На допомогу полякам прийшли з’єднання 7-го
гвардійського кавалерійського корпусу, які 9 квітня отримали наказ командуючого 1-м Білоруським
фронтом Маршала Радянського Союзу К.К. Рокосовського про форсування річки
Турія, при цьому 14-та та 15-та гвардійські кавалерійські дивізії корпусу наказ
на наступ у напрямку Підневілля – Заглинки – Ягідне – Землиця, а 16 гв кд у
напрямку Володимира – Волинського.
7-й гвардійський гвардійський кавалерійський корпус вів свою історію від 8-го кавалерійського корпусу, створеного в
Московській зоні оборони. Приймав участь у
зимових і весняних боях за Москву (південна ділянка) у складі 61-ої армії, а згодом Брянського фронту. Брав
участь в оборонних операціях на воронезькому напрямку, Сталінградській битві.
Відразу після розгрому німців під Сталінградом, в лютому 1943 року 8-й
кавкорпус, прорвавши фронт гітлерівців, здійснив рейд по німецьких тилах в
Донбасі. Башкирські кіннотники заглибилися в розташування ворога на сотню
кілометрів, знищуючи живу силу, техніку і комунікації. При виході з тилів
супротивника кавкорпус зазнав
значних втрат загинув в бою і заступник
командуючого корпусом генерал – майор Мінігалі Мінгазовіч Шаймуратов. У
ворожому кільці було розгромлено
і штаб корпусу. Після нетривалого відпочинку вів бойові дії у складі Воронезького,
Степового, Центрального, Західного фронтів, в лютому 1944 року був включений до
складу 2-го Білоруського фронту131. Кавалеристи 7-го гвардійського разом з
військами 1-го білоруського фронту брали участь у звільненні Польщі, добивали
ворога у його лігві. По закінченні Великої Вітчизняної війни Директивою
Генерального штабу ЗС СРСР від 13 жовтня 1945 року № Орг/1/600 був
переформований в 31-шу гвардійську механізовану дивізію з дислокацією в містах
кіровобад та Ордубад (на той час Бакинський військовий округ). Згодом і ця
дивізія зазнала реформувань і перейменувань – у 1957 році в 25-ту гвардійську
мотострілецьку, а в 1964 році в 23-тю гвардійську мотострілецьку дивізію.
На час
бойових дій на Волині командиром корпусу був генерал – майор Михайло Петрович Константінов. Народився 22 жовтня
(4 листопада) 1900 в місті Усмань (нині Липецька область РФ) У Червоній Армії з
1919 року. Учасник Громадянської війни, воював на Південному і Туркестанському.
У 1920 році закінчив Борисоглєбські кавалерійські курси, в 1922 році - 3-у
Оренбурзьку кавалерійську школу, в 1926 і 1935 роках підвищував військову
кваліфікацію на кавалерійських курсах удосконалення командного складу в місті Новочеркаськ.
Пройшов посади шабельника, командира взводу, помічник командира і командира
ескадрону, начальника штабу полку. У листопаді 1930 року був призначений
начальником полкової школи 80-го кавалерійського полку(ТуркВО), разом з курсантами школи в квітні-травні 1931
року брав участь в боях з басмачами. У лютому 1932 року призначений начальником
штабу 79-го кавалерійського полку, а у вересні 1933 року - командиром 41-го
гірничокавалерійського полку. У 1937 році нові підвищення, спочатку на посаду
помічника командира, а згодом командира 20-ої гірничокавалерійської дивізії. У
вересні 1938 року комбриг Констатинов призначений командиром 18-ої
гірничокавалерійської дивізії. 4 червня 1940 року присвоєно військове звання
«генерал-майор». У березні 1941 року генерал - майор Константінов М.П.
призначений командиром 6-ої Кубано-Терської козачої Чонгарської кавалерійської
дивізії імені С.М. Будьонного (6-й козачий кавалерійський корпус імені І.В.
Сталіна, Західний Особливий військовий округ). В бойові дії Великої Вітчизняної
вступив разом з дивізією в районі Мінська. Майже відразу був важко поранений. Після
тривалого лікування Центральним штабом партизанського руху був направлений для
організації партизанського руху в Білорусії, командував рядом партизанських
загонів. З грудня 1942 року М.П. Константінов - слухач прискорених курсів Військової академії
Генерального штабу, а після закінчення, у лютому 1943 року був призначений командиром
19-го кавалерійського корпусу, брав участь в Курській битві. У липні 1943 року призначений
заступником командувача військами Степового фронту з кавалерії. 7 жовтня 1943
року генерал-майор Константінов призначений командиром 7-го гвардійського
кавалерійського корпусу, яким командував
до кінця Великої Вітчизняної війни.
По
закінченні війни навчався у Військовій академії Генерального штабу (1946-1947
рр.), був начальником 2-го відділу управління бойової підготовки Сухопутних
військ (1947-1948), начальником курсу Військової академії ім.Фрунзе (1948-1951
рр.), заступником командуючого (1951-1952) та командуючим (1952-1955)
північного угрупування радянських військ в Східній Німеччині, першим
заступником командуючого військами Ленінградського військового округу
(1955-1964). З 1964 року генерал-полковник Константінов у відставці. Проживав у
Ленінграді. Помер у 1990 році.
До складу 7-го гвардійського кавкорпусу
входили: 14-та гвардійська кавалерійська дивізія під командуванням генерал –
майора Коблова Григорія Петровича, 15-та гвардійська кавалерійська дивізія під
командуванням генерал – майора Чаленка Івана Терентійовича, 16-та Башкирська
Чернігівська добровольча гвардійська кавалерійська дивізія під командуванням
генерал – майора Бєлова Григорія Андрійовича, 45-та винищувальна протитанкова
артилерійська бригада під командуванням полковника Шубіна Олексія Федоровича,
1816-й самохідно-артиллерійский полк під командуванням підполковника Рижанова
Михайла Пилиповича, 7-й гвардійський полк реактивних мінометів, 1733 зенітно –
артилерійський полк, 7-й окремий дивізіон зв’язку та 198 автотранспортний
батальйон.
Кавалерійські дивізії були посилені
танковими частинами, так, до складу 14-ї гв кд з 24.01.1944 увійшов 114-й
танковий полк, 15-ї гв кд - з 25.03.1944 - 57-й танковий полк, а 16-ї з 14.05.1944
- 32-й танковий полк. На озброєнні кавалеристів також були гармати, міномети, в
тому числі гвардійські реактивні.
Дивізіями 7-го
гв КК командували во-істину майже легендарні особистості.
Командир 14-ї
гвардійської кавалерійської дивізії гвардії
генерал – майор Григорій Петрович Коблов розпочав бойову біографію 18
літнім юнаком на фронтах 1-ї
світової війни. В роки Громадянської війни воював з білокозаками в
Прикаспійських степах. У 1921 році червоноармійця Коблова направили на навчання
до Кремлівської школи червоних командирів ім. ВЦВК. Як одному з найкраших
курсантів школи Григорію Коблову разом з ще одним курсантом -Арсентієм
Кашкіними довірили першими заступити о 16.00 27 січня 1924 року на пост №1
Радянського Союзу - мавзолею В.І.Леніна132. По закінченні навчання Григорій Петрович служив на різних командних
посадах, виконав спецзавдання за кордоном. Закінчив ВА ім. Фрунзе, військову
академію Генерального штабу СРСР. Почав воювати з гітлерівцями під Москвою.
Отримав шість поранень, важку контузію, але щоразу повертався у стрій. У
листопаді 1943 року очолив 14-ту гв кд. Генерал – майор Коблов був нагороджений
орденами Леніна, Червоного Прапора (п΄ять разів), Суворова І та ІІ ступеня,
Кутузова ІІ ступеня, Червоної Зірки, іноземними орденами та багатьма медалями.
15-та гвардійська кавалерійська дивізія вела свою історію відразу від двох кавалерійських
з’єднань РСЧА: 55-ї кавалерійської дивізії сформованої в Московському
військовому окрузі в серпні 1941 року та 73-ї окремої Алтайської кавалерійської
дивізії, сформованої на Алтаї в листопаді 1941 року у складі 235, 240, 243 кавалерійських полків.
55-та кд
брала участь в Московській битві у складі Брянського фронту, а з травня
1942 року в складі 8-го кавалерійського корпусу. 73-тя кд спочатку
увійшла до складу 26-ї армії (3-го формування), а 25 липня 1942 року до складу
8-го кавкорпусу.
10 серпня
1942 року із-за значних втрат, що понесли обидві дивізії, вони були об’днанй
в одну, яка отримала нумерацію і найменування 55-та кавалерійська дивізія. (78,
84, 87-й кавполки).
14 лютого 1943 року з перетворенням 8-го КК в г-й
гвардійський дивізія отримала гвардійський прапор і найменування: 15-та
гвардійська кавалерійська дивізія .
Дивізія брала
участь у всіх боях, які вів 8-й (7-й гв) кавкорпус: в оборонних боях на
Воронезькому напрямі в серпні - жовтні 1942 року, Среднедонській та Сталінградській
стратегічних наступальних операціях наступі військ 5-ї танкової армії
Південно-Західного фронту на Ворошиловградському напрямі, Ворошиловградській
наступальній операції, Донбаському (Дебальцевському) рейді по тилах спротивника
з 8 по 24 лютого 1943 року; Черніговсько-Припятській, Гомельсько-Рєчицкій,
Калінковічсько-Мозирській, Поліській, Люблін-Брестській наступальній операції, Варшавсько-Познаньській,
Східно-Померанській, Берлінській стратегічній наступальних операціях.
За відзнаку
в боях дивізія була удостоєна почесного найменування «Мозирська» (14 січня 1944 року), нагороджена орденами Червоного
Прапора (24 липня 1944 ), Суворова II ступеня (27 квітня 1945). Дивізія шість разів була названа в
наказах Верховного Головнокомандуючого в числі інших частин і з'єднань, які
відзначились в ході боїв133.
З лютого
1942 року до березня 1945 року, спочату 55-ю кавалерійською (згодом і 15-ю гв)
дивізією, командував гвардії генерал –
майор Іван Терентійович Чаленко (1896 – 1977).
Іван Чаленко народився у 1896 році в селянській
родині. Почав воювати в грізні роки братовбивчої Громадянської. Про подвиги і
неймовірну відвагу Чаленка знала вся Перша кінна армія. За бої з білими арміями
був нагороджений орденом «Червоний прапор». У середині двадцятих воював з
басмачами у Середній Азії. За проявлені особисту мужність і героїзм в районі
кишлака Шур-Тюбе 2 квітня 1925 року наказом РВР від 20.03.1926 наіздник –
інструктор 84-го кавалерійського полку І.Т.Чаленко був нагороджений другим
орденом «Червоний прапор». В бій з гітлерівцями полковник Чаленко вступив в
червні 1941 року під Барановичами, будучи заступником (зі стройової частини)
командира 209-ї механізованої дивізії 17-го механізованого корпусу Західного
фронту. У лютому 1943 року командир 15-ї гв кд під час рейду по тилам
гітлерівців в районі Донбасу особливо відзначився в бою за містечко Чорнухіно.
Будучи пораненим полковник Чаленко продовжував керувати боєм. У критичній для
радянських кавалеристів ситуації комдив 15-ї гвардійської зумів згуртувати з
розрізнених підрозділів 7-го гвардійського кавалерійського корпусу бойові
частини, організувати прорив і з'єднатися з частинами 3-ої гвардійської армії,
що просувалися назустріч. 31 березня 1943 Івану Терентійовичу було присвоєне
військове звання «гвардії генерал-майор». Генеральську форму своєму колишньому
ординарцю Івану Чаленку урочисто вручав особисто його перший командарм Семен
Михайлович Будьонний134. У повоєнні роки подовжував службу у Збройних Силвх.
Звільнився у відставку у 1960 році. Мешкав у Ростові-на-Дону. Помер у 1981
році.
Майстром стрімких рейдів називали
командира 16-ї Башкирської Чернігівської
гвардійської кавалерійської дивізії Героя Радянського Союзу гвардії генерал
– майора Григорія Андрійовича Бєлова.
16-та
гвардійська кавалерійська вела свою історію від 112-ї Башкирської
кавалерійської дивізії сформованої в Уфі
в грудні 1941 року. Була укомплектована в основному за рахунок призваних по мобілізації з сільських
районів Башкирської АРСР. Більшість командного складу дивізії складали башкири
та татари за національністю. З фронту та інших військових округів їх викликали
за прямою вказівкою Головного управління формування Червоної Армії. 28 січня 1942 року сформована дивізія
приступила до бойового навчання. Участь в бойових діях для 112-ї кд розпочалась
у травні 1942 року у складі 2-го кавалерійського корпусу 3-ої армії Брянського
фронту. У серпні 1942 року передана до складу 8-го кавкорпусу, і пройшла з ним
увесь подальший бойовий шлях.14 лютого 1943 року перетворена в 16-у гвардійську
кавалерійську дивізію. 21 вересня 1943 року за відзнаку в боях по звільненню
Чернігова дивізії прсвоєне почесне найменування «Чернігівська», нагороджена орденами Леніна (1945), Червоного
прапора (1944), Суворова 2-го ст. (1944), Кутузова 2-го ст. (1945). За роки Великої Вітчизняної війни 3860 воїнів дивізії нагороджено
орденами і медалями, 78 з них стали Героями Радянського Союзу, п'ятеро повними
кавалерами ордена Слави134.
Командир дивізії Григорій Андрійович Бєлов народився 12 жовтня 1901 р. в сім'ї
селянина-бідняка в селі Сара Сурського повіту Симбірської губернії. У 19 років
добровольцем вступив до Червоної Армії. З вересня 1920 року комісар
кавалерійського ескадрону Бєлов на фронтах Громадянської. Брав участь в боях з
Врангелем, форсував Сиваш, в боях по ліквідації угрупувань «батька» Махно в
причорноморських степах. У 1927-1930 рр. навчався у Військово-політичній
академії. Після її закінчення служив комісаром, командиром кавалерійського
полку, потім викладав тактику кінноти на Вищих командних кавалерійських курсах
і у Військовій академії ім. Фрунзе. У вересні 1941 року полковника Бєлова
призначили командиром запасного кавалерійського полку МВО. Після численних
рапортів з проханням відправити в діючу армію, в липні 1942 року Г.А.Бєлов
отримав призначення на посаду заступником командира 112-ої Башкирської
добровольчої кавалерійської дивізії (8-йКК Брянського фронту). Після декількох
успішних операцій спланованих за безпосередньої участі Бєлова його призначили
заступником командуючого 8-го кав корпусу (в подальшому 7-го гвардійського КК).
Організаторський талант командира – кавалериста проявився в боях під
Сталінградом. Командувач 5-ю танковою армією Південно – Західного фронту генерал-лейтенант
П.Ф. Романенко підкреслював: «Полковник Г.А. Бєлов в боях сміливий і точний.
Більше прагне наступати, ніж оборонятися». 23 лютого 1943 року в нерівному бою
при виконанні складного і відповідального завдання при виході з глибокого рейду
по тилам противника загинув перший командир дивізії, улюбленець бійців і
командирів генерал-майор М.М.Шаймуратов. У непростий для дивізії час
командування нею приймає полковник Г.А. Бєлов. З цією дивізією він зустріне
День Перемоги, з цим з'єднанням пов'язані найяскравіші сторінки його бойової
біографії. Командир 16-ої гвардійської кавалерійської дивізії наприкінці
вересня 1943 року уміло керував частинами дивізії при звільненні 21 вересня
1943 року міста Чернігова, форсуванні Дніпра 26-28 вересня 1943 року в районі
села Нивки Брагинського району Гомельської області Білорусії і в боях по
утриманню і розширенню плацдарму. За проявлену мужність і героїзм Указом
Президії Верховної Ради СРСР від 15 січня 1944 року гвардії полковнику Бєлову
Григорію Андрійовичеві було присвоєно звання Героя Радянського Союзу з
врученням ордена Леніна і медалі "Золота Зірка" (№ 3009). Разом з
найвищою урядовою нагородою прийшло і підвищення у військовому званні. Григорій
Андрійович став генерал – майором. Разом з комдивом високого звання Героя
Радянського Союзу за бої під Черніговом і форсування Дніпра отримали ще 53
солдата і офіцера дивізії135.
Наприкінці
березня – початку квітня дивізії 7-го гвКК виконували завдання по охороні тилів
і комунікацій ударного угрупування 2-го Білоруського фронту, згодом корпус був
перекинутий комбінованим маршем із району Рокитно (Рівненська область) в район
селища Маневичі. 06.04.44 корпус було підпорядковано Білоруському фронту. Цього
ж дня з’єднання і счастини корпусу без танкових полків, частини артилерії і автотранспорту
дивізій (перевозились з району Мозиря залізницею) отримав вказівку від
командуючого Білоруським фронтом К.К.Рокосовського форсованим маршем
передислокуватись в район Скулин, Стебли, Волошки, Радошин, Гривятки і
поступити в розпорядження командуючого 47-ю армією з основним завданням –
закрити напрямок Ковель, Повурськ і не допустити прориву німців зі сторони
Ковеля.
8 квітня
частини корпусу після двох нічних переходів були зосереджені: 16-та гвардійська
кавалерійська дивізія (16 гвкд) в районі Стебли, Волошки, колонія Маковище;
15-та гвардійська кінно-механізована
дивізія ( 15 гвкмд) в районі ліс на 1,5 км східніше Стеблів, 0,5 км південніше
Скулина, хутор Уховецьк; 14-та гвардійська кінно-механізована дивізія ( 14
гвкмд) зайняла оборону в районі Любитів, Озеряни, Туличів.
На дату прибуття кавалеристів в район Ковеля
німці добились значних успіхів. Проти фронту 47-ї армії 5-та танкова дивізія СС
„Вікінг”, 1-ша лижно-єгерська бригада та 131-ша піхотна дивізія закріпились на
рубежі Старі Кошари, Миляновичі, в район села Сомин підтягувались з резерву
полки 253-ї піхотної дивізії. Вранці 8 квітня 464-й полк противника зайняв
Дольськ, Соснівку, Перевали (усі населені пункти Турійського району).
Проти переважаючих
сил німців тримали оборону з’єднання 47-ї армії: 260-та стрілецька дивізія
утримувала східну околицю Ковеля, 175-та сд – південну околицю міста, 165-та сд
25-го ск оборонялась на південний захід від Ковеля, 76-та сд оборонялась від
Калинівки до Туровичів, а 328-ма сд полковника Павловського від Туровичів до
Кличковичів. 1105-й сп 328-ї сд силами до півтора батальйону зайняв позиції на
підступах до Турійська, один батальйон займав оборону в районі села Блаженик,
одна стрілецька рота знаходилась в районі Туличева. На лівому фланзі армії в
районі Немир, Твердині, Киселин, Торчин тримала оборону 181-ша стрілецька
дивізія 13-ї армії 1-го Українського фронту.
О 17.00 8
квітня штаб корпусу отримав зі штабу 47-ї армії бойове розпорядження за номером
0136/оп. Згідно з цим бойовим розпорядженням 7-му гвардійському кавкорпусу
належало форсованим маршем до ранку 10 квітня двома кавалерійськими дивізіями
зайняти оборону на рубежі: Растів, гай на схід і південний схід від Дольска,
далі по східному берегу Турії, Турічани, Ягідне, Замости, Загатка. Основну
увагу в обороні наказано було зосередити на утриманні рубежу Растів-Турічани.
Що одна дивізія повинна була утримувати рубіж Волошки-Любитів і прикрити танко небезпечний
напрямок в районі шосе Ковель-Голоби.
Вже з
вечора 8 квітня дивізії 7 гвКК приступили до виконання завдання і до 11.00 9
квітня були зосереджені в районах: 15 гвкмд – Клюйськ, 14 гвкмд – Туличів, 16
гвкд – Волошки, кол. Маковище.
О 20.00
09.04.1944 штаб 47-ї армії бойовим розпорядженням №139/оп поставив перед
командуванням корпусу нові завдання. З’єднання корпусу вранці 11 квітня повинні були перейти в наступ в загальному
напрямку на Ягідне, Ставки, Землиця з одночасним ударом 16-ї гвкд в напрямку на
Володимир-Волинський і захопити місто. Відповідно до поставленого завдання
командир 7-го гвКК прийняв рішення: ударом 14-ї і 15-ї гвардійських
кінно-механізованих дивізій в напрямку Ягідне, Ставки, Землиця до кінця дня 11
квітня оволодіти рубежем фільварок Перевали, Овлочин, Заболоття, а на кінець
20го дня наступу (12.04.44) оволодіти Осеребами, Заглинкою, Пустинкою, Мосиром,
Микитичами, Пузовом. 16-та гвкд до кінця дня 11 квітня повинна була звільнити
він німецько-угорського гарнізону Володимир-Волинський.
Генерал
Константінов навіть після прийняття і доповіді рішення намагався довести
командарму-47 генералу Полєнову, що корпус не зовсім готовий до виконання
поставленого завдання: зосередження усіх частин не закінчене, танкові полки і
артилерія не прибули, кількість боєприпасів обмежена, значно відстали тили. Відповідь
була однозначна – виконувати поставлене завдання з метою відволікти увагу
основного німецького угрупування від Ковеля.
Кіннота
продовжила марш і на 07.00 10 квітня вийшла на рубежі: 15 гвкмд – Дольськ,
Турічани; 14 гвкмд – хутір Глубочиця (на північ від Ягідного, на сьогодні не
існує), , замости, Загатка, Бобли; 16 гвкд , здійснивши 200 кілометровий марш
вийшла в район с. Рядовичі, а на вечір досягла Мокреця.
|