Вівторок
23.05.2017
00:20
Форма входу
Категорії розділу
Бої місцевого значення. Частина І. Спекотна зима [13]
Сторінки книги про бойові дії на Волині в січні - березні 1944 року
Бої місцевого значення. Частина 2. Забута операція. [24]
Бойові дії на Волині в березні - квітні 1944 року. Поліська наступальна операція військ 2-го Білоруського фронту.
Бої місцевого значення. Частина 3. У стратегічній обороні [12]
Сторінки книги. Бойові дії на Волині в квітні-червні 1944 року
Бої місцевого значення. Частина 4. На Люблін і Брест. [22]
Сторінки книги. Підготовка і хід бойових дій Люблін-Брестської наступальної операції на Волині.
Бої місцевого значення. Частина 5. Визволення півдня Волині. [28]
Сторінки книги. Бойові дії в південних районах області в березні - липні 1944 року. Проскурівсько-Чернівецька, Львівсько-Сандомирська наступальні операції.
Пошук
Наше опитування
Чи готувався СРСР до нападу на Німеччину у 1941 р.

Всього відповідей: 361
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Бої місцевого значення

Каталог статей

Головна » Статті » Бої місцевого значення. Волинь 1944. » Бої місцевого значення. Частина 5. Визволення півдня Волині.

5.1.4. Нові з'єднання 13-ї армії

У лютому 1944 року до складу 13-ї армії увійшла 106-та Забайкальська Дніпровська стрілецька дивізія. Це з΄єднання було сформоване з в жовтні 1942 року з військовослужбовців Забайкальського прикордонного округу як Забайкальська стрілецька дивізія НКВС. Стрілецькі полки дивізії отримали найменування тих прикордонних загонів з особового складу яких формувались: 43-й Даурський, 188-й Аргунський, 236-й Нерчинський. 23.11.1942 дивізія була перейменована в 106-ту стрілецьку дивізію. Бойове хрещення прикордонники отримали під Курськом і Орлом. В боях під Курськом прикордонники наголово розгромили 106-ту піхотну дивізію вермахту. Згодом форсували Дніпро в районі Лоєва і захопили плацдарм. В ході переправи і боїв на плацдармі був поранений командир дивізії генерал-майор Смєхотворов, вбиті командири 236-го Нерчинського та 43-го Даурського стірлецьких полків полковники С.Г.Смірнов та І.М. Матюгін. За бої в районі Дніпра дивізія була удостоєна почесного найменування Дніпровська і була нагороджена орденом Червоного Прапора. У січні 1944 року з’єднання було виведене зі складу Білоруського фронту і передане 1-му Українському. Зі станції Василевичі через Гомель, Бахмач, Київ, Коростень, Новоград-Волинський дивізія ешелонами по залізниці була доправлена на лінію старого державного кордону СРСР. Тут з’єднання було підпорядковане 76-му стрілецькому корпусу 13-ї армії , який готувався до бойових дій в районі Рівне-Дубно-Луцьк. Артилеристи 106-ї сд та її стрілецьких полків брали участь в вогневій підтримці атак піхоти і кавалерії на вулицях Луцька, зокрема в районі замку Любарта. В лютневих боях частини 106-ї сд відбивали контратаки німецьких військ з Горохівського напрямку в районі станції Звинячів, сіл Ковбань, Ольгіно, Цехів, Холунів. Проти стрілецьких полків противник застосовував танки, артилерію, декілька бронепоїздів, авіацію. В боях під Ковбанню вогнем німецької артилерії, танків та ударами авіацію противника був практично знищений 362-й Забакальський артилерійський полк265.  Наприкінці березня 1944 року дивізія зайняла оборону в районі Торчина, а 17 квітня брала участь в його звільненні. До червня місця полки дивізії вели оборонні бої з німецькими частинами, епогей яких припав на травень 1944 року. У цьому ж місяці дивізія у складі корпусу була передана 3-й гвардійській армії.

Дивізія під командуванням М.М.Власова відзначилась в ході Львівсько-Сандомирської наступальної операції і була нагороджена орденом Червоного Прапора (09.08.44). На території Польщі бойове щастя відвернулось від воїнів – прикордонників з’єднання. В боях на Аннапольському плацдармі, який став відволікаючим від Сандомирського а активі дивізії залишилось лише 279 активних бойових багнети, інші були вбиті або поранені. Комдив М. М. Власов 30 серпня доповідав у штаб корпусу: «…Положеня загрозливе. Всі вогневі засоби прямого наведення знищені. Прошу допомоги. Противник готується до рішучої атаки, яка очікується вранці 31 серпня». У ніч на 31 серпня Власов і його заступники переправилися на східний берег. З штабу армії послідував наказ: «Держатись на західному березі, Власову бути на плацдармі, особисто керувати боєм...». Вранці 31 серпня німці завдали вирішального удару, і мало кому вдалося переправитися до своїх через річку, що кипіла від вибухів266.

 Пясля доукомплектування дивізія з боями пройшла Польщею, приймала участь в Берлінські операції, війну закінчила в квітні 1945 року в районі Торгау де зустрілась з американськими військами. За бойові подвиги 12 тисяч воїнів дивізії нагороджені орденами і медалями, 49 воїнів-забайкальців були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. 4 червня 1945 року за оволодіння містом Дрезден з’єднання було нагороджене орденом Суворова 2 ступеня. По закінченню війни у 1945 році дивізія була розформована267.

У складі цього з’єднання воював спочатку на посаді командира 43-го Даурського сп, а згодом заступника командира дивізії колишній комендант 4-ї прикордонної комендатури 90-го Володимир – Волинського прикордонного загону полковник Іван Варфоломійович Бершадський. Після боїв у перші дні війни в районі Сокаля капітан Бершадський за наказом командування загону відвів уцілілі підрозділи штабу комендатури, 4-ої резервної та 14-ої лінійної застав в район Горохова. Сам Бершадський в бою за місто Горохів 24 червня був поранений і направлений в госпіталь268.


Серед прізвищ захоронених на Меморіалі Слави в Луцьку є прізвище  наступника підполковника І.В.Бершадського на посаді командира 43-го Даурського стрілецького полку 106-ї сд  підполковника Кузьми Костянтиновича Драпова, який загинув на в районі міста Аннаполь (Польща) в серпні 1944 року269.

З 02.08.1943 по 01.09.1944 року дивізією командував ветеран Прикордонних військ, Герой Радянського Союзу полковник Михайло Маркович Власов.


Народився Михайло Маркович Власов 6(19) травня 1896 року в селі Друга Миколаївка Одеської області в селянській родині. В 12-річному віці вимушений був розпочати самостійну трудову діяльність. У серпні 1915 року був мобілізований до царського війська і направлений на фронт. В дні Лютневої революції унтер – офіцер Власов перебував у відпустці по пораненню, тоді ж прийняв активну участь у роззброєнні Катеринославської поліції. Після остаточного виздоровлення овернувся на фронт. У липні 1917 року в рукопашному бою був поранений, потрапив у полон до німців. З полону в жовтні 1918 року втік. Після втечі і повернення на Україну в місті Вознесенськ Миколаївської області організував партизанський загін, який згодом увійшов до складу регулярної Червоної Армії як стрілецький полк. Сам Власов в роки Громадянської війни командував ескадроном, був комісаром бронепоїзда, 51-го автомобільного загону 51-ї Перекопської стрілецької дивізії ( нині спадкоємиця слави цієї дивізії 51-ша окрема Волинська механізована бригада). У травні 1922 року М.М.Власов отримав призначення на посаду військового комісара 2-го прикордонного батальйону. В прикордонних військах служив в Українському, Забайкальському, Приморському округах, доріс до заступника начальника Управління  прикордонних військ округу. У 1925 році закінчив Вищу прикордонну школу в Москві, а в 1932 році  прикордонний факультет ВА ім.Фрунзе.  На фронтах Великої вітчизняної з лютого 1942 року. Командир 106-ї Забайкальської сд (65-та А, Центральний фронт) полковник Власов проявив мужність і героїзм при управлінні військами дивізії в ході форсування річки Дніпро 15.10.43 і звільненні селища Лоєв Гомельської області. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30.10.43 Михайлу Марковичу було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Після фактичного розгрому дивізії на Аннапольському плацдармі наприкінці серпня 1944 року командир дивізії наказом командуючого 3-ю гвардійською армією за непомірні втрати серед особового складуу був усунутий з посади і призначений з пониженням на посаду командира полку. На завершальному етапі Великої Вітчизняної, М.М. Власов успішно командував ще однією прикордонною дивізією – 140-ю стрілецькою 101-го ск 4-го УФ. Воїни цієї дивізії під командуванням полковника Власова відзначились в ході Моравсько – Остравської наступальної операції. У 1945 році полковник Власов за станом здоров΄я вийшов у відставку. Проживав у місті Ужгород. Помер 28 січня 1973 року270.

У складі 76-го стрілецького корпусу перед початком Проскурівсько – Чернівецької наступальної операції крім того перебували 181-ша Сталінградська стрілецька дивізія, про яку вже згадувалось і  389-та стрілецька дивізія.

389-та сд була сформована 1 жовтня 1941 року в складі 53-ї армії Саредньоазіатського військового округу відповідно до Постанови ДКО СРСР від 09.08.41. Бойове хрещення дивізія прийняла 23 серпня 1942 року в передгір΄ях Кавказу. Дивізія приймала участь в битві за Кавказ, звільненні Чечні, Інгушетії, Північної Осетії, Кабардино -  Балкарії, Ставропольського і Краснодарського країв. Воїни дивізії проривали «Голубу лінію», звільняли Тамань. Міста Армавір, Темрюк інші населені пункти Кубані та Приазов΄я завдячують своїм визволенням героїзму і самовідданості солдат і офіцерів з΄єднання. У грудні 1943 року, після нетривалого відпочинку в резерві Ставки, дивізія була підпорядкована 18-й армії, в січні 1944 перепідпорядкована 38-й армії 1-го Українського фронту. Брала участь в Житомирсько – Бердичівській наступальній операції в ході якої визволила місто Бердичів. У березні 1944 року була перепідпорядкована 76-му ск 13-ї армії і прибула на Волинь в район Горохова. У травні 1944 року дивізія була передана до складу 22-го стрілецького корпусу 3-ї гвардійської армії. Після закінчення Львівсько – Сандомирської операції дивізія брала участь у Вісло – Одерській, Нижнє – Сілезькій, Берлінській, Пражській наступальних операціях в ході яких оволоділа містами Глогау (Глогув), Кельце, Нейштедтель (Нове-Мястечко), Острув (Острув-Велькопольскі), Фрейштадт (Кожухув), Котбус. За три роки свого існування дивізія пройшла шлях від Ташкента до Берліна і Праги, що склало понад 6 тисяч кілометрів фронтових доріг, звільнила 26 міст, понад 500 інших населених пунктів.  7 воїнів дивізії було удостоєно звання Героя Радянського Союзу, 5 бійців стали повними кавалерами ордену Слави.  389-та стрілецька Бердичівсько – Келецька, Червонопрапорна, орденів Суворова 2 ст., Богдана Хмельницького 2 ст. дивізія була розформована 11.05.1945 року.

5 вересня 1942 року дивізію прийняв полковник (з 13.09.44 – генерал – майор) Леонід Олександрович Колобов.


Народився 8 серпня 1907 року в селі Шаха нині Переславського району Ярославської області в селянській родині. Отримавши початкову освіту (закінчив 5 класів) почав працювати на залізниці - спочатку на станції Алєксандров, згодом на Савьоловському вокзалі в Москві. У 1928 році був призваний на строкову військову службу і згодом направлений для навчання до Московської піхотної школи ім. ВЦВК, яку закінчив у 1931 році. По закінченню навчання отримав призначення на посаду командира кулеметного взводу 81-го сп 27-ї сд в місті Вітебськ. Згодом служив на посадах командира кулеметної роти, помічника начальника штабу і начальника штабу стрілецького батальйону (4-та мехбригада, м. Бобруйськ). У 1939 році закінчив ВА ім. Фрунзе і був направлений на посаду помічника начальника штабу 3-ї стрілецької дивізії. З цією дивізією прийняв участь у війні з Фінляндією. У травні 1940 року отримав призначення на посаду командира учбового батальйону Телавського піхотно – мінометного училища (м. Телаві, Грузія). З наближенням фронту до Кавказу був переведений до штабу Закавказького фронту, був офіцером для особливих доручень командуючого фронтом. На цій посаді основним завданням майора Колобова став контроль за формуванням національних частин і з’єднань РСЧА, які  терміновим порядком формувались на території Закавказзя. У жовтні 1941 майор Колобов отримав призначення на посаду начальника штабу 408-ї стрілецької дивізії, частини якої дислокувались на території Аджарії. У липні  1942 року підполковник Колобов отримав нове призначення – цього разу на посаду помічника начальника штабу 11-го гвардійського стрілецького корпусу (9-та армія Закавказького фронту), який стримував наступ гітлерівців в районі міста Моздок. За дорученням командира корпусу Л.А.Колобов прийняв участь в організації контрудару 10-ї гвардійської стрілецької бригади проти німецьких частин, які захопили плацдарм на південному березі Тереку. Згодом були кровопролитні бої за Орджонікідзе (Владикавказ), контрудари в районах селищ Гізель, Ардон та Дігора. З вересня 1942 року воєнна доля  Л.О.Колобова була пов΄язана з 389-ю сд. По закінченні війни Герой Радянського Сюзу генерал – майор Колобов командував 97-ю гвардійською стрілецькою дивізією, закінчив Вищі академічні курси при ВА ГШ. Знову командував дивізіями (114-ю гвардійською повітряно – десантною, 86-ю гвардійською стрілецькою), був старшим військовим радником начальника територіального Управління при казарменній народній поліції НДР (1953-1959 рр.), заступником начальника Військово – політичної академії ім. В.І.Леніна (1959-1979 рр). З 1979 року генерал – лейтенант Л.О.Колобов у відставці.

У складі 13-ї армії на Волинь прийшло ще одне славетне з’єднання – 150-та Київсько – Коростенська танкова бригада, сформована 17 вересня 1941 року в селищі Дерюгіно Курської області на базі 50-ї танкової дивізії. Вже з перших днів формування підрозділи бригади вступили в бій з гітлерівцями. На той час в строю з’єднання перебувало лише 20 справних танків (12 Т-34 і 8 Т-50). З перших днів бойових дій бригада була включена до оперативної групи Єрмакова, яка діяла на напрямку дій Брянського фронту. Бригада брала участь в битві за Москву, Єлецько – Лівенській наступальній операції. Внаслідок бойових дій в листопаді 1941- січні 1942 року на озброєнні бригади залишився лише один танк Т-28, та й той несправний. У січні 1943 року танкісти 150-ї тбр у зустрічному бою в районі Урива розгромили 70-ту танкову бригаду вермахту (з 30 німецьких танків було знищено 14). Згодом танкісти відзначились у боях під Воронежом, при звільненні Путивля, Києва, Коростеня, в боях під Бродами в березні-квітні 1944 року.

 16 грудня 1943 року командування бригадою прийняв полковник Сергій Пилипович Пушкарьов, який командував нею до 15 квітня 1945 року.


Народився Сергій Пушкарьов 7 (20) листопада 1902 року в селі Любіцкоє нині Пугачовського району Саратовської області. З 1924 року життєвий шлях Сергія Пилиповича був пов’язаний зі службою а Збройних Силах. У бій з гітлерівцями випускник Військової академії механізації РСЧА майор Пушкарьов вступив у липні 1942 року на Західному фронті. Особливо відзначився підполковник С.П.Пушкарьов в боях за Київ. 39-й окремий танковий полк (38-ма армія), яким командував Пушкарьов 3 жовтня 1943 року вбрід переправився через річку Десна, а 8 жовтня першим з бронетанкових частин 38-ї армії форсував Дніпро на Лютежському плацдармі в районі Вишгорода і вступив у бій. Розгромивши більш за батальйон піхоти, радянські танкісти відкинули противника на 2 - 3 кілометри в глибину. 10 жовтня шість тридцятьчетвірок полку, якими особисто командував Пушкарьов разом з ротою автоматників і ротою ПТР 605-го стрілецького полку тринадцять годин стримували контратаки ворога. Ще через два дні, завдяки рішенню підполковника Пушкарьова висунути танки  в бойові порядки піхоти, була зірвана контратака німецької 38-ї піхотної дивізії. 10 січня 1944 року за відвагу, мужність і уміле керівництво полком при форсуванні Дніпра, захопленні і утриманні плацдарму на правом березу річки підполковнику Пушкарьову С.П. було присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі "Золота Зірка" (№ 2624).У післявоєнні роки С.П.Пушкарьов закінчив Вищі академічні курси при Військовій академії Генерального штабу. Біля 10 років кавалер двох орденів Леніна (1944, 1949), 3 орденів Червоного Прапора (1943, 1944, 1954), орденів Суворова 2-го ступеня (1944), Кутузова 2-го ступеня (1945), орденів "Хрест Грюнвальда" 3-го ступеня, "Віртутті Мілітарі" 3-го ступеня, медалей "За звільнення Польщі", "За Одер, Нейсе, Балтику" Польщі, двох орденів "Чехословацький бойовий хрест" і медалі "За оволодіння Дукельським перевалом" Чехословачччини генерал – майор танкових військ С.П.Пушкарьов віддав вихованню нового полкління радянських танкістів, коли с  з 1950 по 1959 рік командував Ульяновським гвардійським танковим командним училищем. З 1960 року Сергій Пилипович у відставці. Жив у Мінську. Помер 8 вересня 1976 року. Похований на Східному (Московському) кладовищі столиці Білорусії271.

Категорія: Бої місцевого значення. Частина 5. Визволення півдня Волині. | Додав: voenkom (24.07.2010) | Автор: Сергій Яровенко
Переглядів: 552 | Рейтинг: 5.0/6
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: