1.9. Лютневе протистояння. Початок - Бої місцевого значення. Частина І. Спекотна зима - Бої місцевого значення. Волинь 1944. - Каталог статей - Персональный сайт Сергея Яровенко
Понеділок
20.02.2017
18:22
Форма входу
Категорії розділу
Бої місцевого значення. Частина І. Спекотна зима [13]
Сторінки книги про бойові дії на Волині в січні - березні 1944 року
Бої місцевого значення. Частина 2. Забута операція. [24]
Бойові дії на Волині в березні - квітні 1944 року. Поліська наступальна операція військ 2-го Білоруського фронту.
Бої місцевого значення. Частина 3. У стратегічній обороні [12]
Сторінки книги. Бойові дії на Волині в квітні-червні 1944 року
Бої місцевого значення. Частина 4. На Люблін і Брест. [22]
Сторінки книги. Підготовка і хід бойових дій Люблін-Брестської наступальної операції на Волині.
Бої місцевого значення. Частина 5. Визволення півдня Волині. [28]
Сторінки книги. Бойові дії в південних районах області в березні - липні 1944 року. Проскурівсько-Чернівецька, Львівсько-Сандомирська наступальні операції.
Пошук
Наше опитування
Чи готувався СРСР до нападу на Німеччину у 1941 р.

Всього відповідей: 356
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Бої місцевого значення

Каталог статей

Головна » Статті » Бої місцевого значення. Волинь 1944. » Бої місцевого значення. Частина І. Спекотна зима

1.9. Лютневе протистояння. Початок

Німецьке командування не змирилось з втратою важливих залізничних вузлів і значної території Західної України. Ставки Гітлера і Об’єднане командування вермахту (ОКВ) вимагало від командування 4-ї танкової армії та шефа антипартизанських підрозділів обергруппенфюрера СС і генерал - полковника військ СС і поліції Еріха фон дем Баха прийняти усіх заходів до витіснення радянських військ за Стир, повернення контролю над районами Сарн, Маневич,  Луцька, Рожища, Ківерець, Горохова.

10 лютого 1944 року в оперативному зведенні німецького генерального штабу про положення на радянсько-німецькому фронті вказувалося: «Особливо сильна загроза намічається для німецьких сил, що знаходяться між Чорним морем і районом р. Прип’ять. Тут, як і раніше, залишається головний напрям операцій радянських військ. Вирішальний успіх проти групи «Південь» повністю звільнив би супротивникові шлях на Балкани і до Польщі і зробив би неможливою подальшу оборону німцями існуючої лінії фронту. Тому хід справжніх операцій на ділянці групи армій «Південь», разом з майбутнім розгортанням операцій на північному фланзі німецьких військ, вирішить в першу чергу долю всього німецького східного фронту в цілому».

Розпочались кровопролитні оборонні бої, які чередувались зі стрімкими контратаками підрозділів Червоної Армії.

18 лютого 1944 року війська 1-го Українського фронту отримали наказ про підготовку до   Проскурівсько – Чернівецької наступальної операції. У зв’язку з цим, командування 13-ї армії поставило перед підпорядкованими з’єднаннями і частинами завдання розвідки сил ворога, зайняття більш вигідних у тактичному плані позицій підрозділів, частин, з’єднань. У полосі 181-ї та 121–ї гвардійської стрілецьких дивізій найперспективнішим був Ковельський напрямок, адже укріплення позицій на ньому давало шанс для ривка на захід і виходу на державний кордон СРСР. Це прекрасно розумів і ворог, який встиг підтягнути резерви і остервеніло атакував позиції противника.

24 лютого зі сторони Торчина на позиції радянських військ, які обороняли Луцьк, розпочався наступ 175-ї, 143-ї угорських піхотних дивізій, 340-ї дивізії вермахту в напрямку на Горохів та полків СС, які входили в так звану групу фон дем Баха в напрямку на Рожище. Завданий ворогом удар по позиціях 121-ї гвардійської стрілецької дивізії був настільки сильним, що радянські підрозділи залишили декілька населених пунктів під Луцьком, у тому числі Рожище, противник форсував Стир північніше і південніше столиці Волині46.

121-ша гвардійська стрілецька дивізія, яка вела свою історію від 342-ї стрілецької дивізії (1-го формування) була перекинута на Торчинський напрям для оборони Луцька після звільнення Рівного. Дивізія мала достойну бойову історію, вміла і наступати і оборонятись. Перший досвід успішного наступу дивізія отримала під Москвою. Тоді у складі 61-ї армії вона звільнила 120 населених пунктів, в т.ч. районні центри Арсеньєво та Бєльєв.  По закінченні Московської операції вела до 26 лютого 1943 року оборонні бої на стику трьох областей - Тульської, Калузької і Орловської. У березні 1943 року 342-га сд в складі 3-ї армії зайняла смугу оборони по східному березі річки Зуша, а 20 липня в ході Орловської наступальної операції Брянського фронту перейшла у наступ і звільнила районний центр місто Мценськ. За звільнення 5 серпня 1943 р. Орла дивізія стала гвардійською і отримала порядковий номер 121. У ході Брянської наступальної операції  1943 року частини 121-ї гвардійської стрілецької дивізії звільнила міста Сураж і Мглін. Під час Гомельсько – Рєчицької наступальної операції 121-ша гв сд форсувала річку Сож і 25 листопада 1943 року звільнила робітниче селище Корма і вийшла до Дніпра у районі міста Рогачов, цим самим вимусивши гітлерівців залишити м. Гомель. За цю операцію дивізія отримала почесне найменування «Гомельська». З 5 по 23 грудня 1943 р. дивізія здійснила чотирьохсот - кілометровий перехід з під Рогачова до  Коростеня.  Під Коростенем з’єднання увійшло до складу 13-ї армії 1-го Українського фронту. В ході Житомирсько - Бердичівської операції частини 121-ї гв сд форсували річку Случ, звільнили м. Костополь і забезпечила «коридор» для проходу партизанського з'єднання С.Ф.Маликова в тил ворога. У ході Луцько – Ровенської операції дивізія 2 лютого звільнила м. Рівне (нагороджена орденом Червоного Прапора), а згодом вела запеклі бої за утримання м. Луцьк.

Після боїв під Луцьком дивізію чекали участь у Львівсько – Сандомирській (нагороджена орденом Суворова ІІ ст.), Вісло – Одеській, Берлінській (нагороджена орденом Леніна) та Празькій наступальній операціях, форсування Західного Бугу, Вісли, Просни, Одеру, звільнення Ярославля, Жешува, Пшевурська, Кельце, Пістувка (Польща), оволодіння столицю Саксонії Віттенбергом, звільнення Мосту, Комора, Карлових – Вар (Чехія).

З 23 вересня 1943 року і до закінчення війни уславленою дивізією командував гвардії генерал – майор Логвин Данилович Червоній.


Логвин Червоній народився 16 жовтня 1902 року в селі Грушка Ульяновського району Одеської (нині Кіровоградської) області в сім'ї селянина. Українець. Після закінчення у 1916 році ремічничого училища працював у Миколаєві.

У  вересні 1924 року призваний на строкову військову службу. Закінчив полкову школу 283-го стрілецького полку 95-ї стрілецької дивізії, служив на посадах командира відділення, старшини роти. По закінченні у 1929 році Одеської піхотної школи повернувся до рідного полку на посаду командира взводу. У цій же частині був командиром роти, начальником 4-ї частини штабу, командиром батальйону. У 1938 році закінчив курси «Постріл» в Москві, після чого повернувся до 95-ї стрілецької дивізії Київського особливого військового округу (КОВО) і служив на посадах помічника командира 90-го стрілецького полку. Згодом (з серпня 1939 року) командував 406-м сп 124-ої сд та 335-м і 170-м стрілецькиими полками 58-ої стрілецької дивізії. Учасник Радянсько-Польської війни 1939 року. 

З угорськими військами генералу Червонію прийшлось зустрітись у двобої за декілька днів до початку Великої Вітчизняної – 17 червня 1941 року. Як це не парадоксально звучить, але саме цих п’ять днів до офіційного початку німецько – радянської війни 170-й сп (58-ма сд 12-ї армії), яким командував полковник Червоній, в районі 12-ї застави Станіславського Прикордонного загону стримував наступ ворога в напрямку Надвірна – Станіслав, Яремче – Коломия47. Після важких боїв, відступу до лінії старого кордону СРСР, а згодом до Дніпра і Дону наступив короткий перепочинок. У січні полковника Червонія призначили командиром 49-ї стрілецької дивізії, яка формувалась заново. Та все ж славу генералу принесла 342-га, а згодом 121-ша гвардійська стрілецька дивізія. Саме за командування нею при визволенні польського міста Кельце  6 квітня 1945 року генерал – майор Червоній був удостоєний звання Героя Радянського Союзу (медаль «Золота Зірка» (№ 4808).

Після війни генерал Червоній до 1946 року продовжував командувати 121-ю гв сд. У березні 1947 року закінчив Вищі академічні курси при академії Генерального штабу, після чого служив в 7-ій гвардійській армії Закавказького військового округу  командиром 26-ої механізованої дивізії, а з липня 1949 року - заступником командира 24-го гвардійського стрілецького корпусу.

З 18 травня 1950 року генерал-майор Л.Д.Червоній - у відставці по хворобі. Жив і працював в місті Запоріжжя. Помер 29 січня 1980 року. Похований у Запоріжжі. 

22 лютого німецькі підрозділи отримали завдання будь – якої ціною скинути червоноармійців у Стир і ліквідувати плацдарми радянських військ на лівому березі річки. З району Тернополя терміновим порядком під Луцьк  була перекинута 8-ма танкова дивізія вермахту під командуванням генерал – майор Готтфріда Фреліха.


8-ма танкова дивізія (8.Panzer Division)  була сформована в Котбусі 16 жовтня 1939 року на базі 3-ої легкої піхотної дивізії, яка приймала участь в польській каманії 1939 року.  Тоді основним озброєнням дивізії були чеські танки Pz Kpfw 38 (t).

У травні 1940 р. новосформоване танкове з’єднання брало участь в бойових операціях на теритрії Францій в травні – червні 1940 року у складі  ХХХХІ-го моторизованого корпусу під командуванням генерала Рейнхардта  (група фон Кляйста (травень) група Гудеріана (червень). 15 травня 1940 танки і панцерники 8-ї тд форсували річку Мец в районі Нузонвіля  і легко прорвали оборону на ділянці 52-ої кулеметної напівбригади французьких колоніальних військ. У квітні 1941 р. дивізія  у складі XXXXVI-го корпусу (2-га  польова армія) брала участь у вторгненні до Югославії, проте зіграла в тій кампанії лише незначну роль.

У червні 1944 року у складі LVI-го моторизованого корпусу під командуванням генерала фон Манштейна (4-а танкова група, група армій «Північ») 8-ма танкова дивізія наступала через Прибалтику у напрямку до Ленінграда, вела бої під Двінськом, на річці Луга, біля озера Ільмень і в Новгороді. У лютому 1942 р. вона була передана до складу до 16-ої армії і вела бойові дії в районі міста Холм. Наприкінці 1942 року була передана до складу групи армій «Центр» (грудень 1942 р.) і брала участь в оборонних боях, зокрема в районі Смоленська (грудень 1942-лютий 1943) і Орла (квітень-серпень 1943). Після провалу операції «Цитадель», дивізія була передана 4-й танковій армії ГА „Південь”. Під час боїв в районі Києва (жовтень-листопад 1943) зазнала значних втрат. З кінця 1944 року приймала участь в оборонних боях в районі Житомира, відступила до Тернополя. В ході Луцько-Ровенської операції протистояла військам 30-го СК 60-ї радянської армії в районі Любара звідки й була перекинута на Волинь.

 На час прибуття в район Торчин-Рожище до складу 8-ї тд входили 28-й та 98-й панцергренадерські, 10-й танковий, 80-й танковий артилерійський полки та батальйони: 8-й танковий розвідувальний,  43-й штурмової артилерії, 59-й інженерно-саперний, 286-й зенітний, 84-й зв’язку, 80-й польовий, а також 59-й інтендантський загін.

Після боїв на Волині танкісти 8-ї танкової оборонялись на підступах до Львова, брали участь в боях під Бродами.  У жовтні 1944 р. дивізія увійшла до складу ХХIV-го танкового корпусу 1-ї танкової армії і перекинута на територію Словаччини. У грудні дивізія була  знову передислокована, тепер вже на територію Угорщини, де увійшла до складу ХХІХ-го армійського корпусу (8-ма армія). Брала участь в боях під Будапештом (грудень 1944), потім відступила на захід. У лютому травні 1945вела бої на території Моравії, капітулувала перед радянськими військами в районі Брно 9 травня 1945 року48.  

 Командир 8-ї тд генерал-майор Готтфрід Фреліх (Gottfried Frölich) командував цим з’єднанням з 12.09.1943 по 31.03.1944 і з 21.07.1944 по 05.01.1945 року.


Готтфрід Фреліх народився 3 червня 1894 року в Дрездені. 12 серпня 1914 року добровольцем поступив на військову службу і був зарахований фаненюнкером до 2-го королівського Саксонського батальйону 48-го польового артилерійського полку. Воював на фронтах 1-ї  світової, а заодно рухався кар’єрними щаблями. 16 травня 1915 року унтер-офіцер Фреліх отримав лейтенантські погони. В боях був поранений, нагороджений Залізними Хрестами 1-го та 2-го класу (обидва в 1914 році), Військовим залізним Саксонським хрестом світого Георгія (1918). У лейтенантському званні і на посаді ад’ютанта (помічника командира) артилерійського батальйону закінчив бойові дії 1-ї світової війни. У січні – лютому 1918 року навчався в артилерійській школі в Ремберлові і після її закінчення служив у штабі полку на посаді офіцера мобілізаційного відділення. Зі зміною державного устрою Німеччини був зарахований до Рейхсверу, служив на командних і штабних посадах, навчався у військових закладах для офіцерів артилерії в Кенігсберзі, Дрездені, Ганновері, Ютеборзі. Як і для більшості німецьких офіцерів, просування по кар’єрним сходинками стало більш активним після приходу нацистів до влади і початку мілітаризації Німеччини. Капітан Готтфрід Фреліх отримав свій шанс стати генералом. У квітні 1934 року командир 5-ї батареї 4-го артилерійського полку спочатку отримав посаду ад’ютанта командувача артилерії IV-го корпусу, а через декілька місяців в жовтні 1934 став командиром 1-го батальйону артилерійського полку „Наумбург”. У 1937 році деякий час служив у штабі і викладав у Ютеборгській артилерійській школі. Потім знову служив на посаді командира батальйону в 76-му артилерійському полку 1-ї легкої піхотної дивізії. На цій посаді брав участь у Польській кампанії. 19 жовтня 1939 року отримав призначення на посаду командира 78-го танкового артилерійського полку 7-ї танкової дивізії, якою на той час командував Ервін Ромель. Воював у Франції. Артилеристи Фреліха гордились службою під командуванням Роммеля, а про 7-му танкову вже тоді ходили легенди. І свої і француьзкі й англійські генерали називила її «Дивізія-привід».  Зі своїм 78-м полком полковник Фреліх в червні 1941 року перетнув кордон СРСР і брав участь в каманії 1941-1942 років. У січні 1942 був нагороджений Золотим німецьким хрестом. З лютого по червень 1943 року командував 7-м гренадерським полком 252-ї піхотної дивізії на Східному фронті, потім нетривалий час був командиром 36-ї піхотної дивізії, а 12 вересня отримав призначення на посаду командира 8-ї тд, спочатку як виконувач обов’язки, а з 1 грудня 1943 як постійний командир з’єднання. За бої восени 1943 року був нагороджений Лицарським хрестом (20.12.43).

Волинська земля для генерал-майора Фреліха (звання присвоєне 1 грудня 1943 року) була не вельми гостинною. Частинам його дивізії так і невдалось виконати поставлені завдання, а її командир наприкінці березня отримав важке поранення, після якого тривалий час лікувався в шпиталях. Після лікування в липні 1944 року повернувся до командування 8-ю танковою. В січні 1945 року знову був поранений і після лікування  18 березня 1945 року отримав пост командира корпусної групи „фон Теттау” ("von Tettau”), яка вела бойові дії на території Померанії. 10 квітня 1945 року був призначений начальником артилерії 3-ї танкової армії генерала танкових військ  Хассо фон Матеффеля. 2 травня 1945 року був полонений англійськими солдатами (містечко Памблоу, Північна Німеччина) і до 12 травня 1948 року перебував у таборах для військовополоненних. Земний шлях закінчив 30 липня 1959 року в місті Хайденхейм ( Heidenheim)49.

8-й танковій дивізії вермахту належало прорвати оброну радянських військ в напрямку на Луцьк і виключити можливість просування радянських частини до Західного Бугу.


Ще одна дивізія верхмахту – 340 піхотна була перекинута на Горохівський напрямок з району Дубного, де перед цим спільноз 7-ю танковою дивізією зупинила просування 13-ї гвардійської кавалерійської дивізії 1-го гв КК.


340-а  піхотна дивізія  (340. Infanterie-Division)  була сформована в листопаді 1940 року в Сілезії за рахунок частин і підрозідлів 68-ої, 170-ої піхотних дивізій, а також одного батальйону 290-ої дивізії. До травня 1941 року знаходилась|перебувала| на території Німеччини, потім була переведена|перекладати| до Північної Франції (Кале - Булонь). У липні 1942 року передислокована на східний фронт і включена до складу VІІ армійського корпусу 2-ї польової армії. Брала участь в наступі|наступі| на Воронеж. У серпні 1942 була включена до складу ХІІІ-го армійського корпусу, у складі якого воювала на Курській дузі, під Києвом, Житомиром, Вінницею. В лютому була виведена до резерву 4-ї танкової армії, частково доукомплектована особовим складом та технікою, і передислокована на Волинь. Забігаючи наперед повідомлю, що в ході Львовсько-Сандомирської наступальної операції військ 1-го Українського фронту операції потрапила|попадала| в оточення під Бродами, з|із| якого змогла вирватися зі значними|із| втратами. Під Бродами дивізія втратила і свого шостого і останнього командира – генерал-майора Отто Бойлера (командував з 16 червня 1944 року). У серпні 1944 року із – за втрат 340 піхотна дивізія була реорганізована в 340-а фольксгренадерську| дивізію. Особовим складом і технікою нове з΄єднання було поповнене також за рахунок 572-ої фольксгренадерської| дивізії. Залишок|остачу| війни частини дивізії провели на західному фронті, під Бастонью і в районі Айфельських гір. У березні 1945 року потрапила в оточення в Рурі, капітулювала перед американськими військами.

Під час бойових дій на Волині до складу дивізії входили 694-й, 695-й, 769-й гренадерські полки, 340-й артилерійський полк, 340-й батальйон мотопіхоти, 340-й інженерний, 340-й запасний польовий, 340-й протитанковий, 340-й розвідувальний батальйони, 340-й батальйон зв'язку та 340-й загін постачання.

З 25 жовтня 1943 року дивізією командував генерал-лейтенант Вернер Еріг (Werner Ehrig).


Народився 22 квітня 1897 року в місті Ейбеншток (Eibenstock), що в Саксонії, 18 вересня 1914 року був зарахований на військову службу фаненюнкером до 108-го піхотного полку. 2 лютого 1915 року для Еріга почався відлік участі в бойових діях. Саме цього дня 108-й піхотний полк прибув на німецько-російський фронт. 21 серпня  фаненюнкер Вернер Еріг отримав перше бойове поранення. У шпиталі отримав свою першу бойову нагороду – срібну медаль Фрідріха – Августа ( 27.10.1915). Після лікування 23 листопада 1915 року повернувся в свою частину, і вже 3 грудня отримав офіцерські погони - йому було присвоєне звання лейтенанта. 29 лютого 1916 року був нагороджений залізним хрестом 2-го класу. Крім цього хреста Еріг був нагороджений Лицарським хрестом ІІ класу (09.10.1916) та залізним зрестом 1-го класу (10.08.1918). 10 квітня 1916 року був поранений вдруге, цього разу поранення було важким. До полку лейтенант Вернер Еріг повернувся 13 серпня 1916 року. У вересні 1916 року, зважаючи на командирські якості, молодого офіцера направили на навчання до кулеметної школи в Кенігзберзі, після якого 20 листопада 1917 року він отримав призначення на посаду командира 2-ї кулеметної роти 108-го піхотного полку. Згодом командував 2-ю і 4-ю піхотними ротами цього ж полку. 22 липня 1918 року був втретє поранений і повернувся до командування ротою лише 6 грудня 1918 року. 

Після розформування кайзерівської армії залишився на військовій службі. Служив командиром роти з охорони кордону, командиром піхотної роти. 15 травня 1920 року був звільнений з дійсної військової служби і зарахований до резерву, але вже в 1924 році був віновлений в кадрах рейхсверу (11-й піхотний полк). З травня по червень 1924 року проходив перепідготовку на артилерійських курсах, а з липня по серпень курсах зв’язківців. На цьому навчання не закінчилось. З жовтня 1926 року до лютого 1927 року навчався у військовій школі в Дрездені, яка мала ранг приблизно такий як оперативно-тактичні курси „Постріл” в Червоній Армії. Після закінчення курсів удосконалення був призначений помічником командира протитанкового батальйону. Після проходження штабних курсів в 1931 році капітан Еріг продовжив службу в артилерії. Служив на посадах начальника артилерії, офіцера штабу корпусу, командира роти, командира артилерійського дивізіону, офіцера генерального штабу, офіцера штабу 22-ї та 164-ї піхотних дивізій. У складі останньої брав участь у бойових діях проти бельгійських, французьких і англійських військ.  26 травня 1940 року був нагороджений Лицарським хрестом. У січні 1941 року отримав призначення до штабу 15-ї армії з якою і перйшов кордон СРСР.  15 листопада 1942 року полковник Вернер Еріг (з 01.10.41) був призначений начальником штабу LXXXVII армійського корпусу і займав цю посаду до 10 червня 1943 року. Після перебування в резерві 25 жовтня 1943 року прийняв під командування 340-у пд (затверджений на посаді 1 січня 1944 року з присвоєнням звання „генерал-майор”).  За бойові дії в лютому – травні 1944 року був нагороджений Золотим німецьким хрестом (14.07.44). 16 червня 1944 був зарахований до резерву ОКВ, де перебував до призначення 15 липня 1944 року командиром 544-ї піхотної дивізії ( з 09.10.44 народно-гренадерська). 9.11 44 Ерігу було присвоєне чергове військове звання „генерал- лейтенант”. 8 травня 1945 року потрапив до полону, з якого був звільнений в березні 1948 року. Мешкав у місті Ольденбург, де й помер 31 січня 1981 року.

Серйозні бойові з’єднання з досвіченими командирами завдали неабияких труднощей радянським військам в боях лютого-березня 1944 року.

У цих боях на Волинській землі проявились найкращі риси радянських солдат і офіцерів: мужність, готовність до самопожертви, відвага.

Наведу декілька прикладів

22 лютого дня батальйон 271-го стрілецького полку 181-ої стрілецької дивізії під командуванням капітана Конякіна Олександра Федоровича відбив 12 контратак противника, знищивши при цьому до 600 ворожих солдат і офіцерів. З початком Проскурівсько - Чернівецької операції батальйон капітана Конякіна отримав наказ перерізати автомагістраль Луцьк – Ковель у районі села Сирники і осідлати тактично вигідні висоти. 9 березня батальйон сміливого комбата справився з поставленим завданням, знищивши при цьому до 350 солдат і офіцерів вермахту. У цьому бою капітан Конякін отримав смертельне поранення. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25 серпня 1944 року за мужність, відвагу і героїзм, проявлені в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками, капітанові Конякіну Олександру Федоровичеві посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Пам’ять про уродженця Черкащини свято шанують жителі Волині, його іменем названа вулиця в обласному центрі, встановлена меморіальна плита.


При відбитті контратак в районі Рожищ відзначились артилеристи батареї цього ж полку під командуванням Героя Радянського Союзу капітана Олексія  Волошина. На рахунку відважного офіцера вже було понад 20 підбитих танків. Лише за один бій 28 вересня 1943 року під Черніговом батарея Волошина знищила 11 німецьких бронемашин, в тому числі два „Тигри”. Про бої на Волині Олексій Прохорович згодом згадував: „... викликав мене командир полку і сказав, що командир дивізії вирішив доданий нам танковий батальйон «Валентайнів»50  ввести на нашій ділянці, а я повинен забезпечити введення цього батальйону артилерією. Приходить до мене командир танкового батальйону, капітан. Я йому говорю: «Обережно, тут «Фердинанд» (нім. Ferdinand — німецька важка самохідно-артилерійська установка класу винищувачів танків.) - «А що мені Фердинад?! Я його вогнем танків подавлю! У мене 15 танків». - «Так?! Фердинад за два кілометри знищує будь-який танк». - «А нічого, я піду ось тут зліва». Танкова колона рушила. Пройшла приблизно кілометр, німці відкрили вогонь. Перші два танки заскочили в якесь болотище і він їх пропустив, а почав з третього. Тільки бац - горить, бац - горить. Тринадцять танків підпалив! Командир дивізії матюкав командира полку: «Де твій винищувач танків?! Тринадцять танків і гармату втратив! Якщо він не знищить цей „Фердинанд”, я зніму з нього Зірку». Хоча Зірку мені ще не встигли вручити. І ось увечері я  з одним взводом обійшов цей пагорб і поставив гармати метрах в трьохстах від передбачуваної позиції самохідки. Коли розвиднілось, ми відкрили вогонь по гусеницях. Зробили п'ять - шість пострілів. Вона спробувала сіпнутися - гусениці злізли. Після цього сапери підповзли, заклали під днище протитанкові міни і підірвали. Говорили, що потім на ній написали «181-ша дивізія» і відправили до Києва на виставку трофейної зброї...”51. За бойові подвиги капітан Волошин, крім медалі „Золота Зірка” та ордена Леніна був нагороджений орденами Червоного Прапора, Вітчизняної війни І ступеня, Червоної Зірки, медалями, а 12 червня 1944 року в числі чотирьох молодших офіцерів - представників родів військ Збройних Сил СРСР найвищою військовою нагородою США – „Срібною Зіркою”. 


28 лютого командир розрахунку станкового кулемета 271-го стрілецького полку 181-ої стрілецької дивізії сержант Комок Аркадій Іванович в районі села Сирники Луцького району протягом шести годин стримував натиск ворога, знищивши більше 100 солдатів і офіцерів. Наступного дня - 29 лютого відважний сержант вогнем кулемета відбив масовану атаку, знищивши понад 120 гітлерівців. Після того, як закінчились патрони сержант відбивався гранатами, був важко поранений. Коли підрозділи полку рішучою контратакою скинули гітлерівців з висоти, бійці побачили на ній єдиного кулеметника, руки якого застигли на ручках кулемета. Це був сержант Аркадій Комок, уродженець села Зайці Чернігівського району Чернігівської області. 2 березня 1944 року Герой помер від ран. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25 серпня 1944 року за зразкове виконання бойових завдань командування і проявлені при цьому мужність і героїзм сержанту Аркадію Івановичу Комку посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Хоча герой і загинув, його кулемет продовжив нищити ворога. На заміну двоюрідному брату став Олександр Комок, який з легендарним кулеметом дійшов до Берліна52. Сьогодні кулемет Комка експонується в одному з виставкових залів Центрального музею Збройних Сил Російської Федерації в Москві.


Ці приклади героїзму бійців 181-ї стрілецької дивізії не дивина, адже і сама дивізія була героїчною.

181–ша ордена Леніна, Червонопрапорна Сталінградська стрілецька дивізія була сформована з бійців внутрішніх військ та частково прикордонників, які служили у 10-й дивізії військ НКВС. Це з’єднання відзначилось стійкістю і військовою доблестю в обороні Сталінграду. Ось як оцінив її внесок в оборону міста командарм легендарної 62-ої  (згодом 8-ї гвардійської) армії В.І. Чуйков: "Воїнам 10-ої Сталінградської дивізії Внутрішніх військ полковника О. Сараєва довелося бути першими захисниками Сталінграду, і вони з честю витримали це важке випробування, мужньо і самовіддано билися з переважаючими силами ворога до підходу частин і з'єднань 62-ої армії". За 56 днів і ночей безперервних боїв в Сталінграді 10-а дивізія нанесла серйозну утрату ворогові: було знищено 113 танків, знищено понад 15 тисяч ворожих солдатів і офіцерів. Але і втрати дивізії були важкими. На лівий берег Волги за наказом командувача Сталінградським фронтом вийшло лише 200 чоловік. За військову доблесть Указом Президії Верховної Ради СРСР від 2 грудня 1942 року 10-та стрілецька дивізія військ НКВС була нагороджена орденом Леніна. В середині жовтня 1942 року штаб дивізії отримав розпорядження про передислокацію з'єднання в місто Челябінськ для переформовування. Правдами і неправдами командування дивізії добилось повернення з госпіталів та фільтраційних таборів колишніх бійців. Таких набралось понад дві з половиною тисячі. Поповнення прибувало також з дивізії імені Ф. Дзержинського, 2-ої мотострілецької дивізії військ НКВС, частин по охороні тилу фронтів. Наказом Ставки Верховного Головнокомандування від 5 лютого 1943 року 10-а Сталінградська була перейменована в 181-у Сталінградську ордена Леніна стрілецьку дивізію і у складі 70-ї армії 12 лютого 1943 року розпочала рух у напрямку фронту. Прибувши по залізниці в район Єльця, частини дивізії з 17 лютого по 3 березня зробили важкий 350-кілометровий перехід по маршруту Косоржа-Золотухіно-Фатіж-Верхній Любаж. Дивізія змінила в обороні частині 2-го гвардійського кавкорпусу і почала вести виснажливі бої в районі північно-західного виступу Курської дуги. Наприкінці березня 1943 року дивізія була перепідпорядкована безпосередньо командуванню 65-ї армії. 20 травня 1943 року дивізія здала смугу оборони, прибулим на зміну частинам, і через два дні зосередилася в районі міста Дмитрієва-Льговського Курської області, в лісах на березі річки Свапа. 13 липня дивізія за рішенням командувача Центральним фронтом, повернулась до складу 70-ої армії, і о 05.30 15 липня розпочала наступ в районі Курської дуги. Кровопролитні наступальні бої дивізія вела до 13 серпня. Втрати серед особового складу були настільки великими, що штаб дивізії вимушений був віддати частинам наказ: переформувати батальйони в зведені роти. Виснажена у важких наступальних боях дивізія в другій половині серпня закінчила свою участь в Курській битві53. Бійці дивізії відзначились також під час звільнення Чернігівщини, що було відмічене у наказі Верховного Головнокомандуючого від 21 вересня 1943 року № 20. Цим же наказом дивізія була представлена до нагородження орденом Червоного Прапора54. Після боїв за Чернігів дивізія продовжувала розвивати наступ в  загальному напрямку на Житомир. По закінченню Житомирсько – Бердичівської наступальної операції почала бойові дії на Волині у складі 77-го стрілецького корпусу, а після перепланування напрямків ударів 1-го та 6-го гвардійських кавалерійських корпусів була передана до складу 76-го СК і висунулась на рубіж Чарторийськ – Колки. По завершенню Луцько - Ровенської операції і з початком контратак німецьких військ у напрямку Луцька була перекинута на оборону підступів до обласного центру Волині.


Категорія: Бої місцевого значення. Частина І. Спекотна зима | Додав: voenkom (18.07.2010) | Автор: Сергій Яровенко
Переглядів: 1262 | Рейтинг: 4.4/7
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: