Четвер
14.12.2017
18:04
Форма входу
Категорії розділу
Бої місцевого значення. Частина І. Спекотна зима [13]
Сторінки книги про бойові дії на Волині в січні - березні 1944 року
Бої місцевого значення. Частина 2. Забута операція. [24]
Бойові дії на Волині в березні - квітні 1944 року. Поліська наступальна операція військ 2-го Білоруського фронту.
Бої місцевого значення. Частина 3. У стратегічній обороні [12]
Сторінки книги. Бойові дії на Волині в квітні-червні 1944 року
Бої місцевого значення. Частина 4. На Люблін і Брест. [22]
Сторінки книги. Підготовка і хід бойових дій Люблін-Брестської наступальної операції на Волині.
Бої місцевого значення. Частина 5. Визволення півдня Волині. [28]
Сторінки книги. Бойові дії в південних районах області в березні - липні 1944 року. Проскурівсько-Чернівецька, Львівсько-Сандомирська наступальні операції.
Пошук
Наше опитування
Чи готувався СРСР до нападу на Німеччину у 1941 р.

Всього відповідей: 366
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Бої місцевого значення

Каталог статей

Головна » Статті » Бої місцевого значення. Волинь 1944. » Бої місцевого значення. Частина 2. Забута операція.

2.2.5. Забута операція. Німецьке угрупування. Продовження.

Не меншим бойовим досвідом володів і командир 5-ї танкової дивізії СС «Вікінг» групенфюрер СС  Герберт Отто Гілле.


Герберт  Гілле (Gille), народився 8 березня 1897 у курортному містечку Гандерсгейм в живописних горах  Гарца.  На військовій службі з 1910 року, коли був зарахований до кадетського корпусу в Бансбергені неподалік від Кіля. Навесні 1914 року був переведений до Гросс-Ліхтерфельдського кадетського корпусу (Берлін).  1 вересня 1914 року фенріх Гілле був зарахований до 2-го Баденського полку польової артилерії і почав свій бойовий шлях на фронтах Першої світової війни. 27.01.1915 року Герберту Гілле були вручені лейтенантські погони і довірено командування вогневим взводом, а згодом і батареєю. За бої на фронтах 1-ї світової був нагороджений Залізними хрестами 1 і 2 класу та Хрестом за військові заслуги. Після поразки Німеччини у війні  обер-лейтенант Гілле покинув службу (березнь1919 року). Свою мирну діяльність пов’язав із сільськогосподарською галуззю. Навчався агрономії, служив керуючим господарством в кількох помістях. У травні 1931 вступив спочатку до НСАДП, а згодом до СС. 20.4.1933 отримав чин унтерштурмфюрера СС. У 1934 році почав службу в загальних СС (прообраз військ СС). Гілле прийшлось починати військову кар’єру з початку. Командував взводом, а згодом став командиром 19-ї кулеметної роти в Елльвангені. 15.02.1937 прийняв командування 2-м батальйоном штандарту СС «Німеччина», який на той час дислокувався в Арользені. У травні 1939 року прийняв участь у формуванні 1-го артилерійського полку СС, а 1.6.1939 оберштурмфюрер (старший лейтенант) Гілле прийняв командування артилерійським батальйоном (дивізіоном), з яким брав участь в Польській кампанії. Під час кампанії на заході у 1940 році командував артилерійським батальйоном Ферфюнгструппи СС (була перейменована в дивізію СС «Дас Рейх»). За відзнаку в боях отримав планку-підтвердження до своїх Залізних хрестів. 15.11.1940 був призначений командиром 5-го артилерійського полку СС, з яким у складі 5-ої добровольчої моторизованої дивізії СС «Вікінг» воював на радянсько-німецькому фронті.  За вміле командування полком під час операцій під Тернополем, Уманню та Дніпропетровськом 28.02.42 був нагороджений Золотим німецьким хрестом. 20.6.1942 був призначений начальником артилерії Танкового корпусу СС. У липні 1942 очолив механізований полк СС «Вестланд». 8.10.1942 за успішні бойові дії  на річці Кубані, північному Кавказі був нагороджений Лицарським хрестом. Брав участь в 3-ій битві за Харків (1943), потім успішно командував  бойовою групою військ СС під Ростовом. 1 травня 1943 бригаденфюрер (09.11.43) Герберт Гілле прийняв від обергруппенфюрера СС Штейнера 5-ту моторизовану дивізію СС «Вікінг», яка вела оборонні бої в районі міста Ізюм. «Вікінги» залишались останнім заслоном перед радянськими військами, які рвались до Дніпра, а дивізія стала останньою, яка переправилась на лівобережжя на своїй ділянці фронту.  За вміле командування з’єднанням в ар’єргардних боях Гілле 01.11.43 став 315-м німецьким офіцером, нагородженим Дубовим листям до ЛХ. Не тільки вище командування, але й підлеглі дуже цінували Герберта Гілле - перш за все за те, що він, будучи прихильником строгої дисципліни, в той же час культивував в дивізії дух своєрідного неформального товариства, за що і отримав прізвисько «батечко Гілле».  Коли генерал Гілле з'являвся перед строєм дивізійників, незмінно спираючись на палицю, то весь його зовнішній вигляд вселяв підлеглим спокій і впевненість у тому, що все завжди буде добре. Напевно ця якість командира допомогла 5-й танковій дивізії СС чудом, хоча й зі значними втратами вислизнути з Корсунського мішка. 20.02.1944  Гілле за організацію прориву кільця оточення 16 – 17 лютого 1944 підпорядкованими частинами був удостоєний мечів до ЛХ. Після описуваних в цій книзі подій 6 серпня 1944 року був призначений командиром IV танкового корпусу СС, з яким відзначився в боях під Варшавою. У січні 1945 року корпус обергрупенфюрера СС Гілле було передислоковано до Угорщини з завданням звільнити з оточення 45000 німецьких солдат і офіцерів, які оборонялись у Будапешті.  Не дивлячись на три спроби прориву це завдання дивізіям «Вікінг» та  „Тотенкомпф” («Мертва голова»), які були в розпорядженні Гілле, виконати не вдалося. У травні 1945 відвів свій корпус до Австрії, де 8.5.1945 здався американським військам. Був засуджений до 10 місяців ув’язнення, але «затримався» у в’язниці на три роки - був звільнений лише у травні 1948 року. Після війни  займався дрібним бізнесом, був власником невеличкої книгарні, заснував журнал ветеранів 5-ої дивізії СС «Клич вікінга» (Wiking-Ruf). Помер 26 грудня 1966 року в Штеммені.

 Що стосується історії самої 5-ї танкової дивізії СС «Вікінг» (5.SS-Panzer-Division "Wiking") то вона заслуговує окремого слова. 

9 листопада 1940 року на базі 3-го моторизованого полку СС «Німеччина», полків СС «Нордланд» та «Вестланд» почалось формування 5-ї моторизованої дивізії СС «Німеччина». Особовим складом дивізія в основному комплектувалась за рахунок есесівців – добровольців зі скандинавських країн, таких як Норвегія, Данія, Фінляндія а також Голландії. Це було перше формування СС до якого були зараховані іноземці. 21 грудня 1940 року принцип комплектування особовим складом вплинув на рішення Гітлера, який повелів дивізії з цього дня йменуватись дивізією СС «Вікінг». Першим командиром дивізії став бригаденфюрер СС Фелікс Штайнер, відомий своїми «не есесівськими» поглядами. Так Штайнер ввів головне правило для офіцерів і солдат дивізії: «У кожній битві використовувати тільки необхідні сили і не дозволяти нікому спокушатись фальшивим розумінням хоробрості або навіть зневагою до свого життя»103. У той час як інші німецькі генерали вимагали повної самопожертви на полі бою. Другим правилом, введеним Штайнером була вимога до начальників показувати особистий приклад, що означало в частинах дивізії вимогливість до офіцерського корпусу на порядок вищу ніж до солдат і унтер-офіцерів. Цих правил в дивізії свято дотримувались яки при Штайнеру так і інших командирах з’єднання. Навіть після початку війни проти СРСР, коли вищим німецьким військовим командуванням жорстокість до військових і мирного населення противника не тільки дозволялась, але й заохочувалась письмовими наказами і директивами в дивізії СС «Вікінг» - єдиній дивізії німецької армії і військ СС не виконувався наказ про обмеження влади військових судів на території плану «Барбаросса» згідно з яким злочини солдат щодо населення не повинні розслідуватись і розглядатись взагалі. Штайнер тоді заявив командуванню ХIV корпусу, якому тоді підпорядковувалась дивізія: «Командир, який поважає свою честь і честь своїх солдат, не може віддавати такий наказ. При таких методах, навіть краща частина може впасти в дикість і аморальність. У результаті постраждає як дисципліна, так і бойова сила частини. Тому я санкціоную розслідування будь-яких злочинів проти населення через військові суди і відповідно до військового кодексу покарань.» Не діяв у дивізії і так називає мий наказ «Про комісарів», який вимагав безумовного знищення усіх взятих в полон євреїв та осіб політичного складу РСЧА. Штайнер відповідав начальству: «Ми будемо вести цю війну достойно, як це завжди було в традиціях нашої армії.»104.






2 червня 1941 року дивізія була перебазована до Сілезії, де увійшла до складу ХIV -го  корпусу (генерал – лейтенант фон Вітерштайм) 1-ї танкової групи генерала фон Клейста. 22.06.41 частини дивізії перетнули кордон СРСР і почали наступ проти частин радянської 6-ї армії в напрямку на Тернопіль.. Після опанування Тернополем (04.07.41) дивізія продовжила наступ через Саранов і Гусятин на Проскурів. Під час битви під Уманню (Черкаська обл.) частини дивізії зірвали спроби п’яти дивізій 4-ї армії РСЧА прорватись з оточення. По ліквідації Уманського казана частини дивізії наступали з району Сміли і Корсуня в напрямку на Кам’янку (всі населені пункти Черкаської обл.) Саме завдяки оперативним і рішучим діям 5-ї мд СС «Вікінг» італійці з дивізії «Пасубіо» змогли виконати завдання з захоплення плацдармів на Дніпрі. В ході наступу на Дніпропетровськ радянська пропаганди тричі інформувала про повне знищення дивізії «Вікінг». Тим часом «розгромлена» дивізія взяла Павлоград, а згодом блокувала височини по обидві сторони залізниці Мелітопіль-Сталіно і закрила горловину чергового казана (до полону потрапило 65 тис. чол., захоплено 125 танків, до 500 гармат). Переможний наступ дивізії було зупинено радянськими частинами під селом Астахово (нині Свердловський район Луганської області). Вперше за свою історію «вікінги» вимушені були відступити до річки Міус. На цьому рубежі з’єднання вело оборонні бої до 21 березня 1942 року. Наприкінці березня 1942 дивізія була направлення на переформування та доукомплектування в Німеччину де до її складу був введений 5-й танковий батальйон СС під командуванням штурмбанфюрера СС Мюлленкампа (40 середніх і важких танків). У липні посилена дивізія повернулась на східний фронт і прийняла участь в нанесенні контрудару по Таганрозькому угрупуванню РСЧА. Наступала на Ростовському напрямку. Після боїв під Ростовом частини з’єднання були перекинуті на Кубань, де частини дивізії сходу захопили місто Кропоткін (05.08.42). У вересні 1942 року в ході битви за Північний Кавказ дивізійними вели бої в районі Загоншина і Маголбеку. У середині вересня з’єднання було підпорядковане LXII-му армійському корпусу і вже в його складі в період з 17 по 25 вересня частини дивізії через Майкоп, станицю Лабинську, Армавір, Мінеральні Води вийшли в район Павлодольська на північний берег річки Терек. В боях під невеликим містечком Загоншин, які тривали до 19.10.42 дивізія зазнала значних втрат, так наприклад в 1-й танкові роті 5-го тб СС за двадцять днів боїв не залишилось жодного офіцера, така ж картина була і панцергренадеських ротах полку «Нордланд». На початку 1943 року дивізія була відведена на відпочинок до Ростова. З березня по вересень 1943 року вела оборонні бої на східній Україні, брала участь в боях операції «Цитадель» та за Харків. У жовтні - листопаді 1943 року 5-та панцер-гренадерська дивізія СС «Вікінг»на полігоні СС в Дембіці була реорганізована в 5-ту танкову дивізію СС «Вікінг». Реорганізація в основному стосувалась 5-го танкового батальйону, який був переформований в 5-й танковий полк СС двох батальйонного складу. Крім того до складу дивізії входили 9-й панцергренадерський полк СС «Німеччина», 10-й панцергренадерський полк СС «Вестланд», 5-й артилерійський полк СС, 5-й розвідувальний батальйон, 5-й саперний батальйон, 5-й батальйон штурмової артилерії, 5-й зенітно-артилерійський батальйон, 5-й батальйон реактивної артилерії, 5-й протитанковий батальйон, 5-й батальйон зв'язку. Поразки на Курські дузі відкрили чорну смугу в історії дивізії, яка продовжилась невдачами під Харковом і досягла апогею під Корсунем – Шевченківським, коли дивізія втратила половину свого складу і все важке озброєння і техніку. Реабілітуватись «Вікінгам» як вправним воякам належало саме на Волині. Це вже потім будуть відступ до Вісли, бої за Варшаву, передислокація до Угорщини, невдалі бої за Будапешт і капітуляція 5 травня 1945 року105.


Значним авторитетом бувалого вояка користувався командир 5-ї єгерської дивізії генерал - лейтенант Гельмут Тумм (Hellmuth Thumm). Військову кар΄єру Тумм як і більшість німецьких генералів з посади рядового –  волонтера (фаненюнкера) 8 серпня 1914 року. 26 грудня 1914 Тумм здав екзамен на офіцерський патент і вже 2 серпня 1915 року отримав погони лейтенанта і посаду командира взводу в одній з найелітніших частин кайзерівської армії – 125-му піхотному полку імператора Фрідріха. За час боїв 1-ї світової Тумм був нагороджений Залізним хрестом 1-го (1918р. ) та 2-го (1915 р.) класу. В повоєнному рейхсвері кар’єра Гельмута Тумма забуксувала, лише в березні 1930 він отримав «капітана», та й при нацистах зі службою спочатку складалось не дуже. Звання «підполковника» Тумму було присвоєне лише у 1938 році, коли став командиром 1-го батальйону 75-го піхотного полку 5-ї піхотної дивізії. Разом зі своїм батальйоном Тумм успішно пройшов через славнозвісну «Лінію Мажіно» і крокував по дорогам Бельгії, Люксембургу, Франції. У квітні 1941 року 5-ту піхотну дивізію перекинули на територію Східної Прусії – підготовка до плану «Барбаросса» йшла повним ходом. На цей час Гельмут Тумм вже командував (з червня 1940) 56-м піхотним полком. За підсумками першого тижня боїв (Сувалки, Кркстоняі на Нємані, Ліда) підполковник Тумм був нагороджений 30 червня 1941 року Лицарським хрестом. А ось подальші бої для частин 5-ї піхотної дивізії виявились не такими успішними, як для танкових з’єднань вермахту. Сильно потріпана в боях спочатку під Смоленськом, а потім під Вязьмою, із – за значних втрат на східному фронті дивізія була переведена до резерву, а згодом переформована в 5-ту легкопіхотну і направлена для доумоплектування і відпочинку до Франції (жовтень – грудень 1941). У лютому 1942 року полковник (01.10.1941) Тумм разом з полком повернувся на східний фронт. Цього разу 5-та легкопіхотна дивізія увійшла до складу 16-ї армії групи армій «Північ»і відразу прийняла участь у затяжних зимових боях в районі Старої Русси та Спас – Дем΄янська. Полк під командуванням Тумма відзначився при деблокаді частин 11-ї німецької армії та в ході боїв за «Рамушевський коридор». Полковник Тум за ці бої був нагороджений дубовим листям до ЛХ (23.12.1942). У липні 1942 року дивізія була перейменована в єгерську. 5 січня 1943 року Гельмут Тумм став командиром рідної для нього дивізії ( командував до 15 серпня 1944 року), згодом у березні 1943 року отримав звання генерал – майора, а через 6 місяців – у вересні звання генерал – лейтенанта. У січні 1944 року 5-ту єгерську дивізію передислокували в район бойових дій ХХІІІ армійського корпусу групи армій «Центр» спочатку в район Вітебськ, Орша, а згодом Брест – Ратно. І підлеглі і противника характеризували Тумма як розумного і діяльного, підступного і незвичайно жорстокого до підлеглих і мирних жителів. Тумм діяв завжди раптово, прагнув захопити противника зненацька106.

В ході липневого наступу військ 70-ї армії частини 5-ї єгд відступили до річки Нарев де зайняли оборону. Генерала Тумм 01.11.1944 був призначений командувачем  LXIV армійського корпусу, який займав оборону в районі Ельзасу. У січні 1945 року Тумм отримав звання генерала піхоти, і це був останній успіх генерала. Внаслідок невдалих дій німецьких військ в операціях кінця 1944 – початку 1945 року таких як «Північний вітер» ("Nordwind" ), «Зимове сонцестояння» ("Sonnenwende"), наступу на Страсбург групи армій «Північний Рейн» спланованих командуванням СС за участі Генріха Гімлера війська, підпорядковані Тумму були розгромлені англо – американцями, а він сам 19 квітня 1945 року потрапив до полону в якому знаходився до вересня 1947 року. Помер 13 липня 1977 року107.


253-тя піхотна дивізія (253. Infanterie-Division) була сформована перед 2-ю світовою війною 26 серпня 1939 року на землях Вестфалії. Перші бойові дії солдати і офіцери дивізії розпочали на землі Нідерландів, продовжили у Бельгії та Франції. Війна з СРСР для вояк дивізії почалась 22 червня 1941 року. Бої під Мемелем, Ковно (Каунас), Невелем, Великими Луками лише на недовгий час стримали похід дивізійників на Москву. Перші невдачі дивізію спіткали на підступах до Калініна. Згодом, в районі озера Ладога частини дивізії були оточені і зазнали значних втрат. Після доукомплектування дивізія поступила в розпорядження командувача 9-ю армією ГА «Центр» і з грудня 1941 по березень 1943 року вела оборонні бої в районі Ржева. 18 січня 1943 року 253-тю піхотну дивізію очолив генерал – лейтенант Карл Ганс Вільгельм Людвіг Беккер (Carl Hans Wilhelm Ludwig Becker) і командував нею до кінця війни.

Карл Беккер народився 16січня 1895 року  в місті Варел землі Олденбург (Varel/Oldenburg). Напередодні 1-ї світової війни 09.08.1914 був зарахований фаненюнкером до 10-го навчального єгерського батальйону. 12 вересня у складі 10-го Ганноверського  єгерського батальйону почав участь у бойових діях на західному фронті. З 07.03.1915 до 23.04.1915 навчався на курсах з підготовки офіцерів, з яких повернувся в званні лейтенанта. В травні 1915 року був призначений на посаду командира взводу 91-го Ольденбургського піхотного полку. У складі цього полку воював як на східному так і західному фронтах. Протягом 1-ї світової отримав п’ять поранень. 07.10.1916 був підвищений у посаді до командира піхотної роти. Після отримання п’ятого важкого поранення 17 квітня 1918 року лікувався аж до червня 1919 року. По лікуванні деякий час служив у Рейхсвері, а 27.03.1920 обер-лейтенант Беккер звільнився в запас. На військову службу повернувся через 14 років - 10 жовтня 1934 року і отримав під командування роту. 01.02.37 майор Беккер отримав призначення на посаду командира батальйону в 6-й піхотній дивізії. У грудні 1940 року Карл Беккер був призначений командиром 18-го піхотного полку  60-ї пд, на чолі якого 22 червня 1941 перейшов кордон СРСР.  Полковник Беккер відзначився в боях за Ржев 17 серпня 1942 року. У складній бойовій ситуації, коли оборна дивізії була прорвана радянськими частинами, оберст Беккер особисто повів в контратаку батальйон 430-го піхотного полку. Завдяки цій контратаці вдалось запобігти оточення 6-ї піхотної дивізії радянськими військами, а згодом відбити у противника залишені раніше позиції. Після цього бою полковник Беккер був призначений комендантом Ржева, а 02.10.1942 був нагороджений Лицарським хрестом. Після перебування в резерві 17 січня 1943 року став командиром 2-ї польової авіаційної дивізії (2. Luftwaffen-Feld-Division), якою командував до призначення командиром 253-ї піхотної дивізії, яка в цей час дислокувалась в районі Ржева. У квітні 1943 року дивізія була перепідпорядкована 4-й армії і перекинута в район Єльні де діяла у складі XXVII (квітень) та XXXIX (травень – червень) корпусів. На початок операції «Цитадель» знаходилась в резерві 4-ї польової армії, а згодом, в серпні 1943 була пере підпорядкована XXXXI корпусу 2-ї танкової армії, який обороняв Орловський напрямок. Під ударами радянських військ дивізія поволі відходила на Захід. В районі Брянська у вересні 1943 була передана до складу XXXXVI корпусу 9-ї армії. З жовтня по грудень місяць цього ж року частини дивізії воювали у складі XXIII корпусу 9-ї армії в районі Бобруйська, а в січні 1944 були передані XXXXI корпусу тієї ж армії. Наприкінці березня 253-тя пд була передана до складу LVI танкового корпусу 2-ї польової армії і перекинута в район Ковеля. У складі цього корпусу обороняла позиції на підходах до Західного Бугу, в серпні – вересні 1944 вела оборону на Віслі. У жовтні дивізія була доукомплектована і передана до складу 1-ї танкової армії (група армій «А») і передислокована на південь Польщі в район Бескид де оборонялась до січня 1945 року. У складі цієї армії відступаючи на захід дивізія і закінчила війну, здавшись на території Моравії в полон радянським військам на чолі зі своїм командиром 9 травня 1945 року. В радянському полоні Карл Беккер пробув до 12.10.1955, після чого повернувся на батьківщину. Помер 24 березеня 1966 в  Гейдельберзі (Heidelberg)108.

Мав досвід бойових дій з радянськими військами і командир 131-ї піхотної дивізії генерал – майор Фрідріх Вебер (Friedrich Weber). Фрідріх Вебер народився 31 березня 1892 у Зальцбурзі, Лотарингія. У Мюнхенському університеті вивчав  право та економіку. У 1-шу світову війну був мобілізований до армії і отримав офіцерське звання. Приймав участь в боях під Верденом, під Реймсом, на Соммі, у Фландрії, Артуа й Іпрі.  Був нагороджений Залізними хрестами 2-го та 1-го класу. По закінченні війни і реорганізації Рейхсверу залишився на військовій службі. Початок 2-ї світової війни підполковник Вебер зустрів на посаді командира 481-го піхотного полку. Приймав участь в окупації Нідерландів, штурмі Роттердаму (17.05.40), відзначився під Дюнкерком. 8 червня 1940 року був нагороджений Лицарським хрестом. У жовтні 1940 року частину полковника Вебера було передислоковано на територію Польщі. З перших днів війни з СРСР на східному фронті. Воював на московському напрямку. 4 січня 1942 року був призначений командиром 256-ї піхотної дивізії, яка діяла у складі  XXIII корпусу 9-ї армії в районі Ржева, а згодом VI та XXVII корпусів цієї ж армії під Смоленськом. Бойові дії 256-ї пд і вміння її командира було оцінене 22.04.1942 старшим командуванням «Золотим німецьким хрестом». У жовтні 1942 року був переведений на службу до Африканського корпусу вермахту в Туніс. Командував 334-ю піхотною дивізією (з 13 листопада 1942 по 15 квітня 1943 року). Полковник, Вебер відзначився під час наступу на Бу-Арада (січень - лютий 1943) та Меджез-эль-Баб (квітень 1943). У травні 1943 року повернувся на східний фронт і отримав під командування 387-му піхотну дивізію (переформована з 298-ї дивізії на території Італії) яка діяла в складі 1-ї танкової армії (ГА «Південь») у районі Кременчук, Ізюм, Кривий Ріг. 10 січня 1944 року генерал – майор Вебер прийняв під командування 131-тю пд.

На цей час дивізія, сформована в 11-му військовому окрузі (Ганновер) у складі 431, 432, 434-го гренадерських та 131-го артилерійського полку, окремих батальйонів і рот в жовтні 1940 року набула бойового досвіду саме на східному фронті. 22 червня 1941 підрозділи дивізії в складі XXXXIII армійського корпусу 4-ї армії  форсували Західний Буг і почали штурм Брестської фортеці, згодом захопили Білосток. У серпні 1941 року дивізія була передана до складу 2-ї армії і приймала участь в наступі на Гомель. У вересні – жовтні 41-го солдати дивізії приймали участь в боях за Київ і Брянськ. В листопаді 1941 дивізія приймала участь у боях за оволодіння Тулою. Після початку радянського контрнаступу під Москвою відійшла на рубіж Юхнова, і обороняла його в складі 4-ї армії до травня 1942 року. У червні 1942 – серпні 1943 року вела оборонні бої в районі Спас – Дем΄янська. У вересні 1943 131-шу пд передали в підпорядкування 9-ї армії і направили в район Брянська. Від Брянська дивізія з боями відступала до Могильова. З січня по лютий 1944 знаходилась в підпорядкуванні 3-ї танкової армії в районі Вітебська. В лютому 1944 року була виведена у резерв, доукомплектована особовим складом і технікою і наприкінці березня 1944 включена до складу LVI-го корпусу 2-ї армії для дій в районі Ковельського виступу. Бойові дії на Волині стали для дивізії катастрофічними. 11 серпня 1944 року залишки дивізії були передані на доукомплектування 196-ї піхотної дивізії вермахту109.

Фрідріх Вебер 15.07.44 отримав звання генерал – лейтенанта і наприкінці 1944 року був призначений командиром  фортечної дивізії «Варшава» (Festung-Division "Warschau"). Після прориву оборони німців під Варшавою дивізія генерал – лейтенанта Вебера деякий час билась в оточенні, а згодом, не дивлячись на накази продовжувати битись в котлі, генерал Вебер вирішив прориватись з оточення. Залишки дивізії, взявши усіх поранених здійснили 60-ти кілометровий марш і прорвали кільце оточення. 25 січня 1945 року генерал – лейтенант Вебер був відданий під суд військового трибуналу за невиконання наказу і засуджений до 3 років позбавлення волі. Відбуття покарання було замінено умовним терміном і направленням на фронт. Щоправда Вебер провоював недовго - наприкінці квітня 1945 року потрапив до полону в якому знаходився до 1947 року. Після звільнення з полону займався організацією народної школи в Деггендорфі, приймав активну участь в удосконаленні системи освіти Німеччини. Помер 2 вересня 1974 в Деггендорфі.

 Завдання повітряного забезпечення в районі Ковеля були покладені на одну з найкращих бомбардувальних дивізій люфтваффе - 55-ту бомбардувальну ескадру «Гриф» (Kampfgeschwader 55 "Greif" -KG 55). KG 55 була сформована в травні 1939 року. На озброєнні ескадри перебували бомбардувальники He 111H.  Перший бойовий досвід пілоти ескадри отримали під час бомбардувань польських військ і міст, при цьому ескадра втратила лише 1 літак (підбитий в районі Львова) і три були збиті без серйозних наслідків для екіпажів. Брала участь у Французькій компанії. Бомби ескадри руйнували Нансі, Тулон, Ліон, Реймс. В повітряних боях над Францією ескадра втратила біля 20 повітряних машин. Наступним етапом бойового шляху ескадри стало бомбардування Британських островів. Саме літаки 55-ї ескадри причетні до трагедії англійського міста Ковентрі 14-15 листопада 1940 року. Бомби ескадри падали також на Лондон, Бірмінгем, Манчестер, Портсмут, Ліверпуль, Портланд.  За період з 24 червня 1940 року до 11 червня 1941 року ескадрою було здійснено 4742 бойових вильотів, з них 3300 бомбардувань залізничних вузлів і портів, 700 бомбардувань промислових об’єктів, 391 розвідувальний виліт, 350 ударів по аеродромах.   У другій декаді червня 1941 основні сили KG 55 були зосереджені на аеродромах від Замостя до Любліна. Завданням ескадри стала підтримка дій сухопутних військ проти радянського Південно – Західного фронту. О 03.00 22.06.41 літаки KG 55 здійнялись в повітря і вилетіли для бомбардування українських міст. В переший же день боїв над небом України гітлерівські аси ескадри «Гриф» недорахувались 7 машин. В Битві за Київ екіпажі KG 55 знищили 58 залізничних ешелонів, 675 вантажівок і 22 танки, але зазнали значних втрат. Полки (групи) ескадри за винятком IV були перебазовані до Франції та знаходились там до квітня 1942 року. IV група діяла в Криму, а згодом бомбардувала радянські війська в районі Харкова.  З 23 серпня  до 27 грудня 1942 року ескадра діяла в районі Сталінграда. Після оточення частин 6-ї армії саме KG 55 було доручено здійснення транспортних рейсів до оточених військ. Літаки ескадри щодня скидали з повітря оточеним військам до 90 тон вантажів, але ескадра зазнала знову значних втрат -65 літаків. Влітку 1943 року KG 55 приймала участь в операції «Цитадель». Внаслідок значних втрат деякі групи були переозброєні на Ju 88C-6, а на початку 1944 року FW 190, проте незабаром більшість екіпажів знову сіла на He 111H. До початку боїв в районі Ковеля 26 пілотів  KG 55 були нагороджені ЛХ ( за час 2-ї світової війни – 41), 4 дубовим листям до ЛХ.



8 серпня 1943 року командування ескадрою прийняв підполковник Вільгельм Антруп (Wilhelm Antrup), який займав дев’яту рейтингову сходинку кращих пілотів – бомбардувальників Люфтваффе. Кавалер Лицарського хреста (13.11.1942 – Сталінград) з дубовими листями (18.11.44 – за Полтаву) перший досвід бойових дій отримав 1936 року у небі Іспанії під час служби в легіоні «Кондор». Став відомим усьому світу як організатор і керівник удару KG 55 по Полтавському аеродромі базування американських ВПС 22 червня 1944 року, коли було знищено 47 В-17, а 29 В-17, 2 С-47 і один Р-51 були пошкоджені.  Усього Антруп здійснив 500 бойових вильотів. По закінченні 2-ї світової і відновленні ВПС Західної Німеччини повернувся на військову службу. У 1968 році в званні бригадного генерала пішов у відставку.

Категорія: Бої місцевого значення. Частина 2. Забута операція. | Додав: voenkom (20.07.2010) | Автор: Сергій Яровенко
Переглядів: 1131 | Рейтинг: 5.0/9
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: