Найближчими сусідами з΄єднань 69-ї армії на правому фланзі була 76-та стрілецька дивізія 125 стрілецького корпусу 47-ї армії, які воювали на Волинській землі ще з березня 44-го.

76-а стрілецька дивізія була сформована 20.04 1943 року в місті Тула на базі 87-ої окремої туркменської стрілецької бригади. Розпочала бойові дії 12 липня 1943 року у складі 21-ї армії (ІІ формування) Західного фронту. Вже через місяць боїв дивізія відзначилась у боях при звільненні Єльні і наказом ВГК від 31.08.43 №6 удостоїлася почесного найменування Єльнинська. В листопаді 1943 року дивізія вела кровопролитні бої в районі Орші, а наприкінці 1943 року була передислокована під Могильов звідки на початку березня була перекинута на Волинь. Командував 76-ю сд полковник Захарій Петрович Видріган.

Народився майбутній генерал 1898 року в селі Козацьке на Херсонщині. З малих літ – важка селянська праця, потім служба в царському війську,  участь у першій світовій війні, на фронтах якої полковий розвідник Видріган за хоробрість отримав три Георгіївські хрести, чотири Георгіївські медалі. Під час громадянської війни пройшов шлях від рядового бійця до командира партизанського загону. З початку Великої Вітчизняної Захарій Петрович рвався на фронт, але його призначили командиром 354-го запасного стрілецького полку (м. Володимир), і лише в  березні  1942 року, після отримання звістки про загибель синів рапорт старого розвідника задовольнили. В ньому підполковник Видріган писав: "Точно так, як і  риба  рветься   з  акваріума  в  широкі  річкові простори,  так і солдат рветься в бій, тим більше солдат, котрий брав  участь в трьох війнах - імперіалістичній,  Громадянській і  Вітчизняній... На війні загинули  обидва  мої сина,  Олександр і  Микола -  молоді  командири  Червоної Армії... Прошу направити мене в  діючу армію". Підполковника Видрігана призначили спочатку заступником командира 51-ї, а згодом 174 –ї стрілецької дивізії. Під час виснажливих боїв на Курській дузі полковника Видрігана призначили командиром 76-ї стрілецької дивізії. 

Після боїв у березні – початку квітня дивізія опинилася в дуже скрутному становищі. У боях вона зазнала значних втрат в людях і техніці, але поповнення не отримувала. Наприклад, капітан Володимир Назаров, який прибув до дивізії після закінчення курсів «Постріл» згадував: «…батальйону, який я повинен був прийняти, не існувало»¹⁵⁷. А смуга оборони дивізії залишалася такою є самою. Щоб попередити прорив противника і вчасно зманеврувати, необхідно було знати його наміри, а тому на всю працювала полкова, дивізійна і армійська розвідки. Особливо відзначились розвідники дивізії на чолі з начальником розвідки старшим лейтенантом Еммануїлом Казакевичем, майбутнім світилом радянської літератури.

Повернемося знову до спогадів фронтового друга Е.Казакевича Володимира Назарова : «Йшла підготовка до захоплення «язика». Казакевич з командиром розвідроти уважно проглядали траншеї противника на ділянці 93-го полку. Їм сподобався клиноподібний виступ. До нього найбільш короткий і зручний підхід. Спостереження показало, що вдень гітлерівці траншеї, яка знаходиться на виступі небагато, а вночі ще менше. Але все це потрібно було підтвердити з ближчої відстані. Вночі Казакевич з розвідником поповзли в нейтральну зону, до пагорба з пеньком і кущиками, який вони уподобали ще вдень. Вузька смужка на нашому мінному полі для них була наперед розмінована. Вони повзли з автоматами і запасними обоймами, гранатами, малими саперними лопатками, біноклем і добовим сухим пайком. На флангах батальйону наші пострілювали, щоб відвернути увагу противника. Пагорб з пеньком виявилися придатними для спостереження. Розвідники вирили дві ями, в яких, скорчившись, могли сховатися…Спостереження підтвердило, що «клин» - найбільш зручне місце для взяття «язика»: обідати всі йдуть в бліндаж, в траншеї залишаються черговий спостерігач і кулеметник, після обіду не всі повертаються в траншею. Вночі німці сплять, залишаючи в траншеї декілька чоловік. Повернувшись з розвідки, Казакевич ретельно підготував пошукову групу. За добу до виходу в пошук розвідників звільнили від усіх завдань, вони повинні були виспатися про запас. Казакевич спав мало - вистачало різних турбот. Ніч була тривожною не тільки для батальйону, в якому все було приведено в підвищену бойову готовність, але і для багатьох у штабі дивізії. Особливо тривожно було в розвідроті. Рано вранці я почув в телефонній трубці голос Казакевича. Він говорив, від хвилювання злегка заїкаючись. Я зрозумів, що все добре: «язика» взято…»¹⁵⁸. При допиті військовополонений єфрейтор 342-ї пд повідомив, що його дивізія передислокована з Могильова, крім того з Любліна після доукомплектування на станцію Мацеїв прибула 5-та танкова дивізія СС «Вікінг», а командир взводу наказав найближчими днями готуватись до наступу. Начальник розвідки 76-ї сд ст.л-т Казакевич терміново відправив розвідувальне зведення до штабу корпусу про підготовку гітлерівцями наступу. Дані, отримані розвідниками 76-ї стрілецької незабаром підтвердилися.

Перші спроби «промацати» оборону радянських військ гітлерівці здійснили 24 квітня південно – західніше Турійська, де оборону зайняв 39-й стрілецький полк 4-ї сд. Після бомбового удару п΄яти німецьких бомбардувальників по позиціях полку відкрила вогонь німецька артилерія. Згодом в атаку пішли єгері з 1-ї гірсько - лижної бригади вермахту за підтримки шести танків. Несподіванкою для гітлерівців став влучний вогонь СУ-76 1-ї  (старший лейтенант О.Р.Ханукович) та 3-ї  (старший лейтенант Д.І.Філюшов) батарей 1205-го легкого самохідно – артилерійського полку, який напередодні прибув в район бойових дій 69-ї армії з району Колодниця – Гущин (Ковельський район). Самохідники 1-ї батареї підбили два ворожі танки, а артилеристи 4-ї сд ще один. Атака німців захлинулася. Це був перший бій артилеристів 1205 сап, який був сформований у лютому 1944 року і прибув на Волинь наприкінці березня (станція Повурськ).

26 квітня перші удари гітлерівців обрушились на оточених радянських кавалеристів та партизан Васильківського партизанського загону з΄єднання Федорова. 28 квітня 1944 року в селі Мосир 120 карателів оточили загін яким командував Герой Радянського Союзу  Антон Степанович Грисюк. Дві доби тримались партизани. 29 квітня Антон Грисюк неподалік від села Новини Володимир – Волинського району був смертельно поранений, партизани з боєм стали відступати у напрямку Устилуга.

Розвідувальні удари свідчили про підготовку німців до масштабної операції німців в районі Ковельського виступу. 

27 квітня 1944 року о 5.00 операція з кодовою назвою „Ільзе” розпочалась.

Після артнальоту, масованого удару бомбардувальною авіацією німецькі танки і піхота перейшли в наступ. Противник перевершував радянські війська, виснажені березневими боями в живій силі, а особливо в техніці. Крім того командування армій і корпусів, порушуючи вимоги наказів і інструкцій неграмотно розмістило протитанкові артилерійські сили. Так, наприклад, у бойовому наказі командувача артилерією 47 армії від 20.4.44 № 001 зазначалось: «3-тю винищувально-протитанкову артилерійську бригаду використовувати як рухомий протитанковий резерв корпусу, маючи: 1213-й і 1331-й винищувально-протитанкові артилерійські полки в Люблінець, кол. Люблінець (пд.), відм. 178.0, відм. 178.019, відм. 191.4; 1330 винищувально-протитанковий артилерійський полк в кол. Ружин, вис. 193.3, Городелець». Указані райони  були віддалені від переднього краю оборони піхоти для двох полків - до 2 км. і для одного - до 4 км. Вже одна ця обставина робила неможливим використання бригади як рухомого протитанкового резерву, оскільки, знаходячись в бойових порядках на такому незначній відстані від переднього краю, з початком бою жоден з полків не зміг знятися з бойових порядків і зробити маневр на найбільш танконебезпечний напрямок. Ситуацію усугубили і усні розпорядження командувача артилерією армії і 125-го стрілецького корпусу, в результаті яких до початку боїв 1213-й винищувально-протитанковий артилерійський полк займав бойові порядки безпосередньо на передньому краю в районі лісу в двох кілометрах на схід від Старих. Кошар, а 1330-й і 1331-й вптап – в півтора – двох кілометрах від переднього краю в районі колонії Люблінець.

У результаті бригада з початком наступу противника була втягнута в бої і не змогла маневрувати. Не маючи ніякого прикриття, 3-тя вптабр вимушена була вести боротьбу не тільки з танками і самохідними гармати, але і з німецькою піхотою, котра обійшла бойові порядки протитанкових полків з флангів.  Аналогічно використовувалися 4 гвардійська і 8 винищувально-протитанкові артилерійські бригади, які були придані 69-й армії. 4 гвардійська винищувально-протитанкова артилерійська бригада до 27.4.44 двома полками займала бойові порядки безпосередньо на передньому краю в районі Ставок - Турічани, і лише один полк 57-мм гармат залишався в резерві командира 25 стрілецького корпусу. З початком наступу противника ця бригада опинилася в такому ж положенні, як і 3-тя винищувально-протитанкова артилерійська бригада. Це і вирішило результат бою не на користь частин 47-ї та 69-ї армій¹⁵⁹.

 Гітлерівці нанесли декілька ударів: в районі Мирович (1-ша лєгбр), Кульчина, Кличкович (253-тя егд), Ковеля (бойові групи Мюленкампа та Кюля).

Якщо перша атака гітлерівських танків і піхоти в районі Кульчина була відбита за допомогою 4-ї самохідно – артилерійської батареї (лейтенант Г.Я.Куницький), то більш запеклі бої розгорнулись на західних околицях Турійська та в районі Туровичі – Дуліби. Під натиском ворога підрозділи 77-ї гвардійської стрілецької дивізії стали відступати в напрямку Дуліби – Соловичі. Посилився тиск і на підрозділи, які оборонялись в районі Городельця.  Бойова група Мюленкампа (штабна та 6-ї танкова роти 5-го тп СС, 2-га рота 49-го протитанкового батальйону 4-ї тд, взвод 1-го батальйону 66-го зенітного полку) та бойова група майора Кюля, сформована з підрозділів 131-ї піхотної дивізії отримали завдання вести наступ в напрямку на Люблінець, оволодіти селом, а в подальшому перекрити підступи до переправи через Турію в районі Городельця.

О 07.15 піхота Кюля зайняла Люблінець, але невдовзі була вибита з села радянською піхотою. Біля 15.00 гренадери за підтримки танків 6-ї танкової роти СС знову атакували село. Після трьохгодинного бою „Пантери” увійшли до Люблінця. Штандартенфюрер Мюленкамп відразу ж поставив завдання 2-му взводу унтерштурмфюрера Йєнсена з 6-ї тр провести розвідку боєм в напрямку Городельця. Додатково були введені в бій 5-та і 8-ма танкові роти „Пантер”, які отримали завдання вогнем і бронею підтримати наступ гренадерів 131-ї піхотної дивізії.  Взвод Йєнсена несподіваною атакою прорвався через радянські позиції і увірвався до Городельця. В центрі села „Пантери” розстріляли колону протитанкової радянської батареї (12 вантажівок з протитанковими гарматами). Заскочені зненацька радянські протитанкісти не розгубились. Вцілілі після обстрілу бійці з гранатами кинулись до німецьких танків. Хоча одна „Пантера” була знищена, та сили були нерівні. Німецькі танки рухались вперед і на підході до переправи через Турію знищили ще одну колону вантажівок з гарматами 3-ї винищувально -протитанкової артилерійської бригади. До вечора піхотинці 131-ї пд зайняли відвойовані позиції, а 2-й танковий батальйон до 23.30 повернувся до Ковеля.

У ході операції „Ільзе” бойовою групою Мюленкампа будо захоплено 43 важких і 6 легких протитанкових гармат, 7 станкових кулеметів, 4 польові артилерійські гармати, 3 зенітних гармати18 протитанкових рушниць, 28 вантажівок, 3 танки. За успішні бойові дії Лицарськими хестами були нагороджені командири рот 5-го тп СС гауптштурмфюрер Карл-Гейнц Ліхт (5 тр), унтерштурмфюрер Курт Шумахер (3 тр), оберштурмфюрер Отто Шнайдер (7 тр), оберштурмфюрер резерву Віллі Хейн (2 тр).

Курт Шумахер

Отто Шнайдер

Віллі Хейн

Командування 25-го ск в терміновому порядку перекинуло на правий фланг Турійського плацдарму усі 4-ї батареї 1205-го сап. 

Цього ж дня сталась страшна трагедія у селі Купичів, що на Турійщині. Радянська авіація (до 50 літаків) переплутала координати і бомбувала майже цілий день радянські підрозділи, які знаходилсь у селі. Про силу бомбового удару і до цих пір згадують старожили, адже було зруйновано біля 200 будівель¹⁶⁰.

Бої тривали, і в цих боях радянські воїни проявляли масові мужність і героїзм, адже рядові солдати навряд чи знали про прорахунки свого командування, вони виконували свій солдатський обов΄язок.  

В районі оборони 165-ї стрілецької дивізії (125-й ск 47-їА) противник оточив невеликий гай, в якому тримали оборону 11 радянських бійців. На самому початку бою був важко поранений командир взводу. Командування прийняв на себе рядовий Василь Овчинников. Під його керівництвом жменька сміливців декілька годин відбивала натиск два ворожих рот. Використовуючи радіоустановку, гітлерівці переконували їх, що опір   безнадійний, і пропонували скласти зброю. Оточені відповідали  вогнем. Ні вогонь артилерії, ні масовані бобові атаки (на гай було скинуто до 100 авіабомб) не могли вибити сміливців з позицій. Кожна ворожа атака зустрічалась рушнично – кулеметним вогнем і гранатами. Більше доби билися з ворогом сміливці. Усі одинадцять залишилися живі, хоча і отримали по декілька поранень. Василь Овчинников і його бойові друзі були удостоєні урядових нагород.

Під селом Довгоноси оборонялись воїни стрілецького взводу, в якому служив командиром відділення сержант Іван Олександрович Алексєєв (76-та сд 125 ск 47А). Після загибелі командира взводу Іван Алексєєв прийняв командування на себе. Досвідчений солдат (на фронті з 1941 року) вміло організував оборону взводу. Першу ворожу атаку з великими для гітлерівців втратами бійці відбили успішно, а Алексєєв був поранений в ногу, проте піти в санчастину відмовився. Другу атаку німецької піхоти за підтримки кількох танків відбили завдяки солдатській хитринці заступника командира взводу. Він наказав бійцям швидко відійти на правий фланг, пропустити танки під вогонь артилерії, а по ворожій піхоті ударити з тилу. Маневр вдався. Гітлерівці опинилися між двох вогнів: з фронту по ним била прямим наведенням полкова артилерія, а з тилу – піхотинці старшого сержанта Алексєєва.  Третя атака ворожої піхоти була відбита також завдяки хитрості сержанта. Підпустивши ворога впритул бійці взводу закидали їх ручними гранатами і відкинули оторопівших гітлерівців рішучою штиковою атакою. Удар був настільки несподіваним, що  гітлерівці, втративши не один десяток солдатів, відкотилися. Бої продовжувалися три доби. Врешті-решт взвод Алексєєва не тільки не відступив, а просунувся вперед і захопив околицю села. Під час штурму ворожого дзоту старший сержант Алєксєєв був знову поранений, цього разу смертельно.

Про жорсткість боїв 27 квітня говорить той факт, що тільки в смузі оборони 4-ї стрілецької дивізії (район Турійська) відбулось 900 нальотів гітлерівської авіації, при цьому зі стрілецької зброї було збито 5 німецьких літаків, знищено 12 німецьких танків. До 14.00 40-й ап, 256-й мінометний полк та 277-й вптап дивізії розстріляли усі свої боєприпаси¹⁶¹.

Драматичні події розгорнулись в районі села Ружин, де знаходився штаб 76-ї сд. Спостережний пункт командира дивізії знаходився в цегляній будівлі школи. Першим наближення німецьких танків виявив начальник розвідки дивізії старший лейтенант Казакевич. Виявилось, що в районі Турійська, німці прорвали оборону 4-ї стрілецької дивізії і вийшли в тил  радянських військ. Штаб 76-ї стрілецької дивізії на чолі з командиром опинився під загрозою оточення і знищення. Невелика група розвідників, вогнеметників і бійців комендантського взводу, які були на спостережному пункті, не могла довго і ефективно протистояти ворогу. Одночасно німці стали сильно тіснити підрозділи з фронту. Полковник Видріган вимушений був віддати наказ на відступ і зайняття лінії оборони за річкою Турія. Новий командний пункт дивізії було вирішено розмістити в селі Задиби. Через Турію зберігся залізобетонний міст, який прикривали вогнем декілька зеніток. Відступаюча радянська піхота зайняла позиції на східному березі Турії і не допустила прорив танків противника.

З метою зменшення тиску гітлерівців на Турійський плацдарм командування 47-ї армії віддало наказ підготовленим штурмовим групам 28 квітня атакувати німецькі позиції в східній частині Ковеля.. Одна з таких груп за підтримки танків зуміла прорвати німецьку оборону. Скориставшись „психологічним ступором” німців радянські бійці зуміли за лічені години закріпитись і облаштувати вогневі позиції. Спроби підрозділів 131-ї піхотної дивізії вибити противника лише привели до значних втрат у живій силі. Радянські солдати стояли на смерть і не відступили ні на крок.

 29 квітня в районі села Дуліби німецькі війська форсували Турію і зайняли невеликий плацдарм, але рішучою атакою 215-го гвардійського стрілецького полку (Герой Радянського Союзу підполковник Олександр Павлович Сєрьогін) 77-ї гвардійської стрілецької дивізії були відкинуті за річку. Гвардійці цього ж полку зірвали неодноразові спроби єгерів 1-ї лижно – єгерської бригади форсувати Турію в районі села Турічани. Тільки за день боїв воїни 215-го гв сп знищили до 60 гітлерівців, захопили 12 кулеметів, 14 автоматів, радіостанцію та 14 телефонних апаратів.

П΄ять разів гітлерівські бомбардувальники атакували позиції 79-го окремого винищувально-протитанкового дивізіону 77-ї гвардійської стрілецької дивізії, але після кожного нового нальоту гармати продовжували вести вогонь. Коли по наведеному мосту німецькі танки намагались прорватись в глибину радянської оборони проте артилеристи, не дивлячись, що залишились без підтримки піхоти продовжували вести вогонь і підбили 4 танки, а інші змусили повернути назад. Відважні винищувачі танків продовжували бій і після прориву гітлерівців на іншій ділянці оборони.

Бої розгорілись і на підступах до самого Турійська. Німці прорвались до західної і північної околиць містечка. Під загрозою виявилась єдина переправа, яка з΄єднувала плацдарм з правим берегом. Надвечір 29 квітня лінія оборони 4-ї стрілецької дивізії відкотилась до самої Турії. Найбільш відчутних втрат зазнали 101-й, та 220-й стрілецькі полки, які під натиском гітлерівців вимушені були з боєм відійти від колонії Гилярів майже до Клюська. На полі бою залишилось вбитими понад 300 радянських воїнів, в тому числі 29 офіцерів. Особливих втрат зазнав 1-й батальйон 220-го сп, який втратив усе командування батальйону, командира роти та чотирьох командирів взводів.

З новою силою бої розгорілись 30 квітня.

Вранці, після сильного артилерійського обстрілу на ділянці залізничної колії та мосту через річку Турія гітлерівці перейшли в наступ в напрямку передмістя Турійського і, потіснивши підрозділи 4-ї, 41-ї та 77-ї гвардійської стрілецьких дивізій до десятої ранку повністю оволоділи Турійськом. Цього разу основний удар прийшовся на позиції 102-го сп 41-ї сд. Оборона полку була прорвана, гітлерівці прорвались до командного пункту полку. Офіцери управління і штабу полку вступили в бій як рядові автоматники. В ході бою був смертельно поранений командир полку підполковник Кирило Петрович Швидкий.

О 4-й годині ранку 30 квітня ще один удар гітлерівці нанесли південно - західніше Турійська по позиціях 41-ї стрілецької дивізії. Про ці бої пізніше згадував Петро Іванович Дугін, у ті дні лейтенант, командир батареї  132-го артилерійського полку 41-ї сд : «… німці провели могутню артпідготовку і почали наступ. Цього дня були особливо важкі бої. Дивізії загрожувало оточення, оскільки вона глибоко вклинилась у  лінію оборони противника. Але в ході наполегливих боїв німець був зупинений. На ділянці, де я воював, вдало провів контратаку майор Овчинников, командир стрілецького батальйону 244-го полку  за підтримки батареї самохідних установок у фланзі німців. 2-й дивізіон потрапив під бомбардування німецької авіації, 2 гармати  з 4-х вийшли з ладу, згоріла машина «Студебекер», майно зв'язку. Загинув єфрейтор Жуковський, смертельно поранений санінструктор Кучеренко… Вперше я бачив, як діяли вночі на нашій ділянці фронту  наші нічні бомбардувальники ПО-2 (кукурузники), наші жінки-льотчики «нічні відьми». Злітали з аеродрому, підлітали до лінії фронту і вимикали мотори. Плануючи, летіли на передній край супротивника, скидали там бомби або горючу суміш, поверталися назад за лінію фронту, все, також плануючи і не включаючи моторів, і лише на радянській стороні в повітрі включали двигуни і летіли далі на аеродром…» За бої на Турійській землі в квітні – травні 1944 року лейтенант Дугін був нагороджений орденом Олександра Невського.

Після обіду гітлерівці форсували Турію і вибили радянські підрозділи, з села Соловичі. На кінець дня в районі Турійського плацдарму лінія оборони радянських військ проходила по лінії с.Обенижі, східна околиця Солович, урочище Кошляк, Волиця, Задиби.

У цій складній обстановці велика надія покладалась на авіацію. І треба сказати, що радянські штурмовики і бомбардувальники внесли значний вклад у відбитті німецького контрнаступу. Дії штурмової і бомбардувальної авіації неможливі були без прикриття винищувачів. А льотчики-винищувачі проявляли вищу майстерність.

Так 30 квітня 1944 р., прикриваючи групу Іл-2, що завдавали удару по цілях в районі Турійськ - Дуліби, пара безпосереднього супроводу штурмовиків на чолі з командиром ланки 163-го винищувального авіаційного полку 336-ї авіаційної дивізії старшим лейтенантом Михайлом Мойсеєвичем Кібкаловим виявила четвірку FW190, що стрімко наближалась до ІЛів. Сигнал по радіо дозволив радянським винищувачам вийти в атаку з боку сонця і з перевищенням по висоті. На підході до штурмовиків "фоккери" розділилися: одна пара зайнялася "горбатими", а друга їх "ескортом". Проте зробити німці нічого не встигли: через мить один FW190 був збитий, а другий втік. Ухилилась від бою і пара німецьких літаків, які намагались спочатку атакувати радянські Як-9. До першого збитого на Волині (район с. Дуліби) німецького винишувача невдовзі добавилось що чотири – 6 червня Bf109G-6 в районі Турійська,  5 липня Ju 87 знову в небі над Турійськом, 08.07.44 літак Storh над Згоранами Любомльського району і 19.07.44 над Бугом ще один винищувач Bf 109. За бої  в небі Волині Михайло Кібкалов отримав шість подяк тільки від командувача 6-ю повітряною армією, 23 липня 1944 р.  був нагороджений орденом Червоного Прапора. Всього за час війни зробив 276 (за іншими відомостями - 306) бойових вильотів на винищувачах І-16, Як-1, Як-7 і Як-9, в 38 повітряних боях збив особисто 17 і у складі групи 6 літаків противника. За мужність і героїзм, проявлені в боях, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 травня 1946 року старшому лейтенанту Кібкалову Михайлу Мойсейовичу було присвоєне звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка”.

 З метою витіснити підрозділи 260-ї сд, які закріпились на східній околиці Ковеля німцями з солдат і офіцерів  8-ї тр 5-го тп СС, 1-ї роти 5-го батальйону штурмових гармат 5-ї тд СС „Вікінг” та батальйону 131-ї пд були сформовані штурмові групи. Кожна з штурмових груп включала до двох піхотних взводів, однієї „Пантери” і однієї штурмової гармати „Хаммель”. О 18.30 розпочалась атака в напрямку залізниці. За свідченнями самих німців „... радянські опорні пункти брались лише після того, як останній червоноармієць був убитий або важко поранений. ... штурмові групи йшли під кулеметним і автоматним вогнем і постійно вимушені були шукати укриття. Ці затримки сповільнювали просування танків і штурмових гармат, а ворожий опір ставав ще впертішим¹⁶². Перша атака успіхом не увінчалась. Німецькі танки і штурмові гармати використавши весь боєзапас вимушені були повернутись назад. Наступ було поновлено о 04.20 1 травня. Гармати танків і самохідок вели безперервний вогонь по радянським позиціям. Район водокачки і станційної вулиці перетворились на справжнє пекло. Тим не менше і цей день  приніс німцям не перемогу, а втрати – було підбито три і знищено два танки, три підбиті машини під покровом ночі вдалось евакуювати в тил. На цьому спроби зламати супротив радянської піхоти припинились.