П`ятниця
23.06.2017
23:50
Форма входу
Категорії розділу
Бої місцевого значення. Частина І. Спекотна зима [13]
Сторінки книги про бойові дії на Волині в січні - березні 1944 року
Бої місцевого значення. Частина 2. Забута операція. [24]
Бойові дії на Волині в березні - квітні 1944 року. Поліська наступальна операція військ 2-го Білоруського фронту.
Бої місцевого значення. Частина 3. У стратегічній обороні [12]
Сторінки книги. Бойові дії на Волині в квітні-червні 1944 року
Бої місцевого значення. Частина 4. На Люблін і Брест. [22]
Сторінки книги. Підготовка і хід бойових дій Люблін-Брестської наступальної операції на Волині.
Бої місцевого значення. Частина 5. Визволення півдня Волині. [28]
Сторінки книги. Бойові дії в південних районах області в березні - липні 1944 року. Проскурівсько-Чернівецька, Львівсько-Сандомирська наступальні операції.
Пошук
Наше опитування
Чи готувався СРСР до нападу на Німеччину у 1941 р.

Всього відповідей: 361
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Бої місцевого значення

Каталог статей

Головна » Статті » Бої місцевого значення. Волинь 1944. » Бої місцевого значення. Частина 4. На Люблін і Брест.

4.6. Підготовка нового наступу.

Новий наступ з огляду на підготовлену ворогом глибоко ешелоновану оборону вимагав ретельної підготовки і нарощування сил.

На Люблін – Брестський напрямок додатково були перекинуті 2-га танковая армія (генерал-лейтенант танкових військ Богданов) та 2-й гвардійський кавалерійський корпус (генерал-лейтенант В. В. Крюков). У районі Ківерець зосереджувались з΄єднання 1-ї армії Війська Польського (генерал Зігмунд Берлінг).

Декілька слів про ці об’єднання та їх командирів.

Управління 2-ої танкової армії  було сформоване на базі управління 3-ої резервної армії Брянського фронту відповідно до директиви Ставки ВГК N 46002 від 10. 01. 43 р. Наказом командувача 3-ою резервною армією №001 від 24 січня 1943 року "...пункт управління 3-ої резервної армії перейменований в пункт управління 2-ої танкової армії". Спочатку до складу армії входили 11-й і 16-й танкові корпуси, 60, 112 і 194-а стрілецькі дивізії, 115-а стрілецька, 28-а лижна. 11-а гв. танкова бригади та інші з'єднання і частини.


В середині лютого армія  була включена до Центрального фронту і в його складі в лютому - березні брала участь в наступальній операції на Брянському напрямі, в липні - серпні - в Курській битві 1943 і Чернігівско-Припятській операції 1943 року.

На початку вересня 1943 року була виведена до резерву Ставки ВГК, у січні 1944 перепідпорядкована 1-му Українському фронту і в його складі в кінці січня брала участь у відбитті контрударів німецько-фашистських військ на Вінницькому напрямі, а в лютому - на південний захід від міста Корсуня-Шевченковського.

З 22 лютого до 12 червня 1944 армія вела бойові дії в  складі 2-го Українського фронту. В Умансько-Ботошанській операції 1944 війська 2-ї танкової армії у взаємодії з 27-ю армією завершили прорив тактичної зони оборони противника і у взаємодії із з'єднаннями 3-ї гв ТА і 52 А звільнили м. Умань (10 березня). До кінця операції, пройшовши з боями близько 240 км., з’єднання армії вийшли на підступи до м. Ясси.

У середині червня 1944 армія була передана 1-го Білоруського фронту, в складі якого з невеликою перервою вела бойові дії до кінця війни.У ході Люблін-Брестськой операції була введена в бій на польській території, у взаємодії з військами 8 гв А звільнила польські міста Люблін (24 липня) і Демблін (25 липня). В кінці липня вийшла до Праги (передмістя Варшави), де до 6 серпня відбивала контрудари значних сил німців. Після підходу військ 47А була виведена в резерв фронту в район Міньськ-Мазовецкий. За зразкове виконання бойових завдань, героїзм, стійкість і мужність особового складу 20 листопада 1944 року наказом Ставки ВГК №00376 від 20. 11. 44 р. 2-га танкова армія перетворена в 2-гу гвардійську танкову армію.

У Варшавсько-Познаньській операції 2-га гвардійська ТА 16 січня 1945 року була введена в прорив  у смузі 5-ої ударної армії, розвивала наступ на Іновроцлав, Кюстрін. Її дії в цій операції відрізнялися стрімкістю: за 15 діб війська пройшли з боями від Вісли ка Одеру понад 700 км. з середнім темпом близько 50, а в окремі дні до 90 км. Успішно діяли війська армії в Східно-Померанській операції. Бойовий шлях 2 гв. ТА завершила в Берлінській операції 1945, в ході якої її воїни показали зразки високої військової майстерності, відваги і мужності при прориві оборонних рубежів на підступах до Берліна і штурмі столиці фашистської Німеччини. Майже всі з'єднання і частини армії нагороджені орденами, більшість з них удостоєна почесних найменувань. За мужність, героїзм, військову доблесть і зразкове виконання бойових завдань в роки війни понад 103 тис. воїнів армії нагороджено орденами і медалями, а 221 з них присвоєне звання Героя Радянського Союзу. Двічі цього звання був удостоєний генерал З. І. Богданов.

Сьогодні Бойовий Прапор 2-ої гвардійської танкової Червонопрапорної армії з орденською і гвардійською стрічками, Почесна грамота, зберігаються в 2-й гвардійській загальновійськовій армії ЗС РФ, яка з 04.09.2001 року стала правонаступницею уславленого об’єднання.


Командуючий армією генерал-лейтенант Семен Ілліч Богданов народився 17 серпня 1894 року в Санкт-Петербурзі. Військову службу розпочав у 1916 році. По закінченні школи прапорщиків був відправлений на фронт. У Громадянську війну 1918-1922 років командував взводом, ротою, батальйоном, після війни - підрозділами. У 1923 році закінчив Вищу військово-педагогічну школу. З 1928 року - помічник командира, з 1930 року - командир стрілецького полку. По закінченні у 1930 році Вищих стрілецьких тктичних курсів „Постріл”, командував учбовим механізованим полком, а по закінченні навчання на академічних курсах удосконалення начскладу при Військовій академії механізації і моторизації РСЧА (1936) командував механізованою і легкотанковою бригадами. У 1938 році був репресований. Після реабілітації (1940 рік) в березні 1941 року був призначений на посаду командира танкової дивізії.  На початку війни продовжував командувати дивізією, в березні-травні 1942 року служив на посаді заступника командувача 10-ою армією по танкових військах, згодом командира танкового і механізованого корпусів (1942-1943). У веесні 1943 року прийняв командування 2-ю танковою армією (командував по липень 1944 і з січня  по травень 1947 року). За уміле керівництво військами танкової армії в боях при прориві оборони противника на Уманському напрямі і проявлену при цьому мужність і відвагу С.І. Богданову було присвоєне звання Героя Радянського Союзу. За зразкові дії військ під його командуванням по оточенню і розгрому Варшавського угрупування супротивника, при форсуванні річок Нетце (Нотець) і Одер і при виході до узбережжя Балтійського моря  був нагороджений другою медаллю «Золота Зірка». По закінченні війни С.І.Богданов командував 2-ю гв ТА, був командуючим бронетанковими і механізованими військами Групи радянських окупаційних військ в Німеччині (до серпня 1948 року), 1-м заступником командувача, а з листопада 1948 р. командувачем бронетанковими і механізованими військами Радянської Армії, командувачем механізованої армії (1953-1954), начальником Військової академії бронетанкових військ (1954-1956). З 1956 року у відставці по хворобі. Маршал бронетанкових військ, двічі Герой Радянського Союзу С.І.Богданов помер 12 березня 1960 року і похований у Москві220.

В районі між Ковелем і Камнь-Каширськом напередодні Люблін – Брестської операції розмістились дивізії 2-го гвардійського кавалерійського корпусу.

Це кавалерійське об’єднання розпочало свою історію як 3-й кавалерійський корпус.  Цей корпус було утворено 20 листопада 1941 року в районі Волоколамська на базі кавалерійської групи під командуванням полковника Льва Михайловича Доватора, до якої входили 50-та (полковник Іса Олександрович Плієв) та 53-тя (комбриг Кіндрат Семенович Мельник) кавалерійські дивізії сформовані відповідно на Кубані та в районі Ставрополя на території Північно – Кавказького військового округу в липні 1941 року. Дивізії, які увійшли до складу групи, а потім корпусу розпочали бойові дії наприкінці липня 1941 року в районі між залізницею Рига – Москва та автомагістраллю Мінськ – Москва. Наприкінці липня обидві кавалерійські групи були об’єднані в кавгрупу . Завданням групи було завдати удару по тилах противника, скути ворожі частини, що діють в районі Ярцево, і не дати німецькому  командуванню можливості підсилити своє Єльнінське угрупування, проти якого готувався контрудар військ Резервного фронту. Весь серпень і вересень місяць кавалеристи діяли в тилах німецької 9-ї армії і 3-ї танкової групи. Після виходу з оточення кавгрупа була зосереджена в районі Волоколамська і перепідпорядкована16-й армії, якою тоді командував генерал К.К.Рокосовський. У ході важких оборонних боїв на Волоколамському напрямку кавалеристи відточували бойову майстерність. 22 листопада до складу корпусу була включена 20-та гірська кавалерійська дивізія під командуванням полковника Анатолія Ставенкова, яка прибула  на початку листопада прибула на фронт із Середньої Азії.  У новому складі корпус був кинутий в контратаку на підмосковний Солнєчногорськ, для чого був підсилений 44-ю кд та підрозділами 8-ї гв сд. Раптовий удар 3-го кавалерійського корпусу зірвав наступ великого угрупування противника від Солнєчногорська в Московському напрямку. Гітлерівці були відкинуті, зазнали значних втрат і втратили цілу добу, яка була використана радянським командуванням. Ще дві доби кавалеристи утримували свої позиції. Противник, ввівши в бій 2-у танкову дивізію атакував, але марно. У цих боях гітлерівці втратили тільки убитими сімсот солдатів і офіцерів, 22 танки і три бомбардувальники. 27 листопада корпус наказом НКО  від 26.11.1941 року №342   був перетворений в 2-й гвардійський кавалерійський, а 50-та та 53-тя кд стали відповідно  3-ю та 4-ю гвардійськими кавалерійськими. Кавалеристи обороняли рубіж на Ленінградському шоссе до початку грудня 1941 року, а згодом приймала участь в контрнаступі під Москвою. 11 грудня 1941 року 2-й гвардійський кавалерійський корпус був перекинутий в район Кубінки.  Після 150 кілометрового маршу по тилах німецьких військ дивізії корпусу  19 грудня вийшов до річки Руза. В ході цього маршу змінилось командування корпусом. Замість генерал-майора Доватора, який був призначений заступником командуючого 16-ю армією комкором був призначений генерал Плієв.  19 грудня генерал-майор Доватор був смертельно поранений.


Наступна сторінка героїчного подвигу гвардійців – кавалеристів пов’язана з маловідомим „Сєвським рейдом” за 10 днів якого були зруйновані всі німецькі склади, що базувалися в найближчих 100 кілометрах на захід від Сєвська, отримали значні втрати і німецькі частини, які знаходились у цьому районі. В той час корпусом командував генерал майор Володимир Вікторович Крюков (з 06.03.43). 12 березня 1943 року кавалеристи форсували Десну і вступили в бій з німецькими частинами. Врешті – решт кавалеристи опинились в глибокому оточенні. З боями гвардійці відступли до Сєвська. На той час в дивізіях корпусу коней майже не залишилось, значно поріділи ряди підрозділів і частин. 17 березня розпочалася оборона Севська. З 19 по 22 березня   тривали вуличні бої з німецькими і угорськими частинами, які увірвались до міста.  28-ма Алтайська лижна бригада, яка діяла спільно з кавалеристами і обороняла підходи до міста з півдня 4 діб стримувала наступ гітлерівців.  Від бригади в 3 тисячі чоловік залишилося трохи більше 200. Героїзм кавалеристів і лижників дозволив утримати місто ціною 15 тисяч життів. 

30 квітня 1943 року залишки з’єднань корпусу були виведені в тил для доукомплектування. На фронт, поповнений в районі міста Задонськ, корпус повернувся 18 липня 1943 року. Завдяки цьому корпусу радянські війська у середині вересня прорвали неприступну лінію німецької оборони «Ханген» і звільнили в ході Брянської, Гомельсько-Рєчицької та Калінковичівсько-Мозирської наступальних операцій міста Брянськ і Бєжицю.

Уведені в прорив в ході Люблін-Брестської наступальної операції війська корпусу вийшли до Вісли, згодом в ході Вісло-Одерскої (12 січня - 3 лютого 1945 року) наступальної операції форсувавши річку Піліца, зіграли вирішальну роль в звільненні столиці Польщі - Варшави та інших польських міст, знищили і полонили понад три тисячі гітлерівців. У ході Східно-Померанської (10 лютого - 4 квітня 1945 року) операції з’єднання корпусу у взаємодії з танковими частинами 5 березня 1945 року звільнили польське містом Польцин. Відвага в цих боях додала корпусу почесного найменування – „Померанський” (26.04.1945). Війну кавалеристи закінчилив складі 33-ї армії на Ельбі. 

За бойові заслуги в роки війни корпус нагороджений орденом Червоного Прапора і Суворова; біля 20 тисяч його воїнів нагороджені орденами і медалями, 48 стали Героями Радянського Союзу.

1 грудня 1945 року згідно наказу НКО СРСР від 10.06.1945 року №0013  2-й гвардійський кавалерійський Померанський Червонопрапоргий, ордена Суворова 2 ступеня корпус був переформований в 28-му гвардійську механізовану дивізію, правонаступницею якої сьогодні є 196-а гвардійська база зберігання озброєння і техніки (танкових військ) ЗС РФ.

Цікава і трагічна доля останнього командира корпусу гвардії генерал-лейтенанта Володимира Вікторовича Крюкова.


Народився В.В. Крюков 15 липня 1897 року в Бутурліновці (нині Воронезька обл. РФ), в селянській родині. У 1914 році закінчив реальне училище в місті Рязані, в 1915 році - Московську школу прапорщиків. Після закінчення школи був направлений на фронт. Командував взводом, ротою. Війну закінчив у званні поруччика.У 1918 році добровольцем вступв до Червоної Армії. Примав участь в Громадянській війні на Східному фронті. У 1924 році закінчив відділення старшого комскладу при Вищій кавалерійській школі, навчався у ВА ім. Фрунзе. Служив на посадах начальника полкової школи 89-го кавалерійського полку (з січня 1924), начальника штабу 68-го кавалерійського полку (з квітня 1929), начальника оперативного відділення штабу 6-ої кавалерійської дивізії (з листопада 1931), командира 20-го Сальського кавалерійського полку 4-ої кавдивізії (з липня 1933). Викладав тактику на Кавалерійських курсах удосконалення командного складу. На посаді командира 306-го стрілецького полку брав участь у Радянсько – Фінській війні. У травні 1940 року був прзначений командиром 8-ої стрілецької бригади Ленінградського військового округу.

11 березня 1941 року генерал-майор (з 04.06.1940) Крюков В.В. був призначений командиром 198-ої моторизованої дивізії з якою зустрів війну і я якою командував до 17 вересня1942 року. 198-ма мд 4 липня 1941 року в районі  станції Койвумякі, Есько, Кіркопулі (Карелія) не тільки зупинила просування фінських частин, але й внеслідок нанесеного її силами контрудару відкинула фінів на 6-8 кілометів від лінії кордону. Закірпившись на рубежі бійці дивізії утримували його до 8 липня, відбивши при цьому 25 атак. Залишки дивізії, до якої було влито 3-й полк народного ополчення (452-й та 450 мсп були перекинуті на інші напрямки) 02.08.1941 року завдали удару від Лахденпохья в західному напрямі, але зазнали великих втрат і відійшли на початкові рубежі, потім були оточені в районі північно-східніше Хийтола, притиснуті до берега Ладозького озера. У період з 12 по 20 серпня судами Ладозької флотилії вцілілі підрозділи дивізії були евакуйовані, і знов направлені на передову, в район старого державного кордону, в районі Бєлоострова. 17.09.1941 року дивізія  була переформована в 198-му стрілецьку дивізію.

22 січня 1942 року генерал-майор Крюков очолив 10-й кавалерійський корпус, який формувався в резерві Західного фронту. З’єднання так і не сформованого корпусу в березні буди передані на поповнення 1-го гвардійського кавалеійського корпусу, а 10-й кк перестав існувати як військове об’єднання.

6 березня 1942 року В.В.Крюков прийняв командування 2-м гвардійським кавалерійським корпусом, яким командував до його розформування 1 грудня 1945 року.

За уміле керівництво частинами корпусу і проявлені при цьому відвагу і мужність Указом Президії Верховної Ради СРСР від 6 квітня 1945 року генерал-лейтенанту Крюкову Володимиру Вікторовичу було присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі "Золота Зірка" (№ 5792). По закінченні війни був заступником командира 36-го стрілецького корпусу.

18 вересня 1948 року генерал-лейтенант Крюков був заарештований в Москві, а через 10 днів, в Казані під час гастролей, була арештована його дружина - виконавець російських народних пісень, заслужена артистка РРФСР Лідія Андріївна Русланова. Офіційним звинуваченням в числі іншого були "грабіж і привласнення трофейного майна у великих масштабах", а саме, після війни, генерал Крюков, використовуючи службове становище, привласнив реквізовані у розгромлених німців автомобіль "Horch 951А" два "Мерседеси", "Ауді", двісті вісім діамантів, а також смарагди, сапфіри, перли, сто сім кілограмів виробів з срібла, сто тридцять дві картини російських художників Шишкіна, Рєпіна, Сєрова, Сурікова, Васнєцова, Верещагіна, Левітана, Врубеля, Маковського, Айвазовського та інших, тридцять п'ять старовинних килимів, старовинні гобелени, багато антикварних сервізів, хутра, скульптури з бронзи і мармуру, декоративні вази, антикварні книги, сімсот тисяч рублів готівкою та інше. 2 листопада 1951 року В.В. Крюков був засуджений Військовою колегією Верховного суду СРСР по статті 58-10 частини 1 КК РРФСР і Закону від 7 серпня 1932 року до позбавлення волі у виправно-трудовому таборі строком на 25 років, з обмеженням громадянських прав терміном на 5 років, з конфіскацією всього майна і з позбавленням медалей "За оборону Ленінграда", "За оборону Москви", "За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 гг.", "За взяття Берліна", "За звільнення Варшави" і "ХХХ років Радянської Армії і Флоту". Одночасно з цим слідством було прушене клопотання перед Президією Верховної Ради СРСР про позбавлення Крюкова В.В. звання Героя Радянського Союзу, медалі "Золота Зірка", трьох орденів Леніна, ордена Червоного Прапора, орденів Суворова 1-го і 2-го ступеня, ордена Кутузова 1-го ступеня. Насправді ж причиною кримінального переслідування стала особиста дружба Крюкова та Русланової з опальним тоді маршалом Г.К.Жуковим.

До смерті Сталіна відбував покарання в Краслазі. У липні 1953 року визначенням № СП-0046/51 Військової колегії Верховного суду СРСР був реабілітований, поновлений в правах та на військовій службі. У 1954 році генерал – лейтенант Крюков закінчив Вищі академічні курси при Військовій академії Генерального штабу. У 1955 році був призначений заступником начальника Військово-юридичної академії. З 1957 року генерал-лейтенант Крюков В.В. - у відставці. Жив в Москві, де і помер 16 серпня 1959 року. Похований в Москві на Новодевічьєму кладовищі221.

Категорія: Бої місцевого значення. Частина 4. На Люблін і Брест. | Додав: voenkom (22.07.2010) | Автор: Сергій Яровенко
Переглядів: 615 | Рейтинг: 5.0/6
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: