Перед з'єднаннями, які прибули на Волинь стояло завдання нанести останній удар по ворогу на українській землі і покласти край трирічній німецькій окупації.

За директивою командуючого військами 1-го Білоруського фронту від 12 квітня 1944 року 69-та армія повинна булла прийняти частину смуги оборони 47-ї армії (від Растова до Турічан Турійського району) та 7-го гвардійського кавалерійського корпусу (від Турічан до Ревушок того ж району). Першими 14 квітня  зайняли бойові позиції 4-та та 41-ша стрілецькі дивізії 25-го ск на рубежі колонія Добжинськ, колонія Гилярів, виключно Турічани. В ніч на 17 квітня рубіж Мировичі – Кустичі – Дуліби зайняла 77-ма гвардійська стрілецька дивізія.

Виконати в повному обсязі директиву командування фронту дивізії армії не змогли, 54-й гвардійський кавалерійський полк 14 гв кд 7 гв КК все ще бився у ворожому оточенні.

У ворожому оточенні продовжували вести нерівний бій і підрозділи 27-ї Вдп. 

Після загибелі 18 квітня полковника Ківерського внаслідок детального аналізу ситуації тимчасовий командир дивізії «Коваль» і начальник штабу майор "Жегота" прийняли рішення прориватись в напрямі Замлиння – Ягодин з метою виходу з оточення і подальшого рейду по тилам німців. Рішення було підтримано командуванням АК з одночасною постановкою завдання на вихід залишків 27-ї ВДП на територію Польщі¹⁵³. Разом з АКівцями з оточення виходили і польські «червоні» партизани загону поручника Шаварички з бригади ім. Яна Камінського, яка знаходилась в підпорядкуванні розвідвідділу штабу 1-ї армії Війська Польського.

20 квітня розвідувальні групи дивізії вели розвідку боєм у вірогідних місцях прориву – під Штунем, Чмикосом, Вижговом та Замлинням, одночасно відбиваючись від гітлерівців у Мозирських лісах разом з радянськими партизанами.  20-21 квітня основні сили дивізії вслід за розвідувальними групами проривалися на північний захід і вибили гітлерівців із села Сокіл, з боєм проривались з оточення в районі Ягодина, успішно мінували залізничні колії, чим попередили застосування німцями проти основних сил дивізії бронепотягів, перейшли лінію залізниці Ковель – Хелм і рушили до Шацьких лісів. Підрозділи, які забезпечували прорив основних сил 21-22 квітня невеликими групами перейшли залізничну колію на відрізку від Римачів до Любомля, вийшли з оточення і попрямували на з΄єднання з основними силами дивізії.

Поки основні сили 27-ї дп проривались з оточення в Мосирському лісі залишився лише госпіталь з пораненими та невеликий загін охорони. В ході квітневих боїв дивізія понесла значні втрати. Загинуло 349 чоловік, 160 отримали поранення, 170 потрапило до полону, доля понад 1600 бійців була невідома. Разом з тим при виході з оточення до дивізійників приєдналось до 3500 поляків з населених пунктів вздовж маршрути руху по німецьким тилам¹⁵⁴.

Біля півтисячі жовнірів, які залишились в оточенні, згодом перейшли самотужки Західний Буг і приєднались до основних сил на території Польщі. Одну з таких груп очолив і вивів командир 2-го батальйону 43-го пп Валерій Крокай („Сивий”), котрий у липні 1944 став заступником командира штурмового батальйону „Suszarnia” 106-ї дивізії піхоти округу АК „Краків”.

Від партизан Федорова про дії, направлені на прорив з оточення в західному напрямку стало відомо СВГК у Москві. Реакція Сталіна миттєва – «…По даним, отриманим в Центрі, Олива і його офіцери - підозрілі особи, що мають зв'язок з німцями. Є реальна небезпека, що вони будуть інформувати німецьке командування про розташування і дії наших військ. У зв'язку з викладеним, Ставка Верховного Головнокомандування наказує порвати всякі стосунки з підпільними загонами генерала Соснковського. Відповідні накази фронту передати всім арміям. І.Сталін, А.Антонов»¹⁵⁵. Своє відношення до АК Йосип Сталін висловив і на перемовинах з прем΄єр - міністром польського емігрантського уряду Станіславом Миколайчиком 3 серпня 1944 року: «Боротьби з німцями вона не веде. Загони цієї армії ховаються в лісах. Коли питають представників цих загонів, чому вони не ведуть боротьби проти німців, вони відповідають, що це не так легко, оскільки якщо вони вбивають одного німця, то німці за це вбивають десять поляків… наші війська зустріли під Ковелем дві дивізії цієї армії, але коли наші війська підійшли до них, виявилось, що вони не можуть битися з німцями, оскільки у них немає озброєння… загони польської підпільної армії не б'ються проти німців, бо їх тактика полягає в тому, щоб берегти себе і потім появитися, коли до Польщі прийдуть англійці або росіяни…»¹⁵⁶.

Після переходу силами дивізії залізниці Хелм – Ковель новий район бойових дій лежав у зоні Волинського полісся. З самого початку рейду загони дивізії вимушені були вести бої з гітлерівцями. Так, 24 квітня дивізійники вступили в бої з німецькими гарнізонами під Холадинем і Світязькими Смолярами.  28 квітня підрозділи дивізії вийшли до Шацьких лісів.

 Тим часом 54-й гвардійський кавалерійський полк і батареї 146-го гвамп продовжували бої в оточенні.

У ніч з 18 на 19 квітня полк виступив з району лісу, що на північ від Гради Мозирської в напрямку на Замлиння. Вранці 19 квітня кіннотники в районі Мурава були атаковані двома піхотними ротами за підтримками двох німецьких танків зі сторони села Биндюги. Усі араки гітлерівців протягом дня були відбиті, а під покровом ночі ескадрони до 6-ї ранку вийшли в район лісу, що південніше села Замлиння.

 О 09.00 20 квітня ескадрони полку знову були атаковані одночасно зі сторони Штуня і Биндюг. Полкові і дивізійні розвідники разом з радянськими партизанами і аківцми з 27-ї дивізії відбивались від насідаючого ворога в районі Коцюби, Раковець.

Протягом двох днів кавалеристи, поляки і партизани відбивали масовані атаки 53-го піхотного полку 19-ї  угорської легкої піхотної дивізії, двох батальйонів 367-го піхотного полку 214-ї піхотної дивізії, двох батальйонів 1-ї лижно-єгерської бригади, та ще двох піхотних полків, нумерацію і належність яких розвідці встановити не вдалося. Німецькі і угорські підрозділи були підтримані вогневою і броньовою міццю 30 танків зі складу 5-ї танкової дивізії.

Розвідниками також було встановлено, що ці сили противник відтягнув з району, який не так давно покинули кавалеристи: Гута Стенжарицька, Руда, Писарева Воля, Замлиння. На підставі даних розвідки командування оточеного радянського угрупування прийняло рішення прориватись з оточення у південно-східному напрямку і виходити за маршрутом: Замлиння, Великі Заоленяки, північна околиця Писаревої Волі і далі на переправу в районі Руди.

Зібравши усі сили в кулак, 54-й гв кп прорвався з кільця оточення і по болотам до ранку 22 квітня частина підрозділів на чолі з заступником командира 14-ї гвкмд гвардії полковником Пучинським зосередились в ліску поблизу фільварку Єжівка. Інша частина (штаб, розвід взводи полку і дивізії, 3-й ескадрон, частина 2-го ескадрону, 2 батарея 18 однППО, артбатарея) на чолі з командиром полку гвардії підполковником Романенком і начальником штабу полку гвардії капітаном Климентом були відрізані противником і вступили в бій з двома німецькими батальйонами з танками і артилерією.

Частина сил оточених (1-й, ескадрон, половина 2-го ескадрону, мінометна батарея, батарея 45 мм гармат, три батареї 146-го гвамп) які залишались під командуванням Пучинського після трьох годинного перепочинку в районі фл. Єжівка почала рух. При підході до села Мосир зупинились на короткий перепочинок у лісі. Німецька розвідка виявила радянський загін і до 22.00 оточила його.

У ніч на 23 квітня полковник Пучинський організував зі складу 146-го гвамп три штурмові групи. Артилеристи, озброєні ручними гранатами прорвали кільце ворожого оточення і вся група Пучинського прорвалась з ворожих лещат. На ранок кіннотники вийшли до урочища Цукрова Гора де зустрілись з партизанами під командування полковник Антона Захаровича Одухи. На час зустрічі з партизанами у кавалеристів закінчились усі запаси продовольства, майже не залишилось боєприпасів. З настанням темноти група Пучинського вирушила у напрямку до Руди. На світанку 24 квітня кіннотники вийшли до вигину Турії південніше Руди, з тилу штурмували німецькі позиції, прорвались до переправи і до 05.30 ранку форсували річку. Разом з гвардії полковником Пучинським до своїх вийшло 406 бійців і командирів.

У той час загін гвардії підполковника Романенка на ранок 22 квітня вийшов в район висоти з відміткою 192,0, що в 2 км на південний захід від урочища Веселівка. Протягом дня гвардійці  відпочивали і приводили до ладу зброю. Тим часом розвідка діяла в напрямках на Граду Мозирську, Добрий Край і Гуту Стенжарицьку. Надвечір розвідники доповіли, що дорога на Граду Мозирську контролюється танками противника, в самому селі знаходиться сильний німецький загін. Така ж доповідь поступила і від розвідників, які діяли в районі хутора Добрий Край. Було вирішено йти по болотах. Близько 20.00 колона вирушила в напрямку Великої Вірки, що південно-східніше Доброго Краю. Німці вночі побоювались виходити з добре укріплених населених пунктів, і самі того не здогадуючись сигнальними ракетами та чергами трасуючих куль з кулеметів показували кавалеристам своє місцезнаходження. Весь день 23 квітня залишки полку знаходились в лісі, готові до оборонних боїв. Надвечір розвідники доповіли, що шлях на Гуту Стенжарицьку вільний. Здійснивши нічний марш на шосту ранку ескадрони вийшли до гути Стенжарицької і зайняли оборону на лісовій галявині. Знову вперед була вислана розвідка в сторону Турічан, Писаревої Волі, Лісок, Бірок, Замостів, а також на Заблоття, Підруззя, Емілин з завданням розвідати підходи до р. Турія і можливі місця переправ. На 18.00 розвідка з напрямку турі чан доповіла, що перед селом німці зосередили значну кількість танків і штурмових гармат, є ознаки підготовки до наступу на радянські частини, які обороняються вздовж р.Турія. В напрямку на Емілин велика кількість доріг і каналів, рух у цьому напрямку не можливий. Розвідники з с. Бірки не повернулись. О 20.00 ескадрони під командуванням гв.підполковника Романеска вирушили в напрямку на Руду. В районі с. Писарева Воля кіннотники зустрілись з радянськими партизанами силами до батальйону, які повідомили, що в с. Бірки знаходиться значний німецький гарнізон, а переправа добре охороняється. На ранок 25 квітня кавалеристи зосередились в лісі, на північ від Писарєвої Волі. На цей час ескадрони залишились без радіозв’язку зі штабом дивізії – акумуляторні батареї до радіостанцій остаточно „сіли”.

Цього дня кавалеристам випало прийняти ще один бій. Близько 8-ї години ранку до двох рот противника атакували гвардійців з району Шури. Атака була відбита.

Близько 12.00 дві німецькі роти зі сторони Станіславова і до батальйону з трьома танками зі сторони Лісок за підтримки артилерії і мінометів знову атакували кавалеристів. Об’єднані сили кавалеристів і партизанського загону, яким командував Герой Радянського Союзу Антон Степанович Грисюк відбили і цю атаку гітлерівців.

 О 16.00 почалась третя атака. Цього разу дві роти з Шури і дві з Лісок після масованого удару артилерії прорвались до радянських позицій, деякі групи автоматників навіть вклинились в оборону кіннотників і партизан, але в кінці кінців через годину бою знову були відкинуті. У цьому бою  відзначився командир відділення гвардії старший сержант Георгій Олексійович Єрохін. При фланговій атаці 2-го ескадрону посиленим взводом гітлерівців   Єрохін разом з бійцями відділення наніс контрудар у фланг наступаючого противника. Німці, втративши 7 чоловік убитими, вимушені були відступити. За ці квітнево-травневі бої в оточенні гвардії старший сержант Єрохін був представлений до ордену Червоного Прапора. Проте наказом командуючого військами 69-ої Армії № 1404/н від 13 червня 1944 року Георгій Олексійович був нагороджений орденом Слави II ступеня.

 Розвідка, яка не припинялась і в ході бою надвечір доповіла, що радіус ворожого кільця оточення складає біля 2-х кілометрів, в районі Бірок і Руди німці перегруповуються, шлях до переправ перекритий, прориватись через укріплення з обмеженою кількістю боєприпасів (по 30-40 патронів до гвинтівок і по магазину на кулемет) представлялось неможливим. Гвардійці і партизани укріпляли оборону і вночі з 25 на 26 квітня і 26 квітня. Уже декілька днів кавалеристи їли лише кору дерев і корінці трави, а 26-го завдяки розвідникам, які прибули з району Вірова і Каролінки поласували картоплею, роздобутою у селян. Одна добра новина принесла й інші. Увечері розвідники доповіли, що  гітлерівці пішли з Лісок. Гвардії підполковник Романенко вирішив почати рух, в напрямку на це село, зосередитись в лісі, на захід від Лісок і в ночі 28 квітня прориватись через Руду до переправи і форсувати Турію. 27 квітня зенітний ескадрон і до сотні партизан під командуванням начальника штабу 54-го гв кп гвардії капітана Клименка прочесали ліс західніше Лісок, вийшли до села Шури. При спробі увійти до села Крать і розжитись там продовольством загін був атакований німецьким батальйоном і танками противника. Радянські бійці вимушені були відступити. Кавалеристи залишились в районі лісок, а партизани пішли в сторону Мосира.

У ніч з 27 на 28 квітня 54-й гв кп почав висуватись до с. Руда. В районі кладовища, всього за 700 метрів від переправи кіннотники були виявлені противником. Німці відкрили шалений вогонь зі стрілецької зброї та чотирьох танків, заритих по башти в землю поблизу переправи. Кавалеристи відступли назад до лісу в районі Лісок.

Вранці 28 квітня до розположення залишків 54-го гвкп вийшли розвідники 52-го гвардійського кавалерійського полку 14-ї гвкмд на чолі з командиром взводу гвардії лейтенантом Пяткіним. Пяткін доповів гвардії полковнику Романеску про отримане завдання від командира дивізії про вивід полку через р. Турію, захоплення „язика”. На найбільш радісною новиною був розвіданий групою Пяткіна маршрут виходу до переправи через річку по болотам.

28 квітня 1944 року в селі Мосир 120 карателів оточили загін яким командував Герой Радянського Союзу  Антон Степанович Грисюк. Дві доби тримались партизани. 29 квітня Антон Грисюк неподалік від села Новини Володимир – Волинського району був смертельно поранений, партизани з боєм стали відступати у напрямку Устилуга.

15 квітня 1944 року зав'язався жорстокий бій з переважаючими силами ворога на лівому березі річки Західний Буг. Противник намагався знищити з'єднання партизанських загонів під командуванням А.З. Одухи, яке ще 12 квітня дислокувалось у селі Купичів Турійського району. Наступного дня партизани з боями стали відходити на схід. 24 квітня наказ прикрити відхід партизанського з'єднання отримав начальник штабу диверсійного батальйону з΄єднання Олексій Григорович Іванов. Рота партизан під його командуванням успішно виконала бойове завдання, це дало можливість з'єднанню форсувати річку Турія і вирватися з оточення. Наступного дня, 25 квітня 1944 року, в бою Олексій Іванов був важко поранений. Щоб не потрапити до рук ворогів, він останньою гранатою підірвав себе і гітлерівців, що оточили його... Указом Президії Верховної Ради СРСР від 7 серпня 1944 року за бойові подвиги в тилу ворога і особливі заслуги в справі розвитку партизанського руху на Україні Олексію Григоровичу Іванову посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.