Вівторок
22.08.2017
02:51
Форма входу
Категорії розділу
Бої місцевого значення. Частина І. Спекотна зима [13]
Сторінки книги про бойові дії на Волині в січні - березні 1944 року
Бої місцевого значення. Частина 2. Забута операція. [24]
Бойові дії на Волині в березні - квітні 1944 року. Поліська наступальна операція військ 2-го Білоруського фронту.
Бої місцевого значення. Частина 3. У стратегічній обороні [12]
Сторінки книги. Бойові дії на Волині в квітні-червні 1944 року
Бої місцевого значення. Частина 4. На Люблін і Брест. [22]
Сторінки книги. Підготовка і хід бойових дій Люблін-Брестської наступальної операції на Волині.
Бої місцевого значення. Частина 5. Визволення півдня Волині. [28]
Сторінки книги. Бойові дії в південних районах області в березні - липні 1944 року. Проскурівсько-Чернівецька, Львівсько-Сандомирська наступальні операції.
Пошук
Наше опитування
Чи готувався СРСР до нападу на Німеччину у 1941 р.

Всього відповідей: 361
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Бої місцевого значення

Каталог статей

Головна » Статті » Бої місцевого значення. Волинь 1944. » Бої місцевого значення. Частина 5. Визволення півдня Волині.

5.3.2. Послення угрупування фронту. 3 гвА. Продовження.

253-тя стрілецька дивізія (ІІ формування) була сформована влітку 1942 року в районі міста Чапаєвськ Куйбишевської області. Переважну більшість особового складу дивізії (понад 2.5 тис чоловік) складали моряки і морські піхотинці Чорноморського флоту (вцілілі після відступу з Севастополя) та Волзької військової флотилії. У серпні дивізія була направлена на фронт. Цікаво, що останнє напутнє слово дивізійникам говорила Анна Попова (легендарна Анка – кулеметниця). У вересні 1942 дивізія прибула на Північно – Західний фронт в район Старої Русси. В грудні частини дивізії вступили в бій на берегах озера Ільмень. В цих кровопролитних боях полягло вцілому понад 400 тисяч радянських солдат і офіцерів, а від 253-ї сд залишилась лише жменька військовослужбовців та Поминальний хрест з іконою нещодавно канонізованого адмірала Федора Ушакова на місці колишнього села Радово. Після поповнення 253-тя сд була передана до складу 40-ї армії Воронезького фронту, однією з перших 24-26 вересня 1943 року форсувала Дніпро на південь від Києва і захопила плацдарм в районі Ходорова. В жовтні дивізія у складі військ Білоруського фронту прийняла участь в боях за звільнення Гомельської області Білорусі. У січні 1944 воїни дивізії в ході Калінковичівсько – Мозирської наступальної операції відзначились при звільненні міста Калінковичі. На території Калінковичівського району 253-тя сд вела бої до березня 1944 року і звідти була перекинута на Волинь до складу 21-го ск 3-ї гвардійської армії з якою вела бойові дії до кінця війни.


На Волині змінився командир дивізії. Замість полковника  Олександра Євстигнійовича Філатова (очолював дивізію з 10.11.43) 23 травня 1944 командування дивізією прийняв полковник Іван Георгійович Кантарія (командував до 18.09.44).

                                             

                                          Кантарія Іван Георгійович          

Військова служба Івана Кантарії розпочалась на початку 20-х років ХХ століття. Брав участь у придушенні антирадянських повстань на Закавказзі.  Перший досвід бойових дій у Великій Вітчизняній майор Кантарія отримав на чолі стрілецького полку в боях за Крим, згодом командував 808-м сп 394-ї сд, яка була сформована на території Грузії. На початку 1942 року дивізія була передислокована до Абхазії з завданням протидесантної оборони Чорноморського узбережжя Кавказу. 22 липня 1942 року підполковник Кантарія прийняв командування 394-ю сд, завданням якої стало утримання і оборона Марухського, Наурського і Клухорського перевалів Великого Кавказького хребта. Воїни дивізії під командуванням Івана Георгійовича Кантарії не тільки виконали поставлене завдання, але й завдали поразки уславленій дивізії СС «Едельвейс». Сам же підполковник Кантарія, хворий, страждаючий від сердечних нападів з-за розрідженого високогірного повітря, категорично відмовлявся покинути дивізію для лікування, лише після особистого наказу командира 3-го гвардійського стрілецького корпусу генерала Леселідзе вимушений був підкоритись і розпрощатись з бойовими побратимами 26 жовтня 1942 року.

253-тю стрілецьку енергійний, гарячий, до відчаю хоробрий, рішучий і швидкий, не терплячий повільності комдив Кантарія280 прийняв у період оборонних боїв на Горохівщині. До кінця війни полковнику Кантарія довелось недовгий час покомандувати ще однією дивізією, яка входила до складу 3-ї гвардійської армії – 197-ю стрілецькою 120-го стрілецького корпусу (02.01-19.02.1945). Полковник Кантарія загинув 19 лютого 1945 року від осколків німецької авіабомби під невеличком містечком Брашен (Німеччина). Іменем Івана Георгійовича Кантарії була названа одна з вулиць Львова (253-тя сд приймала участь звільненні міста Лева), а його прах покоїться на львівському Холмі Слави.

Ну, а поки частини дивізії знайомились з новою місцевістю, вивчали нового противника. В одному з боїв, 23 травня 1944 року в районі села Седліска відзначились розвідники взводу пішої розвідки 979-го стрілецького полку 253-ї сд. Згодом про цей бій згадував повний кавалер орденів Слави Геннадій Петрович Нікітін  «Ми увірвались до села. Але по правому флангу не давав піднятись піхоті німецький кулемет. Отримую завдання – знищити його. Під прикриттям своїх, в масхалаті рухаюсь не прямо на нього, а роблю обманний хід, немов би віддаляюсь. Повз довго, а коли опинився позаду тієї вогневої позиції різко розвернувся і рішуче пішов на зближення. Ціль була вражена першою ж гранатою. Для під страховки кинув туди ще й другу. Лівий фланг перейшов у наступ. Відповзаю, щоб не потрапити під вогонь своїх. Розвідка боєм дозволила виявити до 40 вогневих точок противника, які напередодні наступу вдалось подавити»281. За цей подвиг рядовий Нікітін був нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня.


Не менш відважні солдати і талановиті командири воювали і у рядах 22-го стрілецького корпусу.

Польове управління 22-го стрілецького корпусу (ІІ формування) було утворено 20 лютого 1943 року. Управління корпусу почергово входило до складу 40,18,38-ї, 3-ї гвардійської, а на кінець війни 6-ї армії.  З жовтня 1943 року і до кінця війни корпусом командував генерал – майор Федір Васильович Захаров (1894-1969).


Прапорщик царської армії у 1918 році добровольцем вступив до армії Червоної, воював на фронтах Громадянської війни. У мирний час командував батальйоном, полком. Напередодні Великої Вітчизняної війни (до березня 1941 року) командував 15-ю механізованою дивізією. У серпні 1941 року прийняв під командування 230-ту стрілецьку дивізію, яка майже без боєприпасів, обезкровлена утримувала 25-кілометрову смугу в районі Синельниково (Донецька обл.) 15.08.42 року вольовий, рішучий генерал прийняв під командування 127-му стрілецьку дивізію, відому тепер, як 2-га гвардійська Таманська Червонопрапорна мотострілецька дивізія. Ці нагороди воїни дивізії завоювали за подвиги при обороні і звільненні Північного Кавказу та Кубані, не остання роль в цьому належала командиру дивізії.

На Волині у складі корпусу бойові дії вели 58, 329 та 389 стрілецькі дивізії, остання передана зі складу 76-го ск 13-ї армії. 

 У грудні 1941 року  в Приволзькому військовому окрузі (місто Мелекес) відповідно до Постанви ДКО від 22.11.41 №935 була сформована  431-ша стрілецька дивізія. 25 грудня 1941 року ця дивізія отримала новий номер – 58-ма стрілецька дивізія (ІІ формування). Таке перейменування було не випадковим. В години поразок і невеликих успіхів необхідно було піднімати моральний дух, хоча б через історичні традиції Червоної Армії. 58-ма стрілецька 1-го формування такі традиції мала.

Це з΄єднання було сформоване 21.07.1919 у місті Нікополь відповідно до наказу 14-ї армії Південного фронту із частин колишньої Кримської армії, а тому спершу отримала  найменування Кримська стрілецька дивізія. 27.07.1919 була перейменована в 58-му сд. Розформована у 1921 році дивізія на той час була нагороджена Почесним революційним Червоним прапором за здійснення у серпні – вересні 1919 року 400-т кілометрового переходу по тилам ворогу для з΄єднання з головними силами 12-ї армії, взяття Борисполя та Києва. Друга нагорода – орден Червоного Прапора була вручена дивізії у 1920 році за польський похід РСЧА. Частини дивізії відзначились в боях на берегах Стиря, Горині, Стоходу, стримуючи наступ польських військ. В останній рік свого існування дивізія ганялась за загонами Булак – Булаховича під Овручем і Чорнобилем. Начдивами деякий час були герої Громадянської Павло Юхимович Дибенко (01.07.1919 – 21.07.1919) та Іван Федорович Федько (22.07.19-11.11.19). 

У квітні 1942 року дивізія була відправлена на Західний фронт. Вела оборонні і наступальні бої на території Калузької області. Згодом приймала участь в боях за Смоленськ, Київ, Корсунь – Шевченківській наступальній операції. З квітня 1944 року і до кінця війни дивізія воювала у складі 3-ї гвардійської армії. За бої на Волині і Львівщині дивізія була нагороджена орденом Червоного Прапора (09.08.44),  за визволення Польщі і форсування Одеру почесне найменування «Одерська» (05.04.1945), масовий героїзм солдат і офіцерів у війні – орденом Кутузова 2-го ступеня (04.06.1945).  Солдати дивізії одними з перших зустрілись з колегами по зброї з 69-ї піхотної дивізії 1-ї американської армії 25 квітня 1945 року неподалік від німецького міста Торгау. 9 травня 1945 року частини дивізії останній бій прийняли в районі чеської столиці – Праги.

Майже до закінчення війни – 30 квітня 1945 року дивізією командував полковник (з 13.09.1944 генерал – майор) Василь Акимович Самсонов (1899-1963). Перший досвід командування дивізією полковник Самсонов отримав на Забайкальському фронті. Саме під його керівництвом з 10.12.1941 по 06.01.1942 року була сформована 457-ма стрілецька дивізія, яка 13.01.1942 року отримала нову нумерацію – 116-та сд. Цим з΄єднанням полковник Самсонов командував до  27.05.1942 р., з ним 3 березня 1942 року у складі 50-ї армії  в районі Калуги прийняв перший бій з гітлерівцями.  116-та сд тоді отримала завдання опанувати укріпленими пунктами противника Маліновський і Горєловський і надалі вийти на Варшавське шосе для з'єднання з кавалерійським корпусом генерала П.А. Белова. Після поранення полковник Самсонов був направлений на лікування, а 11 листопада 1942 року прийняв під командування 58-му стрілецьку дивізію.

329-та стрілецька дивізія (ІІ формування) була створена у квітні 1944 року на базі розформованого 160-го укріпленого району і спочатку включена до складу 13-ї армії 1-го Українського фронту. 04.05.44 дивізія була передана до складу 3-ї гвардійської армії.


З початку формування командиром дивізії був призначений генерал – майор Олексій Олександрович Яманов (1897-1964), котрий свій перший бойовий досвід отримав на фронтах 1-ї світової війни. У 1918 році колишній поруччик царської армії вступив до Червоної Армії, воював на фронтах Громадянської. У 1924 році закінчив Вищу військово – педагогічну школу РСЧА, першу кузню з підготовки викладачів для вищих військових навчалтних закладів в СРСР. В міжвоєнний період знаходився на викладацькій та штабній роботі.  27 липня 1938 року в числі інших колишніх царських офіцерів був заарештований, звинувачений в антирадянській діяльності. У квітні 1939 року справа була припинена, Яманов поновлений у званні та посаді.  Велику Вітчизняну зустрів на посаді начальника штабу 137-ї стрілецької дивізії (перебував на посаді до березня 1942 року). Це з’єднання, починаючи з липня 1941 стримувало наступ гітлерівців на набільш загрозливій ділянці Західного напрямку (Могильовський, Оршанський напрямок, Варшавське шоссе). У серпні 1941 дивізія тричі виходила з оточення, завдяки вміло спланованим діям зірвала темпи наступу 2-ї танкової групи Гудеріана, забезпечила прорив з оточення частин 20-го ск і тилових частин 13-ї армії., згодом оборонялась під Рославлем, Трубчевськом, Тулою наступала в ході Московської битви в Мценському напрямку. Набутий досвід штабної і командної роботи дозволив генералу Яманову в серпні 1944 року зайняти вищу посаду – командира 21-го стрілецького корпусу. По закінченні бойових дій на радянсько – німецькому фронті нове призначення – на Далекий Схід і відповідальне завдання висадка на чолі десанту в районі міста Дальній (нині місто Далянь,Китай). По закінченні 2-ї світової війни службпа на командних посадах, займався науковою діяльністю. Довгий час настільною книгою для слухачів військових академій була праця генерал – майора Яманова „Зустрічний бій”, видана військовим видавництвом МО СРСР у 1959 році.

Нове з’єднання, яке було включене до складу 76-го стрілецького корпусу - 149-та стрілецька дивізія була сформована наприкінці 1941 року в Рязані з призовників Рязанської, Тульської і Московської областей. В перші бої з гітлерівцями дивізія вступила з маршу 28.02.42 в районі сіл Весніни і Любівка Калузької області. 27.03.42 разом з іншими з΄єднаннями 65-ї армії перейшла в наступ і згодом вела бої місцевого значення в районі південніше Бєляєва. На початку 1943 року приймала участь в боях на Орловському напрямку. В ході Курської битви відбивала наступ противника в районі  Сєвська, згодом наступала в рамках Чернігівсько – Прип΄ятської наступальної операції. Восени 1943 року частини дивізії форсували Дніпро в районі Лоєва Гомельської області. За бої на плацдармі 19 воїнів дивізії були удостоєні звання Героя Радянського Союзу ( всього за період віни в дивізії служили 27 Героїв Радянського Союзу і 6 повних кавалерів ордена Слави). В ході Житомирсько – Бердичівської наступальної опрації дивізією було звільнено місто Новоград – Волинський. На 1 січня 1944 року дивізія підпорядковувалась 24-му ск 13-ї армії, на 01.04.44 - 102-му стрілецькому корпусу, а на передодні Львівсько – Сандомирської операції була підпорядкована 76-му ск 3-ї гвардійської армії.Після боїв на Волині дивізія звільняла Польщу. У 1945 році брала участь в Берлінській стратегічній і Празькій наступальній операціях. Останні бойові дії вела в передмісті Праги. На рахунку дивізії форсування річок Десна, Сож, Дніпро, Західний Буг, Вісла, Одер, Нейсе.


 З перших днів формування дивізії на посаді начальника штабу, а з 05.11.1942 по 01.12.1942  і 05.06.1943 і до 9 травня 1945 року, командира  дивізії служив полковник (з 02.11.44 - генерал-майор) Андрій Архипович Орлов.

Категорія: Бої місцевого значення. Частина 5. Визволення півдня Волині. | Додав: voenkom (24.07.2010) | Автор: Сергій Яровенко
Переглядів: 531 | Рейтинг: 5.0/4
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: