Четвер
28.03.2024
13:43
Форма входу
Категорії розділу
Бої місцевого значення. Частина І. Спекотна зима [13]
Сторінки книги про бойові дії на Волині в січні - березні 1944 року
Бої місцевого значення. Частина 2. Забута операція. [24]
Бойові дії на Волині в березні - квітні 1944 року. Поліська наступальна операція військ 2-го Білоруського фронту.
Бої місцевого значення. Частина 3. У стратегічній обороні [12]
Сторінки книги. Бойові дії на Волині в квітні-червні 1944 року
Бої місцевого значення. Частина 4. На Люблін і Брест. [22]
Сторінки книги. Підготовка і хід бойових дій Люблін-Брестської наступальної операції на Волині.
Бої місцевого значення. Частина 5. Визволення півдня Волині. [28]
Сторінки книги. Бойові дії в південних районах області в березні - липні 1944 року. Проскурівсько-Чернівецька, Львівсько-Сандомирська наступальні операції.
Пошук
Наше опитування
Чи готувався СРСР до нападу на Німеччину у 1941 р.

Всього відповідей: 394
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Бої місцевого значення

Каталог статей

Головна » Статті » Бої місцевого значення. Волинь 1944. » Бої місцевого значення. Частина І. Спекотна зима

1.6. Перші бої за звільнення Волині. Луцько - Ровенська наступальна операція. Продовження

Таким чином, врахувавши усі обставини в ніч на 27 січня 1-й (генерал – лейтенанта Віктора Кириловича Баранова) та 6-й (генерал – лейтенанта С.В.Соколова ) гвардійські кавалерійські корпуси  скритно почали рух до лінії фронту. Вночі 1 гв КК перетнув фронт оборони 143-ої стрілецької дивізії, а на ранок вийшов на рубіж Володимирець, Островце. 6-й гв КК 27 січня вийшов на рубіж Поліни, Сідлисько, В. Стидин.

Декому з бійців 1-го гвардійського кавалерійського були знайомі стежки рівненської і волинської землі, адже деякі частини у 1939-1940 роках квартирували в Рівному.

Свою історію 1-й гвардійський кавалерійський корпус вів від 2-го кавкорпусу імені Раднаркому УРСР. Під час польської кампанії 1939 року корпус входив до складу 1-ої рухомої групи Українського фронту. Групі належало вийти в райони Волочиська, Тернополя і Львова, а потім в район Буськ, Перемишль. Після цього походу з’єднання корпусу розмістилися в районі  Рівне, Жовква, Львів, Кременець.

У квітні 1940 року під час походу до Бессарабії і Північної Буковини 2-й кавкорпус у складі двох кавалерійських дивізій, з району зосередження на південний схід від Львова, форсованим маршем увірвався на південно буковинські землі. Після виконання визвольної місії корпус був виведений на територію Одеської області. На початку Великої Вітчизняної війни корпус входив до складу 9-ої армії Південного фронту. У складі військ Південного, Південно-Західного, Західного, знову Південно-Західного, Воронезького і 1-го Українського фронтів корпус брав участь в оборонних боях на території Молдавії, на Сумському і Білгородському напрямах, в Московській битві. За мужність і героїзм червоних кавалеристів у битві за Москву наказом НКО № 342 від 26 листопада 1941 р. 2-й кавалерійський корпус ім.Раднаркому Української РСР було перейменовано в 1-й гвардійський кавалерійський корпус. Весною 1942 року корпус здійснив безприкладний п’ятимісячний рейд по тилах В’яземського угрупування гітлерівської армії.  Мінялись назви фронтів, до складу який входив корпус , але не мінялась суть – кавалеристи наганяли неабиякий страх на німців. Навіть хвалені танкові дивізії Гудеріана не витримували шалених кавалерійських атак із шашками наголо. Успішним діям корпусу завдячували звільнені від ворога  Київ, Коростишів, Житомир, тепер на звільнення чекав Луцьк.


Душею корпусу був його командир – гвардії генерал – лейтенант Віктор Кирилович Баранов. Уродженець невеличкого села в Симбірській губернії після пошуків щастя в далекому Туркестані в березні 1918 року вступив до лав Червоної Армії. Усю громадянську провоював рядовим кіннотником, а по її закінченню був направлений для навчання до школи червоних наїздників Туркестанського фронту (1922 рік). Після закінчення школи молодий командир воював з басмачами, згодом навчався у ВА ім. М.В.Фрунзе. 14 березня 1941 року полковник Баранов прийняв під командування 5-ту кавалерійську дивізію, з якою зустрів початок Великої Вітчизняної війни. Важкі оборонні бої на півдні та південному заході загартували волю молодого комдива. За мужність і уміле командування з’єднанням 24 липня 1941 року полковнику Баранову було присвоєно військове звання «генерал-майор».  10 липня 1942 року генерал – майор Баранов прийняв під командування 1-й гв КК і командував ним до кінця війни.

Вранці 27 січня частини 76-го стрілецького корпусу під командуванням генерал-лейтенанта Михайла Івановича Глухова прорвали оборону противника на своєму правому фланзі і просунулися вперед на 5-7км. Лівофлангова 6-та гвардійська дивізія цього корпусу в перший день боїв прорвати оборону не змогла.


Зверну увагу читача на долю комкора - 76 М.І.Глухова. Солдат 1-ї світової (у 1916 році Михайло Глухов брав участь у Брусиловському прориві в районі Луцька) і Громадянської воєн, вірою і правдою служив радянській державі. Після закінчення Громадянської війни командував батальйоном, полком (з 1928 року), дивізією (з 1931 р.). Командир 26 –го стрілецького корпусу (з 1938 р.) був безпідставно заарештований органами НКВС у березні 1938 року. Тортури не зламали комкора, і в листопаді 1939 року з Михайла Івановича були зняті всі звинувачення. Після звільнення і до червня 1941 року був старшим викладачем Військової академії ім. М.В.Фрунзе. З 1941 року на фронтах Великої Вітчизняної війни на посадах начальника штабу 61-ї армії, командира 350-ї стрілецької дивізії, заступника командуючого 13-їА, командира 76-го СК, з 1945 року командуючого 3-ю гвардійською танковою армією. В повоєнний час командував (з 1947 року 8-ю механізованою армією)

Цього ж дня, 27 січня, лівофланговий 24-й стрілецький корпус генерал-лейтенанта М.І. Кирюхіна успішно форсував р. Горинь і просунувся у глиб ворожої оборони до 6 км. Частини 287-ої стрілецької дивізії (генерал-майор  І.М.Панкратов) вибили німців з Острога.

У цей же час війська 60-ої армії силами 23-го стрілецького корпусу і 18-го гвардійського стрілецького корпусу підійшли з півночі і сходу на підступи до Шепетівки. Частини 226-ої стрілецької дивізії звільнили Славуту.

У ніч на 28 січня дивізії 1-го гв КК вийшли в район Більської Волі і Рафалівки, а 6-го гв КК в район Чарторийська передовими загонами форсували річку Стир.

Одним з перших підрозділів 6-го гв.КК, який вступив на Волинську землю був ескадрон 115-го кавалерійського полку 8-ї Далекосхідної кавалерійської дивізії (комдив - генерал – майор Хрустальов). Форсувавши р.Стир поблизу села Козлиничі Маневицького району на світанку 28 січня бійці ескадрону вступили в жорстокий бій з ворогом. П’ять контратак ворожої піхоти кавалеристи відбили. Тоді гітлерівці кинули на відважну сотню танки, проти яких шашки, карабіни, автомати і кулемети  були безсилі. Але танки також виявлись безсилими перед мужністю і героїзмом гвардійців. Зі зв’язками гранат червоноармійці кидались під гусениці залізних машин за прикладом помічника командира взводу гвардії старшого сержанта Нематжана Хакімова і кулеметника гвардії рядового Віктора Єгоровича Єршова. Для робітника з далекого міста Андижан узбека Нематжана Хакімова і пермського робітника росіянина Віктора Єршова цей бій на українській землі став останнім. Указом Президії Верховної Ради СРСР обом відважним воїнам 6 травня 1965 року присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно), а пам’ять про подвиг увіковічена в назвах вулиць, обелісках, віршах.

 

Німецьке командування, котре не мало  уявлення ні про дійсні масштаби наступу радянських військ, ні про його цілі прийняло заходів щодо посилення оборони основних вузлів сполучень - Луцька, Рівного, Шепетівки, а також переправ через р. Стир на Ковельському напрямі. В терміновому порядку в район Століна було передислоковано моторизовану дивізію «Фельдхернхалле» (Feldherrnhalle).


Колишня 60-та моторизована дивізія вермахту була сформована в жовтні 1940 року на базі переформованої 60-ої піхотної дивізії. З листопада 1940 р. знаходилась на німецько - радянській демаркаційній лінії, в грудні 1940 р. передислокована в район Відня, у січні 1941 р. розгорнута поблизу радянського кордону в Румунії, в березні 1941 р. передислокована до Болгарії. У квітні 1941 р. брала участь у війні проти Югославії. З липня 1941 р. в складі групи армій "Південь" на східному фронті. У лютому 1943 р. повністю знищена під Сталінградом. У  березні 1943 р. сформовано новий склад дивізії. 14.06.1943 р. була перейменована в моторизовану дивізію «Фельдхернхалле». Прибула на східний фронт у січні 1944 р., і знову попала під удари радянських військ. Забігаючи наперед повідомлю, що у липні 1944 р. і цей склад дивізії знищено в ходів операції "Багратіон" військами 61-ї радянської армії. У серпні 1944 р. знову відновлена на території Німеччини з частин 13-ї танкової та 60-ї моторизованої дивізії і у  жовтні кинуто проти військ 1-го Білоруського фронту. 27.01.1945 р. перетворена в танкову дивізію «Фельдхернхалле ІІ». Дивізія протистояла радянським військам на території східної Німеччини (лютий 1945), Угорщини (березень 1945), після важких втрат в битві за Будапешт відступила до Австрії, де здалась радянським частинами в травні 45-го.

У район Маневич терміново були перекинуті частини СС, які розміщувались в Ковелі, зокрема бойова група фон дем Баха, а також полк "Лемберг" зі складу авіапольової дивізії „Герман Герінг”.  В Рівному і Луцьку накопичувались основні бойові  частини 19-ої угорської дивізії (полковник Імре Кальман). Форсованим маршем до Шепетівки рухались частини 7-ої танкової дивізії вермахту, а в район Ямполя - 21-а угорська дивізія (бригадний генерал Ласло Міскей). 

Командування 13-ї армії опинилось перед дилемою: або здійснювати наступ кавалерійськими корпусами далі на захід, не дивлячись на можливість флангових ударів гітлерівців, або нанести удар з півночі на гарнізони Луцька і Рівного.

Вночі 28 січня командувач 1-м Українським фронтом генерал армії II. Ф. Ватутін наказав командуючому 13-ою армією повернути кавалерійські корпуси для удару на Луцьк і Рівне. 1-й кавалерійський корпус за нових обставин із займаного району повертав на південь і, діючи уздовж східного берега р. Стир, до вечора 31 січня повинен був звільнити Луцьк. 6-й гвардійський кавалерійський корпус отримав завдання завдати удару у напрямі Клевані, атакувати німецький гарнізон у Рівному з північного заходу і сприяти стрілецьким корпусам, що наступали з фронту, в розгромі рівненського угрупування противника.

Оскільки кавалерійські корпуси повинні були залишити район Рафалівка, Чарторийськ, туди було вирішено перекинути 143-ю стрілецьку дивізію 77-го стрілецького корпусу, а через деякий час на рубіж Чарторийськ - Колки була перекинута ще й 181-а стрілецька дивізія, яка була передана 77-му корпусу генерала П.М.Козлова з 76-го СК.


За долею випадку командир 77-го стрілецького корпусу генерал – лейтенант Петро Михайлович Козлов (12.07.1893р. м. П΄ятигорськ Ставропольського краю - 17.04.1944, Москва), як і його сусід з лівого флангу також воював у Громадянську, закінчив військову академію ім. Фрунзе (1926) і також  був з колишніх "ворогів народу". 1938 року начальника відділу бойової підготовки штабу Київського особливого військового округу комбрига Козлова звинуватили у шпіонажі на користь Польщі, але перед самою війною реабілітували та призначили начальником курсу Академії Генерального штабу РСЧА. З листопада 1941 генерал – майор Козлов на фронті.   У травні 1942 року П.М. Козлов прийняв посаду командувача 9-ої армії Південно-Західного фронту, а з 23 червня 1942 року до травня 1943 року він - командувач 37-ої армії. Влітку і восени 1942 року, армія під командуванням Козлова, воювала у складі Південного фронту, Донської групи Північнокавказького (з 28 липня 1942 року) і Північної групи Закавказького (з 11 серпня 1942 року) фронтів, вела важкі бої в Донбаській, Моздок-Малгобекській і Нальчиксько-Орджонікідзенській оборонних операціях. 37-я армія брала участь у звільненні від гітлерівців Північного Кавказу. Лише у січні 1943 року її війська пройшли з боями понад триста кілометрів і звільнили міста Кисловодськ (10 січня), П'ятигорськ (у взаємодії з частиною сил 9-ої армії), Єсентуки (11 січня), Черкеськ (17 січня). У лютому - березні 1943 року армія під командуванням генерала Козлова брала участь в Краснодарській операції. У липні війська 37-ї армії були передані 9-й і 56-й арміям, а польове управління виведене до резерву Ставки ВГК. Генерал-майор Козлов П.М. в травні 1943 року отримав призначення на посаду командуючого 9-ою армією Північнокавказького фронту, а у липні - командуючого 47-ою армією (командував до 03.08.43) Степового фронту. Наприкінці літа 1943 року Петро Козлов прийняв командування 77-м стрілецьким корпусом 60-ї армії. Бійці корпусу під командуванням Козлова проявляли масову мужність і героїзм в ході Чернігівського – Прип’ятської операції, форсуванні Дніпра, Десни, звільненні Конотопа (06.09.43), Бахмача (09.09.43), Ніжина (15.09.43). 17 жовтня 1943 року колишній "ворог народу" був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.  Генерал – лейтенант Козлов в одному з боїв на волинській землі був важко поранений і помер від ран 17 квітня 1944 року.

 Успіху маневру кавалерійськими корпусами сприяли масовані рейди партизанських загонів у районі Цуманських лісів у січні 44-го. Пересування кавалерійських груп лісовими масивами в своєму тилу німецьке командування прийняло за  черговий партизанський рейд. Спроба провести авіаційну розвідку закінчилась невдало – літак - розвідник був збитий.

Уранці 29 січня 1-й і 6-й гвардійські кавалерійські корпуси ударили по тилах в напрямках Луцька і Рівного. Успішному наступу не змогли завадити ні погодні умови, ні надзвичайно складний рельєф лісисто – болотистої місцевості.

30 січня були визволені села Башлики, Дерно, Дідичі, Кадище, Мощаниця, Путивлівка, Ромашківка, Ставок Ківецівського району, Йосипівка Луцького району.

31 січня частини 7-ї гвардійської кавалерійської дивізії 1-го гвардійського кавалерійського корпусу вийшли в район Ківерців, а  дивізії 6-го гвардійського увірвались до Клевані.

Цього ж дня ескадрон гвардії капітана Васильєва Дмитра Павловича ( 50-й гв. кп 13 гв кд 6 гв.КК ) у бою за селище Цумань захопив переправу через р. Цумань. Кавалеристи підійшли дуже вчасно. Партизани з’єднання В.А.Бегми, які вели бій з гарнізоном Цумані ще з 26 січня були виснажені кількаденним боєм, а тут ще й загроза оточення. Відрізаний від основних сил полку ескадрон майже добу вів бій в оточенні. Червоні кавалеристи відбили 18  атак есесівців. Двічі поранений комеск підняв бійців в атаку, і ескадрон прорвав оточення ціною смерті свого командира. Кавалеру орденів Вітчизняної війни 1 та 2 ступені, двох орденів Червоної Зірки гвардії капітану Д.П.Васильєву Указом Президії Верховної ради СРСР від 25 серпня 1944 року присвоєне звання Героя Радянського Союзу (посмертно).


31 січня кавалеристи вибили ворога з сіл Гор’янівка, Залісоче Ківецівського району.

Категорія: Бої місцевого значення. Частина І. Спекотна зима | Додав: voenkom (18.07.2010) | Автор: Сергій Яровенко E
Переглядів: 2185 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 5.0/7
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: