4.8.2 Наступ на Брестському напрямку - Бої місцевого значення. Частина 4. На Люблін і Брест. - Бої місцевого значення. Волинь 1944. - Каталог статей - Персональный сайт Сергея Яровенко
П`ятниця
24.03.2017
03:04
Форма входу
Категорії розділу
Бої місцевого значення. Частина І. Спекотна зима [13]
Сторінки книги про бойові дії на Волині в січні - березні 1944 року
Бої місцевого значення. Частина 2. Забута операція. [24]
Бойові дії на Волині в березні - квітні 1944 року. Поліська наступальна операція військ 2-го Білоруського фронту.
Бої місцевого значення. Частина 3. У стратегічній обороні [12]
Сторінки книги. Бойові дії на Волині в квітні-червні 1944 року
Бої місцевого значення. Частина 4. На Люблін і Брест. [22]
Сторінки книги. Підготовка і хід бойових дій Люблін-Брестської наступальної операції на Волині.
Бої місцевого значення. Частина 5. Визволення півдня Волині. [28]
Сторінки книги. Бойові дії в південних районах області в березні - липні 1944 року. Проскурівсько-Чернівецька, Львівсько-Сандомирська наступальні операції.
Пошук
Наше опитування
Чи готувався СРСР до нападу на Німеччину у 1941 р.

Всього відповідей: 358
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Бої місцевого значення

Каталог статей

Головна » Статті » Бої місцевого значення. Волинь 1944. » Бої місцевого значення. Частина 4. На Люблін і Брест.

4.8.2 Наступ на Брестському напрямку

На Брестському напрямку частини 70-ї армії розпочали наступ 17 липня 1944 року. За початковим планом наступу дії 70-ї армії носили тільки допоміжний характер в інтересах 61-ї армії, яка наступали на Брестському напрямку зі сходу та 47-ї армії, війська якої проривали оборону противника західніше Ковеля. Оборона противника на напрямку дій 70-ї армії в інженерному відношенні представляла собою 2-3 лінії опорних пунктів, пов΄язаних між собою системою траншей. Передній край був густо мережаний дротяними загородженнями типу спіралі Бруно та прикривався мінними полями. Болотисті ділянки місцевості оборонялись німецькими підрозділами, які збудували насипні траншеї з землі, дощок і т.п. Між основним і тиловим оборонними рубежами (тиловий рубіж проходив вздовж Бугу) гітлерівці створили систему опорних пунктів, які знаходились на панівних висотах, узліссях та в населених пунктах. Ці опорні пункти прикривали вузли доріг, переправи через річки. На рубежі Комарово – станція Вижівка була обладнана оборонна смуга глибиною від 2 до 5 кілометрів з системою траншей та вогневих споруд, ДзОТів, протитанкових та протипіхотних першкод різного типу. На глибіні 8-12 кілометрів по лінії населених пунктів проходила друга оборонна смуга. Найбільша концентрація оборонних споруд була розміщена вздовж шляхів у напрямку Бреста.

Командування армії врахувало і те, що на напрямку наступу існують водні перешкоди – річки Вижівка, Прип΄ять, канали Турський та Рита – Молорита, лісові та болотні масиви, які будуть затруднювати маневр силами та засобами. За замислом командуючого 70-ю армією прорив оборони противника був намічений одночасно на двох напрямках. На північному (Брестському) напрямку були зосереджені сили 114-го стрілецького корпусу (160, 76-та гвардійська стрілецькі дивізії) з армійськими засобами посилення (148-ма гарматна артилерійська бригада, 378-й винищувальний протитанковий артилнрійський полк, 136-й гвардійський мінометний полк, 581-го зенітний артилерійський полк, 48-ма інженерно-саперна бригада). На південному (Шацькому) приготувались до наступу 38-ма гвардійська та 1-ша стрілецька дивізії 96-го стрілецького корпусу. 96-й стрілецький корпус повинен був прорвати оборону противника на ділянці П΄ясечно – Черемшинка з подальшим ударом в напрямку на Смоляри і до кінця першого дня наступу вийти на рубіж Текля, Ревель, Смоляри, Потороче. Подальшим завданням корпусу був наступ на Любохини, Шацьк.

Наступ військ 70-ї армії розпочався о 4.00 17 липня (дата наступу була перенесена з 12.00 16 липня для більшого узгодження дій з іншими арміями фронту).

О 4.00 17 липня на ділянці прориву 114-го стрілецького корпусу почалась артилерійська підготовка, яка тривала 40 хвилин.

У бій з’єднання корпусу вів його новий командир – генерал-лейтенант Дмитро Іванович Рябишев246.


Дмитро Рябишев народився 11 лютого (23 лютого) 1894 року на хуторі Колотівка, нині Цимлянського району Ростовської області в сім'ї донського козака. На військовій службі з 1915 року. У Першу світову війну воював рядовим на Північно-Західному фронті. З жовтня 1917 в Червоній гвардії, березня 198 року – Червоній Армії. У Громадянську війну командував взводом,  був помічником командира 2-ої бригади 4-ої кавалерійської дивізії, командиром ескадрону, полку. Громадянську закінчив на посаді командира 42-ої бригади (14-та кд 1-ої Кінної Армії).

У 1922 - 1929 роках служив на посаді командира кавалерійської бригади в Північно-Кавказському військовому окрузі. Паралельно закінчив підготовчі курси при Військовій Академії РСЧА імені М. В. Фрунзе в 1923 році, курси удосконалення вищого комскладу в 1925 році. З 1930 по 1933 роки був командиром 8-ої окремої кавалерійської бригади на чолі якої воював з басмачами у Середній Азії. У 1935 році закінчив Військову Академію імені М. В. Фрунзе. З 1936 року командир 13-ої Донської козачої дивізії. З вересня 1937 року командир 1-го кавалерійського корпусу, згодом командував військами 4-го кавкорпусу. 4 червня 1940 був призначений командиром 8-го механізованого корпусу, створеного з частин 4-го кавалерійського корпусу, 7-ої стрілецької дивізії, 14-ої важкої і 23-ої легкої танкових бригад.

Війська 8-го мехкорпусу генерала Рябишева прийняли участь В контрударі в районі Луцьк, Дубно,Бродами. З 22 липня 1941 по 15 серпня командуючий 38-ою армією, з 30 липня по 5 жовтня - Південним фронтом. 22 жовтня  був призначений командуючим  57-ої армії, а 8 травня 28-ї армії. З липня 1942 по березень 1943 виконував завдання Ставки ВГК. З березня по травень 1943 командував 3-ою резервною армією. У травні 1943 року був призначений заступником командувача 3-ою гвардійською армією, з 28 січня 1944 командиром 34-го гвардійського стрілецького корпусу. З 16 лютого по 29 березня 1944 командував 3-ою гвардійською армією. З 12 квітня по 27 травня 1944 командир 3-го гвардійського стрілецького корпусу. 18 липня 1944 року прийняв командування військами 114-го стрілецького корпусу, яким командував до закінчення війни.

Після війни генерал-лейтенант Рябишев командував  стрілецьким корпусом в Групі радянських військ в Німеччині, був заступником (з вересня 1945 року) та помічником командувача військами Східно-Сибірського військового округу. З вересня 1950 в запасі. Після звільнення в запас жив у Ростові-на Дону, очолював обласну Раду ветеранів, співпрацював з Військово-історичним журналом, журналом «Дон». Перу Дмитра Іванович належить книга спогадів „Перший день війни”247.

Нагороджений трьома орденами Леніна, орденом Жовтневої Революції, 5 орденами Червоного Прапора , орденами Богдана Хмельницького 1-го ступеня (29.07.1944), Суворова 2-го ступеня, Кутузова 2-го ступеня, медалями, а також іноземними орденами. Помер 18 листопада 1985 року.

Завдяки великій попередній розвідувальній роботі по виявленню ворожих вузлів оборони і вогняних точок, проведеній артилеристами напередодні наступу вогонь по німецьким позицям був не просто влучним – він був нищівним. В ході артилерійської підготовки відзначився артилерійський дивізіон під командуванням капітана Тимофія Кузьмовича Рязанцева (208-й гап 9-ої габр 5-ої адп). Вогонь гаубиць дивізіону  був настільки точним, що в районі сіл Смари-Горіхові і Залісиця майже повністю були знищені всі оборонні засоби противника. Це  дозволило стрілецьким підрозділам без проблем форсувати Прип’ять і в перший день наступу просунутися вперед на 7 кілометрів до східного берега озера Чисте. За роботою артилеристів спостерігав командувач артилерією 1-го Білоруського фронту, і увечері цього ж дня, прямо на командному пункті дивізіону вручив капітану Рязанцеву орден Вітчизняної війни 2-го ступеня. Дивізіон вже майора Рязанцева відзначиться в боях за Кюстрин і першим в бригаді відкриє вогонь по Берліну, а його командир 31.05.45 буде удостоєний звання Героя Радянського Союзу.


Не встигли замовкнути гармати, як  на штурм першої лінії траншей  пішли передові батальйони. А першими з перших піднялися в атаку бійці 8-го окремого штрафного батальйону 1-го Білоруського фронту.

Цей військовий підрозділ був сформований як 1-й штрафний батальйон Донського фронту в серпні 1942 року в селі Самофаловка нині Дубівського району Волгоградської області Російської Федерації. На відміну від штрафних рот перемінний склад штрафних батальйонів комплектувався виключно особами офіцерського складу. Офіцери направлялись до штрафбату рішенням від командира з΄єднання і вище за злочинну поведінку (дію або бездіяльність) на полі бою та  боягузтво, а за вироком військового трибуналу при вчиненні інших злочинів. У різний час у 8-му (і колишньому 1-му) ошб відбували покарання начальники штабів дивізії і бригади, начальник політвідділу бригади і комісари дивізії, бригад, командири полків, батальйонів, рот, батарей, взводів, начальник тилу дивізії, військові комісари, начальник госпіталю, начальник військторгу, відповідальний секретар бюро ВЛКСМ, начальник клубу, секретар військового|воєнного| трибуналу, оперуповноважений особливого відділу НКВС|. Довелося|припало| стояти в обороні й ходити в атаки в рядах|лавах| штрафників 4 командирам авіаланок, 2 штурманам ескадрильї, 8 авіатехнікам, 2 бортмеханікам. Найвища посада, на яку міг претендувати штрафник була посада командира відділення.

Перший бій батальйон прийняв в районі Сталінграда під селом Котлубань. У цьому бою загинули командир взводу (постійний склад), 19 бійців з премінного складу (власне штрафників), 28 були поранені.

25 листопада 1942 року відповідно до розпорядження начальника Головного оргштатного| управління ГУК| Червоної Армії №орг|./2/78950 1-й ОШБ Донського фронту отримав|одержував| номер «8» і під ним воював до перемоги. Наказ про зміну номеру й переформування батальйон отримав у квітні 1943 року на Орловщині, а тому другим місцем формування батальйону вважається село Зміївка. На початку липня1943 року переформований батальйон зайняв|позичав| оборону в районі Понирі-Малоархангельське Орловської області на ділянці 7-ої Литовської стрілецької дивізії. У жорстоких боях на Курській дузі штрафний батальйон відстояв свої позиції, прорвав ворожу оборону і перейшов у наступ в напрямку на Тросну. Згодом 8-й ошб приймав участь в боях зі звільнення Курської, Сумської, Чернігівської областей. Звільняв Путивль, Чернігів. Після доукомплектування постійним і переміннним складом був направлений на Лоєвський плацдарм (р. Сож, Білорусь). Бійці батальйону брали участь у визволенні міста Лоєв, наступі на Гомель та Рєчицу. В ході боїв у районі Жлобіна (Білорусь) батальйон потрапив в оточення, але прорвався з нього і вийшов в розташування радянських військ. Наприкінці травня 8-й ошб прибув в район бойових дій 70-ї армії і зайняв оборону в районі Ратного (смуга оборони 38-ї гвардійської стрілецької дивізії).


10 травня 1943 року командиром батальйону було призначено підполковника Осипова Аркадія Олександровича. Аркадій Олександрович був з тих з командирів, яких називають «батею». Для багатьох зі свої підлеглих, в тому числі і «штрафників» він залишився еталоном командира, зразком|взірцем| офіцера. Урівноважений, небагатослівний і спокійний в будь-якій ситуації, обачний в тактиці, він зі|із| всіх можливих рішень|розв'язань| вибирав те, яке дозволяло виконати завдання|задачу| при найменших втратах. Більш того |більше того|    вмів – що не всім дано – відстояти своє рішення перед будь-яким командиром - командувачем. Наприклад, при звільненні|визволенні| рідного йому Рогачова комбат за наказом командарма тільки|лише| одному йому відомими стежками вивів ОШБ в тил противника|противника|, організував засідки і розгорнув з бійцями батальйону широкомасштабні зухвалі диверсії на комунікаціях противника. Тоді вогнем із|із| засідки штрафники знищили німецького генерала з кількома офіцерами штабу, визволили з полону 300 місцевих жителів, яких гітлерівці заставили рити траншеї, знищивши при цьому охорону. Про зухвалий рейд штрафбату| по німецьких тилах згодом|противника| розповів|розказував| в своїх мемуарах генерал армії Горбатов, який командував на той час 3-ю армією. Щоправда в мемуарах генерал Горбатов штрафників назвав загоном лижників.248.

Завданням 1-ї стрілецької та 38-ї гвардійської стрілецької дивізій, з частинами якоих наступав штрафний батальйон був прорив оборони противника і подальший наступ на Малориту – Домачово з метою зімкнення кільця оточення Брестського угрупування противника. Виконання завдання дивізії в наступальній операції на половину забезпечили розвідники 38-ї гвардійської розвідувальної роти дивізії, котрі з 4 по 21 липня рядом розвідувальних пошуків в районі Кортеліси - Мокрани визначили практично всю оборону противника. Особливо відзначився командир відділення гвардії старший сержант Григорій Хаєв (29.08.44 нагороджений орденом Слави ІІ ступеня).

Зранку 17 липня бійці 8-го ОШБ і 110-го гвардійського полку 38-ї гв сд увірвались в першу траншею, але противника там не було, напередодні німці відвели свої підрозділи для посилення опорного пункту в районі Ратне-Жиричі. До кінця дня 17 липня війська 114-го ск прорвали першу смуги оборони ворога, просунились вперед на 7 кілометрів і вийшли до каналу Турський. На берегах каналу зав΄язались запеклі бої. Ворог не бажав віддавати позиції, та все ж на північному березі було захоплено ряд невеликих плацдармів. Першими на північний берег вступили підрозділи 160-ї стрілецької дивізії, яка вийшла на ділянку Критово, Тома. Німці, побоючись оточення почали відступати розрізненими группами на Мокрани, Малориту, Дівин, Кобрин.


У ході боїв на Прип΄яті  в районі села Піски – Речицькі відзначилась артилерійська батарея під командуванням капітана Юрія Михайловича Вінника (973-й артилерійський полк 160-ї сд). Тільки за перший день наступу батарея знищила понад 60 солдат противника, 10 кулеметів, 2 протитанкових гармати, зруйнувала 4 спостережні пункти і ДзОТ, подавила вогонь 2-х німецьких батарей. За цей бій, а також бої в районі польського міста Кодень (23.07.44) та при визволенні Бреста (28.07.44) капітану Віннику 26 жовтня 1944 року було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.


18 липня частини 38-ї гв сд отримали наказ змінити напрямок наступу і оволодіти опорними пунктами в Ратно та Жиричах. 1-й (капітан Іван Володимирович Матвієнко) та 2-й (капітан Василь Корнійович Цигичко) ротам 8-го ошб було доручено захопити і не дати підірвати міст через Прип’ять та вибити гітлерівців із західної околиці Ратного. Під шквальним вогнем ворога штрафники вивели зі строю декілька ДзОТів і увірвались на західну околицю селища. Взводи під командуванням старших лейтенантів Олександра Пильцина і Фуада Усманова „вилетіли” на міст через Прип’ять, знищили його охорону і команду саперів, які вже закінчували мінування, і зайняли оборону.

Атака штрафників була підтримана артилеристами 378-го винищувального протитанкового полку. Особливо відзначився розрахунок протитанкової гармати, навідником якої був сержант Павло Васильович Яценко. Завдяки влучному вогню був подавлений супротив німецького ДОТу і трьох важких кулеметів, які не давали піхоті рухатись вперед. За бої під Ратно, а також відвагу проявлені в бою 22 липня на березі Західного Бугу 26 жовтня 1944 року сержанту Яценку було присвоєне звання Героя Радянського Союзу218.


18.07.44 частини 160-ї сд вели бої в районі села Самари (Ратнівський район). Під хутором Береза підрозділи 1293-го СП були зупинені сильним кулеметним вогнем противника. Одним з перших пішов в атаку рядовий Василь Газін. Маючи досвід боїв з гітлерівцями з червня 1941 року, партизанську розвідницьку смекалку Василь Петрович підбрався до ворожих позицій і знищив декілька ворожих солдат. Викриставши усі боєприпаси, рядовий Газін груддю закрив жерло ворожого кулемета, чим дав змогу продовжити атаку бойовим товаришам. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24.03.1945 рядовому Василю Петровичу Газіну присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно).

Надвечір 18 липня після успішного прориву оборони сусідами семидесятої – 47-ї та 61-ї армій обстановка змінилася, а тому генерал – лейтенант Попов віддав наказ про перехід вранці 19 липня в наступ всіх військ армії в загальному напрямку на Мокрани, Малориту, Тур, Заболоття, Залісся.

Увечері 18 липня 110-й гв сп 38-ї гв сд форсував Прип’ять південніше Ратного і розпочав наступ у напрямку села Жиричі де зустрів організовний опір гітлерівців. Для посилення підрозділів полку з району Ратного знову була направлені роти 8-го ошб. Командир 38-ї гв сд генерал – майор Соловйов вірно розрахував моральний ефект, адже гвардійці прекрасно знали що в рядах штрафників наступають колишні офіцери, для яких мови про боягузство бути не може.

Завдяки майстерності одного з таких офіцерів - штрафників вогнем з кулемета було підпалено хату, в якій німці розташували кулеметне гніздо, вогнем з якого прикривались підступи до села. Через 15 хвилин Жиричі (19.07.44) були повністю очищені від ворога. Герой – штрафник в ході бою загинув.   У ніч на 20 липня підрозділи 38-ї гв сд вийшли в район озера Турське.

Вранці 20 липня 1-ша та 2-га роти штрафників при підтримці мінометного взводу (лейтенант Моісей Йосипович Гольштейн) та взводу протитанкових рушниць (лейтенант Петро Смирнов) вступили в бій за село Тур. Через декілька хвилин після початку атаки з іншого боку села в наступ пішла 3-тя рота (капітан Михайло Йосипович Сироватський) за підтримки основних сил мінометної роти (капітан Павло Семенович Тавлуй) та роти ПТР (капітан Петро Іванович Загуменников). Через 30 хвилин бою ворог вимушений був відступити з цього поліського села.

Німці відступали швидко, свій відхід прикривали мінними полями, особливо в районах доріг та ударами авіації та вже ніщо не могло стримати наступальний прорив військ, які вступили на територію Білорусі.


Категорія: Бої місцевого значення. Частина 4. На Люблін і Брест. | Додав: voenkom (24.07.2010) | Автор: Сергій Яровенко
Переглядів: 822 | Рейтинг: 4.6/8
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: