3.6. Зміни у складі армій, корпусів, дивізій. - Бої місцевого значення. Частина 3. У стратегічній обороні - Бої місцевого значення. Волинь 1944. - Каталог статей - Персональный сайт Сергея Яровенко
Понеділок
20.02.2017
18:27
Форма входу
Категорії розділу
Бої місцевого значення. Частина І. Спекотна зима [13]
Сторінки книги про бойові дії на Волині в січні - березні 1944 року
Бої місцевого значення. Частина 2. Забута операція. [24]
Бойові дії на Волині в березні - квітні 1944 року. Поліська наступальна операція військ 2-го Білоруського фронту.
Бої місцевого значення. Частина 3. У стратегічній обороні [12]
Сторінки книги. Бойові дії на Волині в квітні-червні 1944 року
Бої місцевого значення. Частина 4. На Люблін і Брест. [22]
Сторінки книги. Підготовка і хід бойових дій Люблін-Брестської наступальної операції на Волині.
Бої місцевого значення. Частина 5. Визволення півдня Волині. [28]
Сторінки книги. Бойові дії в південних районах області в березні - липні 1944 року. Проскурівсько-Чернівецька, Львівсько-Сандомирська наступальні операції.
Пошук
Наше опитування
Чи готувався СРСР до нападу на Німеччину у 1941 р.

Всього відповідей: 356
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Бої місцевого значення

Каталог статей

Головна » Статті » Бої місцевого значення. Волинь 1944. » Бої місцевого значення. Частина 3. У стратегічній обороні

3.6. Зміни у складі армій, корпусів, дивізій.

Бої квітня 1944 року в районі Ковеля послужили добрим уроком для радянського командування. Вже на початку травня були видані директиви командувачів фронтів про організацію оборони, при цьому оборони довготривалої. Підтвердженням цьому є  оперативні директиви штабу 1-го Українського фронту № 0015 від 01.05.44 та 0016 від 04.05.44.  Зробило вище радянське військове командування висновки і кадрові. Були зміщені з посад і призначені з пониженням командуючий 47-ю армією генерал – лейтенант В.С.Полєнов, командуючий 125-м стрілецьким корпусом 47-ї армії генерал – лейтенант Михайло Сергійович Філіповський, командуючий 129-м стрілецьким корпусом 47-ї армії генерал – майор Олександр Іванович Максимов165 (командував з 21.04.44 по 10.05.44), командир 41-ї стрілецької дивізії 69-ї армії полковник Д.С.Бондаренко та інші. Відповідно до цього відбулись і нові кадрові призначення.

Новим, 14 –м командуючим 47-ю армією став генерал – лейтенант Микола Іванович Гусєв.


Народився  Микола Гусєв15 листопада 1897 року в селі Бродниково Тверської губернії. До лав РСЧА вступив добровільно у 1918 році. В Громадянську війну командував ескадроном, брав участь в боях на Східному і Південному фронтах. По закінченні війни продовжив службу а армії. Командував окремим кавалерійським ескадроном, кавалерійським полком, був начальником штабу кавалерійської дивізії. Отримав ґрунтовну військову освіту, спочатку на Вищих командних курсах (1924), згодом курсах ППО (1928), курсах удосконалення командного складу (1929 і 1931 роки). У 1935-1940 роках працював в Генеральному штабі РСЧА. Напередодні Великої Вітчизняної війни закінчив Військову Академію Генштабу (1941 рік). З початком війни в діючій армії на посадах командира 25-ої кавалерійської дивізії (липень 1941 - січень 1942), 13-го кавалерійського корпусу (січень - червень 1942), командуючого 4-ою армією (червень 1942 - листопад 1943), 20-ою армією (листопад 1943 - квітень 1944). 8 травня 1944 року Микола Гусєв прийняв командування 47-ю армією 1-го Білоруського фронту.

М.І.Гусєв командував 47-ю армією до листопада 1944 року. В грудні 1944 прийняв командування 48-ою армією з якою пройшов до кінця війни.  Воював на Ленінградському, Волховському, 2-му Прибалтійському, 1-му, 2-му і 3-му Білоруських, фронтах. Війська під командуванням М.І. Гусєва брали участь в оборонних боях на дальніх і ближніх підступах до Ленінграда, в Люблін-Брестській, Варшавсько-Познанській, Східно-Пруській наступальних операціях.

Після війни Микола Іванович Гусєв командував військами Казанського військового округу (до 1946 року), з 1946 по 1950 командував армією. З 1950 року служив на посаді військового аташе СРСР в Чехословаччині. З 1954 року до смерті в 1962 році проходив службу в Генеральному штабі ЗС СРСР.

Командування 125-м стрілецьким корпусом 47-ї армії прийняв полковник Іван Кузьмович Кузьмін (1900-1980). 

                         

Свій бойовий шлях молодий робітник з села Лука Новгородської губернії розпочав в червоногвардійському загоні під командуванням старшого брата Федора – голови полкового комітету лейб-гвардії Ізмайловського полку. Обидва брати охороняли Смольний, приймали участь в подіях листопада 1917 року у Зимовому палаці. На той час Федір Кузьмін, колишній прапорщик лейб – гвардії Ізмайловського полку встиг повоювати на фронтах 1-ї світової. 1918 році шляхи братів розійшлися. Старший, Федір, отримав призначення комісаром 28-ї армії Східного фронту, а Іван став уповноваженим Новгородської ЧК. Федір Кузьмін воював з арміями Денікіна, Колчака, стрімко просувався сходинками військової кар΄єри – командував бригадою, дивізією. Після закінчення ВА ім. Фрунзе був командиром 12-ї стрілецької дивізії, а за пропозицією маршала Тухачевського відкликаний для наукової роботи. Делегат ХV з΄їзду більшовицької партії, один з перших радянських генералів на початку 1941 року був заарештований. Знаходився в застінках НКВС до смерті Сталіна. Доля старшого брата відізвалась і на долі меншого. Іван Кузьмович після нетривалої служби в ЧК був направлений на навчання до школи молодших командирів, а по її закінченню в 1918 році отримав направлення на Південний фронт. Командир кавалерійського ескадрону 218-го стрілецького полку І.К.Кузьмін відзначився в боях під Царицином в районі станиці Качалинська, за що був удостоєний ордена „Червоний Прапор” (Наказ РВСР № 76 від 1920 р.). Вже у 1920 році молодий орденоносець отримав під командування полк 32-ї кавалерійської дивізії. Знову Іван Кузьмін відзначився в боях в горах Дагестану проти загонів  Джафарова, які підтримували англійські інтервенти. За дагестанську операцію 20-ти літній командир був нагороджений іменною зброєю та другим орденом „Червоний Прапор” (наказ РВСР № 144 від 1922 р.). По закінченні Громадянської Іван Кузьмович командував полком, бригадою, дивізією, закінчив ВА ім. Фрунзе та ВА ГШ РСЧА. У перший місяць війни комбриг Кузьмін командував  285-ю стрілецькою дивізією (Московський військовий округ), а з 19 липня 1941 року, 47-ю кавалерійською дивізією. В серпні – листопаді кавалеристи під командуванням Кузьміна бились з німцями в складі Західного фронту, 21-ї армії, не раз виходили в рейди по ворожим тилам. Під час одного з таких рейдів комбриг Кузьмін був поранений. На фронт радянське командування «відпустило»  кавалера двох орденів Червоного Прапора лише у 1943 році і на диво відразу призначило на посаду командуючого корпусом, яким він командував до кінця війни. 03.06.44 Івану Кузьмичу було присвоєне військове звання генерал – майор. За взяття передмістя Варшави-Праги був нагороджений орденом Суворова і польським Хрестом Грюнвальда, за форсування Вісли отримав орден Богдана Хмельницького. Війну закінчив на посаді заступника командуючого 47-ю армією... Помер Іван Кузьмич Кузьмін 18 лютого 1980 року в Москві166.

На посаду командира 129-го СК був призначений генерал – майор Михайло Борисович Анашкін.

Народився  М.Б.Анашкін 19 листопада 1901 року в селі Кома Новосьоловського району Красноярського краю в сім'ї селянина. У 1919 році Михайло Анашкін ускладі партизанського загону брав участь в боях проти військ адмірала Колчака. У складі 239-го Курського стрілецького полку 27-ої Омської стрілецької дивізії брав участь в боях проти армій Пілсудського на території Білорусії і Польщі, в придушенні Кронштадтського повстання, в боях з «армією Антонова» на Тамбовщині. Після закінчення дивізійної школи з підготовки командирів (1923 р.) був призначений на посаду командира взводу. У 1927 році закінчив Смоленську військову піхотну школу, в 1929 році - військово-політичні курси. У 1929 році брав участь в боях на КВЖД. Після закінчення у 1936 році Військової академії імені М.В.Фрунзе був направлений  для проходження військової служби в Харківський військовий округ і був призначений на посаду начальника штабу 23-ої стрілецької дивізії 7-го стрілецького корпусу. У 1938 році під час «генерального армійського чищення » Михайло Анашкін був заарештований, визнаний «ворогом народу» і «німецьким шпигуном». Він був виключений з лав ВКП(б) і цілий рік просидів в застінках НКВС. Правда, через рік, «розібравшись», офіцера реабілітували. Після звільненняз в’язниці у 1939 році  полковник Анашкін заходився на викладацькій роботі у Військовій академії імені М.В.Фрунзе. У червні 1941 року М.Б.Анашкін був призначений начальником штабу 282-ої стрілецької дивізії. Воїни дивізії в районі міст Трубчевськ - Погар на Брянщині вперше в історії Західного фронту в оборонних боях завдали суттєвих втрат і стримали наступ з΄єднань групи армій «Центр». Саме про ці бої згодом в своїх мемуарах згадував Хайнц Гудеріан : «За час походу на схід ми вперше зустрілися з фанатичним опором росіян». 282-а стрілецька дивізія не тільки оборонялася, але і, перейшовши в наступ, відбила у ворога 14 населених пунктів167. 20 серпня 1941 року М.Б.Анашкін був призначений командиром 160-ої стрілецької дивізії, яка з боями просунулася вперед на 60 кілометрів, звільнивши десятки сіл і містечок на західному напрямі. Після цього, до серпня 1942 року, дивізія  під командуванням М.Б.Анашкіна вела в основному оборонні бої на західному і південно-західному напрямах. У серпні 1942 року полковник Анашкін був призначений командиром 159-ої стрілецької дивізії 40-ої армії Воронежського фронту. У вересні 1942 року 159-а стрілецька дивізія форсувала річку Вороніж і за 2 дні боїв опанувала передмістям  Воронежа Чижовкою. Гітлерівці по кілька разів в день переходили у відчайдушні контратаки, але безрезультатно. Більше 40 днів дивізія утримувала Чижовку, повністю розгромивши 2 німецьких піхотних полки. Після виснажливих боїв за Воронеж 159-а стрілецька дивізія генерал-майора ( з січня 1943) Анашкіна у складі Південно-Західного фронту в листопаді 1942 року - січні 1943 року прорвала оборону супротивника на Дону в районі міста Серафимович, вела запеклі бої на зовнішньому фронті оточення Сталінградського угрупування противника в районі станиць Боковська – Чернишевська, а згодом наступала у напрямі на Морозівський. Дивізія за бойову майстерність і героїзм особового складу в операції «Малий Сатурн» була перейменована в 61-шу гвардійську стрілецьку, а її командир був нагороджений орденом Червоного Прапора. Талант М.Б.Анашкіна як полководця яскраво проявився в ході боїв за місто Чугуїв на початку серпня 1943 року. Командир 64-го стрілецького корпусу 57-ої армії Степового фронту застосував незвичайне тактичне рішення. Замість того щоб атакувати гітлерівців в лоб, головний удар корпусу направив в сусідній ліс, де у німців була лише бойова охорона. Зім'явши ворога і опанувавши дорогою Чугуїв - Харків, несподівано для противника частини корпусу увірвалися в місто. В ході боїв на Харківщині війська корпусу вибили ворога з 381 населеного пункту, знищили більше 11 тисяч ворожих солдатів, більше 900 узяли в полон. У травні 1944 року талановитий комкор отримав нове призначення. З військами 129-го стрілецького корпусу генерал – майору Анашкіну належало визволити Ковель, вибити ворога з території СРСР, звільняти Варшаву, брати міста Гомбін, Гостинін, Коваль, Бромберг (Бидгощ), Кьотцин, вийти до Берліна. 6 квітня 1945 року за уміле керівництво бойовими діями частин і з'єднань корпусу при прориві довготривалої оборони супротивника, форсування річки Вісли, звідьнення Варшави і проявлені при цьому особистий героїзм, мужність і відвагу гвардії генерал-майору Михайлу Борисовичеві Анашкіну було присвоєне звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№ 5711). Після війни Михайло Борисович працював викладачем у Військовій академії Генштабу. З 1946 року генерал-лейтенант М.Б.Анашкін - у відставці. Помер 23 січня 1951 року, не доживши навіть до 50 років. Похований у Москві168.

Новим начальником штабу 69-ї армії став (з 05.05.44) генерал – майор Олексій Вікторович  Владімірський, котрий зустрів війну на посаді начальника 1-го відділення оперативного відділу штабу 5-ої армії, яка в червні – липні 1941 вела оборонні бої на Волині, згодом служив на посадах  заступника начальника штабу 3-ої армії, заступника командира стрілецької дивізії, командира 137-ї стрілецької дивізії, начальника оперативного відділу штабу 3-ої армії. Посада начальника штабу армії в подальшому приведе генерала Владімірського до стін німецької столиці. Сьогодні Олексій Вікторович відомий за своєю книгою «На західному напрямку» в якому описав бойові дії 5-ї армії в перші місяці Великої Вітчизняної.


11 травня 1944 року командування 41-ю стрілецькою дивізією прийняв Герой Радянського Союзу полковник Черняк Степан Іванович169. Доля цього полководця дуже примхлива. Степан Іванович знав і взлети, і падіння, але як справжній солдат мужньо витримував удари і примхи долі.


Степан Черняк  народився 16 грудня 1899 року в селянській сім'ї в селі Черневичі Борисовського району Мінської області Білорусі. У Червоній Армії з 1918 року. Учасник Громадянської війни. У 1921 році закінчив піхотні курси, в 1924 році - піхотну школу, а в 1930 році - курси "Постріл". Брав участь в боях у Іспанії (1936-1939 рр). Під час бойових дій Зимової війни СРСР з Фінляндією з 23 грудня 1939 року по 28 лютого 1940 року 136-та стрілецька дивізія (13-а армія, Північно-Західний фронт) комдива Черняка прорвала лінію Маннергейма на ділянці Муола - Ільвес. Указом  Президії Верховної Ради СРСР від 7 квітня 1940 року «…за уміле командування дивізією, зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з фінською білогвардійщиною і проявлені при цьому відвагу і геройство…» комдиву Черняку Степану Івановичу було присвоєне звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі "Золота Зірка" (№ 126). Постановою Ради Народних Комісарів Союзу РСР від 4 червня 1940 року Черняку С.І. було присвоєне військове звання "генерал-лейтенант". У грудні 1940 року генерал – лейтенант Черняк закінчив Вищі академічні курси при Військовій академії Генерального штабу і відразу був направлений на посаду  помічника Командувача Чорноморським флотом.  У липні 1941 року Степан Іванович прийняв командування  46-ою армією.  В грудні 1941 Степана Івановича призначили командуючим 47-ю армією. Після низки невдач його понизили у військовому званні до генерал – майора, щоправда в лютому 1942 року нове призначення генерала Черняка пройшло без пониження в посаді – він став командуючим 44-ю армією Кримського фронту. І знову армія, довірена генералу Черняку була розгромлена. Після невдачі Керченського десанту 20 травня 1942 Черняка відсторонили від командування і понизили в званні до «полковника». Цього разу вже полковнику Черняку довірили командування лише дивізією – 306-ю стрілецькою, якою він командував до січня 1943 року.  У червні - серпні 1943 року Степан Іванович Черняк командував 32-ю стрілецькою дивізією  а з 20 листопада 1943 року 162-ю стрілецькою дивізією 65-ї армії Білоруського фронту. Дивізія відзначилась в ході Гомельсько-Рєчицької операції військ Білоруського фронту і звільнила місто Рєчиця.  Турійська земля і 41-ша стрілецька дивізія стануть для С.І. Черняка щасливими. 3 червня 1944 року йому буде присвоєне звання генерал-майор, воїни дивізії покриють себе славою при прориві оборони противника на захід від села Мокрець Турійського району.

Наприкінці 1944 року С.І.Черняк був призначений командиром  31-ї стрілецької дивізії (78-й стрілецький корпус, 52-а армія 1-й Український фронт), яка відзначилась в ході Сандомирсько-Сілезської наступальної операції та звільненні 20 січня 1945 року польського міста Пітшен (Бичина).

Після війни С.І. Черняк продовжував службу в рядах Радянської Армії. З 1954 року і до звільнення у відставку в 1958 році був Краснодарським краєвим військовим комісаром. Помер 21 липня 1976 року.

77-м стрілецьким корпусом, до складу якого входили 132, 143, 185, 234 стрілецькі дивізії з 19.03.44 командував генерал – лейтенант Віктор Генріхович Позняк.

Майбутній полководець народився 26 квітня 1901 року в місті Самарканді (Республіка Узбекистан) в сім'ї службовця, за національністю литовець. У 1917 році закінчив Самаркандську гімназію і осунувся у вир революційних подій. 1919 року добровольцем вступив до Червоної Армії, брав участь в боях Громадянської війни. У 1921 році закінчив курси при Вищій кавалерійській школі, в 1926 році - Військову академію імені М.В. Фрунзе. На фронтах Великої Вітчизняної війни з листопада 1941 року. Командував 39-ою стрілецькою бригадою, 360-ю стрілецькою дивізією (13.03.42- 30.10.42), був  начальником штабу 43-ої армії і командиром 3-го гвардійського стрілецького корпусу (19.08.43-09.01.44).  До прибуття на Волинь воював на Калінінському, 1-му Прибалтійському фронтах. Приймав участь в битві під Москвою, в Смоленській операції, в розгромі німецько-фашистських військ в Білорусії. Після звільнення Волині корпус під командуванням генерал – майора В.Г.Позняка приймав участь у Вісло-Одерскій, Східно-Померанській і Берлінських операціях. 15-17 січня 1945 року 77 ск прорвав глибоко ешелоновану оборону супротивника в районі населеного пункту Яблонна-Легйоново (Легьоново, Польща) захопив місто Хотомув, з ходу форсував річку Віслу і глибоким обхідним маневром у взаємодії з іншими з'єднаннями 17 січня звільнив столицю Польщі місто Варшаву. Розвиваючи наступ, корпус генерала Позняка до 27 січня 1945 року пройшов з боями двісті кілометрів, звільнив понад п'ятсот населених пунктів, захопив в полон близько двохсот гітлерівців. За уміле керівництво бойовими діями корпусу і проявлені при цьому мужність, відвагу і героїзм Указом Президії Верховної Ради СРСР від 6 квітня 1945 року генерал-майору Позняку Віктору Генріховичеві присвоєне звання Героя Радянського Союзу (медаль "Золота Зірка" № 5708), а 20 квітня 1945 В.Г. Позняку присвоєно військове звання «генерал – лейтенант». Після війни відважний воєначальник продовжував службу в Збройних Силах. Був начальником кафедри Військової академії Генерального штабу. З 1966 року генерал-лейтенант Позняк   - в запасі. Помер 12 серпня 1983 року. Похований в Москві на Кунцевському цвинтарі.

132-га стрілецька дивізія була сформована у 1939 році в Полтавській області на на базі 88-го стрілецького Красноуфімського Червонопрапорного полку 30-ої стрілецької дивізії. На початок Великої Вітчизняної війни полки дивізії дислокувалася в Полтаві, Миргороді, Красно граді. Після доукомплектування приписним складом  дивізія 08.07.1941 відбула на фронт. Вступила в бій з передовими підрозділами ворога ще знаходячись в ешелоні на станції Чауса, і була вимушена прийняти бій частиною сил (інші сили дивізії ще були на шляху від Полтави). 12.07.1941 року з району Чаус сили 132-ї сд були кинуті в бій на рубежі  Пропойськ – Кричів.  Через декілька днів боїв з переважаючими силами противника потрапила в оточення. Виходячи з нього, при форсуванні річки Сож  дивізія хоча і зазнала значних втрат, але зайняла рубіж на східному березі річки Сож і декілька діб стримувала натиск частин вермахту, які намагались форсувати водну перепону. 24.07.1941 року  залишки особового складу булу передані сусідній 137-й сд, а, управління було відведене для  нового 2-го формування дивізії в район Гомеля. 26.08.1941 року у зв'язку з проривом у  районі Новгорода-Сіверського 3-ої танкової дивізії ворога, дивізія , не завершивши формування була перекинута на лівий берег річки Десна, в район Климовичі - Милославичі, де знову ж таки потрапила в оточення. Навіть в оточенні частини дивізії вели важкі бої,  а згодом вийшли у напрямку до Трубчевська. 12.09.1941 року ворог знову вийшов в тил дивізії, командування якої вимушене було віддати наказ на відступ. В ході ар΄єргардних боїв уздовж Десни 132-а сд наносила раптові контрудари. Наприкінці вересня 1941 року дивізія була оточена утретє, безуспішно намагалася пробитися на південний схід, потім у напрямку Севська, де трохи не потрапила в оточення в – четверте. Залишки дивізії в кінці-кінців все ж прорвались через лінію фронта і вийшли до своїх. У грудні 1941 року поповнена особовим складом і технікою дивізія, брала участь в контрнаступі радянських військ в районі Єльця. Згодом воїни дивізії брали участь в Рославль-Новозибковській наступальній операції, Воронежсько-Ворошиловградській стратегічній оборонній операції, Воронежсько-Касторненській наступальній операції, Курській битві, Орловській, Чернігівсько-Прип΄ятській, Харківській наступальних операціях 25.09.1943 року частини дивізії форсували Дніпро. На бойовому рахунку 132-ї стрілецької звільнення Звільняла міст Єлець, Лівни, Щигри, Курськ, Бахмач, Конотоп. За визволення Бахмача дивізія була удостоєна почесного найменування «Бахмацька», а Конотопа – представлена до нагородження орденом Червоного Прапора. На Волинь прибула 1 квітня 1944 року і була включена спочатку до складу 25-го стрілецького корпусу 2-го Білоруського фронту , а згодом до складу 77-го СК. В ході бойових операцій на території області дивізією командували полковники Гавілевський Петро Савович (30.12.1943 - 04.05.1944) та Цвинтарний Яків Герасимович (05.05.1944 - 12.08.1944).

Петро Савович Гавілевський воював майже з перших днів війни. Спочатку командував полком, а згодом 19 січня 1942 року прийняв під командування 155-ту стрілецьку дивізію (ІІ формування), переформовану з 4-ї Московської стрілецької дивізії 20 січня 1942 року. Дивізія під командуванням полковника Гавілевського 25.01.42 р. за наказом штабу МВО № 0063 від 19.01.42 р. була спочатку направлена до складу Північно-Західного фронту, але 25.02.42 за наказом Ставки в дорозі була передана до складу 22-ї армії Калінінського фронту і увійшла до складу Армії. Частини дивізії вивантажилася на ст. Андреаполь - Осташков 23-25.02.42 р., і з маршу вступила в бої з противником ( 04.03.42 р.) в районі сіл Товкачі, Озерки, Капустянки, Дубровка, Черноси, Шарки, Мостова, Голяково Калінінської області (район станції Мостова і південніше ), маючи завданням зайняти ст. Мостова, ділянка залізниці Ржев - В.Луки і перерізати комунікації противника: Мостова - Грива - Шиздерово. У результаті кровопролитних боїв частини дивізії зайняли Карпово, Шарки, Сукіно, Черноси, Торопіно і ряд інших населених пунктів, після чого за наказом командуючого 22-ю армією перейшли до оборони. За цей час дивізія втратила : убитими - 2.754 ; пораненими - 4.347 чоловік176.

17.04.1942  року полковник Гавілевський був призначений командиром 380-ї стрілецької дивізії, якою командував до 29.09.1942 . Це з’єднання входило до складу Північно-Західного фронту і вело бойові дії до 31 липня 1942 року. Полковник Гавілевський прийняв дивізію у дуже тяжкий для її солдат і офіцерів час. Частини алтайської дивізії, які своє бойове хрещення прийняли в лютому 42-го у складі 22-ої армії фронту Калінінського фронту за місяць активних наступальних боїв з 21 лютого по 27 березня втратили понад 80 відсотків особового складу. До цих пір більша половина числяться без вісті зниклими177. Отож організовувати оборону прийшлось маючи замість дивізії неповний батальйон. На початку серпня залишки дивізії була виведена в резерв Калінінського фронту для відновлення і доукомплектування в район Вишнього Волочка178.

 23 квітня 1943 року прийняв під командування 96-ту стрілецьку дивізію (ІІІ формування), сформовану в Тулі з 117-ї и 160-ї стрілецьких бригад. Цим  новосформованим з’єднанням полковник Гавілевський командував до 21.06.1943,  а 30 грудня 1943 року 132-гу сд. Після нетривалої перерви очолив 370-ту стрілецьку дивізію (69-та армія), якою командував до закінчення війни. В повоєнний час Петро Савович Гавілевський з 1947 по 1950 рік очолював Брянський обласний військовий комісаріат.

Яків Герасимович Цвинтарний також почав бої на фронтах Великої Вітчизняної на посаді командира полку. Його 109-й стрілецький полк (командував до 17.10.42) 74-ї стрілецької дивізії (48-й ск 9-та А) зустрів гітлерівців 25 червня 1941 рокуна Дністрі в районі Рибниці. З боями відходила на схід і на вересень 1941 року у складі дивізії залишилось всього до 300 бійців і командирів.

185-та стрілецька дивізія була сформована у вересні 1939 року в Орловському окрузі. У 1940-му приймала участь в поході РСЧА в Прибалтику. На початок Великої вітчизняної війни дислокувалась у місті Ідріца і входила до складу 21-го механізованого корпусу Московського військового округу як 185-а моторизована дивізія. У свій перший бій ї гітлерівцями дивізія вступила 28 червня 1941 р. на території Прибалтики, в 15 км. на північний схід від м. Даугавпілс. На початку липня 1941 частини дивізії вели оборонні бої на південний захід від м. Дагда, згодом, в районі м. Опочка.  Надалі дивізія оборонялася на рубежі річок Велика та Ловать. У жовтні 1941 р. у складі Новгородської оперативної групи військ Північно-Західного фронту оборонялася на річці Волхов. Наприкінці жовтня 1941 р. дивізія була перекинута на Калінінській фронт і вела оборонні бої проти танкових з΄єднань вермахту в районі Торжка. З листопада 1941  у складі 30-ої армії Калінінського фронту брала участь в  оборонній та контр наступальній битвах під Москвою.  Зимою 1941-42 рр. дивізія у складі 30-ої і 29-ої армій Калінінського фронту вела важкі бої в районі Ржева, потрапила в оточення, в якому продовжувала битись з ворогом до 19 лютого 1942 р. З 25 листопада 1942 р. у складі 22-ої армії Калінінського фронту брала участь в операції «Марс».  У серпні 1943 р. дивізія у складі 39-ої армії Калінінського фронту вела наступальні бої в районі м. Духовщина і 13 серпня 1943 р звільнила сильно укріплений населений пункт Панкратово. Наказом ВГК за прорив сильно укріпленої смуги супротивника 185-й сд було присвоєно почесне найменування «Панкратівська». У вересні 1943 р. у складі 3-ої ударної армії наступала на південь від міста. Великі Луки.  У січні 1944 р. 185-та сд у складі 10-ої гвардійської армії вела бої в районі міста  Новосокольники. З квітня 1944 року дивізія у складі 77-го стрілецького корпусу 1-го Білоруського фронту була зосереджена на правому фланзі 47-ї армії.

З 29.11.1943 року дивізією командував полковник Аксьонов Сергій Іванович. С.І.Аксьонов зустрів початок війни командиром 1-го  танкового батальйону 9-го танкового полку 5-ї тд 3-го мехкорпусу в Прибалтиці і вступив в бій з гітлерівцями на берегах Німану. Згодом командував полком, 170-ю (26.01.1943 - 09.03.1943) та 119-ю гвардійською (30.09.1943 - 01.11.1943) стрілецькими дивізіями.

Напередодні Люблін – Брестської наступальної операції командування 185-ю стрілецькою дивізією прийняв полковник Глушко Олександр Васильович.  Як і його попередник зустрів війну на західному кордоні.. Перший рік війни командував 315-м стрілецьким полком 19-ї стрілецької дивізії., яка відходила з боями до Москви, приймала участь в Московській оборонній і наступальній операціях, влітку 1942 року вела кровопролитні бої в районі Гжатська, Карманово, Сичовки. Згодом О.В.Глушко служив на командних і штабних посадах, а 07.07.1944 був призначений командиром 185-ї сд.

Четвертим по рахунку командиром 165-ої стрілецької дивізії (з 27 січня 1944 року), яка на Волині увійшла до складу 129-го СК 47-ї армії був гвардії полковник Микола Іванович Каладзе (1905-1995). Дивізія почала формуватися в місті Курган Челябінській  області 20 грудня 1941 року. Укомплектована вона була в основному за рахунок місцевих жителів. 1 -5 червня 1942 року  165-та сд прийняла перший бій в районі М'ясного Бору у складі 59-ої армії Волховського фронту проти дивізії СС "Адольф Гітлер". Введена в бій без артилерійської підтримки, необстріляна дивізія у своєму першому бою втратила до 50% особового складу. Згодом, навчена гірким досвідом, 165-а стрілецька дивізія вела активну оборону на Волхові, у Любані, Мги, Абабкова. З грузином – комдивом воїни дивізії на початку квітня прибули на Волинь, відбивали атаки гітлерівців при спробі прориву у напрямку Луцька, приймали участь у Люблін – Брестській наступальній операції, пройшли до кінця війни, звільняли Седлець, Новогеоргієвськ, Варшаву, Гдиню, Штетін, брали штурмом Пренцлау, Ангермюнде, Штральзунд, Гриммен, Деммін, Мальхін, Варен, Везенберг, Росток, Варнемюнде, Барт, Бад Даберан, Нойбуков, Варін, Віттенберг. На прапорі дивізії за цей час з'явилися ордени Червоного Прапора і Кутузова II ступеня, а генерал-майор Каладзе став кавалером двох орденів Суворова.

Початок війни для полкового комісара М.І.Каладзе був вкрай невдалим. У серпні 1941 року 190-та стрілецька дивізія Південного фронту в якій служив Каладзе на посаді військового комісара дивізії потрапила в оточення у складі 6-ї армії. 6 серпня до полону потрапив у Микола Каладзе. В полоні пробув недовго, втік і через деякий час вийшов до своїх179. До призначення на посаду командира 165-ї сд 27 січня 1944 року гвардії полковник Каладзе командував 51-ю гвардійською стрілецькою дивізією. Дивізія під його командуванням відзначилась в ході операції „Кільце” по оточенню німецького угрупування в районі Сталінграда (січень 1943 року). 51-гв сд наступала у напрямі села Карповка. Після звільнення цього опорного пункту почала переслідування ворога. 12 числа декілька танків дивізії прорвалися до містечка Питомник, де знаходився німецький аеродром і німецькі тилові шпиталі, чим сильно деморалізували ворога. 15 січня частини 51-ї гв сд спільно з 252-ою сд звільнили Питомник. 21 січня було звільнене селище Гумрак, а вранці 26 січня під музику оркестру воїни 51-ої гв сд разом з підрозділами 121-ої танкової бригади і 52-ої сд атакували ворога і на схилах Мамаєвого кургану з'єдналися з частинами 13-ої гвардійської і 284-ої стрілецьких дивізій 62-ої армії.  В ході Курської битви частини 51-ої гв сд під командуванням гвардії полковника М.І.Каладзе троє діб відбивали атаки німців в районі Обояні. Після закінчення Курської битви дивізія у складі 6-ої гвардійської армії наступала на Білгородсько-Харківському напрямі. У вересні 1943 р. дивізія полковника Каладзе була перекинута під Ленінград і у складі 2-го Прибалтійського фронту проривала оборону німців північно-східніше Невеля.

Після війни прославлений генерал закінчив ВА ГШ, служив на Уралі, був начальником гарнізону в Чебаркулі. Помер Микола Іванович у 1997 році, похований з військовими почестями в Сабурталійському пантеоні військових і громадських діячів Грузії, посмертно нагороджений орденом Честі180.

234-та стрілецька дивізія була сформована в жовтні 1941 році в Ярославлі за пропозицією  першого секретаря Ярославського обкому партії Патолічева до Ставки Верховного Головнокомандування СРСР з пропозицією про формування в області комуністичної добровольчої стрілецької дивізії яка б забезпечила оборону міста і області. В грудні 1941 дивізію, кістяк якої складали робітники Шинного заводу та локомотивного депо Ярославля, перекинули під Москву. Після московського контрнаступу дивізія була передана в підпорядкування Калінінського фронту, приймала участь в боях за звільнення міста Торопець. Разом з своїми сусідами по 1-му Білоруському фронту 274-ю Ярцевською, 134-ю Вердінською, 185-ю Пакратівською стрілецькими дивізіями 234-та сд особливо відзначилась при прориві сильно укріпленої лінії оборони вермахту на Смоленському напрямку. Протягом чотирьох днів боїв війська Калінського фронту, серед яких була і 234-та сд розгромили довготривалі опорні пункти Рибшево, Вердіно, Ломоносові, Кулагіно, Панкратово і штурмом опанували найважливішим опорним пунктом оборони німців на шляху до Смоленська - містом Духовщина. Таким чином, виявилася зламаною сильно укріплена, довготривала оборонна смуга німців, що замикала так звані Смоленські ворота. За участь в цих боях дивізії було присвоєне почесне найменування «Ломоносівська»  (Наказ Верховного Головнокомандуючого 19 вересня 1943 року № 17). Брала участь у звільненні Гомельської обл.

Категорія: Бої місцевого значення. Частина 3. У стратегічній обороні | Додав: voenkom (21.07.2010) | Автор: Сергій Яровенко
Переглядів: 789 | Рейтинг: 5.0/8
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: