253-тя стрілецька дивізія (ІІ формування) була сформована влітку 1942 року в районі міста Чапаєвськ Куйбишевської області. Переважну більшість особового складу дивізії (понад 2.5 тис чоловік) складали моряки і морські піхотинці Чорноморського флоту (вцілілі після відступу з Севастополя) та Волзької військової флотилії. У серпні дивізія була направлена на фронт. Цікаво, що останнє напутнє слово дивізійникам говорила Анна Попова (легендарна Анка – кулеметниця). У вересні 1942 дивізія прибула на Північно – Західний фронт в район Старої Русси. В грудні частини дивізії вступили в бій на берегах озера Ільмень. В цих кровопролитних боях полягло вцілому понад 400 тисяч радянських солдат і офіцерів, а від 253-ї сд залишилась лише жменька військовослужбовців та Поминальний хрест з іконою нещодавно канонізованого адмірала Федора Ушакова на місці колишнього села Радово. Після поповнення 253-тя сд була передана до складу 40-ї армії Воронезького фронту, однією з перших 24-26 вересня 1943 року форсувала Дніпро на південь від Києва і захопила плацдарм в районі Ходорова. В жовтні дивізія у складі військ Білоруського фронту прийняла участь в боях за звільнення Гомельської області Білорусі. У січні 1944 воїни дивізії в ході Калінковичівсько – Мозирської наступальної операції відзначились при звільненні міста Калінковичі. На території Калінковичівського району 253-тя сд вела бої до березня 1944 року і звідти була перекинута на Волинь до складу 21-го ск 3-ї гвардійської армії з якою вела бойові дії до кінця війни.

На Волині змінився командир дивізії. Замість полковника  Олександра Євстигнійовича Філатова (очолював дивізію з 10.11.43) 23 травня 1944 командування дивізією прийняв полковник Іван Георгійович Кантарія (командував до 18.09.44).

                                          Кантарія Іван Георгійович          

Військова служба Івана Кантарії розпочалась на початку 20-х років ХХ століття. Брав участь у придушенні антирадянських повстань на Закавказзі.  Перший досвід бойових дій у Великій Вітчизняній майор Кантарія отримав на чолі стрілецького полку в боях за Крим, згодом командував 808-м сп 394-ї сд, яка була сформована на території Грузії. На початку 1942 року дивізія була передислокована до Абхазії з завданням протидесантної оборони Чорноморського узбережжя Кавказу. 22 липня 1942 року підполковник Кантарія прийняв командування 394-ю сд, завданням якої стало утримання і оборона Марухського, Наурського і Клухорського перевалів Великого Кавказького хребта. Воїни дивізії під командуванням Івана Георгійовича Кантарії не тільки виконали поставлене завдання, але й завдали поразки уславленій дивізії СС «Едельвейс». Сам же підполковник Кантарія, хворий, страждаючий від сердечних нападів з-за розрідженого високогірного повітря, категорично відмовлявся покинути дивізію для лікування, лише після особистого наказу командира 3-го гвардійського стрілецького корпусу генерала Леселідзе вимушений був підкоритись і розпрощатись з бойовими побратимами 26 жовтня 1942 року.

253-тю стрілецьку енергійний, гарячий, до відчаю хоробрий, рішучий і швидкий, не терплячий повільності комдив Кантарія²⁸⁰ прийняв у період оборонних боїв на Горохівщині. До кінця війни полковнику Кантарія довелось недовгий час покомандувати ще однією дивізією, яка входила до складу 3-ї гвардійської армії – 197-ю стрілецькою 120-го стрілецького корпусу (02.01-19.02.1945). Полковник Кантарія загинув 19 лютого 1945 року від осколків німецької авіабомби під невеличком містечком Брашен (Німеччина). Іменем Івана Георгійовича Кантарії була названа одна з вулиць Львова (253-тя сд приймала участь звільненні міста Лева), а його прах покоїться на львівському Холмі Слави.

Ну, а поки частини дивізії знайомились з новою місцевістю, вивчали нового противника. В одному з боїв, 23 травня 1944 року в районі села Седліска відзначились розвідники взводу пішої розвідки 979-го стрілецького полку 253-ї сд. Згодом про цей бій згадував повний кавалер орденів Слави Геннадій Петрович Нікітін  «Ми увірвались до села. Але по правому флангу не давав піднятись піхоті німецький кулемет. Отримую завдання – знищити його. Під прикриттям своїх, в масхалаті рухаюсь не прямо на нього, а роблю обманний хід, немов би віддаляюсь. Повз довго, а коли опинився позаду тієї вогневої позиції різко розвернувся і рішуче пішов на зближення. Ціль була вражена першою ж гранатою. Для під страховки кинув туди ще й другу. Лівий фланг перейшов у наступ. Відповзаю, щоб не потрапити під вогонь своїх. Розвідка боєм дозволила виявити до 40 вогневих точок противника, які напередодні наступу вдалось подавити»²⁸¹. За цей подвиг рядовий Нікітін був нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня.

Не менш відважні солдати і талановиті командири воювали і у рядах 22-го стрілецького корпусу.

Польове управління 22-го стрілецького корпусу (ІІ формування) було утворено 20 лютого 1943 року. Управління корпусу почергово входило до складу 40,18,38-ї, 3-ї гвардійської, а на кінець війни 6-ї армії.  З жовтня 1943 року і до кінця війни корпусом командував генерал – майор Федір Васильович Захаров (1894-1969).

Прапорщик царської армії у 1918 році добровольцем вступив до армії Червоної, воював на фронтах Громадянської війни. У мирний час командував батальйоном, полком. Напередодні Великої Вітчизняної війни (до березня 1941 року) командував 15-ю механізованою дивізією. У серпні 1941 року прийняв під командування 230-ту стрілецьку дивізію, яка майже без боєприпасів, обезкровлена утримувала 25-кілометрову смугу в районі Синельниково (Донецька обл.) 15.08.42 року вольовий, рішучий генерал прийняв під командування 127-му стрілецьку дивізію, відому тепер, як 2-га гвардійська Таманська Червонопрапорна мотострілецька дивізія. Ці нагороди воїни дивізії завоювали за подвиги при обороні і звільненні Північного Кавказу та Кубані, не остання роль в цьому належала командиру дивізії.

На Волині у складі корпусу бойові дії вели 58, 329 та 389 стрілецькі дивізії, остання передана зі складу 76-го ск 13-ї армії. 

 У грудні 1941 року  в Приволзькому військовому окрузі (місто Мелекес) відповідно до Постанви ДКО від 22.11.41 №935 була сформована  431-ша стрілецька дивізія. 25 грудня 1941 року ця дивізія отримала новий номер – 58-ма стрілецька дивізія (ІІ формування). Таке перейменування було не випадковим. В години поразок і невеликих успіхів необхідно було піднімати моральний дух, хоча б через історичні традиції Червоної Армії. 58-ма стрілецька 1-го формування такі традиції мала.

Це з΄єднання було сформоване 21.07.1919 у місті Нікополь відповідно до наказу 14-ї армії Південного фронту із частин колишньої Кримської армії, а тому спершу отримала  найменування Кримська стрілецька дивізія. 27.07.1919 була перейменована в 58-му сд. Розформована у 1921 році дивізія на той час була нагороджена Почесним революційним Червоним прапором за здійснення у серпні – вересні 1919 року 400-т кілометрового переходу по тилам ворогу для з΄єднання з головними силами 12-ї армії, взяття Борисполя та Києва. Друга нагорода – орден Червоного Прапора була вручена дивізії у 1920 році за польський похід РСЧА. Частини дивізії відзначились в боях на берегах Стиря, Горині, Стоходу, стримуючи наступ польських військ. В останній рік свого існування дивізія ганялась за загонами Булак – Булаховича під Овручем і Чорнобилем. Начдивами деякий час були герої Громадянської Павло Юхимович Дибенко (01.07.1919 – 21.07.1919) та Іван Федорович Федько (22.07.19-11.11.19). 

У квітні 1942 року дивізія була відправлена на Західний фронт. Вела оборонні і наступальні бої на території Калузької області. Згодом приймала участь в боях за Смоленськ, Київ, Корсунь – Шевченківській наступальній операції. З квітня 1944 року і до кінця війни дивізія воювала у складі 3-ї гвардійської армії. За бої на Волині і Львівщині дивізія була нагороджена орденом Червоного Прапора (09.08.44),  за визволення Польщі і форсування Одеру почесне найменування «Одерська» (05.04.1945), масовий героїзм солдат і офіцерів у війні – орденом Кутузова 2-го ступеня (04.06.1945).  Солдати дивізії одними з перших зустрілись з колегами по зброї з 69-ї піхотної дивізії 1-ї американської армії 25 квітня 1945 року неподалік від німецького міста Торгау. 9 травня 1945 року частини дивізії останній бій прийняли в районі чеської столиці – Праги.

Майже до закінчення війни – 30 квітня 1945 року дивізією командував полковник (з 13.09.1944 генерал – майор) Василь Акимович Самсонов (1899-1963). Перший досвід командування дивізією полковник Самсонов отримав на Забайкальському фронті. Саме під його керівництвом з 10.12.1941 по 06.01.1942 року була сформована 457-ма стрілецька дивізія, яка 13.01.1942 року отримала нову нумерацію – 116-та сд. Цим з΄єднанням полковник Самсонов командував до  27.05.1942 р., з ним 3 березня 1942 року у складі 50-ї армії  в районі Калуги прийняв перший бій з гітлерівцями.  116-та сд тоді отримала завдання опанувати укріпленими пунктами противника Маліновський і Горєловський і надалі вийти на Варшавське шосе для з'єднання з кавалерійським корпусом генерала П.А. Белова. Після поранення полковник Самсонов був направлений на лікування, а 11 листопада 1942 року прийняв під командування 58-му стрілецьку дивізію.

329-та стрілецька дивізія (ІІ формування) була створена у квітні 1944 року на базі розформованого 160-го укріпленого району і спочатку включена до складу 13-ї армії 1-го Українського фронту. 04.05.44 дивізія була передана до складу 3-ї гвардійської армії.

З початку формування командиром дивізії був призначений генерал – майор Олексій Олександрович Яманов (1897-1964), котрий свій перший бойовий досвід отримав на фронтах 1-ї світової війни. У 1918 році колишній поруччик царської армії вступив до Червоної Армії, воював на фронтах Громадянської. У 1924 році закінчив Вищу військово – педагогічну школу РСЧА, першу кузню з підготовки викладачів для вищих військових навчалтних закладів в СРСР. В міжвоєнний період знаходився на викладацькій та штабній роботі.  27 липня 1938 року в числі інших колишніх царських офіцерів був заарештований, звинувачений в антирадянській діяльності. У квітні 1939 року справа була припинена, Яманов поновлений у званні та посаді.  Велику Вітчизняну зустрів на посаді начальника штабу 137-ї стрілецької дивізії (перебував на посаді до березня 1942 року). Це з’єднання, починаючи з липня 1941 стримувало наступ гітлерівців на набільш загрозливій ділянці Західного напрямку (Могильовський, Оршанський напрямок, Варшавське шоссе). У серпні 1941 дивізія тричі виходила з оточення, завдяки вміло спланованим діям зірвала темпи наступу 2-ї танкової групи Гудеріана, забезпечила прорив з оточення частин 20-го ск і тилових частин 13-ї армії., згодом оборонялась під Рославлем, Трубчевськом, Тулою наступала в ході Московської битви в Мценському напрямку. Набутий досвід штабної і командної роботи дозволив генералу Яманову в серпні 1944 року зайняти вищу посаду – командира 21-го стрілецького корпусу. По закінченні бойових дій на радянсько – німецькому фронті нове призначення – на Далекий Схід і відповідальне завдання висадка на чолі десанту в районі міста Дальній (нині місто Далянь,Китай). По закінченні 2-ї світової війни службпа на командних посадах, займався науковою діяльністю. Довгий час настільною книгою для слухачів військових академій була праця генерал – майора Яманова „Зустрічний бій”, видана військовим видавництвом МО СРСР у 1959 році.

Нове з’єднання, яке було включене до складу 76-го стрілецького корпусу - 149-та стрілецька дивізія була сформована наприкінці 1941 року в Рязані з призовників Рязанської, Тульської і Московської областей. В перші бої з гітлерівцями дивізія вступила з маршу 28.02.42 в районі сіл Весніни і Любівка Калузької області. 27.03.42 разом з іншими з΄єднаннями 65-ї армії перейшла в наступ і згодом вела бої місцевого значення в районі південніше Бєляєва. На початку 1943 року приймала участь в боях на Орловському напрямку. В ході Курської битви відбивала наступ противника в районі  Сєвська, згодом наступала в рамках Чернігівсько – Прип΄ятської наступальної операції. Восени 1943 року частини дивізії форсували Дніпро в районі Лоєва Гомельської області. За бої на плацдармі 19 воїнів дивізії були удостоєні звання Героя Радянського Союзу ( всього за період віни в дивізії служили 27 Героїв Радянського Союзу і 6 повних кавалерів ордена Слави). В ході Житомирсько – Бердичівської наступальної опрації дивізією було звільнено місто Новоград – Волинський. На 1 січня 1944 року дивізія підпорядковувалась 24-му ск 13-ї армії, на 01.04.44 - 102-му стрілецькому корпусу, а на передодні Львівсько – Сандомирської операції була підпорядкована 76-му ск 3-ї гвардійської армії.Після боїв на Волині дивізія звільняла Польщу. У 1945 році брала участь в Берлінській стратегічній і Празькій наступальній операціях. Останні бойові дії вела в передмісті Праги. На рахунку дивізії форсування річок Десна, Сож, Дніпро, Західний Буг, Вісла, Одер, Нейсе.

 З перших днів формування дивізії на посаді начальника штабу, а з 05.11.1942 по 01.12.1942  і 05.06.1943 і до 9 травня 1945 року, командира  дивізії служив полковник (з 02.11.44 - генерал-майор) Андрій Архипович Орлов.