5.1. Квітневі бої. 24-й стрілецький корпус. - Бої місцевого значення. Частина 5. Визволення півдня Волині. - Бої місцевого значення. Волинь 1944. - Каталог статей - Персональный сайт Сергея Яровенко
П`ятниця
24.03.2017
15:01
Форма входу
Категорії розділу
Бої місцевого значення. Частина І. Спекотна зима [13]
Сторінки книги про бойові дії на Волині в січні - березні 1944 року
Бої місцевого значення. Частина 2. Забута операція. [24]
Бойові дії на Волині в березні - квітні 1944 року. Поліська наступальна операція військ 2-го Білоруського фронту.
Бої місцевого значення. Частина 3. У стратегічній обороні [12]
Сторінки книги. Бойові дії на Волині в квітні-червні 1944 року
Бої місцевого значення. Частина 4. На Люблін і Брест. [22]
Сторінки книги. Підготовка і хід бойових дій Люблін-Брестської наступальної операції на Волині.
Бої місцевого значення. Частина 5. Визволення півдня Волині. [28]
Сторінки книги. Бойові дії в південних районах області в березні - липні 1944 року. Проскурівсько-Чернівецька, Львівсько-Сандомирська наступальні операції.
Пошук
Наше опитування
Чи готувався СРСР до нападу на Німеччину у 1941 р.

Всього відповідей: 358
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Бої місцевого значення

Каталог статей

Головна » Статті » Бої місцевого значення. Волинь 1944. » Бої місцевого значення. Частина 5. Визволення півдня Волині.

5.1. Квітневі бої. 24-й стрілецький корпус.

Після завершення боїв Луцько – Ровенської наступальної операції, відбиття шалених контратак гітлерівців в лютому – березні 1944 року на крайньому правому фланзі 1-го Українського фронту наступило відносне затишшя. Як я вже згадував вище, після загибелі генерала Ватутіна 2 березня 1944 року в командування фронтом вступив Маршал Радянського Союзу Г.К.Жуков, котрий вніс деякі корективи в план Проскурівсько – Чернівецької наступальної операції відносно дій 13-ї армії.


Головний удар армії було зосереджено на Дубнівському напрямку. Почавши наступ 15 березня, війська армії наступали в смузі завширшки 120 кілометрів. До 20 березня з΄єднання 13-ї армії просунились в глибину оборони противника від 20 на Луцькому до 80 на Дубнівському напрямках, розгромили Дубнівське угрупування вермахту і ряд населених пунктів Волині254.

У друній декаді березня розпочались бої на лівому фланзі армії. 9 березня вийшли до річки Стрир в районі села Радомишль Луцького району частини 389-ї Бердичівської стрілецької дивізії під командуванням   полковника Леоніда Олександровича Колобова. Нове з’єднання, яке увійшло до складу 76-го стрілецького корпусу 13-ї армії,  прийняло ділянку оборони на так званому Стирському плацдармі від частин 6-го гвардійського кавалерійського корпусу. Зайнята ділянка була протяжністю по фронту до 20 і глибиною 4-6 кілометрів. 1277-й сп ( полковник Я.М.Шестак) і 2-й дивізіон (капітан П.В.Дроздов) 950-го артполку зайняв оборону на правому фланзі вздовж річки Чорногузка на лінії  Гірка Полонка – Лаврів. Від Лаврова до Баківців і Суховолі позиції зайняв 545-й сп (полковник Хабібуллін Г.С.) з 1-м артдивізіоном ( капітан О.І.Гордієнко). Лівий фланг дивізії від Суховолі до Більче обороняв 1279-й сп полковника С.Г.Жуліхіна за підтримки 3-го артдивізіону капітана С.П.Костіна.

За даними дивізійної розвідки перед фронтом дивізії оборонялись підрозділи 340-ї піхотної дивізії, полку „Лемберг” зі складу польової авіадивізії „Герман Герінг”, до 5 батальйонів піхоти 7-8 артилерійських, 12 мінометних батарей, до батальйону танків. Командуючим 13-ю армією генерал-майором Пуховим дивізії було поставлене завдання:  розширити плацдарм за Стирем, звільнити Радомишль (Луцький район) з метою відволікти сили ворога з Бродівського напрямку. За задумом командира дивізії підпорядковані частини повинні були” просочитись” крізь оборону противника (суцільної ліні оборони не було) спочатку 1277-м, а за ним 545-м сп охопити Радомишль з північного заходу, а 1279-м сп з південного сходу, охопити населений пункт з півночі і півдня і оволодіти ним.

О 09.00 15 березня полки 389-ї сд пішли у наступ. Батальйони 1277 полку обійшли Радомишль з півночі, визволили Здислав і Лаврів. Наступ 1279-го сп був стриманий вогнем артилерії противника і виконати поставлене завдання у перший день не зміг – були зайняті лише окопи бойового охоронення німців. Бої за невеличке українське містечко точились 5 діб. Після визволення 1277-м сп Лаврова в бій вступив 545-й сп, який розпочав наступ в напрямку на Баківці. Невеликий німецький гарнізон, побачив загрозу оточення і спішно покинув село, але потрапив під вогонь взводу молодшого лейтенанта Морозова Миколи Ілліча. До взводу німецьких вояків навіки залишилось лежати під невеликим українським селом. Уцілілі гітлерівці приєднались до гарнізону опорного пункту на висоті 232.0. В бою за мало примітну висоту батальйон капітана Ш.І.Бабаєва поніс перші втрати – смертю героя загинув комсорг і загальний улюбленець батальйону сержант Ширяєв, який вів у перед роту. У цьому ж бою відзначились кулеметники під командуванням лейтенанта Теміка Оганесовича Автондиляна, які вогнем зі станкових і ручних кулеметів знищили до 30 ворогів. Приклад  підлеглим подав сам командир взводу – він особисто вбив двох і взяв у полон трьох німецьких вояків. За бої на Волинській землі лейтенант Автандилян був нагороджений орденами Червоної Зірки та Червоного Прапора. Відважний офіцер не дожив до Перемоги. Старший лейтенант Темік Автондилян загинув 10 лютого 1945 року в бою за місто Клейн, що південніше Глогау (Глогув, Польща).  27.06.1945 йому посмертно було присвоєне звання Героя Радянського Союзу255.

232-га висота була останнім опорним пунктом гітлерівців, який заважав підійти до Радомишля з північного заходу. Вирішальний ривок за оволодіння висотою здійснили воїни 1-ї стрілецького роти під командуванням старшого лейтенанта Миколи Максимовича Неустроєва. Німці не змирились із втратою зручної позиції і контратакували. Піхота, танки, штурмові гармати намагались вибити роту Неустроєва. Оточені, розділені на невеликі групи солдати роти продовжували стримувати натиск ворога.  

18 березня 1944 року гітлерівці під час чергової контратаки погнали перед собою місцевих жителів. За жінками, дітьми, йшли німецькі піхотинці, танки, самохідки. Виручили мінометники 545-го полку, які накидним вогнем зупинили противника, а після того як селяни впали на землю і втиснулись у неї, в бій вступили піхотинці і протитанкісти, які вели вогонь прямим наведенням.

У цей час жаркі бої йшли і на ділянці 1279-го сп. Полк, як і інші частини дивізії, розпочав наступ 15 березня. В перші години бою була очищена частина луки Стиру, але вже о 10.00 підрозділи були атаковані десятком танків і піхотою противника. Полк вимушений був перейти до оборони, а його передова 9-та рота вимушена була відійти назад. У бій з танками вступили бійці 7-ї артилерійської батареї. Було підбито два німецькі танки, зупинено наступ піхоти. Солдати батальйону капітана Бурцева пішли в контратаку. Гітлерівці, втративши 2 танки, 4 кулемети, 3 автомобіля, мінометну батарею і до роти солдат відступили. Наступного дня батальйон продовжив атаку, вибив німців з хутора Калинатичі і впритул наблизився до опорного пункту ворога, обладнаного на невеликому пагорбі. Наступ рот батальйону був зупинений німецькими танками і вогнем зі стрілецької зброї. Лише 17 березня супротив німців на висотці було подолано. Два інших батальйони під командуванням майора К.І. Кучерука і капітана С.К.Лінника наступали в напрямку на Більче. 16 березня батальйон Кучерука вимушений був зупинитись на околиці Більчого із-за нищівного вогню німецьких штурмових гармат. Не дивлячись на вогонь самохідок, піхотинці продовжили атаку і зайняли околицю села, проте закріпитись не встигли і були відкинуті німцями назад. 17 березня рішучою атакою до центру села пробився батальйон під командуванням капітана Лінника. Німці контратакували і знову вибили радянську піхоту з населеного пункту. В ході бою загинуло 12 солдат і сам командир батальйону, ще 69 бійців були важко поранені. Лише о 07.00 19 березня село Більче було повністю визволене від ворога. З взяттям цього невеликого населеного пункту вся німецька оборона в смузі наступу дивізії рухнула. Гітлерівці без бою покинули Радомишль, ще 20 населених пунктів і відійшли на рубіж Угринів – Боремель.  З 20 березня наступило тимчасове затишшя, яке тривало п’ять днів.

Новий етап наступу розпочався з розвідки боєм 24 березня 1944 року. Цього дня підрозділи 1277-го стрілецького полку під командуванням полковника Шестака Якова Мефодійовича вибили гітлерівців з села  Несвіч Луцького району і вийшли в район Терники, а  підрозділи 545-го стрілецького полку під командуванням полковника Хабібулліна Григорія Самойловича – визволили село Угринів Горохівського району.

Німецькі частини внаслідок стрімкого розвитку наступу були деморалізовані. Особливо це проявлялось серед „союзників” німців. У своїй книзі  „По зову Родины” колишній редактор дивізійної газети Семен Іванович Ємельянов описав цікавий факт про здачу в полон разом зі зброєю французького підрозділу чисельністю до батальйону, який перебував на службі у Вермахті на ділянці наступу батальйону С.П.Криська256.

25 березня розпочались наступальні бої і на ділянці 106-ї стрілецької дивізії, частини якої у ніч на 26 березня частини вибили німців з села Ратнів Луцького району257.

26 березня наказом командира 76-го стрілецького корпусу 389-й сд було наказано прорвати оборону німців в районі села Будки Губинські (нині смт.Сенкевичівка Горохівського району) і широким фронтом вийти до річки Липа. Проте рішенням комдива у бій було введено лише 545-й стрілецький полк, який повинен був прорвати оборону і в подальшому наступати у напрямку на  Ковбань, Гаєнку, Острів. Інші полки отримали наказ прикривати фланги 545-го сп. Три доби йшов бій. Село переходило з рук в руки. Атаки змінювались контратаками. Першою в село увірвалась рота капітана Неустроєва. Чудеса військової майстерності проявляли артилеристи. Так, розрахунок старшого сержанта В.Н.Антипенка пострілами гармати розсіяв до взводу німецьких солдат, розрахунок О.Г.Сергієнка знищив розрахунок кулемета і декілька гітлерівців. Батареї В.С.Ковалдова і Ф.М. Добровольського зупиняли всі спроби танкових контратак противника. О 12.00 29 березня Будки Губинські були повністю очищені від ворога. 545-й сп почав розвивати наступ у напрямку на Ковбань. Одночасно з боями за Будки батальйон під командуванням Шалмаза Ісайовича Бабаєва атакував гітлерівців, які обороняли станцію Сенкевичівка. Сходу станцію взяти не вдалось. Командир батальйону рішення прийняв миттєво – кулеметній роті І.І.Єрмакова і приданим артбатареям Кувалдова і Шурандіна подавити вогневі гнізда противника, і тільки після цього поновити наступ. Вогонь кулеметників і артилеристів був влучним. Піхота увірвалась на станцію, гітлерівці відступили до найближчого лісу. Перегрупувавшись, німці пішли в контратаку, та радянські піхотинці зайняли зручні позиції в цегляних будинках станції, на позиції піхоти були викочені 45мм гармати. Розрахунки гармат ще при підході до станції вогнем прямою наводкою розсіяли до батальйону німців. Усі солдати зі складу розрахунків згодом за цей бій були нагороджені медаллю „За відвагу”.

З 28 по 29 березня продовжувався бій за село Гаєнки. Розвідники 545-го сп під командуванням командира розвід взводу Милованова ще 25 березня увійшли на околицю села і виявили, що населений пункт буквально набитий піхотою і технікою ворога. Командиром полку полковником Хабібулліним було прийняте рішення здійснити обхід і обійти село з північного заходу. Поте німці розгадали цей намір, і коли увечері 28 березня підрозділи полку підійшли до села, їх атака була зустрінута шквальним вогнем. Гітлерівці стягнули сюди три артилерійські батареї, 8 танків і дві штурмові гармати. Лише вночі роті капітана І.Ф.Козлова вдалось відтіснити німців з північної околиці. До 12.00 29 березня, два батальйони 545-го полку і один з резерву командира дивізії оточили село. Німці зрозуміли даремність оборонних дій і почали відступати, стримуючи наступ радянських підрозділів.

У ніч на 30 березня 389-та стрілецька дивізія була пере направлена на Горохівський напрямок. За два дні наступу у напрямку Горохова (31 березня – 1 квітня) частинами дивізії було звільнено до 30 населених пунктів. 2 квітня 1279-й стрілецький полк під командуванням полковника Сергія Мефодійовича Жуліхіна увійшов до Горохова. Частини 389-ї сд пройшли ще декілька кілометрів, звільнили кілька населених пунктів і 2 квітня зупинились на рубежі: 1277 сп на лінії Гать (Луцький район) - Скірче – Блудів (нині Мирне Горохівського району) – Пустомити; підходи до Терешківців прикривав 545-й сп, а від Пустомит до Горохова зайняв оборону 1279-й сп.

  1 квітня 1944 року після запеклих боїв частини 6-ї гвардійської та 112-ї стрілецьких дивізій 27-го стрілецького корпусу визволили село Перемиль, а 3 квітня  містечко Берестечко Горохівського району. На ділянці 76-го стрілецького корпусу радянські з’єднання   відтіснили на захід частини 8-ї танкової дивізії вермахту.  

Разом з тим в районі Горохова створилась доволі небезпечна ситуація. Сусіди 389-ї сд на флангах відстали. Створювалась загроза оточення. Цю ситуацію бачило і командування ХХХХІІ-го армійського корпусу німецької 4-ї танкової армії. Після низки невдач в район Горохова були підтягнуті резерви – 72-га піхотна дивізія, до полку танків, батальйон штурмових гармат. Гітлерівці приготувались до нанесення контрударів. Так як часу на організацію стійкої оборони на підходах оборони до Горохова не було командуванням дивізії було прийняте рішення про відведення основних сил 1279-го сп на рубіж Ощів – Звиняче. На найбільш загрозливий напрямок було зосереджено два артилерійських і один протитанковий дивізіони. В самому Горохові для прикриття залишилась 1-ша рота полку під командуванням капітана Кашеварова і 1-ша батарея капітана Матирного 950-го ап. Прийняті заходи виявились своєчасними. 3 квітня 1944 року близько 04.00 німці нанесли відволікаючий удар по правофланговому 1277-му стрілецькому полку в районі села Седліски. Наступного дня, 4 квітня, до двох піхотних рот при підтримці 3 танків і двох штурмових гармат атакували позиції роти капітана Кашеварова в Горохові. Бій ішов увесь день і закінчився для гітлерівців безрезультатно. Були відбиті усі атаки і наступного дня. 6 квітня після артилерійської підготовки і авіа нальоту на роту радянських піхотинців рушили 16 танків і до двох батальйонів піхоти. Сили були занадто нерівні. Після чотирьох ворожих атак у радянських бійців майже не залишилось боєприпасів, німецькі піхотинці невеликими групами проникнули у різні райони міста, а подекуди вийшли і до його південної околиці. Зважаючи на обставини, загрозу оточення і знищення роти командир батальйону О.М. Бурцев віддав капітану Кашеварову наказ на відхід вцілілих підрозділів з Горохова. Залишки роти відійшли за річку Млинівка і підірвали за собою міст. Відхід роти прикривав взвод молодшого лейтенант Івана Романовича Шальнова. Важкопоранений офіцер наказав групі прикриття відходити, а сам залишився на позиції. Молодший лейтенант Шальнов бився до останнього. Коли закінчились гранати і патрони останню кулю з пістолета офіцер пустив собі у скроню. Просування гітлерівців було зупинене лише в районі села Скобелка рішучою контратакою батальйону О.М.Бурцева. За три дні боїв в Горохові німці втратили 2 танки, 7 бронетранспортерів, до 150 солдат і офіцерів. Не менш важкими були втрати і радянських підрозділів – зі 140 чоловік було вбито 57, 26 отримали важкі поранення.

 Після втрати Горохова оборона на ділянці 389-ї сд проходила по лінії Седліски, Скірче, Теклівка ( нині не існує) Ощів. Бої на цій ділянці станом на 12 квітня затихли, напевно саме тому ця дата увійшла до довідників, як день залишення радянськими частинами Горохова.

Німці насідали і на інших напрямках, зокрема на ділянці оборони 121-ї гвардійської стрілецької дивізії, яка оборонялась на Луцькому напрямку. Наказ для всіх був один – триматись, позиції не здавати. Контроль за виконанням поставлених завдань зі сторони командування 1-го Українського фронту був доволі жорстким, а разі невиконання цих завдань приймались найсуворіші заходи впливу. Як приклад можна навести долю командира 342-го гвардійського стрілецького полку 121-ї гвардійської стрілецької дивізії гвардії полковника Ячмєньова Федора Абрамовича. 12 квітня 1944 року підрозділи полку, довірено Ячмєньову внаслідок наступальних дій противника відступили і залишили раніше підготовлені позиції на висоті 267.0. По обід, близько 15.30 12.04.44 командир дивізії генерал-майор Червоній наказав командиру 342-го гв сп підняти полк в атаку і вибити противника з втрачених позицій. Не дивлячись на прийняті заходи підрозділи полку вибити ворога не змогли. Тоді, о 23.00 командир полку отримав наказ особисто очолити атаку і до 01.00 13 квітня виконати поставлене завдання. Але німці вже перейшли до жорсткої оборони, підтягнули резерви і не відступили з висоти ні на крок. Наказом першого заступника наркома оборони СРСР ( маршал СРСР Г.К.Жуков поряд з командування 1-м Українським фронтом суміщав і цю посаду) від 29 квітня 1944 року „за невиконання наказу військової ради армії, за залишення противнику вигідних позицій і неприйняття заходів до відновлення положення, за проявлену боязкість, помилкові доповіді і відмову від виконання поставленого бойового завдання командира 342-го гвардійського стрілецького полку гвардії підполковника Ячмєньова Федора Абрамовича для спокутування своєї провини перед Батьківщиною направити в штрафний батальйон строком на два місяці”258. Відразу зауважу, що і на цей раз Жуков, як і в боях на річці Халхін-Гол перевищив свої повноваження. Відповідно до сумнозвісного наказу № 227 командири полків підлягали направленню у штрафні батальйони виключно за вироком військового трибуналу фронту. Сам же винуватець цього наказу штрафник окремого штрафного батальйону 1-го Українського фронту Ячмєньов Ф.А. загинув смертю хоробрих в бою на території Коломийського району тоді Станіславської, а нині Івано-Франківської області.

Хоча вважалось, що відповідно до Директиви СВГК війська 1-го Українського фронту в середні квітня перейшли до оборони, бої за покращення тактичного становища вздовж лінії фронту продовжувались.

17 квітня підрозділи 106-ї та 197-ї стрілецьких дивізій, 39-го окремого танкового полку та 150-ї окремої танкової бригади раптовим для німців ударом визволили місто Торчин. Першими до міста увірвались танкісти під командуванням П.О.Гопіна, які й забезпечили успішний штурм Торчина піхотою259. Цікаво, що 39-й отп в той час мав на озброєнні досить строкате озброєння, Так серед бойових машин полку були три танки КВ, два Mk II „Матільда”, три танки „Черчіль” англійського виробництва, по два Т-60 і Т-70 а також 38 танків Т-34260.

Продовжували активні бойові дії і німці. В середині квітня німецькі частини прорвали оборону 112-ї стрілецької дивізії в районі Берестечка. Радянське командування вимушене було перекидати резерви в цей район. Лише 23 квітня після зустрічного бою були відбиті у німців населені пункти Скригалів і Пулгани. У цьому бою приймали участь підрозділи 1279-го сп 389-ї сд.

Що ж собою представляло собою угрупування 13-ї армії, яке діяло весною 1944 року на Волині. 

На кінець березня – початок квітня до складу армії входили 24-й, 28–й та 76–й стрілецькі корпуси. Крім того армії була придана 150-та танкова бригади, в оперативному підпорядкуванні армії залишались 1-й та 6-й гвардійські кавалерійські корпуси.

Польове управління 24-го стрілецького корпусу (ІІ формування) було сформовано 24 лютого 1943 року і передано до складу 60-ї армії. В бойові дії війська новосформованого корпусу розпочали 14 березня 1943 на Центральному фронті. Тоді до складу корпусу входили 60, 112 та 143-тя стрілецькі дивізії, яким також довелось воювати за Волинь. На 1 січня 1944 року корпус увійшов до складу 13 армії, а до складу підпорядкованих йому військ належали 6-та гвардійська, 70-та й 112-та стрілецькі дивізії.

З самого початку формування і до 17.08.1944 польовим управлінням корпусу командував генерал – лейтенант (звання присвоєно в січні 1944 року) Микола Іванович Кирюхін.


М.І.Кирюхін народився 2 серпня 1896 року в Москві в сім΄ї робітника. Закінчив 3 класи реального училища, працював у друкарні. У 17-ти річному віці зайнявся підпільною діяльністю,  у 1913 році вступив до партії більшовиків. Двічі був арештований царською охранкою, засуджений до вислання. Під час 1-ї світової війни «політично неблагонадійного» все таки призвали до царської армії. Микола Кирюхін був активним учасником Лютневого перевороту в Росії. У 1918 році вступив до лав Червоної Армії. За відвагу і вміле командування підрозділами на фронтах Громадянської виконувач обов΄язків командира 2-го батальйону 214-го стрілецького полку наказом Реввійськради №34 від 1922 року був нагороджений орденом Червоний Прапор. У 1927 році закінчив військову академію, у 1935 році курси удосконалення командного складу. Командував батальйоном, полком, бригадою, дивізією. Постановою РНК СРСР від 04.06.1940 комбригу Кирюхіну було присвоєне військове звання «генерал – майор». Початок Великої Вітчизняної війни зустрів на посаді командира 324-ї стрілецької дивізії. На чолі цього з΄єднання в грудні 1941- лютому 1942 приймав участь в Тульській і Ржевсько – В΄яземській операціях, звільненні міст Богородицьк Тульської і Сухиничі Калузької областей. З 5 червня по 5 жовтня 1942 року командував 10-м стрілецьким корпусом, а з жовтня по грудень 1942 року 20-ю армією Західного фронту. Після прийняття командування військами 24-го корпусу Микола Іванович приймав з ними участь в боях на Курській дузі і Лівобережній Україні. 25 вересня 1943 року з΄єднання і частини корпусу форсували Дніпро на північ від Києва і більш ніж два тижні утримували захоплений плацдарм. За вміле командування військами корпусу, проявлені при цьому особисті мужність і героїзм комкору-24 Указом Президії Верховної Ради СРСР від 17.10.43 було присвоєне звання Героя Радянського Союзу. Генерал – майор Кирюхін став 1815-м кавалером «Золотої Зірки». Під командуванням генерал – лейтенанта М.І.Кирюхіна 24-й СК у складі 13-ї армії в подальшому приймав участь в Житомирсько – Бердичівській, Луцько – Ровенській та Проскурівсько – Чернівецькій наступальних операціях 1-го Українського фронту. У серпні 1944 року генерал – лейтенант Кирюхін був призначений на посаду заступника командуючого 38-ю армією 4-го Українського фронту. Перебуваючи на цій посаді в січні 1945 року Микола Іванович в ході Західно – Карпатської наступальної операції очолив оперативну групу 38-їА, яка 20.01.45 звільнила від гітлерівських загарбників польське місто Нови-Сонч. У повоєнний час М.І.Кирюхін очолював військову кафедру Московського інженерно – економічного інституту. У 1953 році був звільнений у відставку і невдовзі, 13.12.53, помер. Похований на Новодівочому цвинтарі в Москві. 

Категорія: Бої місцевого значення. Частина 5. Визволення півдня Волині. | Додав: voenkom (24.07.2010) | Автор: Сергій Яровенко E
Переглядів: 1291 | Рейтинг: 5.0/9
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: