардії полковника Анатолія Спиридоновича Макарова артилеристи приданого полку артдивізіону викотили на пряму наводку гармати і відкрили вогонь по вогневим точкам противника. Одночасно з початком артнальоту два ескадрони на чолі з заступником командира полку гвардії підполковником Петром Богатирьовим обійшли ворожі укріплення з тилу і паралізували супротив гітлерівців. О 4-ї годині ранку кавалеристи вийшли в район залізничного вокзалу, а до 5 години оволоділи передмістям і районом села Красне. 21-й і 26-й гв кп розвивали наступ у південно –східному напрямку. Ескадрони полків зламали супротив противника в районі аеродрому і вийшли до Чарукова. У ніч на 2 лютого 7-а гвардійська  кавалерійська дивізія генерал - майора В’ячеслава Дмитровича Васильєва до ранку повністю оволоділа містом. Хоча під Луцьком не було створено суцільної оборони і противник не чекав тут наступу, однак до боїв за утримання міста німці готувалися заздалегідь. На всіх роздоріжжях були споруджені барикади з товстих кругляків, які створювали перешкоди для руху бронетехніки. На півдні від Сапалаївки до Стиру був прокопаний протитанковий рів. Луцьк зустрів визволителів руїнами. Неушкодженими залишились військові казарми та незначна частина будинків по теперішніх вулицях Лесі Українки, Богдана Хмельницького, Коперника. Вулиця, де тепер проспект Волі, майже повністю була зруйнована, вцілів лише будинок, де нині знаходиться педагогічний коледж37. Переправившись через Стир, гвардійці зайняли оборону по східному березі річки і перерізали противнику шляхи відступу із Рівного на захід. Наступ кавалерії вогнем підтримував 112-й гвардійський Київський Червонопрапорний гарматно-артилерійський полк, вогневі позиції якого були розміщені в районі Теремно. У Луцьку кіннотниками було захоплено 24 армійських склади з боєприпасами, продовольством, іншим військовим спорядженням, 49 гармат і мінометів, 22 танки. На вежі замку Любарта замайорів прапор 7 гв кд. У боях за Луцьк був важкопоранений командир 7-ї гв кд генерал – майор Васильєв. Визволення обласного центру Волині стало останньою фронтовою операцією відважного кавалериста.


Бойова біографія В’ячеслава Дмитровича Васильєва розпочалась ще у 1919 році, коли він добровольцем вступив до Червоної Армії. Після боїв на території В’ятської губернії Васильєва зарахували до школи червоних командирів у Рязані (1921р.), але прямо з навчання курсантів школи кинули на продавлення селянського повстання на Тамбовщині. Після розгрому загонів Антонова В.Д.Васильєва направили на навчання до перших Московських кулеметних курсах імені ВЦВК. За відмінну їзду і рубку його призначили інструктором по джигітовці. Потім зразкового курсанта включили в групу по охороні Кремля. В кінці 1922 року він не раз стояв на посту біля дверей кабінету і квартири В.І.Леніна. Офіцерська кар’єра молодого краскома почалась 8 серпня 1926 року. Командував взводом, ескадроном, був начальником відділу бойової підготовки штабу кавалерійської бригади, виконував обов'язки заступника начальника відділу бойової підготовки штабу Закавказького військового округу. З серпня 1936 по лютий 1938 року був начальником штабу 124-го козачого полку. На посаді військового радника 6-ї кавалерійської дивізії армії Монгольської Народної Республіки, брав участь в боях на річці Халхін-Гол. За мужність і героїзм був нагороджений орденом Червоного Прапора. Велика Вітчизняна війна застала підполковника Васильєва на посаді командира кавалерійського полку в Закавказькому військовому окрузі. Згодом полк направили на Південний фронт. Оборона переправ через Дніпро в районі Полтави, марш-кидок до Києва на допомогу оточеним частинам ПЗФ гартували полководську майстерність у нових умовах війни. Наступним етапом бойового гартування стала битва за Москву. Полк під командуванням Васильєва увійшов до складу 2-го кавалерійського (згодом 1-го гвардійського кавалерійського) корпусу під командуванням П.А.Бєлова. За успішні рейди по тилам противника полк отримав звання гвардійського і став 108-м гв кп. З 1942 року полковник Васильєв командував 2-ю гв. кд, а з 1943 року 7-ю гв кд. У грудні 1943 року отримав звання генерал – майора. Після отриманого під Луцьком поранення генерал довго лежав в госпіталях, а потім вийшов у відставку і поселився в м. Тамбові.

Значний внесок у визволення Луцького та Ківецівського району внесли і воїни 2-ї гвардійської кавалерійської дивізії під командуванням генерал – майора Хаджи-Умара Джиоровича Мамсурова. 2-га гвардійська кавалерійська мала славну історію. Сформована як  9-та кавалерійська дивізія в липні 1920 року в районі Самари приймала участь в боях Громадянської війни. За успішні дії проти військ генерала Врангеля у січні 1921 року отримала почесне найменування «Кримська імені Раднаркому УРСР». Брала участь у радянсько – фінській війні.  У травні 1940 року повернулася назад до Одеського військового округу.  24 червня 1941 року згідно Директиви Ставки ГК № 20466 дивізія була включена до складу 2-го кавалерійського корпусу 9-ої армії Південного фронту і вела бойові дії у складі корпусу до кінця війни. Дивізія брала участь в оборонних боях на річці Прут, в Молдавії і на півдні України, в Московській битві, боях за Донбас, в Харківській оборонній операції і звільненні Лівобережної і Правобережної України. За бойові заслуги у листопаді 1941 року отримала почесне звання «гвардійська». Згодом дивізія приймала участь у Львівсько – Сандомирській, Сандомирсько – Сілезькій, Нижнєсілезькій та Берлінській наступальних операціях.  За бойові заслуги нагороджена орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, орденом Богдана Хмельницького 2-го ступеня. Понад 12 тисяч її воїнів нагороджено орденами і медалями, 16 удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Високого звання героя Радянського Союзу був удостоєний і командир дивізії – генерал – майор Хаджи-Умар Мамсуров.


Хаджи-Умар Мамсуров народився 15 вересня 1903 року в селищі Ольгинське округу Владикавказ Терської козачої області в сім'ї осетинського селянина. Почав воювати ще підлітком - в серпні 1918 року за порадою свого дядька Саханджері Мамсурова добровольцем вступив до гірської кавалерійської сотні 11-ї армії РСЧА. Хворий на тиф Хаджи – Умар чудом уникнув розправи білогвардійців, які вирізали понад 17 тисяч поранених та хворих червоноармійців у Владикавказі наприкінці 1918 року. З квітня 1919 і до приходу Червоної Армії Мамсуров виконував розвідувальні завдання партизан в районі Владикавказ – Грозний. В березні 1920 року Хаджи – Умар Мамсуров був на оперативній роботі в Терській губернській надзвичайній комісії, а з 1921 року у особливому відділі 11-ї армії. У 1924 році після закінчення Військово-політичної школи Мамсурова призначили на посаду викладача Краснодарської кавалерійської школи, у 1929 році - комісаром кавалерійського полку, а згодом командиром полку. У 1931 році, пройшовши навчання на курсах удосконалення при Військово-політичній Академії ім. Леніна, Хаджи-Умар Джиорович Мамсуров був направлений для роботи в Розвідувальне управління Генерального штабу РСЧА. У 1936 році Мамсуров у ранзі радника республіканського уряду з питань ведення партизанської війни направляється до Іспанії. Легендарний «македонський терорист» Ксанті після знайомства з Ернестом Хемінгуеєм став прототипом  Роберта Джордана - героя  роману «За ким дзвенить дзвін». У Іспанії Мамсуров познайомився і зі своєю майбутньою дружиною – аргентинкою, яка прибула допомагати республіканцям у боротьбі з фашизмом Пауліною – Маріанною. Згодом Пауліна Масурова згадувала: "Це була не людина – динаміт. Зовні спокійний, навіть трохи флегматичний, Хаджи в бою перетворювався. Він миттєво аналізував ситуацію і ухвалював безпомилкові рішення"38. У жовтні 1937 року Мамсуров повернувся до СРСР і отримав посаду начальника відділення "А" Розвідувального Управління Генштабу, а в 1939 році став начальником оперативної групи Генштабу РСЧА. Під час Зимової війни 1939-40 рр. Мамсуров командував особливою лижною бригадою 9-ої армії, що здійснювала зухвалі вилазки в тил фінських військ. Бригада, яка складалась з ленінградців-добровольців і студентів інституту фізкультури ім. Лесгафта діяла в тилах Кухоніємської групи противника. Дії радянських диверсантів - лижників настільки деморалізували тили фінської армії, що радіо Хельсінкі передавало дані про численні десантні батальйони, які наближаються до столиці Фінляндії. Серед бойових справ групи: напад на штаб 9-ї піхотної дивізії фінів, коли 24 чоловіки протягом 10 годин воювали з полком і управлінням штабу ворожої дивізії (втрати групи склали 14 чоловік вбитими проти сотні вбитих фінів, в основному офіцерів штабу дивізії); ведення розвідки ворожих позицій і штабів; знищення високопоставлених офіцерів фінської армії. По закінченні зимової війни в 1940-му, полковник Мамсуров був призначений начальником V відділу Розвідуправління ГШ і зарахований слухачем курсів удосконалення командного складу академії ім. Фрунзе, які закінчив напередодні Великої Вітчизняної війни.

З початком Великої Вітчизняної 24 червня 1941 року полковник Мамсуров був відряджений в розпорядження К.Є. Ворошилова для виконання особливо важливих доручень на Західному фронті. Одним з таких доручень став арешт командуючого Західним фронтом генерала армії Героя Радянського Союзу Дмитра Григоровича Павлова, начальника штубу фронту генерал-майора Володимира Юхимовича Климовських та начальника артилерії ЗФ генерал-лейтенанта артилерії Миколи Олександровича Клича, які невдовзі були розстріляні39. Слідом за Ворошиловим ( був призначений на посаду командуючого Ленінградським фронтом)  8 серпня 1941 року Мамсуров прибув до Ленінграда.  Начальник спецвідділу (диверсій і ліквідації) Розвідувального відділу ГШ РСЧА полковник Х.У.Мамсуров був уповноваженим з керівництва партизанським рухом на території Ленінградської області40. На цій посаді Мамсуров отримав під оперативне керівництво і здійснював контроль за діяльністю розвідувальних і диверсійних груп розвід відділу штабу Ленінградського фронту, які знаходились за лінією фронту та диверсійними групами, які були направлені в його розпорядження з Москви. Після прориву німців в районі Чуднова, Мамсурова призначили командиром 311-ої стрілецької дивізії. 24 серпня в бою під Чудовом був поранений в обидві ноги і руки. Після виходу з госпіталю був призначений командиром 114-ої кавалерійської дивізії, а потім заступником командира 7-го кавалерійського корпусу. Після битви під Москвою Хаджи-Умара Мамсурова відкликали з фронту і призначили помічником начальника штабу партизанського руху. У серпні 1942 року Мамсурова призначили начальником Південного штабу партизанського руху при Військовій Раді Північнокавказького фронту.  У березні 1943 року полковник Мамсуров був призначений командиром 2-ої гвардійської Кримської кавалерійської дивізії, з якою і воював до Перемоги.

На початку жовтня 1943 року у складі 1-го Українського фронту Мамсуров з своєю дивізією форсував Дніпро на північ від Києва. Прорвавши оборону німців, дивізія захопила і розширила плацдарм для військ 60-ої армії. Потім, у складі 1-го гвардійського кавалерійського корпусу брала участь в боях за звільнення Києва. Прорвавши оборону гітлерівців на річці Ірпінь, на північ від Києва, і опанувавши шосе, дивізія Мамсурова відрізала німецькому угрупуванню шляху відходу з міста. Продовжуючи стрімкий наступ і знищуючи резерви противника, дивізія 11 листопада 1943 року звільнила Коростень, а 12 листопада - Житомир. 2-га гвардійська протягом шести днів утримувала Житомир, знищивши при цьому більше 150 танків і більше 3 тисяч солдатів і офіцерів супротивника. За керівництво бойовими діями дивізії Хаджи-Умар Мамсуров був нагороджений орденом Суворова 2-го ступеня і отримав генеральське звання. Від Луцька гвардійці 2-ї кавалерійської повернули у напрямку Дубно і розпочали рейд по ворожим тилам.

29 травня 1945 року гвардії генерал-майор Мамсуров був удостоєний звання Героя Радянського Союзу, а 24 червня 1945 року на чолі зведеного батальйону 1-го Українського фронту брав участь у параді Перемоги.

У 1948 році Мамсуров закінчив Військову академію Генерального штабу. Командував дивізією, корпусом, армією. У листопаді 1956 подавляв Угорське повстання в Дебренці, Мішкольці і Дьєрі.  У 1957 році генерал – полковника Мамсурова призначили першим заступником начальника ГРУ ГШ ЗС СРСР. Генерал - полковник Мамсуров став засновником закладів для підготовки підрозділів спеціального призначення. Саме з його подачі було розпочате розслідування, яке привело до зняття маршала Радянського Союзу Г.К.Жукова з посади Міністра оборони Союзу РСР41. Помер Хаджи-Умар Джиорович Мамсуров 5 квітня 1968 року в Москві.

4-м гвардійським кавалерійським полком 2-ї гв кд командував корінний волинянин – уродженець села Комарів, що на Турійщині гвардії полковник Йосип Назарович Бєлих. 4-й гв кп гвардії полковника Бєлиха разом з 7-м гв кп дивізії приймав участь в боях за Ківерці та Луцьк.  

Одночасно з визволенням Луцька проводилась "зачистка" навколишніх сил від залишків колись таких грізних каральних підрозділів СС та поліції. 2 лютого радянські війська остаточно звільнили Ботин, Верхівку, Воротнів, Гаразджу, Крупу, Липини, Лище, Новокотів, Підгайці, Романів, Романівку, Струмівку Луцького району;  Вишеньки, Дубище, Єлизаветин, Носачевичі, Олешковичі, Ольганівку, Рудню Рожищанського району та місто Рожище; Горохів, Веснянку, Вишнів, Гавчиці, Гайове (Пшебраже), Дачне, Дідовичі, Домашів, Журавичі, Звірів, Звози, Йосипівку, Клепачів, Клубочиш, Конопельку, Котів, Кульчин, Липляни, Лички, Метельне, Микове, Муравище, Небіжку, Озеро, Озерце, Олику, Острів, Прилуцьке, Сапогове, Сильне, Славне, Словатичі, Сокиричі, Сусак, Тростянець, Хопнів,  Човницю Ківецівського району; Крижівку, Луків, Незвір, Романів Рожищанського району.

3 лютого від ворога були очищені Берестяне, Гремяче, Знамирівка, Карпилівка, Липне, Макаровичі, Носовичі, Скреготівка, Холоневичі, Мерин, Яківці. Гвардійці - кавалеристи остаточно вибили ворога з селища Цумань.

Продовжувались важкі бої і на Маневицькій землі. Завдяки героїчним зусиллям бійців і командирів Червоної Армії, партизанам 2 лютого були звільнені Годомичі, Гораймівка, Криничне, Четвертня, а 3 лютого Боровичі, Будки, Велика Ведмежка, Велика Осниця, Велика Яблунька, Граддя, Гузятин, Гута – Лісівська, Довжиця, Загорівка, Заріччя, Калинівка, Кам’януха, Колодії, Комарове, Копилля, Костюхнівка, Красноволя, Куликовичі, Лісове, Майдан – Липненський, Мала Осниця, Мала Яблунька, Мар’янівка, Матейки, Набруска, Нічогівка, Нові Підцаревичі, Новосілки, Новоукраїнка, Островки, Підгаття, Погулянка, Розничі,  Рудка, Рудники, Северинівна, Семки, Серхів, Ситниця, Софіянівка, Старий Чорторийськ, Старі Підцаревичі, Старосілля, Тельчі, Хряськ, Череваха, Чорниж, селища Колки та Маневичі. Визволення важливого залізничного вузла – станції Малевичі в подальшому дозволило радянському командуванню оперативно перекидати значні військові сили, розвантажити станцію Сарни.

4 лютого від залишків німецьких підрозділів очищені села Жорнище і Покращів Ківецівського району, 5 лютого Пальче і Хоролупи Ківецівського району.

6-й гвардійський кавалерійський корпус, діючи з району Клевані, 13-ою гвардійською кавалерійською дивізією завдав удару на Дубно, а двома іншими (8-ою гвардійською і 8-ою кавалерійською) - на південний схід, в тил рівненському угрупуванню німців. У першій половині 2 лютого 8-ма гвардійська кавалерійська дивізія генерал-майора Дмитра Миколайовича Павлова у взаємодії з 121-ою гвардійською стрілецькою дивізією генерал-майора Логвина Даниловича Червонія увірвалася до Рівного. До цього часу 6-а гвардійська стрілецька дивізія генерал-майора Д.П.Онупріенка підійшла до міста зі сходу, і 112-а стрілецька дивізія полковника А. В. Гладкова - з півдня. До 6 годин вечора 2 лютого радянські війська, знищивши ворожий гарнізон, звільнили Рівне. Крім армійських частин у звільненні Рівного та Здолбунова від окупантів брали участь партизани з'єднань під командуванням В. А. Бегми та І. Ф. Федорова.

Вибиті з Рівного, залишки ворожого гарнізону відступали через ліси на південний захід та на південь, у бік Здолбунова. Завдання на переслідування і знищення противника отримала 8-ма кавалерійська дивізія полковника П. А. Хрустальова.

У цей час з'єднання 24-го стрілецького корпусу - 149-а стрілецька дивізія полковника А.А.Орлова і 287-а стрілецька дивізія генерал-майора І.М.Панкратова в ніч на 3 лютого звільнили Гощу. Відступаючі з Рівного гітлерівці потрапили під удар радянських частин і після нетривалого бою були розгромлені у недавно відбитому у партизан Здолбунові.

5 лютого Москва від імені батьківщини салютувала визволителям Луцька, Рівного, Здолбунова 20 артилерійськими залпами із 224 гармат. Цього ж дня Радінформбюро сповіщало:

«Войска 1-го Украинского фронта в результате стремительного удара подвижных соединений и пехоты и умело проведённого обходного манёвра овладели областными центрами Украины городами ЛУЦК и РОВНО, городом и крупным железнодорожным узлом ЗДОЛБУНОВ, а также с боями заняли более 200 других населённых пунктов и среди них районные центры Ровенской области город ОСТРОГ, АЛЕКСАНДРИЯ, ДЕРАЖНО, РАФАЛОВКА, КЛЕВАНЬ, ОЛЫКА, районный центр Волынской области КОЛКИ и железнодорожные станции КРИВИН, МОГИЛЯНЫ, ОСТРОВ, ИВАНКОВО, КВАСИЛОВ, ШПАНОВ, ОБАРОВ, ОРЖЕВ, КЛЕВАНЬ, НОВОСТАВ, ЦУМАНЬ, ОЛЫКА, АРМАНТЮВ, КИВЕРЦЫ, ЛЮБОМИРСК, ВОЛОШКИ, РЕШУЦК, ГАЛЛЫ, РАФАЛОВКА. В боях захвачено более двух тысяч пленных и среди них пленные, принадлежащие к разбитым в боях 18 и 19 венгерским пехотным дивизиям… Наши войска, действующие северо-западнее Ровно, в трудных условиях бездорожья, лесов и болот, быстро продвинулись вперёд, уничтожая встречающиеся на пути части противника. Выйдя к городу Луцку, советские части стремительнымударом разгромили находившиеся в нём немецкие войска. Овладев областным центром Украины городом Луцк, наши войска захватили огромные трофеи, в том числе 30 армейских складов с боеприпасами, продовольствием и военным имуществом. В ходе наступления занято более 200 других населённых пунктов, в том числе районные центры Ровенской области город Острог, Александрия, Деражно, Рафаловка, Клевань, Олыка, районный центр Волынской области Колки и целый ряд железнодорожных станций. Взято в плен более 2000 немецких и венгерских солдат и офицеров. Входе боёв активную помощь нашим наступающим войскам оказывали партизаны Ровенской и Волынской областей Украинской Советской Республики…»42.

Категорія: Бої місцевого значення. Частина І. Спекотна зима | Додав: voenkom (18.07.2010) | Автор: Сергій Яровенко
Переглядів: 2992 | Рейтинг: 5.0/9
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: